ПРИНЦИПИ МОДЕЛЮВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ЯК СИСТЕМИ СОЦІАЛЬНО - ПОЛІТИЧНИХ ВІДНОСИН. :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено об’єкт, предмет, методологічну основу дисертації, визначено її мету та основні завдання. Сформульовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів. Наведено відомості про публікації та апробацію результатів дослідження, його зв’язок з науковими темами і програмами.

У першому розділі – „Джерельна база та методологічні основи моделювання громадянського суспільства” – здійснено огляд наукових робіт за темою дисертації, проаналізовано ступінь науково-теоретичного розпрацювання проблеми в науковій літературі. Розглянуто системний підхід як методологічну основу аналізу суспільних процесів.

У першому підрозділі першого розділу – „Стан дослідження проблеми громадянського суспільства як системи соціально-політичних відносин” – у центрі уваги – праці сучасних західних науковців, що стосуються громадянського суспільства.

Серед сучасних зарубіжних теоретиків та дослідників громадянського суспільства виокремлено праці Дж. Александера, Е. Арато, Г. Арендт, Б. Барбера, У. Бека, Н. Боббіо, Ґ. Брайта, Г. Бухштайна, Е. Бьокенфьорде, К. Верніке, П. Вівре, М. Віндфура, М. Вольцера, Я. Вьознера, Ю. Габермаса, У. Гальтерна, Е. Ґеллнера, Б. Ґеремека, Е, Ґідденса, Р. Дарендорфа, Л. Даймонда, А. Деміровіча, Г. Дубіеля, Т. Каротерса, М. Кеннеді, Дж. Кіна, Дж. Коген, Р. Козеллека, А. Кляйна, Ю. Коки, Р. Кьослера, Г.- Й. Лаута, Н. Лумана, Дж. Макліна, П. Массінґа, Г. Мельбера, В. Меркеля, К. Міхальскі, Г. Мюнклера, А. Ньольке, Р. Патнема, Т. Парсонса, С. Перегудова, Ґ. Праєра, М. Ріделя, П. Розанвалона, А. Селіґмана, Ч. Тейлора, П. Тьєрі, Ґ. Франкенберґа, Б. Шеферса, Е. Шілза, Й. Шісслера, Ф. Шміттера, М. Шо, А. Ціммер, Д. Янета тощо.

Серед українських дослідників проблематиці громадянського суспільства присвячені роботи В. Андрущенка, В. Баркова, В. Варивдіна, А. Галкіна, Є. Гуренко, Я. Дашкевича, О. Задоянчук, А. Карася, Л. Карпова, С. Кириченка, Т. Ковальчука, Ю. Красіна, А. Колодій, І. Кононова, Ю. Корнилова, О. Костенка, В. Лисого, В. Лісового, О. Макарця, М. Михальченка, Ф. Медведя, М. Мокляка, М. Неліпа, М. Обушного, Ю. Павленка, Р. Павленка, І. Паська, Я. Паська, М. Патей-Братасюк, І. Підлуської, О. Погорілого, В. Полохала, Б. Поляруша, М. Поповича, О. Проценка, П. Рабіновича, В. Речицького, Л. Романенка, А. Романюка, С. Рябова, М. Рябчука, Г. Світи, В. Сіренка, Л. Сохань, В. Тимошенко, М. Томенка, М. Ходаківського, В. Чепиноги, Н. Черниш, В. Шинкарука тощо.

Дослідження феномену громадянського суспільства ведеться в найрізноманітніших напрямах і з різних точок зору, від теоретичних пошуків „сутності” до конкретних емпіричних досліджень діяльності громадських організацій, розвитку трансформаційних процесів, місцевого самоврядування, громадських рухів та ініціатив тощо. Від історії становлення цього поняття і феноменів, які він позначає, до спроб спрогнозувати його майбутнє. Відзначено дедалі активнішу дивергенцією розуміння та застосування поняття громадянського суспільства.

