ПОЛІТИЧНЕ СВІТОСПРИЙНЯТТЯ ЯК СИСТЕМА: СТРУКТУРНО-КОМПОНЕНТНИЙ АНАЛІЗ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі дисертаційної роботи “Огляд літератури та загальна методика дослідження” розглянуто джерельну базу та стан наукової розробленості теми в науковій літературі, описано методику структурно-компонентного аналізу системи політичного світосприйняття.

У підрозділі “Огляд літератури” показано, що проблема світосприйняття, а тим більш політичного світосприйняття, у науковій літературі майже не розроблена, а сама категорія світосприйняття і досить належить до факультативних, яке вживається в науковому дискурсі не достатньо суворо, в різних значеннях, часто ототожнюється з такими спорідненими поняттями, як “світобачення”, “світовідчуття”, “світопереживання”, “світовідношення”, “світогляд” тощо, і взагалі існує деяка плутанина із змістовним навантаженням даного поняття. Зазначено, що в сучасній науковій літературі намітилося три основних точок зору, які відображають еволюцію підходів щодо розв’язання проблеми структури світогляду.

Перша точка зору фіксує тенденцію протиставляти світогляд, з одного боку, і світосприйняття (світовідчуття) – з іншого, вважаючи їх різними рівнями відношення до явищ навколишнього середовища і внутрішнього світу: світогляд – це рівень усвідомлення, раціональної обробки та розумової інтерпретації цих явищ, а світосприйняття (світовідчуття) – це сфера емоційно-чуттєвого ставлення до них (Г. Сунягін, О. Ігнатов, В. Шинкарук, Л. М’яснікова та ін.). Друга точка зору фіксує тенденцію розглядати світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння як етапи розвитку світогляду, світоглядної свідомості (З. Воїнкова та Ю. Черв’якова, В. Судакова, В. Жадько та ін.). Третя точка зору фіксує тенденцію розглядати світовідчуття (світопереживання), світосприйняття й світорозуміння як рівні світогляду, світоглядної свідомості. Тут світогляд розглядається як духовний каркас структури індивідуальної або суспільної свідомості, який складається з трьох основоположних компонентів – світовідчуття (світопереживання), світосприйняття, світорозуміння (В. Табач-ковський, Л. Олексюк, Н. Гітун, Т. Фокіна та В. Смолін та ін.).

Поряд з цим у роботі відокремлено ще один аспект наукового вивчення – співвідношення світосприйняття та картини світу. Окремо розглядається позиція О. Іг-натова, який звернув увагу на межовий характер картини світу, запропонувавши таку схему взаємозв’язку систем суспільної свідомості: картина світу має своїм вихідним моментом світосприйняття, вміщує його до себе і в той же час сама конкретизується в ньому, у свою чергу, картина світу та світосприйняття складають фундамент світогляду; не менш важлива й зворотна залежність – картина світу будується у відповідності з принципами світогляду, а образ світу в сприйняттях у багато в чому детермінується світоглядом і картиною світу. Крім загальнотеоретичного розгляду, проблема світосприйняття розроблялася і на прикладному рівні: у роботах Ю. Бес-смертного, П. Гайденко, Г. Гачєва, П. Ігнатенка, А. Гуревича, О. Кудрявцева,           С. Сказкіна, М. Собуцького, В. Уколова та ін. робилися спроби описати певні історичні та національно-культурні типи світосприйняття.  

Що стосується розробки проблеми політичного світосприйняття, то загальнонаукових публікацій, присвячених даній предметній сфері, майже не існує; можна лише відокремити роботи О. Шестопал, О. Єгорової-Гантман, де політичне світосприйняття розглядається у співвідношенні з проблемами політичної соціалізації. Деякі прикладні аспекти політичного світосприйняття розглянуті у роботах А. Баранова, Д. Замятіна, Н. Замятіної, А. Захарова, О. Іванникової, С. Лур’є, Л. Мамут,      О. Міллера, М. Новікової-Грунд, В. Петренка та О. Мітіної, Т. Піщєвої, Л. Перснякової, А. Тіткова, М. Шепєлєва, О. Шестопал  та ін.

