ПРИНЦИП СПАДКОЄМНОСТІ В РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ: АНАЛІЗ ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИХ ПІДХОДІВ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У “ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми, розкривається ступінь наукової розробки проблеми, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет, а також теоретико-методологічні основи дослідження, їх практичне значення, висвітлюється апробація результатів дослідження, структура та обсяг роботи.

У першому розділі “ІСТОРІКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВИВЧЕННЯ ПРИНЦИПУ СПАДКОЄМНОСТІ В РОЗВИТКУ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ” висвітлюються теоретичні передумови й аналіз поняття “спадкоємність”, подається методологічна парадигма дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.1. “Політична система як об’єкт наукового дослідження” аналізується становлення принципу системності і загальної теорії систем зокрема. У політології використання системного підходу відзначилося створенням теорії політичних систем, важливий внесок у розвиток якої зробили американські вчені Д. Істон та Г. Алмонд. Згідно з класичним визначенням Д. Істона, політична система розглядається як сукупність дій та взаємодій, виникаючих між різними суб’єктами політичних відносин та, перш за все, з питань власного та авторитарного розподілу цінностей, які знаходяться у розпорядженні суспільства. Г. Алмонд у своєму визначенні політичної системи та її функцій робить акцент на легітимному (правомірному) характері фізичного впливу політичної системи, її динамічності, спрямованості її основної активності на підтримку стабільного порядку в суспільстві.

Подальшого розвитку теорія політичних систем набула в роботах К. Дойча (кібернетичний підхід); Д. Трумена (криза, плюралізм, група тиску); М. Пауелл і М. Каплана (зовнішньополітичний аспект функціонування політичної системи) та ін. Зазначається, що у вітчизняній політичній науці дослідженням різних аспектів проблеми функціонування політичних систем займаються: В. Андрущенко, О. Бабкіна, В. Бебик, І. Варзар, В. Горбатенко, Г. Зеленько, О. Категоренко, М. Михальченко, О. Романюк, Ф. Рудич, О. Фісун та інші науковці. У роботі  аналізуються визначення поняття “політична система” деяких з них. На основі даного аналізу виділено ознаки політичної системи, серед яких: взаємозв’язок елементів, цілісність та внутрішня взаємодія між ними, спроможність вступати у відносини з іншими системами і прагнення до самозбереження, стабільності й динамізму.

Визначено, що структуру політичної системи утворюють: політичні відносини, політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи та об’єднання та інші), засоби масової інформації, політичні принципи й норми, а також політична свідомість і культура.

Політична система будь-якого суспільства є продуктом його історичного, соціального розвитку, здатна до самозбереження і розвитку, що, власне, є головною метою системи. Політичний розвиток визначено як багатовимірний процес, у ході якого в результаті взаємодії різноманітних політичних сил здійснюються зміни у політичній поведінці, політичній культурі, в самій політичній системі суспільства. Аналіз таких суміжних понять, як: “еволюція”, “прогрес”, “модернізація” і “трансформація”, – показав, що поняття “розвиток” та “політичний розвиток” є родовими по відношенню до вищезазначених.

У підрозділі 1.2. “Теоретичні передумови вивчення спадкоємності” обґрунтовується проблемне поле теоретичного пошуку й досліджується генезис поняття “принцип спадкоємності” шляхом аналізу першоджерел.

Зазначається, що до наукового обігу термін “спадкоємність” внесено зі сфери біологічних досліджень (Ж.-Б. Ламарк, Ч. Дарвін), які розкривають умови розвитку живого світу у принципах спадковості. У сучасній біології існує два напрями вчення про спадковість: по-перше, мічурінська генетика (І. Мічурін, І. Павлов, М. Іванов та ін); по-друге, формальна генетика (К. Тимірязєв, Т. Лисенко). Спадковість пов’язана з поняттями “спадкова мінливість”, “спадкування”. У фізиці й кібернетиці досліджуване поняття використовується у вигляді концепцій перетворення інформації (Е. Віллі, Д. Брукс), закону збереження та закону системності інформації (У. Ешбі).

У суспільствознавчих науках поняття “спадковість” набуває нового значення, автори здебільшого використовують поняття “спадкоємність”. У підрозділі зазначено, що у правовій літературі використання поняття здійснюється, з одного боку, у вузько правовому тлумаченні як перехід майнових прав та обов’язків (С. Фурса, О. Драгневич, Є. Рябоконь та ін.), а з іншого, – “спадкоємність” визначається як відтворення та використання минулих правових цінностей, норм, інститутів тощо (Ю. Оборотов, Г. Швеков, С. Алексєєв).