Попри такий широкий спектр дослідження майже немає спроб зіставити це поняття політичної філософії з тими теоретичними напрацюваннями, які пропонує сучасний системний підхід, розвиток якого, до речі, припадає на той самий період, що й „відродження” проблематики громадянського суспільства. Нормативний зміст, який переважно вкладають в поняття громадянського суспільства, мало привертає увагу системних теоретиків. Виняток становлять хіба що Т. Парсонс і Н. Луман. Т. Парсонс, однак, розглядаючи це питання, не виходить поза традиційні уявлення і значною мірою використовує системні принципи для обґрунтування своїх нормативних конструкцій. Н. Луман, навпаки, надає перевагу своїй системній теорії, і не знаходить в ній місця для використання цього соціально-філософського і політологічного поняття.

У дисертації зроблено спробу поєднати ці дві сфери, не віддаючи переваги жодній з них. Такий підхід передбачає інтерпретацію громадянського суспільства в поняттях системного підходу і пошук на основі цієї інтерпретації такого його розуміння, яке б зробило його оптимальним для аналізу суспільних процесів. Ця інтерпретація частково суперечить традиційним уявленням про громадянське суспільство і дає змогу розглянути його під новим кутом зору, виявляючи ті аспекти, які досі були малодослідженими.

У другому підрозділі першого розділу – „Системний підхід та його методологічна роль в аналізі суспільно-політичних процесів” – викладено основні поняття системного підходу, головні принципи та закономірності функціонування систем, а також особливості застосування цих принципів у моделюванні та аналізі соціальних процесів.

Системний підхід (системний аналіз, загальна теорія систем) охоплює широкий спектр різноманітних методів і його можна тлумачити як прикладну діалектику. Системність є невід’ємною властивістю пізнання, а система – способом довершеного представлення безконечно складного об’єкта, формою представлення предмета наукового пізнання. Поняття елемента системи, структури, підсистеми, відносин, середовища та інші становлять аналітичний апарат цієї методології, мають відносний характер і не є категоріями конкретних сутностей. Ці поняття, а також принципи системної реалізації, доповнюваності, відповідності, ієрархічності та інші мають високоабстрактний характер і свою методологічну роль виконують лише тоді, коли вони взаємопов’язані.

Для розрізнення систем реальності та мислення використано поняття моделі. Модель виступає як система, що відображає іншу систему (аналог – оригінал). Моделювання – побудова, вдосконалення і використання моделей. Все, що стосується властивостей чи принципів побудови системи, однаковою мірою стосується моделі й навпаки.

Суспільство як об’єкт системних досліджень має свої особливості. Його можна описувати через безмежну кількість систем різного рівня складності та організованості, яких не можна звести до моделі якогось одного типу (Н. Луман виділяє три основні типи цих систем – інтеракційні системи, організаційні системи, суспільні системи). Крім того, у моделюванні суспільних процесів важливими є символічні сутності (цінності, норми, ідеології і т. д.) та їх передача засобами комунікації, що не спостерігається в біологічних чи інших системах. Існування символічних сутностей та їх актуалізація в спілкуванні творить основу для диференціації дискурсивних та функціональних систем. Дискурсивну систему визначено як ідеальну модель раціональної комунікації, яка передбачає рівних і вільних суб’єктів, раціональну дискусію і раціональні процедури ухвалення рішень. Вона передбачає суб’єктів, що говорять, а не суб’єктів, що діють. Розмежування на функціональну та дискурсивну системи в нашому дослідженні є принциповим і доконечним, оскільки саме змішування цих двох моделей є причиною неадекватності багатьох суспільних моделей, зокрема і громадянського суспільства.

У другому розділі – „Принципи моделювання громадянського суспільства в історії соціально-політичної думки” – висвітлено історичний розвиток уявлень про громадянське суспільство крізь призму описаних вище методологічних принципів.

