СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКИХ БІЛІНГВІВ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено його об’єкт, предмет, мету, сформульовано завдання, розкрито теоретико-методологічні засади та методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичну й практичну значущість роботи, наведено дані про апробацію результатів та публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади вивчення етнонаціональної ідентичності білінгвів» розкрито соціально-психологічну сутність етнонаціональної ідентичності особи. Наведено загальну характеристику етнонаціональної ідентичності, розглянуто її структуру та властивості, висвітлено вітчизняні і зарубіжні теоретико-методологічні підходи до її дослідження. Проаналізовано чинники становлення етнонаціональної ідентичності особи, зокрема, роль мови в цьому процесі. Розкрито зміст поняття білінгвізму, наведено основні типології та класифікації двомовності.

Концепція етнічної ідентичності базується на положеннях добре розроблених на заході теорій соціальної ідентичності (Дж. Беррі, Дж. Мід, С. Московічі,                 Г. Теджфел, Дж. Тернер). У пострадянському науковому просторі різним аспектам етнічної і національної свідомості, самосвідомості та ідентичності присвячено праці В. Агеєва, О. Донцова, Л. Дробіжевої, Н. Лебедєвої, В. Мухіної, Л. Науменко,            Б. Поршнєва, Г. Солдатової, Т. Стефаненко, Г. Уварової, Ж. Уталієвої, Р. Хайрулліна, В. Хотинець та ін. Дослідження етнонаціональної ідентичності на теренах України відбувається досить активно. Разом із цим існують численні суперечності в термінологічних визначеннях, які насамперед зумовлені розгалуженістю підходів до її вивчення, зокрема політологічного (О. Вільчинська, І. Кресіна, М. Обушний,          Г. Палій, С. Римаренко), історичного (А. Дербак, Л. Нагорна), філософського            (Р. Додонов, С. Римаренко, С. Мофа), соціологічного (Є. Головаха, К. Коростеліна,   С. Макеєв, М. Шульга).

Психологічні дослідження етнонаціональної ідентичності присвячені вивченню динаміки і вікових особливостей етнонаціональної ідентичності              (В. Павленко, І. Кряж, О. Іванова), вивчаються етнонаціональні уявлення в структурі Я-концепції особистості (О. Васильченко), розглядаються чинники формування та розвитку ідентичності, процес етнонаціональної ідентифікації (В. Борисов,             М. Боришевський, О. Шевченко), аналізуються особливості соціальної ідентичності російськомовної спільноти в Україні (В. Васютинський), досліджуються особливості етнічної свідомості (О. Лозова) та національної самосвідомості українського народу (П. Гнатенко, В. Павленко), вивчаються особливості міжетнічної взаємодії українців і росіян (О. Бичко), слов’ян і кримських татар (О. Духніч), розглядаються соціально-психологічні чинники розвитку національної ідентичності українців і росіян          (К. Терещенко).

На основі узагальнення підходів до розуміння етнонаціональної ідентичності зроблено висновок, що вона постає як усвідомлення, сприймання, емоційне оцінювання, відчуття власної належності до етнонаціональної спільноти, переживання своєї тотожності з нею, ціннісне ставлення до членства в цій спільноті. Використання поняття етнонаціональної ідентичності в українському контексті є виправданим з огляду на те, що термін «українці» в сучасній українській мові використовується для позначення як етнічної, так і національної належності          (М. Обушний, В. Павленко).

На різних рівнях аналізу етнонаціональної ідентичності велика увага приділяється ролі мови в становленні почуття належності до етносоціальної спільноти (В. Васютинський, Т. Воропаєва, Е. Грищук, І. Данилюк, Дж. Джозеф,     Л. Масенко, Л. Нагорна, М. Шульга). Водночас багато науковців вважають характерним явищем вибір так званої символічної мови, яка стає ідентитетом         (К. Гібсон, О. Донцов, Ю. Жлуктенко, Т. Стефаненко, Ж. Уталієва). Роль мови в процесі етнонаціональної ідентифікації є неоднозначною і залежить від багатьох змінних – наявності інших ідентитетів, збігу мовної і культурної складових ідентичності, історичного періоду розвитку нації тощо (К. Гібсон, С. Нікітіна,      Дж. Фішман). В умовах суспільної двомовності акценти щодо ролі мови у формуванні етнонаціональної ідентичності змінюються: посилюється символічна функція мови, зростає її значення як етноідентифікаційної ознаки.

Під білінгвізмом розуміється продуктивна (координативна) двомовність – можливість будувати цілісні осмислені вислови, що належать вторинній мовній системі, тобто не потенційний, а реальний білінгвізм, коли обидві мови активно використовуються в процесі комунікації (У. Вайнрайх, Є. Верещагін, Ю. Дешерієв, Ю. Жлуктенко, М. Михайлов, Н. Шумарова, Л. Щерба).

