Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали С.Шелухіна :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт, предмет, головна мета та основні завдання дисертаційного дослідження, розкривається наукова новизна роботи, формулюється теоретичне та практичне значення її основних положень, подаються форми апробацій отриманих результатів.

У першому розділі “Стан наукового вивчення проблеми та джерела дослідження” проаналізовано наукову розробленість окресленої проблематики, здійснено огляд літератури за темою дисертаційної роботи, на основі якої з’ясовується сутність суспільно-політичних поглядів та державотворчих ідеалів С.Шелухіна.

За часів радянського тоталітарного режиму, в умовах партійної монополії на науку, документи та публікації, в яких містилися об’єктивні оцінки політичного минулого  України з наукового обігу вилучались, знищувалися чи передавалися у спецсховища, а доступ в архіви обмежувався. Вказані причини зумовили те, що праці С.Шелухіна в Україні тривалий час замовчувались і були недоступні для науковців. Лише після проголошення незалежності України з’явилися нові можливості для вивчення наукового доробку вченого. Проте грунтовні наукові дослідження теоретичної спадщини С.Шелухіна в українській політичній науці відсутні як в Україні, так і за її межами.

Інформацію про життя та діяльність вченого містить довідкова література різного характеру, яка обмежується відомостями про його життєвий шлях, редакторську та наукову діяльність, участь у національно-визвольних змаганнях 1917 – 1920 рр., а також вказуються назви найбільш відомих праць С.Шелухіна.

Одним із перших вітчизняних науковців, котрий почав досліджувати суспільно-політичну концепцію С.Шелухіна в умовах незалежності, став В.Потульницький. Політичні вчення С.Шелухіна висвітлюються ним у порівнянні з ідеями інших представників народницького напряму української політичної науки (М.Грушевського, Р.Лащенка), що надає дослідженню значної наукової ваги.

Важливими для вивчення теми та усвідомлення внеску С.Шелухіна в процес українського державотворення є праці В.Верстюка, Т.Осташко, І.Бегея, М.Комариці, в яких стисло висвітлюються біографічні дані та основні етапи суспільно-політичної діяльності С.Шелухіна в узагальненому вигляді без детального аналізу основних державницьких ідей вченого.

Серед історичних наукових досліджень, присвячених С.Шелухіну, насамперед виділяємо кандидатську дисертацію О.Я.Яцишиної (захищену в жовтні 2004 р.), предметом якої є участь С.Шелухіна у громадсько-політичному житті України кінця XIX – початку XX ст. Згадана наукова праця збагатила відомості про життєвий шлях, громадсько-політичну діяльність С.Шелухіна, не розкриваючи змісту концепції українського державотворення вченого.

Дослідження суспільно-політичних поглядів С.Шелухіна базується на значному  різноплановому масиві літературних джерел, які доцільно диференціювати. Оскільки в дисертації досліджуються політичні погляди та державницькі ідеали С.Шелухіна, то найважливішими джерелами для цього є праці самого вченого, починаючи від фундаментальних монографій і закінчуючи публіцистичними статтями. Їх можна умовно віднести до першої групи. Слід зазначити, що С.Шелухін є автором понад 100 наукових праць із різних галузей наукового знання – права, історії, філології, державної організації суспільства.  

У своїх наукових працях С.Шелухін досліджує процес встановлення і відродження української державності, виділяючи його ключові моменти: 1)  розглядає еволюцію українського народу як окремої етнокультурної одиниці; 2) обгрунтовує право української нації на власну державність; 3) розробляє концепцію українського державного будівництва; 4) аналізує державотворчі процеси в Україні 1917 – 1920 рр. Особливої уваги заслуговують такі грунтовні праці вченого, як: “Україна – назва нашої землі з найдавніших часів”, “Звідкіля походить Русь: теорія Кельтського походження Київської Руси з Франції”, “Назва України”, “Додаткові лекції до курсу “Історія українського народу”. Чимало важливих думок та ідей С.Шелухіна містяться в його наукових статтях, які розкривають зміст історичних і політико-правових підстав української державності, пояснюють походження і значення термінів “Русь” та “Україна”, висвітлюють його бачення державно-політичного устрою України, акцентують увагу на ідеї реалізації соборності українського народу.  