У першому підрозділі другого розділу – „Становлення та зміна принципів моделювання громадянського суспільства (Від Платона до Канта)” – розглянуто розвиток поняття громадянського суспільства від Стародавньої Греції до ХVIII століття.

Поняття громадянського суспільства своїм корінням сягає часів античності, коли закладалися принципи теоретичного аналізу і цілісного представлення соціального світу. Окремі принципи, які є важливими для розгляду громадянського суспільства, а саме принцип розвитку складних систем із простих, принципи ієрархічності та функціональної доповнюваності вже є в Платона. Однак саме поняття вперше з’явилося в Арістотеля, для якого громадянське суспільство – це правовим чином організована спільнота вільних і рівних громадян, які об’єднуються для спільного добра і підкоряються формі політичного спілкування, яку самі визначають. Суб’єктом (елементом) цього спілкування є людина „як політична істота”, а суспільна ієрархія має вигляд: політична істота – політична сім’я – політична община – держава (громадянське суспільство). Усю системну складність суспільства Арістотель, отже, зводить до однієї ієрархії – політичної, тобто громадянське суспільство – це політична система.

Про людей як суспільних, а не політичних істот говорять стоїки, їм належить також ідея всесвітньої моральної спільноти (вихід за межі політичної системи). Виокремлення неполітичної сфери привело християнських мислителів до дуалізму „град божий – град земний” (дискурсивна і функціональна система), societas civilis (інший варіант communitas civilis) означало переважно град земний, тобто політичний.

Із початком Нового часу моделювання громадянського суспільства набуває нового розвитку. По-перше, з’являються погляди на громадянське суспільство як на систему, головною метою якої є збереження власності (Дж. Лок). По-друге, з’являється розмежування держави, влади (структури) і суспільства громадян, підданих (середовища) (Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є), по-третє, громадянське суспільство розглядається як етап суспільного розвитку, як певний ідеал морально-політичної спільноти (дискурсивної системи), до якого слід прагнути і який є свідомим вибором громадян (А. Ферґюсон, Е. Кант).

У другому підрозділі другого розділу – „Синтез принципів моделювання громадянського суспільства у ХІХ – першій половині ХХ століття” – проаналізовано поняття громадянського суспільства в працях Ґ. Гегеля, А. де Токвіля, К. Маркса й А. Ґрамші.

Своєрідний підсумок і систематизація попередніх уявлень про громадянське суспільство є в Ґ. Геґеля. Ґ. Геґель відповідно до своїх діалектичних принципів, тобто системно, сформулював основні закономірності функціонування суспільства загалом і громадянського суспільства зокрема. Громадянське суспільство – це сукупність індивідів, які взаємодіють між собою і результатом цієї взаємодії є держава. Громадянське суспільство – це не щось окреме від держави, це, з одного боку, стадія її становлення, а з іншого, частина її функціонального механізму. Держава – це соціальна система, яка досягла стадії стабільності, це стаціонарна система. Громадянське суспільство - це система в стадії розвитку. Воно має нижчий рівень організації ніж держава, і в цьому відношенні воно є мобільнішим і динамічнішим ніж держава. Громадянське суспільство здійснює таку ж стабілізуючу і відповідно регулятивну функцію, що й держава, але тільки на нижчому рівні суспільної ієрархії. Громадянське суспільство невід’ємно пов’язане з існуванням індивіда, цінність якого залежить від його власних здібностей (на відміну від попередньої феодальної ієрархії). Воля індивіда відображається в політиці держави не безпосередньо, а через цілий ряд організацій, ключовими з яких для Ґ. Геґеля є корпорації. Громадянське суспільство є породженням нових економічних відносин, і саме ці відносини є визначальними для його функціонування.

На відміну від гегелівського, громадянське суспільство А. де Токвіля не обмежується корпораціями, а творить істотно ширший спектр різноманітних інститутів (організацій) – добровільних асоціацій, які можуть і повинні стати посередниками між одинокими індивідами і всемогутньою державою. До того ж, з’являється тема громадської думки, як (дискурсивної) сфери достатньо автономної від економічних відносин, чим Ґ. Геґель значною мірою нехтував.

