МІЖЕТНІЧНИЙ КОНФЛІКТ ЯК СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЯВИЩЕ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, показано її зв’язок з науковими програмами та темами, формулюються мета та завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методологія дослідження, сформульовано наукову новизну одержаних результатів, окреслено теоретичне та практичне значення роботи й апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. Теоретико-методологічні засади сучасної інтерпретації феномену етносоціополітичного конфлікту присвячений огляду наявної літератури та джерел за проблематикою дисертації, а також аналізу теоретико-методологічних аспектів етноконфліктологічних позицій сучасних дослідників.

У підрозділі 1.1. Теоретико-понятійний аналіз міжетнічного конфлікту як предмету дослідження йдеться про розуміння сутності співвідношення понять „етнічний конфлікт” та „міжетнічний конфлікт”, визначення конфліктуючих етносуб’єктів, джерельних чинників виникнення та конституювання етноконфліктів взагалі та міжетнічних зокрема, а також аналіз ролі політичних інститутів у процесі проконфліктного регулювання.

Крім класичних конфліктологічних вчень Г. Зіммеля, Л. Козера, К. Маркса, Р. Дарендорфа, М. Дейча та М. Шерифа, К. Левіна і Т. Ньюкомба також розглядаються і погляди сучасних дослідників, зокрема: Ю. Бромлея (концепція конструктивно-деструктивних ролей конфлікту в соціокультурному житті усіх та будь-яких народів-етносів планети, 1972 р.), Л. Гумільова (концепція пасіонарності/апасіонарності народів-етносів як загальновихідна зумовленість будь-яких етноконфліктів, 1982 р.), І. Кураса (концепція циклічної етнізації політики та політизації етнічностей як перманентної етноконфліктної ситуації у багатонародній країні, 1993 р.), Ю. Римаренка (концепція етнодержавотворчих ролей народів-етносів в усемислимих етноконфліктних ситуаціях, 1996 р.), І. Варзаря (політолого-етнологічна концепція різнопотенційної конфліктогенності народів-етносів за стадіями їх соціоцивілізаційного змужніння та геолокусного переміщення політичною мапою планети, 1993 р.), О. Антонюка (концепція конфліктогенних факторів змісту та структури етнополітичного менеджменту, 2005 р.), А. Кіссе (концепція георегіональної специфіки усемислимих етноконфліктів, 2006 р.) та ін. На підставі даного аналізу засадовується теоретичний висновок про те, що конфлікт можна розглядати як невід’ємний елемент політичного процесу (особливо в умовах поліетнічного суспільства). Регулювання ж процесу життєдіяльності усіх структурних елементів етноісторичної сфери, а наіпаче – міжетнічних взаємин та – на цій підставі – гармонізація стосунків між суб’єктами етнополітики має бути покладено на етнополітичний менеджмент – як комплекс заходів з управління усіма різновидами етноконфлікту.

Розглянувши різні підходи до визначення поняття „міжетнічний конфлікт” та виділивши його головні пізнавальні і структурні особливості, приходимо до визначення його як різновиду соціального конфлікту, або ж як ситуації зіткнення протилежних потреб та інтересів (і викликаних ними дій) двох і більше народів-етносів, зумовлені стадіями соціоцивілізаційної зрілості – особливо меншинських народів-етносів, мірою їх „вплетення” в етнополітичну структуру багатонародного суспільства, об’єктивним їх внеском в етносоціокультурний прогрес усієї країни, георегіональною специфікою їх розміщення тощо.

У процесі теоретичного прояснення явища міжетнічного конфлікту ми застосували гегелівську „генезисну тріаду” ( а) виникнення, б) становлення цілісністю, в) розвиток на власних засадах), намагаючись виявити логіку та джерельні чинники його конституювання та запропонували нові підходи до загальної субієрархічної типологізації існуючих на сьогодні етноконфліктів.  Етапним підсумком першого розділу є класифікація суто міжетнічних конфліктів за двома критеріями: за горизонтальним („з приводу чого виник конфлікт?”), та за вертикальним – („хто є етносуб’єктами конфліктної взаємодії?”).