Соціальна взаємодія представників різних етнолінгвістичних груп у сучасній Україні є несиметричною. Незважаючи на те, що державною є лише українська мова, комунікативно потужнішою залишається російська (Л. Масенко, Д. Позняк), отже, виникають психологічно дискомфортні умови як для україномовних, так і для російськомовних громадян. Така ситуація не може не позначитись на ідентичності двомовних осіб загалом та особливостях їхньої етнонаціональної ідентичності зокрема. Відтак надзвичайно актуальним є поглиблене психологічне вивчення специфіки етнонаціональної ідентичності українсько-російських білінгвів.

У другому розділі «Соціально-психологічний зміст етнонаціональної ідентичності українсько-російських білінгвів» подано теоретичне обґрунтування, наведено схему та опис етапів констатувального дослідження соціально-психологічних особливостей етнонаціональної ідентичності білінгвів. Описано ключові соціально-психологічні особливості етнонаціональної ідентичності респондентів із різних мовних груп. Виявлено відмінності структури етнонаціональної ідентичності українсько-російських білінгвів від україномовних і російськомовних монолінгвів, проаналізовано характер взаємозв’язку структурних компонентів білінгвів із різними базовими мовами.

На цьому етапі до дослідження було залучено 718 респондентів, анкети 683 (350 чоловіків і 333 жінки) із них було використано для подальшого аналізу. Випробуваними стали студенти різних ВНЗ міст Києва (392 особи), Одеси (138 осіб) та Львова (153 особи). Отримані в ході констатувальної частини дослідження дані дали змогу виокремити чотири групи випробуваних: україномовні монолінгви (35,6%), російськомовні монолінгви (25,3%), білінгви з базовою українською мовою – україномовні білінгви (15,7%) і білінгви з базовою російською мовою – російськомовні білінгви (23,4%).

Значення мови для білінгвів як етноідентифікаційної, етнодиференційної та етноінтеграційної ознаки істотно різниться: якщо за критерій етноідентифікації вони обирають її відносно рідше, ніж україномовні монолінгви (р≤0,001), то мова як етнодиференційна та етноінтеграційна ознака є для білінгвів більш значущою, ніж для російськомовних монолінгвів (р≤0,001 і р≤0,01). Отже мова є дуже виразним символом етнічної належності для двомовних респондентів.

У структурі соціальної ідентичності білінгвів (опитувальник «Хто я?») категорія «етнонаціональна ідентичність» є значущою, проте не провідною. Водночас зафіксовано відмінності між білінгвами двох мовних груп: навантаженість цієї категорії є значно вищою в групі україномовних порівняно з російськомовними (р≤0,01).

Міра ідентифікації білінгвів як з українською, так і з російською етнонаціональною групою, яку ми визначали за Діагностичним тестом ставлень, є помірно вираженою, проте переважає ідентифікація з українською групою (р≤0,001). Міжгрупові порівняння засвідчили відмінності між білінгвами і монолінгвами у вираженості гетеростереотипу «типовий сучасний росіянин»: у групі україномовних монолінгвів він має негативну спрямованість, натомість у групі білінгвів спостерігається позитивний, але незначний рівень загальної емоційної орієнтації щодо цього гетеростереотипу.

Результати, отримані за методикою «Вираженість етнічної ідентичності», показали, що базова мова спілкування білінгвів значуще позначається на особливостях вираженості етнічної ідентичності. Зокрема білінгви з базовою українською мовою виявляють відносно вищий рівень сформованості як когнітивного (р≤0,05), так і афективного (р≤0,05) компонентів етнонаціональної ідентичності, ніж білінгви з базовою російською мовою. Водночас за шкалою «вираженість етнічної ідентичності» україномовні білінгви мають нижчі за україномовних монолінгвів показники (р≤0,05).

Особливою рисою білінгвів є брак гіперболізації значення мови для формування етнонаціональної ідентичності, їм меншою мірою, порівняно з монолінгвами, властиві як гіпер-, так і гіпоідентичні прояви. Зокрема, найвищі показники за шкалами «етнонігілізм» та «етноіндиферентність» серед усіх мовних груп демонструють російськомовні монолінгви: зафіксовано статистично значущі відмінності між російськомовними респондентами з моно- і білінгвальної груп (р≤0,05). Отже, перехід російськомовних до білінгвальності свідчить про потребу у зв’язку зі своєю етнонаціональною групою (за таку групу більшість російськомовних респондентів уважає українців (67,6%), частина відносить себе до українсько-російської етнічної групи (23,7%), решта вважає себе за слов’ян (6,7%) або росіян (2%)). Водночас показники білінгвів за всіма видами трансформації ідентичності за гіпертипом статистично нижчі за показники україномовних монолінгвів (р≤0,01). Отже, гіпертрофована етнонаціональна ідентичність україномовних монолінгвів пояснюється відчуттям загрози їхній ідентичності через вплив російської мови й культури і принципова одномовність видається засобом захисту власної етнонаціональної ідентичності.