К. Маркс залишається в руслі геґелівського функціонального тлумачення громадянського суспільства, однак, зводить його до економічної сфери з „наскрізь комерційним характером”, до „буржуазного суспільства”, до відносин власності й торгівлі, а суб’єктами (елементами) цього суспільства стають вільні власники. Держава для Маркса – це знаряддя панування одного класу над іншим. А громадські об’єднання, які А. де Токвіль зараховував до громадянського суспільства, є знаряддям держави в контролі над громадянами.

Подальшу диференціацію громадянського суспільства зробив А. Ґрамші. Він виводить громадянське суспільство за межі функціональних систем (економіку і державний апарат) і розглядає його як неполітичну культурну сферу, відкриваючи шлях до „життєвого світу” Ю. Габермаса.

Відзначено, що історичне становлення поняття громадянського суспільства характеризується розширенням методологічних принципів, що були використані для його моделювання, а також їхнім ускладненим поєднанням. До середини ХХ століття було сформульовано майже всі основні ідеї, які становлять підґрунтя сьогоднішнього моделювання громадянського суспільства.

У третьому розділі – „Сучасні моделі громадянського суспільства та їх типологізація” – розглянуто сучасні моделі громадянського суспільства та запропоновано їх типологізацію.

На основі використаної методології виокремлено шість основних моделей, які позначають і структурні особливості самих моделей, і форми їх представлення більшістю науковців: 1. Громадянське суспільство як модель суспільного ладу. 2. Модель „громадянське суспільство – держава”. 3. Громадянське суспільство як модель соціальної сфери. 4. Комунікаційна модель громадянського суспільства. 5. Транзитна модель громадянського суспільства. 6. Модель „міжнародне громадянське суспільство”.

У підрозділі – „Громадянське суспільство як модель суспільного ладу” – у центрі уваги – громадянське суспільство як довершена система.

Одним із найпоширеніших варіантів розгляду громадянського суспільства є його тлумачення як ідеалу, як мети соціальних перетворень, до якої слід прагнути. Громадянське суспільство набуває тут вигляду самостійної системи, деякого суспільного ладу.

Загалом, моделі громадянського суспільства такого типу, попри їхню відмінність між собою, мають достатньо утопічний вигляд. Їх можна застосувати як набір цінностей, як основу для суспільних взаємовідносин, проте вони недостатні для характеристики складних суспільних відносин. А намагання втілити ці утопічні моделі в життя під час трансформаційних процесів може негативно вплинути на успіх цих процесів загалом.

Крім того, ідея громадянського суспільства навіть як набір загальносуспільних цінностей викликає заперечення. А. Селіґман, наприклад, вважає, що ця ідея тільки повторює основні постулати ліберальної демократії.

Громадянське суспільство як модель суспільного ладу є типовим прикладом дискурсивної або наближеної до неї системи. У тих випадках, коли вводяться функціональні елементи, як наприклад представництво інтересів, наголос роблять на їх узгодженні та співпраці. Ідея солідарності витісняє ідею конфліктності та конкуренції.

Надмірна відірваність суспільного ідеалу від життя робить його неприйнятним для громадян. Це особливо помітно в нас, в Україні, коли поняття громадянського суспільства використовують при кожній нагоді, а мотиваційна сила цього вживання наближається до нуля.

У підрозділі – „Модель „громадянське суспільство – держава”” – громадянське суспільство проаналізовано через його співвідношення з державою.