В означення предмету дисертаційного дослідження відзначається, що проблема політичного світосприйняття далеко не повно висвітлена в науковій літературі. Це пояснюється тим, що дана проблематика в цих роботах не є основним предметом дослідження. Важливим кроком на шляху понятійного визначення політичного світосприйняття є проведення системного дослідження цього суспільного феномена, а оскільки він є дуже складним і багатоплановим суспільним явищем, то автор вважає за доцільне розглянути лише один його вимір – компонентно-структурний.

У другому підрозділі “Загальна методика дослідження” зазначено, що для реалізації поставленої мети в даній роботі використовується комплексна методика, яка поєднує два напрями системного аналізу – системно-структурний та системно-компонентний. В основу цієї методики покладено концепцію елементарної системи В. Казанєвської, яка являє собою систему постулатів, призначена для опису та ідентифікації системних процесів та явищ. Згідно з цією концепцією, об’єкт називається елементарною системою в тому випадку, коли процес його утворення та існування задовольняє наступним умовам:

(1) – умова збереження та специфікації, яка постулює, що в процесі системоутворення беруть участь деяке число об’єктів, котрі зберігають свого існування і набувають нової специфікованої властивості або функції, що перетворює об’єкт у компонент системи;

(2) – умова погодження, яка відображує механізм системоутворення, суть котрого полягає в тому, що об’єкти-компоненти набувають деякої загальної властивості (або конкретних її значень). Такого роду властивість прийнято називати “системоутворюючий фактор”. У більш повному смислі механізм утворення системи розглядається як процес погодження між компонентами системи під безпосереднім впливом системоутворюючого фактора або за допомогою об’єкта-зв’язку;

(3) – умова цілісності, яка відображує наявність інтегративної функції, котра є наслідком процесу погодження між об’єктами-компонентами системи;

(4) – елементарне системоутворення здійснюється у два етапи: інформаційний етап (І) та етап реалізації (Р), крокуючи від першого до другого.

Причому особливо зазначається, що ці постулати описують не чотири різні процеси, а чотири різні сторони одного процесу – процесу синтезу системи (тобто процесу системоутворення).

В умовах, коли загальнотеоретичні та часткові положення ще не сформульовані, знаходяться в процесі становлення, а саме цим характеризується стан наукової розробленості поняття “політичне світосприйняття”, часто виникають ситуації, коли часткове приймається за загальне або, навпаки, загальне за часткове. Тому за основу методології дослідження системи політичного світосприйняття автором прийнята концепція елементарної системи. Це означатиме, що дане дослідження не вдається до конкретизації предметного поля, а має на меті вироблення найбільш загальних понять і положень, які розкривають системний зміст політичного світосприйняття. 

У роботі показано, що модель аналізу елементарної системи, запропонована   В. Казанєвською, в рамках системного дослідження політичного світосприйняття має бути доповнена одним суттєвим аспектом. Справа в тому, що елементарна система, побудована на основі даної концептуальної моделі, дуже слабко інтегрована у внутрішнє середовище, вона як би повисає в повітрі, відірвана від ґрунту. Без урахування внутрішнього середовища практично неможливо реалізувати умови (1)-(4), оскільки стають незрозумілими критерії специфікації об’єктів системи.

У другому розділі “Політичний світ як внутрішнє середовище системи політичного світосприйняття”, розкривається зміст базового елемента системи політичного світосприйняття, її внутрішнє середовище. Останнє репрезентовано політичним світом, оскільки, аналізуючи політичне світосприйняття як деяку системну цілісність, в першу чергу, треба прояснити те, на тлі чого вона будується, функціонує та розвивається.

