ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ТА ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ВЗАЄМОДІЇ ПРАЦІВНИКІВ ОПЕРАТИВНИХ ПІДРОЗДІЛІВ ТА СЛІДЧИХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; надано відомості щодо шляхів і форм їх упровадження й апробації; приведено характеристику публікацій дисертанта, у яких відображено основні положення представленого наукового дослідження.

Розділі 1 “Юридична та психологічна характеристика феномену взаємодії працівників оперативних підрозділів та слідчих” присвячений комплексному розгляду проблематики взаємодії працівників оперативних підрозділів та слідчих, проаналізовано сучасний досвід її організації.

У підрозділі 1.1. “Загальноюридична характеристика взаємодії працівників оперативних підрозділів та слідчих в процесі розкриття та розслідування злочинів” доводиться, що під взаємодією слідчих та працівників оперативних підрозділів слід розуміти спільну діяльність по виявленню, розкриттю та розслідуванню злочинів, яка передбачає узгоджені та скоординовані дії шляхом раціонального поєднання форм і методів роботи, властивих цим підрозділам, при чіткому розмежуванні повноважень кожного з них. У загальному вигляді взаємодія цих суб’єктів відбувається при: проведенні оперативно-розшукових заходів щодо перевірки даних про протиправну діяльність конкретних осіб за відсутності офіційного повідомлення про злочин; реалізації оперативно-розшукових заходів на стадії ухвалення рішення про порушення кримінальної справи при надходженні повідомлення (заяви) про злочин; здійснення оперативно-розшукової діяльності під час досудового слідства.

Оскільки основною формою такої взаємодії є виконання доручень слідчого, то сприяння органів дізнання у виконанні окремих слідчих дій є допомогою працівників цих органів у провадженні процесуальних дій, що виконуються самим слідчим. Взаємодія слідчих та працівників оперативних підрозділів може здійснюватися в двох варіантах: оперативний працівник залучається для виконання невідкладних для процесу розслідування оперативно-розшукових заходів; оперативний працівник залучається для допомоги (створення сприятливих умов) у проведенні слідчих дій. Інші доручення процесуального характеру мають покладатися виключно на уповноваженого на те дізнавача, наділеного відповідним процесуальним статусом.

Виникнення проблемних ситуацій при взаємодії слідчого з оперуповноваженим у процесі розкриття злочинів та розслідування кримінальних справ обумовлюється низкою чинників: 1) особливості статусно-рольового порядку взаємодії (найчастіше відносини між слідчим та оперуповноваженим у теперішній час можна визначити як підпорядкованість, хоча вони мають будуватися як партнерство незалежних співвиконавців у межах повноважень кожного); 2) особливості інформаційного обміну між оперуповноваженим та слідчим, що зумовлене різним їх баченням стосовно обсягу можливості ознайомлення слідчого з оперативно-розшуковими матеріалами та порядку їхнього одержання від оперативних підрозділів; 3) межі підпорядкування оперуповноваженого слідчому при координації останнім взаємодії з у складі слідчо-оперативної групи; 4) відмінність бачення суб’єктами кола пріоритетних завдань оперативного супроводження протидії злочинності; 5) невизначеність безпосереднього адресата виконання тих або інших доручень слідчого органу дізнання щодо виконання необхідних слідчих дій та оперативно-розшукових заходів.

У підрозділі 1.2 “Психологічні механізми, що визначають ефективність взаємодії працівників оперативних підрозділів та слідчих” проаналізовані професійно-психологічні чинники, що впливають на ефективність такої взаємодії. Обґрунтовано, що саме ділова комунікація є засобом здійснення спільної діяльності, що акумулює в собі усі індивідуально-психологічні особливості та ділові якості фахівців, характер їхніх міжособистісних відносин, своєрідність соціально-психологічного клімату.

Особливої актуальності набуває вивчення залежності ефективності спільної діяльності від умов і форм організації співпраці, які здатні ускладнювати ділову комунікацію. Виявлення та усунення конфліктогенних чинників ділового спілкування дозволяє оптимізувати професійні відносини  працівників, відповідно – підвищити ефективність спільної діяльності. Встановлено, що найчастіше психологічні бар’єри виникають за такими напрямами взаємодії слідчого з оперуповноваженим: при необхідності організації процесуальної взаємодії з учасниками кримінального процесу та іншими особами; при прийнятті відповідальних рішень у справі; при плануванні заходів по розкриттю та розслідуванню злочину; при реалізації окремих оперативно-розшукових заходів або проведенні окремих слідчих дій на стадії досудового розслідування.