Для вирішення поставлених у дисертації завдань були використані архівні матеріали, які зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України). Найбільш цінні матеріали виявлено й опрацьовано в особовому фонді С.Шелухіна (ф.3695), який містить документи, що допомагають максимально відтворити суть його суспільно-політичних поглядів стосовно державного будівництва в Україні, участь у державотворчих процесах, політичну та наукову діяльність в еміграції. Частина архівних матеріалів, які дозволяють глибше розкрити зміст політичних ідей вченого, знаходяться в Центральному державному історичному архіві України у м.Львові (ЦДІАЛ, ф.309, ф.368, ф.370, ф.760).

До другої групи джерел можна віднести праці сучасників С.Шелухіна, які, розглядаючи загальну картину тогочасних політичних подій, частково висвітлювали  суспільно-політичні орієнтації, розкривали історичні передумови становлення та етапи розвитку політичних поглядів вченого. Певну цінність для дослідження наукової та громадсько-політичної діяльності С.Шелухіна мають праці С.Наріжного, Д.Дорошенка, Я.Рудницького, П.Ісаїва, П.Скоропадського, С.Моренка, в яких стисло та вибірково представлена його робота в урядових інституціях, діяльність в еміграції, фрагментарно висвітлюються його політичні переконання. Окремо слід виділити працю відомого українського дослідника В.Заїкіна, котрий у 1937 р. вперше проаналізував наукову спадщину С.Шелухіна і відніс його до представників народницької школи української політичної думки.

Третю групу складають наукові джерела, які виходили друком протягом останніх років. Сюди можемо віднести праці тих дослідників, які в контексті своїх наукових інтересів вводили до наукового обігу фактичний матеріал, що стосується теми дисертаційного дослідження. В них відображаються державницькі позиції С.Шелухіна, його участь у національно-визвольних змаганнях українського народу початку XX ст. Зокрема, варто виділити дослідження В.Вериги, В.Смолія, М.Гетьманчука, В.Сергійчука, О.Лупандіна.

Практичну цінність та актуальність отриманих результатів роботи можна довести шляхом порівняння суспільно-політичних поглядів і пропозицій С.Шелухіна стосовно процесу державного будівництва з ідеями сучасних науковців, котрі досліджували подібні проблеми. Саме тому до написання дисертаційної роботи були залучені праці таких відомих дослідників, як О.Гриніва, І.Варзаря, С.Кульчицького, В.Солдатенка та ін.

Вказана джерельна база у повній мірі дозволила висвітлити зміст суспільно-політичних поглядів та державотворчих ідеалів С.Шелухіна. ЇЇ огляд засвідчує, що предметом дослідження для науковців була участь С.Шелухіна в громадсько-політичному житті України кінця XIX – початку XX ст. Водночас чимало теоретичних положень вченого, які розкривали зміст українського державотворення, залишалися нез’ясованими, а тому потребували подальшого опрацювання. Саме цей факт свідчить про доцільність розробки та науково-суспільну актуальність обраної теми. 

Вивчення теоретичної спадщини будь-якої видатної особи можливе лише в контексті з висвітленням її практичної діяльності. Тому в другому розділі – “Формування суспільно-політичних поглядів С.Шелухіна” досліджено особливості співвідношення теоретичних ідей та практичних способів їх застосування у процесі формування політичної особистості С.Шелухіна наприкінці XIX – першій третині XX століть. Насамперед виокремлюються ті події і процеси, безпосереднім учасником або очевидцем яких був сам С.Шелухін і, які були покладені в основу його концепції самостійного державно-політичного існування України.

У розділі лаконічно висвітлюються біографічні відомості про С.Шелухіна, аналізується його робота в урядових інституціях, партійна, громадська та редакторська діяльність. Зазначається, що ще зі студентських років С.Шелухін був активним учасником національного відродження, членом “української громади” Київського університету, де захищав ідеали незалежної соборної України. В дореволюційний період, після закінчення університету, працював у судових установах Єлисаветграда, Кам’янця-Подільського, Кишенева, займав посади слідчого судді, згодом – прокурора, почесного судді та члена окружного суду в Одесі. С.Шелухін був визнаний одним з найкращих знавців карного права (у 1918 р. за сумлінне виконання обов’язків та служіння національній ідеї його було нагороджено чином генерала).