Аналіз вираженості потреби білінгвів в етнічній належності (методика «Етнічна афіліація») свідчить про те, що афіліативні тенденції переважають над антиафіліативними (р≤0,001). Загалом же потребу двомовної молоді належати до національної спільноти, орієнтуватися на її цінності та дотримуватися її норм можна визначити як помірно виражену.

За результатами методики «Шкала соціальної самооцінки» було визначено, що двомовні респонденти мають позитивну етнічну самооцінку, яка виражається в досить високій оцінці себе як члена української етнічної групи, а також пов’язана із значущістю власної етнічної ідентичності. Водночас респонденти з україномовної білінгвальної групи мають найвищу з-поміж усіх оцінку себе як члена етнічної групи (р≤0,01).

Дані опитувальника «Індекс толерантності» показали, що білінгвальні респонденти є значно толерантнішими за монолінгвальних в умовах соціальної взаємодії загалом (р≤0,01) та в міжетнічних відносинах зокрема (р≤0,05). При цьому російськомовні білінгви виявляють вищий рівень соціальної толерантності, ніж україномовні (р≤0,05), тоді як останні відзначаються вищим рівнем особистісної толерантності (р≤0,05). Практика використання білінгвами другої мови, що пов’язана із залученням до іншомовної культури, позитивно позначається на партнерській взаємодії між різними соціальними групами, що сприяє успішній адаптації. Зокрема за методикою діагностики соціально-психологічної адаптації вираженість таких її параметрів, як «адаптивність» і «самоприйняття» є значуще вищою у білінгвів порівняно з монолінгвами (р≤0,05).

У кореляційній матриці параметрів ідентичності білінгвів, побудованій на зв’язках, що відрізняють їх від монолінгвів, ідентифікаційна потужність компонента «надання переваги українській етнічній групі», який утворює кореляційну плеяду з компонентами «емоційний комфорт» (0,135, р≤0,05), «етнічна поведінка» (0,193, р≤0,01), «відчуття належності до етнічної групи» (0,17, р≤0,01), «суспільна оцінка етнічної групи» (0,147, р≤0,05), «досягнення етнічної ідентичності» (0,191, р≤0,01), «загальний показник етнічної ідентичності» (0,201, р≤0,01), «етноіндиферентність» (-0,255, р≤0,01), «антиетноафіліація» (-0,122, р≤0,05), «толерантність як риса особистості» (-0,125, р≤0,05) та «загальна толерантність» (-0,127, р≤0,05), є свідченням того, що двомовні респонденти мають виражену сформовану українську ідентичність, яка проявляється в етнічній поведінці і забезпечує їм емоційний комфорт у соціальній взаємодії. Етнонаціональна група українців є для двомовних респондентів привабливою, бажаною для наслідування, високо оцінюваною, вони відчувають потребу у зв'язку з нею, водночас важливим для них є позитивне громадянське ставлення до власної етнічної групи (за самовизначенням для 88,8% білінгвів такою групою є українці, для 7,5% – українсько-російська група, для 3,7% – слов’яни).

Найвиразнішою відмінністю в структурі етнонаціональної ідентичності російськомовних білінгвів, на відміну від монолінгвів, є ідентифікаційна потужність центрального компонента – нормальної (позитивної) етнонаціональної ідентичності. Вона базується на високій етнічній самооцінці (0,186, р≤0,05), забезпечується вираженістю ідентичності (0,228, р≤0,01), а також її когнітивного (0,207, р≤0,01) та афективного (0,196, р≤0,05) компонентів, проявляється у високій оцінці власної етнічної групи (0,18, р≤0,05) та потребі у емоційних зв'язках із нею (0,175, р≤0,05), забезпечує емоційний комфорт (0,192, р≤0,05) і прийняття інших (0,287, р≤0,01), служить умовою успішної соціально-психологічної адаптації до громадсько-політичної ситуації (0,238, р≤0,01).

Найбільш навантаженим компонентом у кореляційній матриці параметрів ідентичності україномовних білінгвів, на відміну від монолінгвів, є компонент «надання переваги українській етнічній групі». Цей компонент має прямий кореляційний зв'язок із «досягненням етнічної ідентичності» (0,305, р≤0,01), «етнічною поведінкою» (0,294, р≤0,01), «загальним показником ідентичності» (0,312, р≤0,01), «когнітивним компонентом ідентичності» (0,331, р≤0,01), «належністю до етнічної групи» (0,294, р≤0,01) та обернений – із компонентами «етноіндиферентність» (-0,264, р≤0,01) і «загальна толерантність» (-0,204, р≤0,05). Отже, прихильне ставлення україномовних білінгвів до української етнічної групи пов’язане з вираженістю етнічної ідентичності, відтак позитивна етнічна самооцінка є неодмінною умовою функціонування їхньої етнонаціональної ідентичності.