У першому підрозділі “Політичне світосприйняття як горизонт бачення політичного світу” зазначається, що політичний світ складає окрему специфічну онтологію – світ публічного життєвого простору. Політичний світ як внутрішнє середовище політичного світосприйняття конструюється суб’єктом, виходячи із певних світоглядних засад, які покликані забезпечити його власну легітимацію і в той же час дає змогу запропонувати власну інтерпретацію світу, відокремити себе зі стану в-собі-буття в стан для-себе-буття. Політичний світ може формувати своє бачення світу й використовувати його як знаряддя власного творення й відтворення, для надання себе фундаментальної значимості. У цьому аспекті політичний світ репрезентований у двох зрізах, які, хоча й являють собою самостійні й у багато в чому суперечливі погляди на політичний світ, але в даному контексті виступають у нерозривній єдності: політичний світ розглядається, з одного боку, як простір політичної екзистенції, пов’язаний з феноменом публічності, він формується на перетині життєвих інтересів, під час обговорення суспільно значимих проблем, яке частіше супроводжується боротьбою ідей, поглядів, позицій (Х. Аренд), а з іншого – у відносинах “друг-ворог”, де поняття “ворог” є ключовим, оскільки саме воно в найбільшій мірі пронизане публічним (політичним) началом, пов’язане з такими поняттями, як “війна”, “боротьба”, які витлумачуються як зіткнення протиборчих сил, організованих політично (К. Шмітт). Політичний світ як внутрішнє середовище політичного світосприйняття являє собою особливу сферу життєдіяльності людей, яка пов’язана з публічно-владними відносинами, із тими інститутами, принципами, нормами та ін., котрі гарантують життєспроможність тієї чи іншої спільності людей, реалізацію їхньої спільної волі, інтересів і потреб.

Виходячи з вищенаведеного, автор дійшов висновку, що політичне світосприйняття, по суті, виступає як горизонт бачення політичного світу. Останній відкриватиметься людині через її політичне світосприйняття, і те, яким він їй відкривається, залежить від цього світосприйняття, від ступеня його розвиненості та цільності. Тому політичне світосприйняття не є виключною приналежністю лише тієї частини суспільства, політико-культурний рівень представників якої дозволяє піднятися до інтелектуальної політико-світоглядної рефлексії. Опанування політичним світосприйняттям є всезагальною потребою як із соціальної точки зору, так і з індивідуальної. Подібно до тогог як суспільство, розвинувши культурну форму свого буття, мало виробити також її концептуальну мотивацію, тобто світоглядне виправдання, так і окрема людина, вступаючи через політичну соціалізацію до етапу політичної самосвідомості, має самовизначитися, засвоюючи або виробляючи основоположні політичні принципи своєї життєвої орієнтації.    

Справжня сутність політичного світосприйняття полягає в забезпеченні адекватності політичної самосвідомості суб’єкта політичній сфері його життєвого світу, в поєднанні та погодженні політичної складової внутрішнього світу суб’єкта (його політичне “Я”) із політичною сферою зовнішнього життєвого світу (політичного “не-Я”). Це, по суті, означає, що політичне світосприйняття у функції політичної самосвідомості має забезпечувати духовно-практичне політичне самовизначення свого носія в тому реальному політичному світі, який створює політичну сферу його життя.

У другому підрозділі “Об’єкти політичного світу” показано, що незважаючи на те, що політичний світ виявляється як деяка цілісність, він складається з різних об’єктів, які за своєю природою можуть належати до інших світів, але при інтерпретації їх сутнісних, фундаментальних ознак вони кваліфікуються як політичні. Все розмаїття об’єктів політичного світу автором зводиться до трьох основних груп: персоніфіковані об’єкти (публічні політики, партійні лідери та функціонери, державні діячі тощо); інституційні об’єкти (держава та її органи, органи місцевого й регіонального самоврядування, політичні партії, громадсько-політичні організації тощо); ідеологічні об’єкти (ідеології, програми, проекти тощо).

Персоніфіковані об’єкти політичного світу (політичні персонажі) є базовими для політичного світосприйняття, у свою чергу, політичні персонажі можна поділити на дві великі групи: персонажі маси (виборці) та персонажі еліти (лідери). На відміну від персоніфікованих об’єктів політичного світу інституційні більш однорідні, оскільки вони являють собою політичні інститути, які визначаються як реально існуючі відносно відокремлені організаційно-функціональні структури в цілісній системі політичного управління суспільством. Окрему групу об’єктів політичного світу складають ідеологічні об’єкти, які є результатом політичної діяльності ідеологів. Ідеологічні об’єкти політичного світу в силу того, що вони являють собою сферу ментіфактів, знаходяться в одній екзистенційній площині з політичним світом і політичним світосприйняттям. Тому адекватність ідеологічних перцептивних конструкцій політичного світосприйняття відповідним ідеологічним об’єктам політичного світу виявляється максимальною.