У підрозділі 1.2. Зміст діяльності та основні функції політичних інститутів у контексті процесного конституювання та розв’язання етносоціополітичних конфліктів обгрунтовується вагома роль політичних інститутів (держави, партій, громадсько-муніципальних та міжнародних організацій), що мають виступати регуляторами та гарантами запобігання конфліктів. Беззаперечні пріоритети – за феноменом права. Обрання моделі соціально-правової держави дозволить значною мірою знизити конфліктогенний потенціал, зумовлений нерівністю можливостей, прав і обов'язків людей, що належать до різних етнонаціональних спільнот. Беззаперечну актуальність для всіх членів суспільства (незалежно від їх етнічної приналежності) мають підвищення рівня життя та матеріального добробуту, забезпечення рівнодостойницької участі у всіх сферах суспільної життєдіяльності. В країні має бути створений дієздатний парламент як інституція, що покликана правом врегулювати будь-які політико-кризові явища та створити адекватну етносоціополітичній ситуації у багатонародній країні виборчу систему.

Значну роль у конфліктному регулюванні відіграють і міжнародні організації, зокрема, ОБСЄ, чиєю функцією є раннє запобігання конфліктам, врегулювання криз і постконфліктного відновлення на пострадянському просторі.

Новим специфічним суб’єктом міжетнічних взаємин можна визнати етнополітичну партію як свідомо визначене джерело політичної влади конкретного народу-етносу, – особливо ж меншинського. За допомогою цієї інституції останній отримає змогу забезпечити своє політичне представництво та квоту в органах влади усіх рівнів. Етнополітична партія може бути введена до виборчих блоків деяких загальнонаціональних партій для включення своїх представників до виборчих списків. Значний вплив на місцевому рівні відіграють, зокрема, НРУ (Народний рух України), КМКС (Партія угорців України), ДПВУ (Демократична партія угорців України), МКТН (Меджліс кримськотатарського народу), ХДАРУ (Християнсько-демократичний альянс румун України), ПМУ (Партія мусульман України), СПУ (Союз поляків України) тощо. Наслідки політизації етнонаціональних меншин перманентно відгукуються на вседержавному рівні, адже особливістю реалізації їх інтересів в поліетнічному суспільстві є так зване „наслідування” тонусу мислення та моделі політичних дій на усьому, умовно кажучи, етнополітикоконфліктному полі багатонародної країни. Тому в подальшому можна очікувати на конституацію й інших етнополітичних партій.

Підсумковий висновок розділу: завданням області державної етнополітики є не лише підтримання міжнаціонального миру та атмосфери толерантності, але й забезпечення необхідних умов перетворення етнічних спільнот з об’єкта політики на її повноправний суб’єкт. Це сприятиме забезпеченню повноцінної політичної участі усіх народів-етносів у процесах соціумо- і державотворення а, отже, і зниженню їх конфліктогенного потенціалу.

У Розділі 2. Особливості етносоціополітичної ситуації на пострадянському просторі і, зокрема, в незалежній Україні висвітлені особливості міжетнічних взаємин в Україні, а також комплекс причин, що зумовили появу низки різносенсових етноконфліктів, особливості їх перебігу.

У підрозділі 2.1. Конфліктогенні чинники та особливості міжетнічних взаємин в Україні проаналізовано чинники, що здійснюютьт вплив на відносини етнічних суб’єктів та визначено рівень їх конфліктогенного потенціалу.

Поліетнічний характер країни ще не виступає вихідним об’єктивним чинником виникнення на її території міжетнічних конфліктів. Їх поява залежить від наявних в етнічних суб’єктів проблем, від сумісності або несумісності їх інтересів. Всі народи-етноси є різноієрархічними, що в кінцевому підсумку і зумовлює характер та рівень гостроти висунутих до політичного керівництва багатонародної країни вимог. Формоутворююча політолого-етнологічна позиція другого розділу є наступною. Кожний народ-етнос (на землі їх – понад 4 тисячі, а в Україні – 136) створює свій мікросоціум з усім комплексом атрибуцій етносоціального життя: потреби та інтереси, стадія соціоцивілізаційної зрілості та поточна соціально-політична структура, етноісторичний менталітет і сучасна етнокультурна специфіка, економіко-господарська традиціоналістика та георесурсні особливості повсякденного життя, сталий етноісторичний етос і сучасні етнорелігійні та етичні орієнтації тощо. Завдання правлячого політикуму багатонародної країни – не лише „сповідувати” національну ідею титульної нації, а системно враховуватись із зазначеною різнобарвною атрибутикою соціально-політичного буття усіх співвітчизняних меншинських народів-етносів, постійно співрозмірювати оту атрибутику буття співвітчизників із соціально-політичною моделлю буття титульного народу країни. У противному ж разі геополітична площина країни перетворюється на перманентно готове до вибуху міжетноконфліктне поле. „Був би привід, – процес відбудеться” (О. Бісмарк).

