КОНЦЕПЦІЯ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ТА ОСНОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ ЇЇ ВТІЛЕННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовані актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначені об’єкт і предмет, мета й завдання дисертаційної роботи, розкриті основні методи, які застосовувалися при підготовці роботи, її теоретичне і практичне значення, апробація результатів, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

Перший розділ “Демократична політична культура як якісна міра розвитку суспільно-політичного життя” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Теоретико-методологічні аспекти дослідження демократичної політичної культури” подається концептуальний аналіз основних визначень політичної культури. Розмаїття типологій політичної культури дає уявлення про її якісний характер. Так, з одного боку, політична культура є показником політичного життя суспільства, тому що вона здатна виявити ступінь його розвитку й співвідношення між правовими, соціальними і психічними регуляторами функціонування політичної сфери суспільства. З іншого боку, потрібно враховувати, що будь-яка культура має складну природу, де ідеальна складова теж підлягає еволюції, відображаючи подвійний вплив окремого історичного досвіду та загальнолюдських тенденцій.

В сучасній політичній науці політична культура набуває ознак унікального методологічного засобу, що дає можливість якісно характеризувати політичне життя суспільства через поєднання об’єктивних соціально-нормативних компонентів свідомості та поведінки з суб’єктивними станами, які відображають почуття, відповідні нормам реального життя. У цьому контексті демократична політична культура розглядається як ідеальний вимір відносин між окремою особою та державою, за яких забезпечується свобода окремого громадянина засобами політичної демократії: політичним та ідеологічним плюралізмом, парламентаризмом, виборністю посадових осіб, де засадами для підтримання такого політичного становища виступають ринкова економіка, правова держава та громадянське суспільство.

Для з’ясування питання про співвідношення політичної культури та демократичної політичної культури автор звертається до біхевіористичної парадигми (Г.Алмонд, М.Вебер, С.Верба, К.Гаджиєв, Р.Даль, А.Ліпхард, С.Ліпсет, К.Пейтман), якій належить пріоритет у введенні цих понять до наукового обігу. Сучасне багатство визначень політичної культури виходить із підходу, запропонованого Г.Алмондом у праці “Порівняльні політичні системи”. Так, вже класичним став шлях окреслення меж політичної системи через її “вхід” та “вихід”, де інституційний рівень – це “вхід”, який утворюють окремі люди, соціальні групи, організації, їх активність та взаємодія через обмін інформацією, ідеями, послугами, а “вихід” визначає і вводить правила їх застосування та контроль за виконанням. Якщо функціям “входу” відповідають структури асоціативного рівня – партії і різні групи, то функціям “виходу” – інституційні, державні структури. І коли на “вході” аналізується політична система у власне інституційному та асоціативному аспектах, то на “виході” акцентується увага на аналізі орієнтацій на політичну структуру, ставленні до неї, наслідуванні правил гри, оцінці власної політичної ролі й можливостей вплинути на прийняття політичних рішень. Такий методологічний підхід дозволив зробити висновок про те, що політична культура – це поняття, що належить до базового набору змінних, які можуть бути використані при створенні теорій.

Демократична політична культура має складний характер, який проявляється у засвоєнні елементів пасивного ставлення до політичної системи, яке притаманне підданській культурі. Таким чином, в межах означеної парадигми демократична політична культура одержує визначення як складне поєднання культури політичної участі та громадянської культури, що визначає її склад через балансування протилежних імпульсів – до розвитку, з одного боку, та незмінності – з іншого. Все це визначає структуру демократичної політичної культури, яка є культурою участі, культурою свідомості і культурою функціонування демократичних інститутів, тобто мірою особистого засвоєння окремими громадянами вимог суспільства та ціннісного оформлення демократичної системи і поведінки.