Підсумовуючи вищенаведене, автор констатує, що політичне світосприйняття є арена зустрічі чуттєвого й раціонального, яка задає горизонт бачення політичного світу і, отже, горизонт, який відокремлює можливе від неможливого в ньому, здійснене від нездійсненого, політичний світ як внутрішнє середовище політичного світосприйняття відображає граничну ступінь інтенсивності публічного, що виражається в загостренні дуалізму “друг-ворог”. Наведена об’єктна структура політичного світу дає можливість говорити про наявність специфічної екзистенції політичного світу, яка полягає в тому, що інтерпретація об’єкта як політичного не залежить від того, чи є він артефактом, соціфактом або ментіфактом, а залежить від того, чи є він публічним і чи можна його кваліфікувати в категоріях “друг-ворог”. По суті, політичний світ як внутрішнє середовище політичного світосприйняття є ґрунтом, на якому розгортаються перцептивні конструкції політичного світосприйняття.  

У третьому розділі “Складові елементарної системи політичного світосприйняття” розкривається зміст компонентів та системоутворюючого фактору системи політичного світосприйняття.

У першому підрозділі “Політичні іміджі як компоненти елементарної системи політичного світосприйняття” доводиться, що компонентну структуру елементарної системи політичного світосприйняття формують іміджі об’єктів політичного світу. Іміджі як репрезентанти об’єктів політичного світу є публічними феноменами, які відображають відповідні об’єкти політичного світу. Компоненти системи політичного світосприйняття можна звести до трьох основних груп: іміджі персоніфікованих політичних об’єктів; іміджі інституційних політичних об’єктів; іміджі ідеологічних політичних об’єктів.

Автор наводить таке визначення політичного іміджу як компонента системи політичного світосприйняття: це особливого роду образ-уявлення про конкретний публічний політичний об’єкт (персоніфікований, інституційний, ідеологічний), який стихійно або цілеспрямовано створюється у масовій політичній свідомості, за допомогою асоціацій гіперболізує іманентні характеристики об’єкта, що сприймається, та наділяє його додатковими (“фантомними”) властивостями. 

У другому підрозділі “Парадигма політичного світосприйняття як системутворюючий фактор елементарної системи політичного світосприйняття” процес системоутворення (існування системи) розглядається не з боку компонентів, а з боку системи. Механізм утворення системи полягає в набутті об’єктами, що входять у систему (тобто майбутніми елементами системи), деякої загальної (однакової) властивості. Іміджі як компоненти системи політичного світосприйняття зв’язуються в єдину системну цілісність за допомогою системоутворюючого фактора, який на елементарному рівні репрезентований парадигмою політичного світосприйняття (світосприймальною установкою), на більш складному рівні можна говорити про сукупність системоутворюючих факторів.

У загальному плані парадигма політичного світосприйняття визначається як комплекс певних ментальних параметрів і характеристик, крізь які людина як представник конкретної спільноти (наукової, суспільної тощо) сприймає решту членів даної спільноти, представників інших спільнот, різні події, факти тощо. Парадигма політичного світосприйняття формується та існує в системі реальних суспільних відносин, набуваючи певною мірою функцій регулятора й координатора політичної (і не тільки) діяльності. Відтворення політичної дійсності у свідомості суб’єкта здійснюється в процесі зіставлення безпосередньо чуттєвого образа з основними параметрами і характеристиками парадигми світосприйняття, які були сформовані в суб’єкта в процесі його соціалізації та спеціалізації.

Парадигма політичного світосприйняття являє собою продукт соціальної взаємодії, в ході якої формується певна система політичних цінностей, схильностей до сприйняття соціальної інформації, матриця-схема політичного світобачення та світовідчуття; вона існує на позаіндивідуальному рівні й притаманна певному типу мисленнєвої культури. На індивідуальному рівні вона трансформується в особливого роду світосприймальну політичну установку, яка розглядається як неусвідомлена налаштованість суб’єкта на певну політичну діяльність, пов’язану із задоволенням його безпосередніх суспільних (політичних) інтересів.

Парадигма політичного світосприйняття (світосприймальна установка) нормативно впливає на формування політичних іміджів як компонентів системи політичного світосприйняття, задає загальну спрямованість сприйняття політичних об’єктів і політичного світу в цілому. Це стає можливим завдяки тому, що парадигма політичного світосприйняття (світосприймальна політична установка) існує в неявній формі знання, що дозволяє їй чинити в нераціональний спосіб вплив на зміст і значимість компонентів системи політичного світосприйняття.