Політологічне розуміння спадкоємності розширюється за рахунок здобутків філософії, яке ґрунтується на розумінні її як зв’язку між різними щаблями розвитку (Е. Баллер, Ф. Ісмайлов, В. Рубанов, З. Мукашев та ін.).

Окреме місце присвячується концепціям цивілізаційного підходу, що дали багато цікавого матеріалу для осягнення шляху становлення поняття “спадкоємність”. Розглянуті теорії Л. Моргана (генетичний зв’язок між різноманітними історичними етапами), М. Данилевського (“зібрання сил” з наступним замиканням системи), А. Тойнбі, а також роботи Г. Клімової (спадкоємність – властивість цивілізації), А. Лукашева, В. Полякова (п’ять універсальних законів розвитку) та Е. Єрасова (підтримання спадкоємності як специфічна риса цивілізації).

Виявлено, що розуміння політичної спадкоємності розширюється за рахунок наступних досліджень: 1) соціальної спадкоємності у працях В. Рубанова, В. Колєватова, Л. Шевирногової; 2) правової концепції спадкоємності – С. Алексєєва, В. Графського, Ю. Оборотова, І. Покровського, Г. Швекова та ін.; 3) культурної спадкоємності – М. Дьяченка, В. Кулінченка, І. Кучмаєва, І. Суханова, В. Чешка, А. Шендрика; 4) спадкоємності поколінь – А. Афанасьєва, В. Воловіка, В. Клепова, Є. Сергєєва; та 5) цивілізаційної теорії – М. Данилевського, А. Дж. Тойнбі, Е. Тоффлера, Ф. Фукуями, С. Хантингтона, серед російських і вітчизняних науковців, що вдосконалюють та розповсюджують цивілізаційні ідеї, зазначимо В. Беха, Б. Єрасова, Д. Ісаєва, В. Космину, М. Кобищанова, Г. Клімову, М. Моисеєва, С. Мартинюк, Г. Олеха, Ю. Павленка, Б. Черняка, Ю. Яковця та інших; 6) біологічної спадкоємності – концептуалізації Е. Дарвіна, Ч. Дарвіна, Ж. Б. Ламарка, Г. Менделя та інших корифеїв науки.

На основі аналізу понять, що складають конструкт дослідження, надається власне тлумачення принципу спадкоємності в розвитку демократичної політичної системи, що полягає у необхідності розглядати останнє як умову існування, пристосування, збереження та розвитку політичної системи, що реалізується у її здатності відтворення елементів на нових рівнях.

Підрозділ 1.3. “Підходи, принципи, методи та категоріальний апарат дослідження” присвячено науковому обґрунтуванню способу організації дослідження і вибору інструментарію для досягнення основної мети дослідження.

Методологічна основа побудована на сукупності філософсько-світоглядних, загальнонаукових та спеціальних методах дослідження, що забезпечили єдність аналізу принципу спадкоємності, особливостей його прояву в розвитку демократичних політичних систем.

Зазначається, що рівень методології політичної науки потребує звернення до загальновизнаних політологічних концепцій за такими напрямами: вивчення наукових праць учених, які застосовували загальнонаукову методологію для вивчення політичної системи; аналіз наукових праць, в яких досліджуються питання розвитку політичних систем; узагальнення поглядів і позицій відносно спадкоємності в розвитку політичних систем.

Для дослідження принципу спадкоємності в розвитку демократичних політичних систем обгрунтовуються методологічні доробки діалектичного та системного підходів, що надає можливість розширити пояснювальний потенціал досліджуваної проблеми. Так, основним засобом діалектичного вирішення протиріччя між старим та новим у демократичній політичній системі визначається аналіз усього ланцюга реальних опосередкованих ланок між протилежними моментами соціально-політичної дійсності. Діалектичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв’язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну суперечність між сутністю та явищем, змістом і формою, сприяти об’єктивності в оцінюванні дійсності.

У роботі наголошується, що для аналізу предмета дослідження доцільно використати принципи діалектики, насамперед такі, як: принцип всезагального зв’язку, за допомогою якого здійснюється формалізація сукупності зв’язків між усталеними, набутими та новими елементами політичної системи; принцип розвитку, що дав змогу висвітлити становлення механізму взаємодії політичної системи та спадкового ядра, а також описати їх вплив один на одного.

Враховуючи те, що політична система є складним багатоелементним феноменом, що функціонує в умовах взаємодії внутрішніх та зовнішніх факторів, виникає необхідність її вивчення на якісно новому рівні – за допомогою провідних засобів дослідження будь-яких систем, а саме – системного підходу. Визначається, що використання даного підходу дозволяє аналізувати демократичну політичну систему, по-перше, як певну множинність елементів, взаємозв’язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини; по-друге, виділяє всі притаманні їй характеристики системності, а саме: зв’язок, цілісність та стійка структура, яку вони обумовлюють.