Для розуміння феномену демократичної політичної культури важливо, що участь виступає механізмом подвійного переведення – ідеального у практичне та “громадянського” у “політичне”. Громадянське суспільство виконує соціалізуючу функцію у громадянських асоціаціях, де відбувається навчання взаємодії, народжується довіра та забезпечується комунікація і вироблення моделі колективних дій. Це потенціал активності у вигляді генерування ідей та вимог громадянами, відтворення й передачі цінностей від покоління до покоління, де каналами виходу енергії виступають партії та суспільні організації, рухи. Отже, демократична політична культура каналізує інтереси окремої особи, узгоджуючи їх із суспільними вимогами. Але слід мати на увазі те, що роль громадянина змінна, він не є постійним учасником політичного процесу, хоча і визначає його.

Таким чином, демократична політична культура виступає гарантом гармонійних відносин між елітою та суспільством. Еліта ініціює активність громадян, не стаючи самодостатнім центром суспільства. Іншими словами, демократична політична культура є своєрідним балансом між елітою та її представництвом, реалізацією волі народу, вплив якого на політику є визначальним, а влада еліти обмеженою, лімітованою законом. Підзвітність народу означає максимально можливу критику еліти, розподіл влади, відносну автономність економічної й політичної еліти, конкуренцію еліт.

Вибір автором методологічних підходів було продиктовано потребою врахувати: 1) динамічну природу демократичних перетворень; 2) своєрід­ний код спадковості суспільства, яке переживає трансформацію; 3) склад­ний характер культури перехідного суспільства як у структурному, так і у функціональному відношенні. Саме це дозволило акцентувати на різному тлумаченні якісності ознак демократії з огляду на різні методологічні засоби, де саме наповнення демократичного змінюється залежно від акценту на складових, структурі, функціях або суб’єктивних чинниках.

В даному підрозділі здійснено аналіз демократичної політичної культури як засобу системної організації, який формує елементи демократичної системи, впорядковує відношення, що їх пов’язують між собою та забезпечує її рівновагу. Серед учених, що діяли в межах системно-синергетичного методологічного відгалуження та так або інакше торкалися культурно-політичної проблематики, потрібно назвати В.Садовського, В.Костюка, Х.Екстейна, Д.Істона, А.Венгерова, Л.Гумільова, К.Іванова. Системно-синергетична методологія дозволяє врахувати динамічну природу перетворень, де зміни підпорядковуються: 1) закону визначення характеру менш тривалих процесів через більш тривалі, де базисній культурі належить пріоритет у розумінні демократичних цінностей; 2) закону чергування стадій; 3) закону об’єднання складних структур – встановлення спільного темпу еволюції.

У цих методологічних межах демократична політична культура розглядається через аналіз актуального і потенційного рівня з урахуванням впливів “цілей” процесів на формування цього феномену. Так, актуальний рівень демократичної політичної культури об’єднує множину елементів, які у взаємодії отримують свою спільність та цілісність. Потенційний рівень зумовлюється якісним ядром, що визначає сутність системи і є її елементом – неподільною часткою при певному способі розподілу. Це визначає змінний характер культури, коли незначні впливи на систему можуть привести до значної її трансформації. Зрушення у структурі інтересів, що притаманні кожній групі, вибір форми реалізації своїх інтересів визначають перетворення соціальної структури та суспільної свідомості. Внаслідок злагодженої взаємодії відбувається процес упорядкування, виникнення із хаосу певних структур, їх перетворення та ускладнення.

Функціональний підхід (Дж.Александер, Ж.Бодріяр, Є.Вятр, А.Глади­шев, Т.Карл, В.Кіммерлінг, Т.Каротерс, Х.Лінц, Г.Майєр, С.Мейнуорінг, Г.О'Доннелл, Д.Поуп, Т.Парсонс, Р.Патнем, А.Пржеворскі, К.Пейтман, Г.Райт, С.Стек, Ф.Шміттер) базується на припущенні, що демократична політична культура проявляється в розвинутому зв’язку соціуму та влади, у взаємодії громадянського суспільства та інститутів місцевого самоврядування. Все це розглядається як демократичний потенціал, якісними характеристиками якого є: збереження елементів демократичної політичної культури у ціннісних орієнтаціях та зразках поведінки населення; її спів­існування з іншими соціально-культурними образами; публічний, громадянський дух життя спільності на базі соціальної справедливості та взаємної поваги; соціальні відносини, що базуються на відповідальності та солідарності; довіра між громадянами та почуття сумісності; участь у створенні добровільних автономних організацій, що зорієнто­вані на широкий спектр потреб та інтересів; інтерес до суспільного життя й участь у ньому на всіх рівнях життєдіяльності співтовариства (“громадянська включеність”); чітка перевага гарантій прав людини; розуміння ролі держави як відповідального інституту за надання рівності громадянам і баланс конфліктуючих та конкуруючих соціальних інтересів; перевага особистої волі і соціальної відповідальності.