У четвертому розділі “Структура компонентів елементарної системи політичного світосприйняття та рівні системоутворюючого фактору” розкривається внутрішня будова відокремлених структурних елементів системи політичного світосприйняття.

У першому підрозділі “Структура політичного іміджу як елементарний контур управління в елементарній системі політичного світосприйняття” зазначається, що для збереження зміста процесу системоутворення за умови утворення цілісності у складі елементарної системи має відокремитися елементарний контур управління, який забезпечує фіксацію та збереження інформації про цілісність, у тому числі про її нормативний і наявний стани. Устрій, який оцінює цю інформацію разом з двома її носіями складає повний контур управління. Автор показує, що інформаційний шар політичного світосприйняття формується на компонентному рівні. У складі політичного іміджу відокремлено два основних зрізи: інформаційний каркас (образ-знання, прототип) та іміджологема (образ-значення, образи майбутнього – образ-прогноз, образ потрібного майбутнього).

Інформаційний каркас політичного іміджу розглядається автором на двох рівнях – сукцесивному (образ-знання) та симультанному (прототип). На сукцесивному рівні інформаційного каркасу політичного іміджу формується образ-знання. Причому знання про об’єкти політичного світу людина отримує як із свого безпосереднього життєвого досвіду, так і в результаті цілеспрямованого впливу на сприйняття з боку ЗМІ, політичної реклами та інших форм соціального спілкування. Образ-знання, що склався в масовій політичній свідомості щодо конкретного об’єкта політичного світу, дозволяє індивіду організовувати в своєму сприйнятті отриману політичну інформацію, порівнювати її з певними категоріями, класами, типами об’єктів політичного світу. Нова інформація про об’єкт політичного світу порівнюється із вже наявним образом-знанням і асимілюється з ним. Якщо ж вона суперечить цьому образові, тоді в залежності від багатьох факторів індивід може пристосувати існуючий образ-знання до нової інформації, або створити зовсім інший образ-знання. На симультанному рівні інформаційного каркасу політичного іміджу формується відповідний прототип. Прототипи, які існують у масовій політичній свідомості, являють собою не лише один із значимих критеріїв оцінки реальних політичних об’єктів, але і спосіб збереження та передачі наступним поколінням уявлень і цінностей, поширених у даному суспільстві.

Структура прототипу складається з двох елементів: когнітивного образу, який репрезентовано відповідним профілем – набором певних рис, властивостей конкретного політичного об’єкта (реальні характеристики, які позначають його змістовний фактаж, та “фантомне навантаження”, що містить увесь спектр характеристик, які бажані, але реально відсутні у даному об’єкті); інструментально-практичної установки (прототипної установки), яка є конструкцією, що з’єднає в єдине ціле образ конкретного політичного об’єкта у формі певного знання та емоційне ставлення щодо цьго об’єкта й цим формує готовність до дій у відношенні до нього. Саме на рівні прототипної установки здійснюється взаємодія образа-знання та прототипу.

На відповідний інформаційний каркас надбудовується певний комплекс образів-маркерів – образ-значення, образ потрібного майбутнього, образ-прогноз. Для позначення сукупності цих перцептивних конструкцій автор використовує термін “іміджологема” – це метафоричне найменування здебільшого викривлених, ілюзорних уявлень про реальні об’єкти політичного світу, які містяться у відповідних перцептивних конструкціях політичного світосприйняття. Ці уявлення можуть бути звернені в минуле або орієнтовані в майбутнє. Іміджологеми, поєднані в рамках певних перцептивних побудов політичного світосприйняття, створюють деякий штучний теоретичний та світоглядний каркас, особливий контекст, у який можуть вписуватися й реальні політичні події та зв’язки, які в цьому випадку отримують достатньо викривлену смислову інтерпретацію. Іміджологеми можуть чинити серйозний вплив на сприйняття масами тих чи інших політичних символів і дій та одночасно суттєво впливати на характер політичної поведінки окремих індивідів або соціальних, етнонаціональних та інших груп населення. 