Підкреслюється, що системний підхід доповнюють принципи цілісності, структурності та принцип розгляду об’єкту в його взаємодії із зовнішнім середовищем. Зокрема, принцип цілісності забезпечує отримання знання про особливості організації та устрою демократичної політичної системи, механізми забезпечення її стабільності, фактори та закони її зміни та розвитку, а також сприяє висвітленню багатоманітності внутрішніх зв’язків, які забезпечують цілісність політичної системи та її зв’язки з іншими системами. Принцип структурності дозволяє дослідити політичну систему як систему зі складною внутрішньою будовою, кожний елемент якої відіграє свою специфічну роль. Таким чином, завдяки домінантам сучасної системної методології, у поле зору потрапляють як одиниці аналізу, так і їх властивості, зокрема, взаємозв’язок, ієрархічність структури, цілісність та ін.

У роботі також обгрунтовується використаня методів абстрагування, аналізу та синтезу, індукції, порівняння, узагальнення та ін. Так, методи аналізу і синтезу використовуються для вивчення сутності досліджуваного явища, виділення частин об’єкта та їх властивостей. Узагальнення дозволяє фіксувати загальні ознаки і властивості розвитку політичної системи, а порівняння – подібності та відмінності політичної системи в різні історичні періоди.

Визначається категоріальний апарат дослідження, який складають поняття: “система”, “політична система”, “демократична політична система”, “суспільство”, “цілісність”, “розвиток”, “зв’язок”, “культурологічне ядро” та ряд інших.  Проводиться термінологічний аналіз понять  за наступними напрямками: вивчення історії термінів; розробка та уточнення змісту понять; встановлення їх взаємозв’язку, субординації, місця в категоріальному апараті, на основі якого базується дослідження.

У підрозділі підсумовується, що використання вищезазначених підходів, принципів, методів та категоріального апарату визначають основні напрямки наукового пошуку досліджуваного предмету.

Другий розділ “СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗДОБУТКІВ І ДОСВІДУ ЗАСТОСУВАННЯ ПРИНЦИПУ СПАДКОЄМНОСТІ У ПРОЦЕСІ ДИНАМІЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ДЕМОКРАТИЧНИХ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ”, в якому висвітлюються питання природи, сутності, змісту, форм, різновидів, морфології, функціонування принципу спадкоємності в демократичних політичних системах.

У підрозділі 2.1. “Природа, сутність, зміст та форми принципу спадкоємності в розвитку політичних систем” визначено природу, сутність, зміст та форми спадкоємності. Зокрема, зазначається, що спадкоємність є ціннісно-смисловою за своєю природою та оформлюється в політичній системі у вигляді її спадкового ядра. Підтвердження цієї тези знаходимо в сучасних наукових концепціях, де чітко зафіксована можливість існування культурологічного ядра. Пошук сутності спадкоємності розпочинається з робіт З. Мукашева, Ю. Яковца, Г. Ісаєнко, А. Стерніна, М. Мікліна, В. Подольського та ін.

Узагальненням наведених визначень спадкоємності стало виокремлення спільних рис: по-перше, це система інформації, що існує в суспільстві; по-друге, це система інформації, що постійно накопичується і зберігається; по-третє, це система інформації, яка шляхом переходу до наступних поколінь систем забезпечує їх подальший розвиток. Таким чином, сутність принципу спадкоємності в розвитку політичної системи подається як збереження певних елементів цілого або окремих сторін його структурної організації при зміні цього цілого як системи, його якісному перетворенні.

Зміст принципу спадкоємності подається як існування в політичній системі культурологічного ядра. Головним носієм культурологічного ядра є людина. Культурологічне ядро розглядається у вигляді трьохрівневої евристичної моделі: 1) рівень збереження заперечених цінностей; 2) рівень актуалізації цінностей сьогодення; 3) рівень формування нових цінностей. Залежно від домінуючого рівня, культурологічне ядро політичної системи здійснює ряд функцій, а саме: інтеграції (накопичення інформації, яка потім може перейти до змісту ядра), актуалізації (переміщення цінностей на поверховий рівень), трансформації (перехід цінностей у нову якість, або на новий рівень), консервації (закріплення більш прогресивних цінностей та забезпечення їх всезагальності), інтеріоризації (влаштування цінностей на глибинний рівень спадкового ядра), збереження (утримання відповідних для періоду існування системи цінностей), трансляції (передача цінностей політичної системи з одного рівня на інший і на виході в систему) та фільтрації (постійний відбір цінностей).