Структурний підхід (Ш.Авінері, К.Гершман, О.Кара-Мурза, Г.Мар­кузе, Р.Мертон, Г.Нодія, В.Розембаум, П.Сорокін, Ф.Фукуяма, С.Хантін­гтон, П.Штомпка) розглядає демократичну політичну культуру як міру мінливості та спадкоємності, акцентуючи увагу на системі цінностей. Цей підхід демонструє два погляди на можливість формування демократично-нормативно-ціннісної системи. Так, перший з них (Ф.Фукуяма, Г.Нодія) виходить із того, що становлення демократії не може бути неприродним, бо її цінності сумісні з традиційними і притаманними будь-якій національній культурі. Другий (в деяких роботах – С.Хантінгтон, Ш.Авінері) відстоює думку про те, що демократизація навздогін, нав’язана модернізація приводить до руйнування традиційних структур. Для цього напрямку притаманне розуміння демократичних цінностей як феноменів, що не збігаються із національними традиційними цінностями. Вплив західної цивілізації розглядається як екзогенний фактор.

Герменевтичний підхід (П.Бурдьє, К.Юнг) як методологічний вимір виявляє механізми, що сприяють відтворенню або зміні соціального середовища через трансформації схем мислення і поведінки, символічну матрицю практичної діяльності, поведінки, емоційних оцінок, суджень. У цих методологічних межах демократична політична культура розглядається через призму суспільної свідомості, що вбирає в себе багато елементів, які не мають безпосереднього відношення до процесу функціонування у певний момент часу або мають потенційно деструктивний вплив (утопії, стереотипи, міфи, ідеологічні конструкції, релігія, мистецтво).

Символічний інтеракціонізм (Л.Діттмер) та етнометодологія (Г.Гар­фінкель) надають спільне визначення демократичної політичної культури як продукту ролевої взаємодії між людьми на основі узагальнених символів. Так, політична культура має відкриті аспекти (зразки поведінки, що можна побачити у суспільстві), та аспекти приховані (відношення та цінності, якими володіють члени суспільства та які вони передають від покоління до покоління, де символічна структура у суспільстві існує як набір кодів, що надають порядок та осмисленість інформації). Трансляція політичних цінностей через символи може бути визначена як політичний зв'язок. Знання символіки політичного зв'язку забезпечує аналітика конкретними, емпіричними даними, що дозволяють встановити внутрішню структуру культури, яка має певну залежність від соціальної структури, а також від соціальної психології.

У підрозділі 1.2. “Демократична політична культура: основні складові, характерні особливості та чинники” автор, виходячи з того, що демократична політична культура вбирає в себе нормативно-ідеальне уявлення про демократію і реальність практичного втілення демократичних цінностей, приділяє увагу еволюції ціннісного та інституційного вимірів демократії. Те, що еволюція останньої, як насамперед еволюція засобів втілення ідеалів, відбувалася одночасно з розвитком людського суспільства, дозволяє зміни у наповненні поняття уявити як модель, яка реконструює розвиток за такими параметрами: основні ознаки устрою; умови, що спричинили такий спосіб здійснення влади і ціннісного оформлення. Автор вважає можливим запропонувати власний поділ на моделі демократії, виходячи з того, що демократія, змінюючись, вбирає в себе певні стабільні якості.

