ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ ВИМІРИ ПОЛІТИКИ: ПРИНЦИПИ РЕАЛІЗАЦІЇ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, висвітлено ступінь наукової новизни дослідження проблеми, схарактеризовано джерельну базу, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, наукову мету і завдання, подано методологічну основу дисертації, її теоретичне і практичне значення, наведено данні про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження просторово-часових вимірів політики» розглянуто ряд питань, що стосуються місця та значення, високого евристичного потенціалу концепту політичного простір-часу в рамках теорії та практики політичної науки. Розкриваються механізми концептуалізації політичного простір-часу та підстави його об’єктивації як передумови вивчення та переживання просторово-часових вимірів політики.

У підрозділі 1.1. «Стан дослідження проблеми, аналіз джерельної бази» здійснено аналіз джерел, у яких висвітлено дослідницький інструментарій обраних в рамках роботи методів дослідження (постструктуралізм, постмодернізм та концепт-аналіз). Проаналізовано джерельну базу геополітичних та хронополітичних досліджень у теорії політичної науки, в рамках цих дисциплін традиційно проводиться вивчення політичного простору і часу, відповідно. Автор зосереджує увагу головним чином на проблемах політичного часу, а відтак теоретичних підходах хронополітики, оскільки остання перебуває на етапі становлення, активного формування і залишає значно більше запитань, ніж добре розроблена, систематизована наука геополітика, що спирається не лише на широку джерельну базу, але й глибоку і безперервну традицію. На основі проведеного аналізу теоретичних підходів зроблено висновок про необхідність побудови авторського концепту політичного простір-часу, що ґрунтуватиметься на радикальній відмові від існуючих в рамках гео- та хронополітики теоретико-методологічних напрацювань, а також побудови власного категоріально-понятійного апарату на основі широкого використання філософських методів дослідження.

 У підрозділі 1.2. «Науковий концепт як форма об’єктивації простір-часу політики: теоретико-методологічні засади дослідження» досліджено місце та значення концепту політичного простір-часу для політико-аналітичного дискурсу. В ході здійсненого аналізу з’ясовано та аргументовано, що найадекватнішим методом дослідження проблем просторово-часових вимірів політики є методологічний інструментарій постструктуралізму та постмодернізму з огляду на інспіровану ними презумпцію філософського розрізнення як методологічного принципу. Автором обґрунтована теза про адекватність даного підходу природі політики.

 Оскільки завданням до розв’язання в тексті цього розділу є дослідження місця та значення політичного простір-часу для політико-аналітичного дискурсу, остільки в тексті вводиться та обґрунтовується авторський концепт «поля політики», який, в рамках політологічного конструктивізму, підміняє собою політичну дійсність обмежуючи останню лише науковими концептами, протиставляючи їм спонтанні уявлення чи передпоняття практично-політичного досвіду, які не є продуктами наукового виробництва.

 «Поле політики» інтерпретується як комплекс наукових практик, які породжують кожен предмет політико-аналітичного дискурсу. Отже, «суще» «поля політики» становить еквівалент предмета політичної дійсності, не будучи предметом як таким. Політичний простір-час як принципово необ’єктивований, об’єктивується у формі наукового концепту, при цьому, виходячи за межі поля рефлексії, знову стає необ’єктивованим. Концепт політичного простір-часу структурує та впорядковує політико-аналітичний дискурс, об’єктивуючи сутності та закони політичної дійсності у формі концептуальної рамки «поля політики».

Політичний простір-час як матриця пояснення «поля політики» не є онтологічною константою і повинен розглядатися як продукт політичної дії. Концепт політичного простір-часу, в якості події поля науки, не є відірваний від соціально-політичної реальності. Його детермінуюча основа лежить як в ідеальній площині (теоретичних конструкціях наукових концептів), так і в площині актуальної політичної дійсності, яку привносять агенти наукового виробництва, мірою визначеності індивідуального досвіду останніх політичними відносинами суспільства.

Політичні відносини становлять сукупність умов та граничних станів, існування яких передує подіям політичної дійсності, їх творення / відтворення (в структурі «поля політики»). Політичні відносини бутіюють до практик та після них, але не водночас із ними, і мають причинно-наслідкову силу. У процесі політичних відносин «тут-бутіювання-теперішнім» змінюється і починає різнитися як від свого іншого, так і від самого себе, неминуче постаючи «тут-бутіюванням-у-розрізненні».