Прослідковується загальна логіка взаємодії основних структурних складових політичного іміджу. Отримуючи політичну інформацію з різних джерел, у суб’єкта формується образ-знання відповідного політичного об’єкта. І майже одночасно з ним, у наступній фазі – фазі інтерпретації та оцінки – виникає образ-значення цього політичного об’єкта. Наскільки вони адекватні реальності, залежить від багатьох чинників, наприклад, від якості рецепторів та нашої здатності сприймати та утримувати необхідну інформацію, відбираючи найбільш цінні й корисні дані, або від того, наскільки швидко окрема інформація доходить до нас і формується в образ, або від стану нашої пам’яті, оскільки формування образу знаходиться під впливом процесів пам’яті. Після діагностики політичної ситуації та її інтерпретації, в ході чого формуються відповідні образ-знання та образ-значення, людина формує мету і альтернативні шляхи її досягнення. На цій фазі формуються образи-прогнози майбутньої ситуації та образ потрібного майбутнього при активному впливі образів минулого і теперішнього станів даного політичного об’єкта, зафіксованих в образі-знанні та образі-значенні.

У другому підрозділі “Рівні парадигми політичного світосприйняття в контексті цілісності елементарної системи політичного світосприйняття” визначається, що цілісність системи політичного світосприйняття є нова якісна визначеність, результат системоутворення. Крім того, в елементарній системі вона може бути проінтерпретована не лише як результат, але й як мета системоутворення.  Як нормативний (нормативно-цільовий) компонент, який формує цілісність системи політичного світосприйняття, автор пропонує розглядати парадигму політичного світосприйняття, яка сама по собі має багаторівневу структуру.

По суті, парадигма політичного світосприйняття є дворівневою онтофілогенетичною моделлю взаємозв’язку індивіда та соціуму: філогенетичний рівень (рівень архетипу) формується в процесі філогенезу людини і складається з певних архетип них за своєю природою уявлень про політичний світ; онтогенетичний рівень (рівень культурно-виховних нашаровувань) формується в процесі онтогенезу конкретної людини на базі політико-культурного потенціалу всього суспільства. Онтогенетичний рівень парадигми політичного світосприйняття складається з праксеологічного, діатрибічного та спеціалізованого підрівнів. Тут слід зазначити, що формування праксеологічного та діатрибічного підрівнів онтогенетичного рівня парадигми політичного світосприйняття здійснюється у процесі політичної соціалізації, спеціалізованого – у процесі професійного навчання у сфері політики.

Продуцентом філогенетичного рівня парадигми політичного світосприйняття є політична ментальність – узагальнений для всіх членів суспільно-політичної групи своєрідний політико-психологічний тезаурус, який дає змогу членам цієї групи однаково сприймати навколишню реальність, оцінювати її та діяти згідно з певними нормами і зразками поведінки, прийняті в даній спільноті, адекватно сприймаючи й уявляючи при цьому один одного. Також політична ментальність у рамках запропонованої концепції може розглядатися й як своєрідний носій досвіду філогенетичного розвитку суспільства, що репродукує його з покоління в покоління практично в первісному вигляді, вона сприяє підтримці спадкоємності традицій та укладів у даній соціально-політичній спільноті та стійкості поведінки її членів як у відносно стабільних, так і у кризових ситуаціях.

Продуцентом праксеологічного та діатрибічного підрівнів онтогенетичного рівня парадигми політичного світосприйняття є буденна політична свідомість; вона виникає стихійно, безпосередньо пов’язана з практичної діяльності, за своїм змістом являє собою поєднання раціонального та емоційного, переплетіння розсудливих форм та емоцій, сьогоденних уявлень та сформованих традицій, звичок, поглядів, світоглядних елементів. Буденний досвід людини представлений у трьох підсистемах – чуттєвий перцептивний досвід, природна мова та здоровий глузд. Спеціалізований підрівень формується з певних автоматизмів спеціальної (професійної наукової та публічної) діяльності й характеризує рівень професійності, майстерності, фахової підготовки індивіда. Звичайно, цей підрівень формується у процесі спеціального навчання в системі довузівської, вузівської та післявузівської освіти, а також у наслідок практичної професійної діяльності та шляхом самоосвіти і професійного самовдосконалення. Вищезазначені підрівні складають єдину конструкцію, яка дуже гнучка і постійно видозмінюється. У цілому онтогенетичний рівень парадигми політичного світосприйняття, на відміну від філогенетичного, складається з набору певних образних конструкцій, набутих у процесі соціалізації людини та її спеціалізації. Вони існують в індивідуальній свідомості у вигляді певного роду автоматизмів сприйняття.