Специфіка моделей втілюється у намаганні окреслити взаємо­вплив умов виникнення демократії, еволюції уявлень про справедливий політичний устрій та практики наближення до цього ідеалу, тобто того, як саме змінюються відносини між особою, суспільством та владою. Іншими словами, саме врахування просторово-часових змін і дозволяє показати динаміку розвитку ідеалів через відокремлення моделей демократії: античної (Платон, Арістотель), класичної демократії Нового часу (Т.Гоббс, Дж.Локк, Ш.Монтеск’є), радикальної (Ж.-Ж.Руссо), представницької (А.де Токвіль, Б.Констан, Дж.Медісон, Дж.Міль), елітарної (Дж.Шум­петер, Дж.Сарторі, Р.Дворкін (етичний індивідуалізм), плюралістичної (Р.Даль, К.Леш), партисипаторної (С.Ліпсет, A.Ліпхарт, Д.Рюшмейєр, Е.Стефенс, Д.Нейсбіт), лібертальної (прагматичного відгалуження – А.Окун, П.Бергер, Ф.Гаєк та принципового – Р.Нозік, Д.Роулз), перехідної (Ф.Шміттеp, Ю.Габермас).

Отже, схематичне уявлення про еволюцію демократії підтверджує думку про те, що не можна її звести до єдино можливого набору інструментів, та свідчить, що ускладнене поняття про демократичне проявляється не у відміні попередніх уявлень, а у співіснуванні різних ідеалів. Але, незважаючи на те, що конкретна форма демократії залежить від соціально-економічних умов, традиційної структури суспільства та прийнятної політичної практики, демократія є цінністю, яка постійно змінюється, водночас залишаючись рівною самій собі.

Таким чином, з’ясовано, що демократичну політичну культуру можна уявити у вигляді зв’язків між різними рівнями політичної системи, як процес сполучення, узгодження, сумісництва та вбирання в одне ціле, перетворення інтересу в певну форму суспільної поведінки. Демократична політична культура забезпечує гармонізацію суперечливих інтересів, сприяє їх мирному співіснуванню. Важливим фактором є існування зворотного зв’язку від влади, що визначає стабілізуючий ефект впливу пануючих груп. Підзвітність реалізує як вертикальний (перед виборцями), так і горизонтальний зв’язок (у системі) і створює додатковий вимір відносин між суспільним і приватним. Демократичний зміст політичних процесів впливає на формування
функціонального, а не конфліктного типу політичної культури.

На основі аналізу існуючої літератури автором зроблено висновок, що демократичну політичну культуру як тип політичної культури, який сприяє життєздатності демократії, можна окреслити як складну політичну культуру, де несумісні елементи знаходяться у стані рівноваги; як таку, що засновується на більш загальній культурі, в якій можна відокремити високу соціальну довіру і відповідальність з “громадянськістю”, де соціальна дія спрямована по горизонталі та спирається на добре розвинуте суспільне життя; як таку, що відзначається добре узгодженими між собою сегментами, у яких норми та зразки діяльності малих соціальних утворень ідентичні нормам і зразкам діяльності, прийнятим у державному управлінні.

У структурному відношенні демократичну політичну культуру автор уявляє як багатошарове утворення, зовнішній пласт якого є загальносистемним і вбирає в себе цінності, установки, думки, зразки поведінки, а внутрішній пласт є потенційним ядром (матриця), яке вбирає в себе досвід етносоціального освоєння буття. Явища верхнього прошарку (морально-оціночні, правові, логіко-раціональні компоненти у вигляді наукового знання, релігії, явищ культури) впливають на явища нижчого прошарку через право та мораль, які, як завершальні імперативи, підтримують та відкидають те, що відбувається в суспільстві, а зворотній вплив генерує рефлексію соціуму у вигляді його саморозуміння та культури. Саме взаємодія різних прошарків визначає якісність перетворень, коли у випадку неспівпадіння та конфлікту між пластами виникає аномія у суспільстві. Функціонально прояви демократичної політичної культури є найбільш рельєфними на етапі поєднання інтересів, цілей, прагнень, коли народжуються нові якості, що поєднують інтереси та цілі й коригують політичну поведінку. Звідси, слід мати на увазі, що для окреслення якісності демократичних зрушень в Україні потрібно враховувати як особливості історичного досвіду, так і зміни ідеалів.