«Тут-бутіювання-теперішнім» перебуває в такому ж відношенні до свого інобуття, як і необ’єктивоване співвідноситься із об’єктивованим. Конструювання предмета дослідження як «тут-бутіювання-теперішнім» потребує відкритого інтервалу «теперішнє-місце», яке відрізняє його як від «вже-не-бутіювання» (минулого) та «ще-не-бутіювання» (майбутнього), так і від «бутіювання-там».

Оскільки відкритий інтервал теперішнього встановлюється в самому «теперішньому місці», остільки він розрізняє «тут-теперішнє» і кожне «тут-суще-в-теперішньому» від себе і в собі самому. Рух розрізнення тут-і-зараз / там-і-тепер є розрізненням політичних розрізнень, тобто це рух розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване як принцип побудови просторовості-часовості «поля політики».

Просторовість-часовість об’єктивується у вигляді концептуальної рамки в полі рефлексії агентів наукового виробництва і, виходячи за межі цього поля, знову стає необ’єктивованою, тому політологічні практики не можуть породити чи запозичити у просторовості-часовості такі зміни або механізми, які б були їй іманентно притаманні: вона не створюється і не відтворюється в практиці політичної науки. В силу чого і політичні відносини, які також не можна відтворити в експериментальній діяльності, на рівні технологій, виражаються, зокрема, через просторове – становлення – часу. Вважаємо доведеним, що простір-час тотожний самому собі в політичній дійсності та в «полі політики».

Доходимо висновку, що простір-час політико-аналітичного дискурсу утверджується на вістрі розрізнення об’єктивоване / необ’єктивоване як принципу. Згідно з цим принципом визначається простір політико-аналітичного дискурсу як відношення «сущих» «поля політики» в контексті індивідуального досвіду агентів наукового виробництва, що становить єдність ряду умов та граничних станів, які передують практикам агентів наукового виробництва та об’єктивують їх результати у формі наукових концептів, встановлюючи відношення істинне / хибне, причина / наслідок тощо.  Часовий вимір політико-аналітичного дискурсу визначається змінюваністю простору «поля політики», детермінованою процесами становлення та розвитку концептуальних схем політичної науки та набуття нового індивідуального досвіду агентами наукового виробництва.

У другому розділі «Принцип персоніфікації / деперсоніфікації простір-часу політичного виміру буття людини» автор виходить із розуміння політики як специфічно кодифікованої системи політичної символізації дійсності. Такий підхід до визначення природи політики значною мірою зумовлює особливість отриманих результатів дослідження.

У підрозділі 2.1. «Принципи становлення політичного виміру буття людини» активно використано теорію дискретності часу, згідно з якою простір-час політичного виміру буття людини поділяється на дискретні стани актуально-континуального простір-часу політики. Кожен такий стан утверджується як відірваний від універсалій політичного простір-часу або ж такий, що замикає усю його універсальність на собі через покладання на код політичної символізації дійсності, який виник у межах даного актуально-дискретного стану політичного простір-часу.

Політичний код як принципово ірреферентний також не може об’єктивувати у актуально-дискретному стані абсолютні закони політики і лише пропонує їх ситуативне трактування як функціонального замінника. Замкнена логіка актуально-утвореного дискретного стану політичного простір-часу задається принципами, визначеними його складниками, які своєю чергою, відбираються відповідно до заданих принципів як селективного критерію. Такий логічний казус тлумачиться з позиції концепції «діючої причини», яка сутнісно передуюча, проте хронологічно одночасна своєму наслідкові. Такі принципи визначають конфігурацію актуально-дискретного стану, яка одночасно до-визначає або ж пере-визначає самі принципи. Такий підхід відповідає авторській інтерпретація принципів реалізації просторово-часових вимірів політики в рамках робочого концепту в термінах розрізнення. Залежність існування «тепер» від «тоді» є лише перифразом прямо протилежного, а саме залежності логічно-смислового існування передуючих станів від актуально утвердженого смислу, сформульованого і втіленого в теперішньому стані актуально явленого політичного простір-часу.