Конфлікти можуть виникати на самому початку розслідування, тобто – під час спільної діяльності суб’єктів у складі слідчо-оперативної групи. Оскільки слідчий виступає тут у ролі керівника, то таке протистояння, частіше за все, розвивається за сценарієм вертикальних конфліктів мотиваційного, когнітивного та рольового (інструментального) характеру. Аналіз та узагальнення одержаних емпіричних даних засвідчує, що найбільш типовими причинами конфліктів слід вважати: суперечності з питань розподілу обов’язків (41,2% слідчих і 30,3% оперуповноважених); розбіжності з питань взаємодії (35,8% слідчих і 47,4% оперуповноважених); неузгодженість у плануванні і спільній діяльності (13,5% слідчих і 15,8% оперуповноважених); психологічна несумісність (9,5% слідчих і 6,5% оперуповноважених). Отже, провідного конфліктогенного значення, на думку слідчих, набувають проблеми розподілу обов’язків при організації взаємодії; натомість, оперативні працівники вбачають найпоширенішу причину конфліктів в розбіжностях бачення з питань порядку її регламентації та організації.

Недостатньою також є мотивація оперуповноважених до співпраці зі слідчими в частині додаткових доручень, оскільки показником ефективності їх діяльності є закінчення дізнання та передача справи до слідства. Слідчий же звітує по завершенню досудового розслідування, і тому має право та вважає за необхідне давати відповідні доручення оперативному працівникові, який на той час вже реалізує інші оперативно-розшукові заходи. Безумовно, що такий спосіб обліку результатів діяльності зумовлює виникнення конфліктів мотиваційного характеру. Для нейтралізації зазначеного конфліктогенного чинника доцільним є встановлення єдиного показника: завершення кримінальної справи та передачі її до суду.

Розділ 2 “Професійно-психологічні детермінанти ефективної взаємодії оперуповноваженого та слідчого” присвячений порівняльному аналізу професійно-психологічних чинників діяльності працівників оперативних підрозділів та слідчих.

У підрозділі 2.1 “Порівняльний аналіз особливостей психологічної структури професійної діяльності оперуповноваженого та слідчого” з’ясовані психологічні характеристики діяльності та професійно значущі якості слідчого і оперуповноваженого, що зумовлюють відмінності бачення процесу взаємодії і стають психологічними механізмами виникнення непорозумінь.

За результатами експертної оцінки працівників оперативних підрозділів та слідства визначений рейтинг кожного структурного компонента діяльності цих фахових напрямів. Так, працівники оперативних підрозділів визначають їх важливість наступним чином: 1) комунікативна діяльність; 2) пізнавальна діяльність; 3) профілактична діяльність; 4) конструктивна діяльність; 5) організаційна діяльність; 6) засвідчувальна діяльність; слідчі мають інше бачення: 1) пізнавальна діяльність; 2) засвідчувальна діяльність; 3) комунікативна діяльність; 4) конструктивна діяльність; 5) організаційна діяльність; 6) профілактична діяльність.

Такі відмінності при оцінюванні зумовлені функціями та колом завдань, які вирішуються оперативним працівником та слідчим, а відтак, мають об’єктивний характер. Пізнавальна, комунікативна, конструктивна (реконструктивна) та засвідчувальна діяльність реалізується слідчим у межах процесуальних, а оперуповноваженим – позапроцесуальних оперативно-розшукових заходів, що інколи викликає ускладнення при процесуальному закріпленні одержаної ними інформації. Особливості організаційної діяльності можуть зумовлювати нерозуміння слідчим обсягу праці при виконанні доручень, які він дає оперативному працівникові у формі підпорядкованості замість кооперації. Профілактична діяльність слідчого здійснюється опосередковано, оперуповноваженого – безпосередньо, оскільки надходження відповідної оперативно-значущої інформації запобігає вчиненню конкретного злочину.

До зазначеного слід додати “подвійний” статус слідчого, який підпорядковується і керівникові територіального органу, і слідчому управлінню,
а також проблеми кадрового забезпечення, що визначають перевантаженість слідчих та оперуповноважених, призводять до дефіциту часу, відповідно – унеможливлюють якісне відпрацювання матеріалів по справі та зумовлюють виникнення конфліктів.

У підрозділі 2.2 “Психологічні характеристики діяльності та професійно значущі якості особистості оперуповноважених і слідчих як детермінанти ефективної взаємодії” здійснене порівняння психологічних особливостей діяльності оперативних працівників і слідчих та їх професійно значущих якостей.

Зокрема, встановлена наявність певних відмінностей інтелекту оперуповноважених і слідчих за методикою Р. Кеттелла (шкала В) та за методикою Р. Амтхауера: показники всіх шкал у других дещо вищі. Так само вищою у слідчих є й продуктивність уваги за методикою Б. Бурдона – В. Анфімова. Натомість, у оперуповноважених спостерігаються вищі значення продуктивності пам’яті (за Р. Амтхауером).