Вже з 1905 р. він стає активним учасником українського національного руху: виступає безпосереднім організатором одеського товариства “Просвіта” і займається широкою просвітницькою діяльністю; є автором меморандуму про підтримку прав української нації, який в січні 1905 р. надсилає на ім’я прем’єр-міністра Вітте від імені одеських громадян; підтримує діяльність товариства “Українська хата”; напередодні революції очолює Український Революційний Керуючий Комітет в Одесі та пропагує самостійницькі ідеї.

З квітня 1917 р. С.Шелухін стає членом Української Центральної Ради та одним з провідних діячів української партії соціалістів-федералістів. На початку грудня 1917 р. він очолив в УЦР позапартійну фракцію самостійників, котра відстоювала ідеали самостійного державного існування України. Займав посади генерального судді УНР, міністра судових справ в уряді В.Голубовича (лютий-квітень 1918 р.), був головою української делегації на мирних переговорах з РРФСР, членом державного сенату (липень 1918 р.), членом Генерального суду, виконуючим обов’язки міністра юстиції в уряді В.Чехівського (1919 р.). С.Шелухін входив до складу української делегації на мирних переговорах у Парижі (1919 р.).

У 1921 р. вчений емігрував до Чехословаччини, де продовжив активну громадсько-політичну діяльність. Він стає членом Правничого товариства у Празі, а у 1921 р. його було обрано головою Всеукраїнської Національної Ради, опозиційно налаштованої до С.Петлюри. Перебуваючи в еміграції, С.Шелухін співпрацює з Музеєм визвольної боротьби України в Празі, з Українським соціологічним інститутом, очолює наукову колегію Українського національного музею-архіву. В січні 1923 р. його було обрано головою товариства “Ліга української культури”, він тісно співпрацює з Союзом українських журналістів у Відні, згодом (1928 р.) стає почесним членом товариства “Єдність” у Празі. Пріоритетну роль вчений відводив науковій роботі: публічно читав реферати на суспільно-політичні теми; працював над теорією походження українського народу; викладав в Українському вільному університеті та Українському педагогічному інституті ім. М.Драгоманова у Празі. Разом з тим, С.Шелухін продовжує відстоювати ідею організації національної церкви: у 1925 р. його було призначено уповноваженим представником від Української Автокефальної Православної Церкви.

Одночасно, беручи до уваги значний державотворчий досвід С.Шелухіна, у дисертаційному дослідженні робиться спроба відслідкувати перебіг процесу українського державотворення 1917– 1920 рр. та виділити основні причини його поразки на підставі наукових праць вченого. Це, по-перше, відсутність у діях державної влади правильної політичної орієнтації. Хибна орієнтація на чужі політичні сили в 1917 р., на думку дослідника, спричинила руйнування єдиного фронту  національного руху, поглибила непорозуміння між українським народом та національною інтелігенцією, позбавила політичну еліту самостійності у прийнятті важливих державних рішень. С.Шелухін наголошував на необхідності ширшого використання внутрішнього національного ресурсу в процесі встановлення української державності. По-друге, низький професійний рівень діяльності української дипломатичної служби. По-третє, проблеми, пов’язані з визнанням України як незалежної держави на міжнародній світовій арені. По-четверте, відсутність добре організованої української армії. По-п’яте, незадовільна правова державна організація та юридична некомпетентність провідних політичних діячів УНР. По-шосте, низька якісна характеристика інформаційної системи, через котру поширювалася неправдива інформація про перебіг політичних процесів в Україні. По-сьоме, важке фінансове становище УНР та ін.

На основі власного аналізу політичних подій в Україні 1917 – 1920 рр. С.Шелухін виділив фактори, які сприятимуть встановленню незалежної Української держави. По-перше, процес державного будівництва повинні реалізовувати представники політичної еліти, які в своїй роботі керуватимуться винятково національними інтересами. По-друге, для успішної державницької роботи надзвичайно потрібні аргументовані та достовірні знання, критика, творчість у політичній діяльності, практика в соціальній роботі, самостійність у прийнятті рішень, національна свідомість і солідарність, безкорисна відданість державній ідеї. По-третє, потрібно чітко з’ясувати та усвідомити історично-правові підстави українського народу на реалізацію ідеї самостійного державно-політичного існування.