Виокремлення в ідеальному вимірі унікальності смислу індивідуального переживання власного буття в простір-часі політики в окремий конкретний момент вказує на завершеність руху, його замкненість на собі, а отже, на недосяжність для рефлексії. Залишається лише інтервал або ж самоспричинений «контекст індивідуального переживання», який принципово неподільний і даний у своїй виключній цілісності та нероздільності. При цьому смисл основної ідеї універсального буття не належить жодному «контексту індивідуального переживання». Саме цим зумовлена «множинність одиничного»  як підстава континуального існування дискретних станів індивідуальної актуальності самоспричиненого «тепер», перетворення «Єдиного» в «Іншого» (в площині іншого контексту переживання).

У підрозділі 2.2. «Розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане, як принцип просторово-часової кодифікації політичного виміру буття людини» з’ясовується, що принципова відмова від розуміння смислу як гарантованого референтом поза-кодової означеності та його інтерпретацією як релятивно-плюрального, по-перше, закладає презумпцію нестабільності таких феноменів, як значення та смисл, по-друге, перетворює політичний код на деперсоніфікований інструмент презентації смислу в інтерактивно-комунікативному досвіді. Такий досвід може бути інтерпретований «Іншим» (індивідом, що перебуває зі мною у відношенні «співучасті») не завдяки моєму експресивному чи сугестивному напруженню чи його герменевтичним зусиллям, але лише через саморух асоціативних полів та конотативних смислів.

Теза про перенесення «Єдиного» в інший контекст індивідуального досвіду при утворенні нового актуального стану простір-часу політичного виміру буття людини вимагає постановки питання про підстави й механізми набуття і збереження ідентичності людини в умовах дискретної змінюваності політичних станів та релятивно-плюрального статусу політичних кодів символізації дійсності. У даному підрозділі це питання ключове і вирішується таким чином.

Самоідентичність є здатністю конструювати своє буття (ідеться про перетворену форму буття у політичному вимірі) в співвіднесеності з «Іншим» і з позиції власного (відповідального) вибору. Це передбачає дві умови: по-перше, самовизначення (простір вибору позицій, цілей, засобів, тобто простір свободи вільного творення); по-друге, вихід за межі себе та (або) самовизначення себе «ззовні», що передбачає закріплення, утвердження себе в політичному простір-часі як складового елемента, носія (визначника) його властивостей тощо.

Проте це не слід розуміти як свободу утвердження самоідентичності, а лише як вільний початок, необхідний для «незалежності» у стані передвибору. Сам вибір можливий лише після звільнення суб’єкта від самого себе, тотальності власного «Я», тобто тоді, коли усвідомлюється та переживається потреба у трансцендентному, шлях до якого пролягає через заперечення свого «Я». Потреба у трансцендентному є прагненням до «іншості», відмінної від буття, проте яка утримується у відношенні із буттям.

Подолання іманентної самототожності «Я» «Самому Собі» передбачає утворення «Я-символу» в політичному вимірі за принципом розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане, тобто персоніфікації простір-часу політичного виміру (у визначенні «Я-символу»), паралельно та одночасно структурованого за принципом деперсоніфікації того ж «Я-символу».

Поняття «Я-символ» визначається як перетворена форма буття людини в простір-часі політичного виміру, що набувається внаслідок доповнення «точок самототожності» людини (достеменних її означень, наскрізних для усіх вимірів її буття) ірреферентними кодами політичної символізації дійсності в процесі асиметричної комунікації «Я-Інший» за умов реалізації принципу персоніфікації.

У підрозділі 2.3. «Утвердження ідентичності перетвореної форми буття людини в політичному вимірі в акті асиметричної комунікації з «Іншим» встановлюється, що покладання власної ідентичності на політичний код є єдиним способом, що дає змогу «Я» утвердитись у формі перетвореного буття «Ти собою», на противагу до «Я сам», завдяки чому «Я» може стати іншим «Самому Собі».

Взаємодію «Я-Інший» трактовано як особливу колективність, на противагу до традиційної колективності соціально-політичних систем, яка обов’язково організується навколо третього елементу відношення, що виступає своєрідним посередником, яким може бути особа, традиція, діяльність, свобода тощо. Даній формі колективності ми протиставляємо «колективність «Я–Ти», адекватну сучасним політичним відносинам. Сутність «колективності «Я–Ти» визначається через асиметрію інтерперсонального регіону «між» на користь «Іншого». Асиметрія передбачає виключно векторну спрямованість акту політичної комунікації, оскільки орієнтованість на «Іншого» в ході утвердження політичної ідентичності надає останньому статусу особливої значимості.