Другий розділ “Тенденції розвитку демократичної політичної культури в Україні” є спробою застосування поняття демократичної політичної культури як методологічного засобу для визначення якісності перетворень в Україні.

У підрозділі 2.1. “Особливості еволюції політико-культурного простору України” дисертант окреслює особливості як історичного досвіду, так і його відображення у політичній думці та в тих методологічних засобах, що пропонуються для їх вивчення. Необхідність звернення до особливостей української генези, на думку автора, виходить із того, що дослідження політичної культури не може не враховувати особливості загальної культури, національного характеру, події історичного минулого й сьогодення і т. ін. Проблема окреслення потенційного рівня зумовила необхідність розглянути еволюцію ідеалів та засобів їх втілення в ідеологічних максимах, що охоплюють орієнтації від націоналізму до комунізму.

Аналіз поглядів М.Грушевського, В.Антоновича, В.Винниченка, М.Драгоманова, І.Франка, В.Липинського, І.Лисяка-Рудницького, М.Ша­повала, Ю.Липи, С.Дністрянського, В.Старосольського, М.Міхновського, Д.Донцова, М.Сціборського, Т.Зінковецького, М.Хвильового, І.Огієнка, Д.Яворницького відображає нетривалу своєрідну практику націєдержаво­творення, довгостроковий термін знаходження під гнітом різних державних утворень, особливості політичної свідомості й історично зумовлений тип спілкування влади та суспільства, а також особливості традиції будування національної спільності від нижчих шарів до верхніх елітних страт. З’ясовано, що національна демократична культура, з одного боку, вбирає в себе спроби політико-демократичної самореалізації: релігійно-культурні міщанські братства, політико-правовий устрій Запорізької Січі, демократизм Гетьманщини, суспільно-політичний рух у першій половині ХІХ ст., діяльність Центральної Ради і т. ін. З іншого – досвід виживання, який спирається на суспільну силу інерції.

До наслідків такого становища автор відносить розірваність зв’язків між прошарками суспільства, що спирається на демократизм традиційних, патріархальних відносин та відсутність досвіду вирішувати політичними засобами проблеми суспільства. Це привело до парадоксу, коли не суспільство утворювало державу, а держава сама формувала суспільні відносини та групи. Такий стан посилюється тим, що український народ формувався у складі різних державних утворень, і це привело до виникнення глибоких соціокультурних відмінностей між західними українськими землями, східними та південними регіонами. Водночас потрібно враховувати специфічність української традиції, яка проявилася в тому, що поняття “народ” втрачало у реальній дійсності сакральний ореол, значення єдиного й неподільного носія й провідника української ідеї та української культури загалом.

Розглядаючи сучасну інтерпретацію специфіки України, автор аналізує найбільш популярні методологічні відгалуження, до яких можна віднести: модернізаційний підхід (В.Горбатенко, Г.Дашутін, М.Михальченко, О.Бабкіна, І.Пантін, О.Білий); структурний підхід (О.Ахієзер, В.Литвин, В.Гельман, О.Мельвіль, Ф.Рудич, Г.Сімон, М.Томенко), методологію посткомунізму (В.Полохало, В.Степаненко), системно-синергетичний підхід (Ю.Богуцький, В.Танчер, О.Кучеренко, Л.Бевзенко), функціональний підхід (Т.Алєксєєва), герменевтичний напрямок (М.Кириченко, Ю.Римаренко), символічний підхід (В.Муляр, І.Лисий). На думку автора, для сучасного стану політичної науки в Україні притаманне поєднання різних методологічних засобів, певна еклектика, що може бути пояснено прагненням застосувати всі світові досягнення в сучасній політичній науці для інтерпретації демократичної теми. Особливо яскраво це проявляється в політико-культур­ному підході, що здобув значну популярність на пострадянському просторі (Б.Цимбалістий, В.Бебик, І.Хижняк).