Виокремлено три основних варіанти моделювання такого співвідношення, які суттєво відрізняються між собою:

1)                 перевага надається цілісному баченню суспільства і держави як уособленню цієї цілісності. Громадянське суспільство розглядається як внутрішнє середовище, як частина цієї цілісності (системи).(Геґелівська традиція);

2)                 громадянське суспільство (середовище) визнається первісним і зовнішнім щодо держави. Державі (одній із систем у цьому середовищі) відведено функцію обслуговування цього суспільства. (Ліберальний підхід);

3)                 держава і громадянське суспільство розглядаються як різні сфери (системи) суспільної діяльності, без надання переваги жодній з них.

Перший варіант можна використовувати для описування стабільного демократичного суспільства, він достатньо придатний для пояснення різноманітних суспільних процесів. Другий варіант використовується як альтернатива до сучасного суспільства, зумовлена прагненням нових лівих рухів розхитати застиглі політичні структури, а також намаганням правих послабити державний вплив на сферу економіки. Третій варіант може означати відірваність деяких верств населення від участі в політичному житті і більше характерний для західних суспільств ХІХ століття та для конкретної фази сучасних трансформаційних процесів.

У підрозділі – „Громадянське суспільство як модель соціальної сфери” –розглянуто моделювання громадянського суспільства як сфери соціальних взаємовідносин.

Ця модель особливо контроверсійна, оскільки стосується питання, що ж таке громадянське суспільство як соціальна сфера чи система. Визначення громадянського суспільства як „все, що поза державними структурами” надто широке. Звуження відбувається через „політичне”, „неполітичне”, „структуроване”, „неструктуроване”, „економічне”, „неекономічне” тощо. В інституційному розрізі виокремлено такі основні підходи: а) сфера інтеракцій, тобто системи найнижчого рівня ієрархії; б) сфера організацій, або системи середнього рівня ієрархії; в) система всіх недержавних організацій, г) соціальні рухи, як перехідні процеси, або становлення нових структур. У функціональному зрізі це: а) сфера представництва і відстоювання інтересів; б) впровадження політичних рішень; в) сфера спілкування; г) сфера вироблення суспільних цінностей. Різноманітні поєднання інституційних і функціональних характеристик моделей цього типу загалом придатні для аналізу деяких соціальних процесів. Проте не слід забувати, що домінування функції комунікації характерне для інтерактивних систем, а представництво інтересів вимагає організаційної структури. До того ж приписування цим моделям нормативних характеристик ускладнює їх практичне застосування.

Зазначено, що попри намагання виділити громадянське суспільство як „третій сектор”, як особливу функціональну систему, в практичній площині функції, які їм приписують, загалом вкладаються в ієрархічну (політичну) систему побудови суспільства, і у функції представництва інтересів окремих громадян перед системою (державою) та впровадження політичних рішень, і у функції творення придатних контекстів для політичної комунікації.

У підрозділі – „Комунікаційна модель громадянського суспільства” – досліджено моделі громадянського суспільства, які наголошують на функції комунікації.

Ключовим у моделюванні громадянського суспільства як сфери комунікації є розмежування між комунікацією, як процесом обміну інформації, та організаціями чи фізичними особами, як носіями чи суб’єктами обміну цієї інформації. Через комунікацію індивід стає соціальною особою. Через спілкування творяться функціональні системи і може відбуватися взаємодія як між системами, так і в середині них. Але спілкування саме собою ще не є організацією. Дискурси не творять системи (організації).

Виділено три основні моделі цього типу:

1)                 соціальна сфера або система певних інституцій, для яких функція комунікації є головною;

2)                 суспільна система, в якій раціональна комунікація є невід’ємною частиною усієї (політичної) системи ;

3)                 сфера дискурсів (власне комунікація), як необмежений інституційними рамками процес творення суспільних цінностей, громадської думки.