Що ж до особистісних якостей (за Р. Кеттеллом), то слідчі більш схильні до підлеглості, на відміну від оперативних працівників, у яких виражена схильність до домінування. Це може пояснюватися, вищим рівнем формалізованості діяльності слідчих відповідно до процесуальних норм; оперуповноважені, особливо при реалізації негласних заходів, більш вільні у волевиявленні, що з часом закріплюється в індивідуальному стилі діяльності. Разом із тим, слідчі більш експресивні, оскільки ця якість важлива при здійснені психологічного впливу на об’єкти комунікативних слідчих дій; натомість, оперативні працівники стримані в емоційних проявах, що визначається підвищеними вимогами до вмінь рольової поведінки.

Респондентам обох вибірок притаманна нормативність поведінки, що в оперуповноважених підсилюється їх підозрілістю. Ймовірно, тут має значення конспіративний характер діяльності, необхідність постійного спілкування з різними верствами населення, зокрема – криміналізованої його частини, як у гласному, так і в негласному режимі. Такі відмінності набувають суто поведінкового забарвлення, що також здатне породжувати певні непорозуміння.

Вища прагматичність слідчого зумовлена необхідністю дотримання чітких меж закону; оперативні працівники не схильні до чіткого нормування своєї діяльності, що може справляти враження, навіть, неорганізованості та спричиняти суперечності у взаємодії зі слідчим. Вони часто діють більш прямолінійно, ніж слідчі, що зобов’язані проявляти більшу дипломатичність. Така розбіжність у ставленні до взаємодії при вирішенні певної проблемної ситуації зумовлює відмінності в тактиках поведінки, що може справляти враження конфліктності та напористої самовпевненості оперуповноваженого, особливо з урахуванням вище згадуваної тенденції до домінування.

З тієї ж причини слідчі мають більшу схильність до консерватизму при вирішенні службових завдань та вищий рівень самоконтролю. Іноді це призводить до сприйняття оперуповноваженого як дещо нерозважливого або такого, що діє під впливом ситуації. Навпаки, оперативні працівники вбачають у слідчих небажання шукати нові нестандартні рішення.

Зазначене, у поєднанні з більш екстремальним та напруженим характером діяльності оперуповноваженого, також не сприяє гармонізації стосунків, і особливо при виконанні додаткових доручень слідчого, які часто сприймаються як зайвий клопіт при необхідності вирішувати більш значущі оперативні завдання. Тому особливого значення набуває формування психологічної готовності до такої співпраці.

У розділі 3 “Нормативно-правові та організаційні засади ефективної взаємодії працівників оперативних підрозділів та слідчих” обґрунтовано, що нормативно-правове та психологічне забезпечення взаємодії пов’язані між собою, що надає можливість формулювання пропозицій в руслі сучасних тенденцій реорганізації правоохоронної системи в Україні.

У підрозділі 3.1 “Нормативно-правові чинники врегулювання професійної взаємодії оперуповноваженого та слідчого” аргументовано, що в складі органу дізнання, як суб’єкта взаємодії зі слідчим, слід виокремлювати, принаймні, два безпосередніх суб’єкти: якщо доручення слідчого стосуються оперативно-розшукового забезпечення, то адресатом виступає оперуповноважений; якщо невідкладних процесуальних заходів – уповноважений на це дізнавач.

Дуалістичний статус дізнання зумовлює тлумачення його як забезпечуючої слідство діяльності, що майже повністю ототожнюється з завданнями ОРД. Це породжує, з одного боку, втручання дізнання в ОРД, з іншого, – покладання на оперативні підрозділи, що входять до органу дізнання, функцій виконання протокольної форми досудової підготовки матеріалів для подальшого їхнього провадження слідчим. Відповідно, втрачається сама сутність дізнання та збільшується навантаження оперативних підрозділів за рахунок виконанням непритаманних їм завдань, що виходять за межі ОРД.

Обґрунтовано, що дізнання повинно здійснювати певні види кримінально-процесуальної діяльності, такі як: прийняття заяв або повідомлень про злочини та їх перевірку; виконання доручень слідчого на проведення невідкладних слідчих дій; протокольну форму розслідування. Слід наділити дізнавача всіма процесуальними повноваженнями у справах про злочини невеликої тяжкості з передачею справи до суду, а стосовно більш тяжких злочинів – повноваженнями у межах порушення кримінальної справи з подальшою передачею її слідчому. Делегування певних процесуальних повноважень дізнавачу призведе й до зменшення навантаження слідчого, відповідно – зменшиться й кількість доручень оперуповноваженому.