Автор звертає увагу на те, що політична культура радянського періоду відзначалася стійкістю та постійністю відтворювання, що досягалося ефективною системою соціалізації через засоби тотального контролю правлячого класу за населенням: йдеться про монопольне право держави на освіту й вступ до комуністичної партії як єдину можливість зробити кар'єру. Для самозбереження й відтворення був створений механізм номенклатури, який проводив цілеспрямовану кадрову політику. Все це дозволяє розглянути радянську політичну систему як інерційний чинник формування політичної системи України.

У підрозділі 2.2. “Основні напрямки розвитку демократичної політичної культури в Україні” розглядаються якісні втілення демократичної трансформації у діяльності суб’єктів демократичної організації в максимально можливій координації управляючих та підлеглих. Вибори отримують визначення як інституційно забезпечене, максимальне зближення інституційного та ціннісного, на стику яких і народжуються зміни політичної системи. При цьому важливо враховувати, що з якісного боку вибори, поєднуючи дві сфери – політичну й громадську, визначаються співвідношенням традиційного й інноваційного.

До специфічних ознак політичного процесу в Україні відноситься і те, що партії функціонально виконують дещо інші ролі, ніж у західній демократії. Так, партії відображають інтереси окремих груп, окремих діячів, але аж ніяк не суспільні інтереси. Деякі науковці вбачають у цьому інерцію формування соціального середовища посткомуністичної України, коли демократія фактично монополізується і одержавлюється. На думку дисертанта, сучасну мультибагатопартійність можна розглянути як результат протистояння інновації та традиції.

Автор здійснює аналіз еволюції правового забезпечення здійснення виборів, водночас зазначаючи, що якісна характеристика змін виборчого процесу буде неповною без аналізу передвиборних тенденцій і практичних результатів, тому вважає виправданим звернення до поняття виборчої технології. Так, визначаючи виборчу технологію як складну комунікацію між народом і владою, що дає уявлення про актуальні цінності суспільства і прийнятні засоби їх досягнення, дисертант розглядає її як унікальну багатомірну можливість для аналізу. Але не менш важливим для розуміння сутності постає і те, що виборча технологія демонструє, як змінюється уявлення про цілі і засоби їх досягнення, що дає можливість відчути істотну різницю початкових намірів і реальної політики.

Такий погляд на вибори дозволяє автору виокремити електоральну культуру як якісну складову демократичної політичної культури. Цей крок, на думку автора, зумовлений тим, що вибори як процес не можна повноцінно відобразити, зводячи його тільки до певної політичної участі, до права, законодавства, політико-правових інститутів, політичної поведінки електорату та виборчої технології.

Ще однією з найважливіших складових демократичної політичної культури, на думку автора, є сфера прийняття політичних рішень. Використовуючи порівняльний аналіз, автор виокремлює два пріоритетні погляди на сутність цього чинника. Так, “технологічне” визначення (В.Бебик) виходить із тези, що найважливішою ознакою демократичної трансформації є становлення ефективної моделі прийняття політичних рішень. Тобто встановлюється залежність ефективності політичної системи від якості управлінських рішень, що в свою чергу знаходиться в функціональній залежності від таких чинників: 1) інформаційних мереж та спрямованості інформаційних потоків; 2) достовірності інформації; 3) моделі прийняття управлінських рішень; 4) зворотного зв’язку від соціуму до влади.

Автор вважає, що для врахування чинника перетворення суспільного інтересу на політичний доцільно проаналізувати становлення органів місцевого самоврядування через призму співмірності інтересів окремої особи, суспільства та держави. Це дозволяє показати, як саме відбувається перетворення сутності демократичної інституції на засіб політичного тиску з боку виконавчої вертикалі влади.