Розглянувши основні моменти формування державницького світогляду С.Шелухіна, проаналізувавши його життєвий шлях та громадсько-політичну діяльність, бачимо, що це була високоосвічена та оригінально мисляча людина, наділена політико-організаторськими здібностями. Разом із значним практичним державотворчим досвідом, який був спрямований на утвердження незалежного статусу соборної України, вчений залишив величезну теоретичну спадщину, наповнену новим, маловідомим фактичним матеріалом і маловивченими теоретичними висновками, доробком – який дозволяє по-новому оцінювати переломні політичні моменти історії української національно-державної самостійності. Слід підкреслити, що С.Шелухін здійснив аналіз політичних подій, результати якого можна використати при дослідженні сучасних процесів державного будівництва.

У третьому розділі “Концепція державно-політичного устрою України та її відтворення у науково-теоретичній спадщині С.Шелухіна” з’ясовано погляди вченого стосовно сутності основних елементів держави як політичного інституту, розкривається зміст ідей вченого про політико-правові підстави української державності.

Встановлено, що політичні ідеї С.Шелухіна базуються на його теорії про кельтське походження України-Русі. Всупереч норманській теорії, він доводить, що український народ – це народ слов’янський з етнокультурною домішкою грецьких та кельтських переселенців. Розвиток українського народу бере свій початок від кельтів-русинів, які проживали на території сучасної Франції. В часи аттільської навали вони змушені були мігрувати в римську провінцію Норік (район теперішнього Зальцбургу в Австрії), а в кінці VII  або на початку VIII ст. вони осіли в районі Азовського моря, заснувавши на Таманському півострові державу Тмутаракань і вже звідти рушили до Києва цілим народом (IX ст.), а не окремою хвилею, як стверджують прихильники норманської теорії. Кельти-русини, наголошує С.Шелухін, мігрувавши з території Провансалю, застали в Києві державу антів – давніх предків українського народу, які вже у IV ст. жили своїм державним життям. Досліджуючи розвиток української нації як окремої етнічно-культурної одиниці, С.Шелухін обгрунтовує право українського народу на самостійне державне існування і, всупереч теорії триєдиної Русі, доводить, що українці сформувалися шляхом асиміляції антів і кельтів, які мігрували з Рутенії через адріатичні, придунайські області на територію, заселену тепер українським народом.

Право українського народу на власну державність С.Шелухін відстоює також і з юридичної точки зору. Розглядаючи Переяславську угоду 1654 р. як союзний договір, укладений в оборонних цілях між Українською Республікою та московським царем (Україна визнала над собою протекцію лише царя, а не російського народу), вчений доводить, що підставою державної незалежності України є момент відмови російського царя Миколи ІІ від престолу внаслідок революції 1917 р., а не дата проголошення IV Універсалу.   

С.Шелухін наголошував на потребі реалізації трьох основних елементів у процесі  розвитку державного будівництва: верховної влади, народу і території. Як один із представників народницького напряму, вчений  вважав республіканське народоправство українською формою державної влади. Державний устрій України він вбачав виключно у формі демократичної республіки, заснованої на принципах народного суверенітету, що здійснюватиметься відповідними органами, яким народ надасть свої повноваження. Наголошуючи на регресивності монархічних ідей, С.Шелухін вказував на їхню здатність розхитувати національну єдність українського народу.

Український народ, як фундаментний елемент держави, С.Шелухін називав основною рушійною силою державотворчих процесів, який, в його розумінні, – не панівна чи привілейована народність, клас або партія, а правовим шляхом організована одноцілісність підданих-громадян. Вчений був переконаний, що у процесі розбудови української державності ми повинні використовувати власний історичний національний досвід українського народу, а не загальні критерії побудови держави. Складові цього досвіду – демократизм та республіканські традиції. Одночасно С.Шелухін критикував діяльність більшості української інтелігенції у процесі національного відродження. Аналізуючи період 1917-1920 рр., він зазначив, що в своїй державотворчій роботі українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями. Тому її політична ідеологія та прагнення народних мас зазнавали значних розбіжностей у намаганнях відновити власну державність.

Реалізацію третього елементу держави – території, С.Шелухін пов’язує з питанням про адміністративно-територіальну побудову України, де важливе місце відводилося б таким регіонам як Кубань, Галичина, Дон і Крим, що могли б стати окремими територіальними округами Української держави чи навіть автономними одиницями. Дослідник акцентує увагу на термінах “національна” та “територіальна” соборність. Разом з іншими представниками народницького напрямку (М.Грушевським, Р.Лащенком) він надає перевагу територіальній соборності, бо вона, на його думку, неможлива без державності.  

