ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, її зв’язок з державними науковими програмами; сформульований науковий апарат дослідження: його об’єкт та предмет, мета, завдання, методологічна основа і методи; висвітлено наукову новизну, практичне значення роботи; подано інформацію про апробацію та впровадження результатів дослідження; наведено відомості про структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади дослідження етнонаціональних ідентитетів» – представлено різні підходи вітчизняних та зарубіжних учених до вивчення етнонаціональних ідентитетів, оцінено рівень розробленості проблеми, висвітлено найбільш дискусійні моменти; проаналізовано критерії визначення ідентитетів, їх зв’язок з окремими національними моделями; зазначено специфіку українських контекстів досліджуваного питання та обґрунтовано доцільність міждисциплінарних альянсів.

Здійснений аналіз теоретичних джерел показав, що складність і нерозробленість проблеми зумовлена існуванням різних моделей національної держави, ступенем розмежування етнокультурних та соціополітичних ідентитетів, переважанням примордіалістського чи конструктивістського підходів до їх визначення. Перший наголошує на біологічно-емоційному аспекті національної ідентичності,
і визначальними елементами стають мова, відчуття, символізм (Е. Сміт); другий зосереджує увагу на інструментально-прагматичному аспекті, тож виникає потреба наративного викладу ідентичності, внаслідок чого виникають нові форми солідарності і навіть нові концепції темпоральності (Б. Андерсон). Прибічники інтегративного підходу розвивають тезу Е. Сміта про те, що у наративі «спроектованих націй» задіяні ті самі міфи, спогади, вартості, символи, традиції, що формують культуру й мислення етнічної спільноти. Окремі українські дослідники пропонують поєднати суб’єктивні виміри колективної національної тотожності (мова, масова культура, ЗМІ, стратегії політичних та культурних еліт)
з об’єктивними: вплив етнічного символу, міфу, колективної пам’яті (Г.В. Касьянов). Водночас констатується невідповідність українського націоналізму жодному з визначень за універсальними типологіями (Г. Кона, Л. Грінфелд, Л. Віртса, Е. Сміта). Через існування принаймні чотирьох різних моделей нації, у яких переважають руралістичні чи урбаністичні орієнтації, звичаєві чи ідеологічні засади, – відповідно актуалізуються різні групи ідентитетів. Співіснування конкурентних чи розмитих форм національної ідентичності в Україні, неспроможність вітчизняної історіографії витворити єдиний національний дискурс, невизначеність історичних та політичних перспектив держави значно ускладнюють розробку проблеми етнонаціональних ідентитетів (О. Гнатюк, Я. Грицак, Л.О. Зашкільняк, Т. Кузьо, В.В. Підгаєцький, М. Сиферт, С. Плохий, М.Ю. Рябчук, Р. Шпорлюк). Існують також розбіжності у поглядах на культурні традиції як можливу групу національних ідентитетів (Е. Гелнер, І.Ф. Дроздов, Дж. Келас, В.Б. Колосова, Дж. Леерсен, О.В. Лярська, К.С. Шаров, К. Яскулинський). Відсутність системного підходу призводить до каталогізації, простого переліку ідентитетів; хоча існують спроби вибудувати «ієрархію ціннісних елементів українського етносу» (К.О. Чернова), проте емпіричний вимір розподілу елементів не відбиває ключових системних властивостей – цілісності, трансформації, саморегуляції.

Визначаючи «головний ідентитет» як свідомість спільного походження та спільних інтересів, до «системи об’єктивних ідентитетів» відносять антропологічний тип, мову, релігійні догмати, традиційну обрядовість; а відмінність етнічної ідентичності від національної вбачають у тому, що остання базується на свідомому раціональному виборі (Л.П. Нагорна). Однак ми погоджуємося з думкою Т.Г. Стефаненко, що етнічна ідентичність (на відміну від спадкової етнічності) може свідомо обиратися та декларуватися як особистісний конструкт. Дослідники, які принципово розводять етнічну та національну ідентичність, разом з тим зазначають відсутність такої межі між етнічним і національним буттям сучасної української молоді (І.Ю. Вільчинська). «Операціональними аналогами етнічної ідентичності» вважають етнічні стереотипи (Г.У. Солдатова, О.В. Бичко). Проте російські вчені розглядають систему етностереотипів як «посередника» між колективним міфом та національним ідеалом (О.В. Волкогонова, І.В. Титаренко), а вітчизняні дослідники констатують амбівалентність українських етностереотипів, яка, на їхню думку, не може бути пояснена з позицій жодної сучасної теорії (О.В. Бичко). Внаслідок незавершеності формування цілісного українського національного характеру (Л.Е. Орбан-Лембрик) постає питання про консолідуючу (або дезінтегруючу) функції автостереотипу українця, про змінні та константні характерологічні риси та психосоціальні властивості українського етносу.

Здійснений огляд джерел уможливлює розбудову концептуальної моделі системи етнонаціональних ідентитетів сучасної української молоді (рис. 1). Між зображеними структурами існують актуальні та потенційні зв’язки, завдяки чому різні групи елементів подібності (культурно-антропологічних, культурно-історичних, територіально-родових, соціополітичних) формують єдину динамічну систему.