Слід зважати на те, що до органів дізнання віднесене досить широке коло суб’єктів, які не уповноважені проваджувати оперативно-розшукові заходи, бо не є суб’єктами ОРД. В такому разі безпосередня взаємодія має відбуватися в системі “оперуповноважений – дізнавач”, а слідчий буде взаємодіяти з дізнавачем, який також є процесуальною фігурою у межах компетенцій. За такого підходу слідчий не повинен доручати оперативному підрозділу проведення тих дій, які мають суто процесуальну природу, проте може спиратися на допомогу оперативного підрозділу в ситуаціях, які потребують застосування властивих повноваженням оперативних підрозділів заходів, а також при спільному проведенні певних слідчих дій, зокрема, в складі слідчо-оперативної групи. Слідчий може дати письмові доручення органу дізнання про проведення обшуків, виїмок, відтворення обстановки і обставин події, огляду місця події, пред’явлення особи для впізнання, охорону свідків, потерпілого, інших учасників слідчих дій, збирання необхідної інформації, встановлення підозрюваних, розшуку викраденого майна, розшуку осіб, які ухиляються від слідства.

У підрозділі 3.2 “Організаційні засади реформування порядку взаємодії слідчих та оперативних підрозділів в процесі розкриття та розслідування злочинів” доведено, що взаємодія слідчого та оперуповноваженого найчастіше відбувається у формі відповідних доручень, які, відповідно до Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність”, мають стосуватися тільки оперативного супроводження процесу розкриття та розслідування злочину. Така взаємодія має декілька аспектів, що можуть перешкоджати її ефективності: порядок організації самого процесу взаємодії слідчого з оперуповноваженим; порядок використання в кримінальній справі результатів проведених оперативно-розшукових заходів (інформаційна взаємодія) та ін.

Розкриваючи сутність взаємодії слідчого та оперуповноваженого, як представників різних організаційних, статусних та функціональних структур, варто говорити не стільки про їх психологічну сумісність, скільки про сумісність професійно-психологічну. Це зумовлене тим, що на ефективність взаємодії впливають не лише індивідуально-психологічні якості суб’єктів, але й необхідність поєднання зусиль різних фахівців заради досягнення спільної мети. Тому й їх зацікавленість у налагоджені взаємодії повинна підкріплюватися єдиним критерієм, а саме – результативністю діяльності. Дієвим чинником, що може мотивувати слідчого та оперуповноваженого до ефективної взаємодії, слід вважати не існуючі відносини підпорядкування, а запровадження спільного критерію – передача кримінальної справи до суду. Окрім того, такий порядок фіксації результативності виключає можливість маніпуляції даними про рівень розкриття злочинів загалом.

Для цього вбачається доцільним створення окремої позавідомчої слідчої структури, в яку увійшли б всі слідчі підрозділи правоохоронних органів держави. Це, з одного боку, унеможливить ігнорування доручень слідчого оперуповноваженим, а з іншого – обмежить невиправдане перекладання функцій одного суб’єкта на іншого. Саме тому, наголошуючи на професійно-психологічній сумісності, йдеться про здатність будувати взаємодію не стільки на індивідуальних симпатіях та неформальних взаєминах, скільки на гармонійному поєднанні зусиль заради виконання спільного завдання, в якому зацікавлені обидві сторони.

При цьому керівник органу дізнання залишає за собою контроль за виконанням доручень слідчого як дізнавачем, так і оперуповноваженим, залежно від характеру цього доручення та адресата. На користь такої позиції можна навести декілька аргументів: а) злочини невеликої тяжкості та злочини, вчинені в умовах очевидності, не повинні відволікати слідчих від більш складних справ, їх слід доручати дізнавачам; б) дізнавачі у складі відповідних відомств можуть виконувати доручення слідчих на проведення окремих невідкладних слідчих дій на місцях; в) конкретизується адресат доручень слідчого; г) дізнавачі, безпосередньо взаємодіючи з оперативними підрозділами, зможуть більш ефективно виконувати доручення слідчих щодо необхідних заходів оперативного супроводження; д) дізнавачі на місцях здатні швидше забезпечувати перевірку оперативної інформації про злочини для з’ясування підстав для порушення кримінальної справи та порядку подальшого провадження.

Таким чином, підвищення ефективності взаємодії слідчого з оперативним працівником можливе за рахунок введення в цей процес компетентного посередника в особі дізнавача, який має відповідні повноваження і при необхідності здатен сам прийняти рішення про порушення кримінальної справи на підставі достатніх оперативно-розшукових матеріалів і фактичних підстав. Це звільнить слідчого від необхідності перевірки всього обсягу процесуальних та непроцесуальних матеріалів, які надаються оперативними підрозділами, а оперуповноваженого – від пошуку шляхів процесуального закріплення оперативної інформації, що виходить за межі його повноважень.