Логічним завершенням підрозділу стало наведення авторської класифікації спадкоємності. В основу класифікації покладено п’ять критеріїв: 1) за характером наслідування спадкового ядра у відношенні до системи (ядрова спадкоємність; позаядрова; компіляційна); 2) за характером змін, які відбуваються у ядрі (без змін у змісті ядра; з частковими змінами спадкового інваріанту; з координаційними змінами сутності ядра); 3) за наслідками для розвитку політичної системи (позитивна спадкоємність; негативна спадкоємність); 4) за характером передачі властивостей (консервативна; спеціальна; прогресивна); 5) за характером протікання (з перервою; безперервна).

Підрозділ 2.2. “Механізм реалізації принципу спадкоємності у політичній сфері” присвячений виявленню загальних закономірностей дії механізму. З точки зору прихильників циклічної теорії (С. Зубков, А. Панов, Ю. В. Яковец, А. Тойнбі, М. Данілевський та ін.), визначається механізм реалізації принципу спадкоємності в розвитку політичних систем саме з цієї позиції, демонструючи не тільки поетапні переходи політичної системи, а й процеси в межах спадкового ядра, що ці переходи супроводжують.

Зазначається, що компонентами кожного циклу виступають фази формування політичної системи, її розквіту, функціонування та занепаду. В межах протікання цих фаз політична система зберігає свою якісну специфіку. В процесі заміни одного циклу іншим відбувається зміна політичної системи, яка супроводжується політичною революцією або революційною реформою. Повторення циклів утворює циклічний характер політичного розвитку. Усталеність політичної системи в рамках окремої одиниці циклічного розвитку забезпечує власне механізм її функціонування та механізм прояву принципу спадкоємності.

Так, період формування політичної системи поділяється на два етапи: по-перше, це виникнення нової політичної системи, яке проходить, в свою чергу, через дві фази – приховану та наявну, а також період становлення нової політичної системи, який супроводжується та затримується тривалим перехідним періодом, що пов’язує ці етапи.

Фаза розквіту політичної системи – наступний етап циклу розвитку, який характеризується перетворенням політичної системи у розвинуту цілісну систему (укріплюється структура політичного владарювання і політичної участі, посилюється регламентованість політичного процесу, відбувається модифікація або відторгнення цінностей, ідей, які утворена політична система отримала від попередньої тощо).

Фаза зрілості політичної системи характеризується тим, що втрачають значення рештки попередньої системи та діють елементи, притаманні новій політичній системі. Це період відносно плавної еволюції політичної системи в межах її власних законів та параметрів на шляху поступового розвитку.

Останньою фазою визначено фазу занепаду політичної системи, яка супроводжується процесами розпаду структурних зв’язків, що не відповідають середовищу, яке змінюється, та виникненням нових структур (зниження організованості системи, вичерпність ідеологічної домінанти, розчарування громадян у домінуючих установках тощо).

Аналіз усіх стадій розвитку політичних систем дозволив виокремити низку закономірностей існування принципу спадкоємності. По-перше, між політичною системою та культурологічним ядром існує зворотний зв’язок у вигляді каналів зв’язку; по-друге, ускладнення структури та функцій спадкоємного ядра відповідно забезпечує ускладнення самої системи та її постійний розвиток; по-третє, постійне ускладнення зв’язків між елементами політичної системи; по-четверте, диференціація процесу спадкоємності. У роботі подається алгоритм реалізації принципу спадкоємності в розвитку демократичної політичної системи, враховуючи особливості зміни системи – революційним чи еволюційним (через реформи) шляхом. Так, в залежності від обраного шляху система здійснює два процеси – повністю включає ядро у себе (“ядро-в системі”) з актуальними на цей час цінностями та заперечує ціннісне наповнення ядра, з подальшим відштовхуванням його за межі системи (“ядро-ззовні системи”).

У підрозділі 2.3. “Специфіка прояву принципу спадкоємності у становленні політичної системи інформаційного суспільства” перевіряються результати, здобуті у попередніх підрозділах та визначаються пошуки впливу принципу спадкоємності на розвиток політичної системи та з’ясування специфіки прояву даного принципу в сучасних умовах розвитку суспільства.

Зародком розвитку політичних відносин вважається доба первісного суспільства, головним здобутком стає затвердження звичаїв та обрядів, виникнення кровноспоріднених зв’язків, факт існування вождівства та необхідності колективного прийняття рішень. Новий час приніс до змісту політичної системи демократичні цінності та виникнення класичної теорії демократії. В культурологічному ядрі в цей час знову активізуються, по-перше, процеси трансформації і відторгнення цінностей попередньої політичної системи (наприклад, цінності абсолютизму); по-друге, процеси початку пошуку відносно нових цінностей, оскільки основне визначення пріоритетних цінностей вже відбулося.