Перша модель – це спроба пошуку соціальної сфери „неполітичної” і „неекономічної”, і виступає переважно як ліберальна модель публічної сфери. Докладніший аналіз її функцій зводить, проте, її до інтерактивних систем. Друга модель є продовженням традиції Арістотеля–Канта. Громадянське суспільство в цьому випадку є нормативним проектом у формі великої дискурсивної системи. Окрім того, громадянське суспільство в цьому варіанті може виступати (теж певною мірою нормативно) як суспільство, в якому інституйовано раціональні процедури обмеження функціональних систем (функціонально-дискурсивна система). Третій варіант акцентує увагу на відмінності дискурсу від функціональної системи. З деякими застереженнями його можна використовувати на позначення сфери моралі, норм, культури, комунікації, а також процесу творення суспільних цінностей і громадської думки. Слід водночас зазначити, що дієвість впливу громадської думки на владу залежить від наявності організацій (опозиції), як суб’єктів, що не тільки говорять, а й діють.

У підрозділі – „Транзитна модель громадянського суспільства” – розглянуто громадянське суспільство в контексті трансформаційних процесів.

На відміну від інших моделей громадянського суспільства (при всій їх різноманітності), в яких воно виступає як відносно стаціонарна структура чи середовище, в цьому варіанті проаналізовано становлення і розвиток громадянського суспільства в авторитарних системах, його формування в умовах демократизації, його вплив на консолідацію нових демократичних систем.

Якщо виходити з трифазної моделі трансформації (лібералізація, демократизація, демократична консолідація), то впродовж цього процесу ми маємо справу як мінімум із трьома різними моделями громадянського суспільства. У першій фазі громадянське суспільство виступає як єдиний актор (система), завдяки спрямованості дії численних організацій проти старого режиму (модель протиставлення громадянського суспільства і держави). У другій фазі воно представлене безліччю дрібних акторів із практично відсутнім державним впливом (відсутність цілісної системи). У третій фазі воно становить складну сукупність різних за величиною та інтересами організацій з неоднозначним впливом на політику держави (системи).

Зазначено, що нормативні засади (дискурсивні чинники) громадянського суспільства відіграють більшу роль на першій стадії, а саме в протистоянні старому режиму. Їхня роль у внутрішній організації і в наступних двох стадіях істотно менша, і особливо менша порівняно зі суспільством усталених демократій. Нормативні цінності знову набувають ваги в останній стадії консолідації. Власне закінчення фази демократичної консолідації і означає в ідеальному варіанті встановлення цих норм.

Побудова цієї моделі на основі останніх емпіричних даних дає підстави вважати її достатньо адекватною. Очевидною є також її відповідність системним закономірностям. Ця модель не є, однак, універсальною для всіх трансформаційних процесів.

У підрозділі – „Модель „міжнародне громадянське суспільство”” – досліджено моделювання громадянського суспільства в міжнародному контексті.

На відміну від моделей, які розглянуто вище, і в яких громадянське суспільство моделювалося або в контексті розвинених держав, або в процесі трансформації, у цьому випадку ми маємо справу зі складною системою взаємовідносин, які залежать від багатьох чинників. Якщо в попередніх моделях, спрощено кажучи, було одне громадянське суспільство і одна держава, то в цьому варіанті є багато держав і багато громадянських суспільств, до яких долучаються численні міжнародні інституції і транснаціональні корпорації. Одержуємо модель з великою кількістю змінних., оскільки, окрім власне громадянського суспільства (у цій моделі розглядається діяльність міжнародних неурядових громадських організацій), яке може мати різноманітні характеристики, держави і міжнародні інституції відрізняються також своїми структурами, цілями і т. д.

Виділено дві основні моделі:

1)                 перша розглядає міжнародне суспільство як сукупність національних держав (систем). Міжнародному громадянському суспільству (організаціям) належить дорадча функція (роль середовища, переважно дискурсивного);

2)                 друга розглядає міжнародне суспільство як власне міжнародне громадянське суспільство, в якому неурядові громадські організації конкурують за вплив з національними державами. (Міжнародний варіант ліберальної моделі співвідношення держави і громадянського суспільства.)

Перша може бути придатною для аналізу сучасних міжнародних відносин, друга виступає радше як утопічна альтернатива чи модель майбутнього.