Спираючись на викладені положення, нами визначено простір-час політичного виміру буття людини. Простір політичного виміру буття людини обмежується та визначається дискретним станом актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини (як системою означень перетвореної форми її буття – «Я-символу» у політичному вимірі), отриманим в акті вольового напруження людини шляхом розпредмечення її «Я-символу» через реалізацію принципу розрізнення персоніфіковане / деперсоніфіковане.

Час політичного виміру буття людини – це зміна ідентичності «Я-символу», спричинена персоніфікацією ірреферентних кодів в акті асиметричної комунікації, що провокує дискретний «стрибок» до іншого стану актуально-континуального простір-часу політичного виміру буття людини, створеного шляхом деперсоніфікації «Я-символу» в акті вольового напруження людини.

У третьому розділі «Референтність / саморефернтність як принцип реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур» досліджуються просторово-часові виміри буття політики, тобто ставиться питання політичної онтології та пропонується його авторське вирішення.

У підрозділі 3.1. «Політична межевість» як концептуалізація простору інтерсуб’єктивних структур політики» введено авторське поняття політичної «межевості», під якою розуміється розрізнення сутностей, зведених у політичній взаємодії, й ідеальний виразник самої взаємодії, позбавленої «тілесної» наповненості ідеального «між»-відношення, алгоритм чистої «ме(і)жевості». Вона ніби привласнює, вбирає в себе означення розмежованих / межевих / суміжних сутностей, виступаючи розрізненням вищого порядку, тобто розрізненням розрізнень. Онтологічний статус «політичної межевості» визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність. 

Поняття «політичної межевості» в контексті її концептуалізації розкрито в таких положеннях: по-перше, «межевість» політики об’єктивується лише в концепт, що її висловлює; по-друге, «політична межевість» не може бути осмислена поза межами свого концепту, вона не зливається з ним, залишаючи цілісну картину не лише прихованою, але й протиставленою завершеному концепту чи ряду концептів, зберігаючи за собою властивість принципової відкритості та непізнаності; по-третє, «межевість» слід розрізняти з її об’єктивацією в рамках концепту, оскільки він втілює суб’єктивність авторського досвіду переживання чи осмислення, тоді як «політична межевість» знаходить себе на вістрі розрізнення суб’єктивного / позасуб’єктивного (об’єктивне, інтерсуб’єктивне, безсуб’єктне); по-четверте, «політична межевість» постає як атрибут не сущим політики, а концептам, тобто виступає в ролі предиката, який не є буттям, не визначає буття, він над-буття (інакше, розрізнення розрізнень).

Встановлено, якщо механізм творення / відтворення політичного простір-часу в акті самоактуалізації людини у політичному вимірі, як специфічної кодифікованої системи політичної символізації дійсності, можна описати як буття-попереду-себе (тобто наявність «Я-символу» відтворення якого через принцип політичної деперсоніфікації у акті вольового напруження є підставою творення простір-часу політичного виміру); надалі, вже-буття-у-світі як чиста фактуальність є принципом існування політичної дійсності, а точніше реальності (остання категорія містить більший семантичний наголос на актуальності існування, втім вона скоріше розкриває не онтологічну, а онтичну природу політики); тоді чиста (ідеальна, концептуалізована) онтологічність політичного простір-часу є буттям-при-внутрішньополітичній сутності, останню, в рамках робочого концепту, ми позначили терміном «межевості», тобто в результаті отримуємо – буття-при-політичної внутри-межевості.

Діалектика політичного простору й часу на онтологічному рівні знімається поняттям «політичної межевості», яка становить відкритий інтервал чи темпоральний об’єм (означений терміном «вікно переломлення»), всередині якого «сущі» політики можуть утверджуватися як такі, через механізм від-своєння свого «Я-символічного» від «межевості», залишаючись її невизначеним «є», її прафеноменом.