Становлення демократичної політичної системи відбувається в індустріальну добу, спостерігається завершення ідейних коливань, які вирішилися на користь демократичних цінностей, основи яких були закладені на першому етапі; відбувається укріплення системи влади, що базувалася на принципі розподілу влади на три гілки: виконавчу, законодавчу, судову; провідною стає ідеологія лібералізму та панування всезагального виборчого права, а також пріоритету прав людини.

Ураховуючи трансформації, що відбулися в спадковому ядрі, прискорюється динаміка рівня актуалізації, який відповідає за трансляцію цінностей з рівня збереження, однак не зупиняються процеси формування, фільтрації та консервації елементів політичної системи. Здобутком індустріальної доби є: визначення пріоритетних цінностей, занепад тоталітарних режимів, затвердження національних держав демократичного спрямування і виникнення масових політичних партій, переважно парламентських, а також партій, що стають представниками інтересів пригнічених станів населення, що робили ставку на зміну існуючого устрою, створення нового суспільства. Продовжується закріплення позицій системи у вигляді становлення громадянського суспільства, що спроможне розв’язувати суспільні проблеми без участі держави, а також встановлення певних правових норм, гарантій для приватних власників та допущення соціальних верств до управління державою – широкого виборчого права. Зазначається, що ці процеси прискореної трансформації забезпечили перехід системи на новий рівень розвитку – політичної системи інформаційного суспільства. На підтвердження перейняття елементів попередньої політичної системи виділено низку ознак нової доби, які перейдуть у спадок до нової політичної системи (посилення ролі міжнародних альянсів, формування державного апарату на професійній основі, електоральна демократія, теледемократія тощо).

Результатом такого аналізу стало виділення критеріїв, які дали змогу повною мірою продемонструвати характер і особливості прояву принципу спадкоємності на кожному новому етапі розвитку політичної системи. Проведений аналіз став підґрунтям для аналізу політичної системи України.

У підрозділі 2.4. “Спадкоємність як чинник модернізації політичної системи України” перевіряється ефективність застосування визначених закономірностей на матеріалі української політичної реальності. Проведено історичний аналіз функціонування політичної системи України для кращого зображення впливу спадкоємності на сучасні модернізаційні процеси.

У роботі аналізується розвиток політичної системи України та вплив принципу спадкоємності на її формування, збереження та розвиток згідно класичної класифікації її історії, а саме: період Київської Русі; Литовсько-Польський період; доба Козаччини; Україна у складі Росії та Австро-Угорщини; революційний період 1917-1920 рр.; Радянський період та сучасність.

Визначається специфічна логіка переходу пострадянських держав до нової форми, яка витікає з особливостей процесів модернізації, а саме: притаманний політичній системі “подвійний перехід” – одночасне поєднання завдань ринкового реформування економіки і демократизації; різниця фаз модернізаційних процесів; перетворення відбуваються в ситуації недостатньо консолідованої національної держави і взагалі передують її утворенню; відсутність розвинутої системи громадянського суспільства з відповідним досвідом демократичного розвитку; процеси відбуваються в умовах кардинальної перебудови світового геополітичного порядку.

Проаналізовано специфіку прояву принципу спадкоємності у процесі модернізації та розвитку політичної системи України. Зазначається, що етап виникнення нової демократичної політичної системи припадає на 1985-1990 роки. В цей період нові елементи утворюють нову систему в межах протікання двох фаз: прихованої та відкритої. В культурологічному ядрі політичної системи постійно тривають процеси фільтрації цінностей минулої системи й аналіз збережених та інтеріоризованих елементів, метою якого є набуття стану відповідності елементів культурологічного ядра потребам політичної системи. Політична система України переживає всі закономірні процеси перехідного періоду від демонтажу старої політичної системи революційним шляхом до реформування та пошуку нової системи цінностей, що свідчить про еволюційність змін. З досягненням системою завершального етапу, на шляху перетворення політичної системи України в розвинуту демократичну, має здійснитися перехід до етапу дії елементів лише нової системи, що забезпечить прискорення модернізаційних процесів та розвиток системи в межах власних законів та параметрів руху. Таким чином, доводиться, що українська реальність в повному обсязі демонструє дію принципу спадкоємності, що пронесла та зберегла унікальність свого культурологічного спадку, незважаючи на тривалу трансформацію.