 На основі політичних переконань С.Шелухін запропонував власну концепцію федералізму. Федерація, в його розумінні, має сприяти зміцненню української державності і базуватися на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, що входять до її складу. Самобутність та оригінальність ідей вченого полягає в тому, що питання про можливість федерації чи конфедерації, на його думку, можна розглядати лише в тому випадку, коли Україна, по-перше, буде незалежною, а, по-друге, за умови  внутрішньої консолідації українського народу. Самостійність – це ступінь до федерації, бо федерація – це держава, до складу якої входять самостійні, рівноправні держави. Тому без досягнення Україною державної незалежності жодної мови про федерацію йти не може. С.Шелухін вбачав майбутнє України у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзі народів, близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками: чехів, словенців, сербів, словаків та хорватів. Виходячи із власної теорії кельтського походження України-Русі, вчений заперечує можливість федерації українського народу з російським і польським, вважаючи її передчасною та шкідливою.

У четвертому розділі “Обгрунтування С.Шелухіним основних складових української  національної ідеї та шляхів її реалізації” розкривається зміст і роль української національної ідеї в процесі державного будівництва України. С.Шелухін неодноразово висловлював думку про те, що українцям необхідно працювати над проблемою обгрунтування ідеології соборності, шукати шляхи для її реалізації.  На підставі праць вченого, виділені основні чинники єдності нації: мова, релігія та право, які не повинні бути одноманітними, а мають перебувати у внутрішній духовній єдності.

Провідну роль у процесі консолідації української нації С.Шелухін відводить організації єдиної національної церкви. У своїх наукових працях вчений звертається до витоків зародження і розвитку церкви, намагаючись показати відмінності між українською національною, візантійською і римською церквами. Усвідомлюючи значний вплив церкви на перебіг процесу державного будівництва, він відстоював ідею організації та зміцнення Української Автокефальної Православної Церкви. Вчений постійно підкреслював, що у церковно-релігійних справах  необхідно позбутися зовнішнього натискового впливу релігій інших народів: російське або польське панування над українською церквою, як і будь-яке інше, робить її залежною, позбавленої власної ініціативи і скасовує можливість свого церковного самовизначення. Сила української церкви – в її децентралізації, автономності, соборності. Демократичні підвалини державного будівництва вимагають, щоб духовенство служило інтересам держави та народу.

Свої позиції щодо розв’язання питання про державну мову на Україні С.Шелухін визначив досить чітко: факт існування окремої мови свідчить і про факт існування окремого народу як одноетнічної цілісності. Оскільки Україна, на його думку, однонаціональна країна, то й державною мовою може виступати лише українська. Водночас він постійно наголошував на потребі гарантування прав національних меншостей в Україні, бо державні інтереси не тільки не вимагають нищення місцевих мов, а навпаки – зацікавлені в їхньому розвитку. Особливо актуально звучать думки С.Шелухіна про обов’язкове вживання української мови працівниками державних структур.

 Для аналізу правової системи України С.Шелухін використав власний досвід, набутий багаторічною адвокатською, політико-державотворчою та судовою практикою. Право лежить в основі всього національного і соціального життя. Форма державного устрою повинна базуватися на правових нормах. Це забезпечить не лише позитивний перебіг державотворчих процесів, а й світове визнання України як повноправного суб’єкта міжнародних відносин.

Керуючись історичними даними, С.Шелухін стверджує, що до 1842 р. на Україні вважалося чинним українське писане і звичаєве право. А вже після 1842 р. у більшості регіонів України було запроваджене російське законодавство, яке значною мірою використовувало досягнення українського права. Це дає підстави стверджувати, що український народ не лише не загубив власного національного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції. В Галичині ж, зазначає дослідник, замість українського права у 1435 р. був введений польський “Вісліцкий статут”, а у 1797 р. Австрія запровадила німецьке законодавство, яке було чуже українській національній психології. Тому повна правова єдність можлива тільки за умови відродження і поступової активізації функцій українського національного права в Галичині.   

У контексті питання про розвиток правової системи в УНР С.Шелухін розглянув діяльність окремих представників тогочасної політичної еліти та проаналізував зміст і наслідки Варшавського договору 1920 р. з точки зору права.

Вчений неодноразово наголошує, що основною умовою реалізації української державності є консолідація українського народу в єдину національну силу за умови компромісного вирішення релігійних, правових та мовних розбіжностей.