Референційність «політичної межевості» утверджується через розрізнення із «Іншим» та (або) із самою собою, тобто власним смислом на межі його втрати, інакше в розрізненні із парадоксальним елементом «без-межності» як смислового нонсенсу чи невизначеності.

Вирішення питання структури просторово-часового виміру політики на рівні інтерсуб’єктивних структур формалізується в концепті «межевої структурності» політичного простір-часу, для якого характерна відмова від презумпції константно-гештальтної організації політичного виміру, яка, на противагу «структурі» в класичній науковій традиції, фіксує принципово аструктурний та нелінійний спосіб організації цілісності, залишаючи за собою можливість для іманентної рухомості та «нон-фінальності», відповідно, реалізації креативного потенціалу самоконфігурування.

Такий підхід дав нам змогу постулювати як іманентні властивості «сущих» політики їх принципову відкритість до будь-яких гіпотетично допустимих взаємодій. Усяке обмеження, що накладається на такий потенціал, походить або з особливостей самого елемента, або з локальної ситуації, учасником і, відповідно, співтворцем якої виступав сам системний елемент, проте в жодному випадку не якийсь вищий системний принцип чи закон.

Кожен елемент або локальна структура, породжена взаємодією обмеженої кількості елементів політичної системи, несуть в собі потенціал, здатний провокувати зміни цілої системи, утворюючи тимчасово актуальні структури, значимість яких у межах системи в цілому сягає того рівня, коли конфігурація системо-започатковуючих принципів вибудовується відповідно до даної ситуативно-актуальної локальної структури. Такий вплив реалізується через зміну інтерпретації конфігурації системних принципів (приведених у відповідність до локальної структури), в межах якої (інтерпретації конфігурації) викристалізовуються функціональні алгоритми загальної системи; таку інтерпретацію можна пояснити як свого роду смисловий фон, стиль чи «форму законів» становлення політичного простір-часу.

У підрозділі 3.2. «Принцип самореферентності інтерсуб’єктивних структур політики: проблема безсуб’єктності людини у простір-часі «політичної межевості» формалізовано механізм змін структури «політичної межевості» за допомогою авторського поняття «стан межевої структурності», яке визначається як локальний сегмент «межевої структурності», наділений значним креативним потенціалом. Такий локальний сегмент здатним нав’язати цілій «межевій структурності» нову конфігурацію внутрішніх принципів, поширюючи свій вплив у формі рівнодіючої сили, яка складається з факторів, що попередньо детермінували його утворення та принципів «межевої структурності», ретранслятором яких виступав даний сегмент до його перетворення у «стан...».

Встановлено, що жоден сценарій розвитку «політичної межевості» не може вважатися пріоритетним з позиції аксіологічної визначеності. Самоідентичність «Я-символу» в просторово-часовому вимірі політики на рівні інтерсуб’єктивних структур є зовні артикульованою і встановлюється шляхом просторово-часової локалізації в рамках «політичної межевості». Згідно з цим доводиться безсуб’єктний статус перетвореної форми буття людини в простір-часі політики й визначеність системи її політичних цінностей та інтересів з позиції самореферентної «межевої структурності».

Принципи політичного простір-часу на рівні інтерсуб’єктивних структур, викладені в рамках авторського концепту, вказують на те, що розуміння руху як дисперсного розсіювання, яке іманентно здійснює інтеграцію зовнішнього, дають змогу знаходити механізми становлення актуального просторово-часового виміру політики на вістрі розрізнення референтності / самореферентності як визначального принципу реалізації просторово-часових вимірів політики на рівні інтерсуб’єктивних структур.

Згідно з викладеними положеннями пропонується таке визначення ключових категорій: під  політичним простором інтерсуб’єктивних структур слід розуміти розрізнення розрізнень сутностей неполітичних зведених у політичній інтеракції, що виражає у формі чистої «ме(і)жевості» ідеальне «між»-відношення розмежованих / межевих / суміжних сутностей і позначається авторським поняттям «політична межевість», власний онтологічний статус якої визначається (заміщується) розрізненням референтність / самореферентність.

Часовий вимір «політичної межевості» – це зміна структури «політичної межевості» підпорядкована принципу розрізення референтне / самореферентне, що реалізується через розрізнення з «Іншим» та (або) із власною екземпліфікацією в простір-часі політичної дійсності