У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, висвітлено зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами, представлено мету і задачі дослідження, визначено його теоретико-методологічні засади та методи, висвітлено наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено дані про їх апробацію, впровадження та публікацію.
У першому розділі «Теоретичні засади розвитку емпатії як чинника саморегуляції особистості практичного психолога» основна увага приділяється аналізу концептуальних підходів у вирішенні проблеми саморегуляції особистості в сучасних наукових дослідженнях; дослідженню феноменологічної природи, структурно-динамічних і функціональних особливостей емпатії, її ролі в психотерапевтичній взаємодії, а такождослідженню психосоціального механізму розвитку емпатії, яким є колективний суб’єкт.
Теоретичний аналіз показав, що в концепціях, які базуються на діяльнісному підході, досліджується процесуальний (О. О. Конопкін), особистісний (В. І. Моросанова) та емоційно-вольовий (Л. Г. Дика) компоненти індивідуальної саморегуляції. У ряді емпіричних експериментів названих авторів отримано дані про те, що соціальні чинники поряд із особистісно-суб’єктивними впливають на різні аспекти індивідуальної саморегуляції. З іншого боку, у дослідженнях особливостей регуляції соціальної поведінки особистості визнається вплив людини на соціальне оточення та здатність його перетворювати (В. О. Ядов); підтверджується існування цілісного двостороннього адаптивно-перетворювального процесу взаємодії особистості з соціумом (М. М. Ярушкін) і навіть повністю ототожнюються процеси саморегуляції та регуляції поведінки людини (Б. О. Базима).Такі факти свідчать на користь того, що дослідження індивідуальної саморегуляції і регуляції соціальної поведінки можуть розглядатися як перехідні форми в процесі формування уявлення про саморегуляцію як інтерсуб’єктний феномен.
Саморегуляція набуває ознак інтерсуб’єктності в загально-психологічній концепції смислу Д. О. Леонтьєва на фоні введення та обґрунтування ним поняття «міжособистісне смислове поле», що задається процесами циркуляції смислів у діалогічних взаємостосунках особистість – особистість і особистість – культура. З позицій екофасилітативного підходу П. В. Лушина, особистість розглядається як відкрита динамічна система, метою якої є підтримка життя людини завдяки самоорганізації в єдності з середовищем, і яка знаходиться в постійному переході до нових форм ідентичності. Тому саморегуляція особистості визначається цим автором як двоступеневий процес, який відбувається: 1) на індивідуальному рівні в стабільних періодах розвитку особистості в межах наявних особистісних ресурсів, 2) на соціальному рівні в перехідних періодах особистісного змінювання як виживання, та представляє собою процес соціально-психологічної творчості, що здійснюється на рівні колективного суб’єкта. Дане визначення саморегуляції є базовим у дисертаційному дослідженні, оскільки воно відображає інтерсуб’єктну природу саморегуляції і відкриває можливості для встановлення її зв'язку з емпатією як соціально-психологічною якістю особистості.
Визначено, що розвиток колективного суб’єкта може розглядатися в якості соціального механізму розвитку саморегуляції. На підставі аналізу наукових праць І. В. Вачкова, А. Л. Журавльова, П. В. Лушина сформульовано робоче визначення колективного суб’єкта психолого-педагогічної взаємодії як групи, в якій взаємозв’язки між учасниками не обмежуються лише просторово-часовими межами та характеризуються різним ступенем суб’єктності (потенційним, реальним, рефлексивним) на різних етапах його розвитку в процесі психолого-педагогічної взаємодії. Однією з форм управління розвитком колективного суб’єкта виступає екологічна фасилітація. З позицій екофасилітації психодинаміка колективного суб’єкта включає такі стадії: директивності, конфронтації/антагонізму, фасилітації/використання, кооперації/співпраці, розширення можливостей/ підпорядкування, завершення/індиферентності.
Констатовано, що представниками-практиками більшості психологічних шкіл, зокрема психодинамічної (Д. Атвуд, Б. Брандшафт, Р. Грінсон, Х. Кохут, Р. Столороу, Ш. Ференци, З. Фрейд) та гуманістичної (К. Р. Роджерс, П. В. Лушин), емпатійні ставлення визнаються провідним чинником ефективності психотерапевтичних стосунків. Емпатія психолога сприяє створенню оптимальних умов під час психотерапевтичної взаємодії та впливає на її ефективність; є засобом психотерапевтичної зміни та інструментом формування оптимальних емпатійних якостей у клієнта в дорослому віці; слугує механізмом усвідомлення клієнтом своїх проблем через іншого. При цьому задача психолога полягає в певному самоконтролі, спрямованому на додержання рівноваги між включенням у почуття іншого та збереженням відстороненої позиції. З точки зору екофасилітативного підходу в процесах навчання та психологічного консультування, що розглядаються як еквівалентні процеси на основі існування спільного родового процесу особистісного змінювання, емпатія трансформується із загально-психологічної якості в системну соціально-психологічну якість психотерапевтичної (педагогічної) саморегулюючої екосистеми «консультант – клієнт» («учитель – учень»). Механізмом, який забезпечує таку трансформацію, а отже і розвиток емпатії, виступає розвиток колективного суб’єкта психотерапевтичної (педагогічної) взаємодії. У вітчизняній теорії емпатії особистості Л. П. Журавльової емпатія розглядається як інтегративна якість особистості, яка має біопсихосоціодуховну природу та розуміється як багаторівневий феномен, що має нижчий (елементарна емпатія) та вищі рівні розвитку (особистісно-смислова та трансфінітна емпатія); а також як особлива форма психічного відображення суб’єктом (емпатуючим) об’єктивної реальності, що опосередкована внутрішнім світом суб’єкта (емпата).
Визначено та розкрито сутність поняття «аутоемпатія». Крізь призму теорії культурно-історичного розвитку психіки Л. С. Виготського емпатія та аутоемпатія розглядаються як специфічні форми відображення відповідно об’єктивної реальності, якою є внутрішній світ іншої людини, та суб’єктивної реальності, якою є власний внутрішній світ. Ці форми відображення виникають в процесі культурного розвитку дитини та забезпечуються процесами екстеріоризації та інтеріоризації. Аутоемпатія представляє собою вищу форму розвитку емпатії, виступає елементом складної системи забезпечення Я-Ти зв’язку людини зі світом і специфічною формою відображення суб’єктивної реальності, якою є власний внутрішній світ людини.
З’ясовано, що розвиток колективного суб’єкта лежить в основі різних методик розвитку емпатійності: раціонально-емоційного усвідомлення та закріплення соціально-нормативної поведінки в діяльності Л. П. Журавльової, «перетворюючої інтерналізації» Х. Кохута, фасилітації К. Роджерса, екофасилітації П. В. Лушина. Тому він може розглядатися в якості механізму розвитку емпатії в сенситивних і більш пізніх вікових періодах, а також у процесі професійного становлення психолога. В ході аналізу виявлена відповідність між типами емпатійних ставлень і рівнями розвитку колективного суб’єкта: розвиток симбіотичних і елементарних емпатійних ставлень забезпечується потенційним, особистісно-смислових – реальним, трансцендентних – рефлексивним рівнем розвитку колективного суб’єкта.