В Україні можна виділіти ряд конфліктогенних чинників, що можуть становити певну загрозу етносоціополітичній стабільності:

– наявність суттєвих регіональних відмінностей, що полягають у різних зовнішньополітичних орієнтаціях (а, отже, й електоральних симпатіях), неоднаковому рівні соціально-економічного розвитку регіонів і зумовленим цим рівнем життя та матеріального добробуту, мовними розбіжностями тощо. Все це може зумовлювати ситуативні прояви етнонаціонального сепаратизму;

– зовнішньополітичний вплив інших народів, країн і держав, представники яких проживають на території аналізованої країни (у даному разі – України) в якості етнонаціональних меншин, – даний вплив не є константною, а перемінно-ситуативною величиною. Ними може надаватись фінансова підтримка та здійснюватись інформаційно-ідеологічний вплив. Це виявляється, зокрема, у підтримці русинського руху на Закарпатті, вимогах створення національно-територіальних утворень угорської та румунської національних меншин, „захисті” російського та російськомовного населення Криму від „примусової українізації”, намагання вплинути на усі електоральні процеси в Україні, погіршення відносин з Росією через несприйняття нею бажання України ввійти до НАТО (або, хоча б, приєднатися до ПДЧ) та ін.;

– наявність чергової кризи легітимності політичної влади, основним показником якої є цілком прогнозоване зниження рівня довіри нетитульного етнонаселення до її органів і „представників на місцях”;

– відсутність загальнонаціонального консенсусу щодо шляхів подальшого розвитку країни і векторів її зовнішньополітичних орієнтацій;

– стихійність процесу становлення єдинокраїнової політичної нації;

– невирішеність мовного питання, що продовжує використовуватись політичними силами як інструмент боротьби за електорат (культурно-мовний аспект є досить важливим „компонентом” деяких міжетнічних конфліктів).

У підрозділі 2.2. Міжетнічні конфлікти на пострадянському просторі: причини, наслідки та методи врегулювання розглянуто більшість етнополітичних конфліктів, що відбувались (або тривають і досі) на пострадянському просторі. Проаналізовано комплекс причин, що зумовили появу конфліктів, загальний характер їх перебігу, а також стратегії, що застосовувались для їх розв’язання. Також було акцентовано увагу на наслідки, які можуть відчутно вплинути на загальну ситуацію в конфліктних регіонах.

 Доходимо висновку, що домінуючу роль у розгортанні конфліктів відіграють соціально-економічні чинники. В узагальненому вигляді вони демонструють прагнення етнічної спільноти підвищити або змінити свій статус у суспільній ієрархії, що забезпечить рівний доступ до матеріальних та духовних ресурсів. На сьогодні більшість конфліктів на пострадянському просторі (зокрема, в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії, Нагірному   Карабасі) мають „заморожений характер”, а отже, не вирішені остаточно.  Безпосередньо чи опосередковано згадані конфлікти можуть справляти доволі помітний вплив на етнополітичну ситуацію в Україні. Ряд новоутворених республік, що виникли в процесі їх розгортання, є невизнаними з боку світової спільноти в якості самостійних політичних суб'єктів, не мають легального правового статусу.

Як можна побачити, ігнорування вимог етнічної групи і продовження конфлікту за рахунок підключення до нього нових сил загрожує дезінтеграцією держави, зниженням рівня легітимності політичної влади, а отже і втратою довіри до дій правлячої еліти. Відповідно, першочерговим завданням держави є обрання вірної моделі конфліктної взаємодії, яка повинна обмежувати або навіть виключати застосування силових методів, що закономірно породжує “насильство у відповідь”.

Для забезпечення нормального функціонування держави необхідний не домінуючий політично-правовий статус однієї певної групи, а створення рівних можливостей для всіх її регіонів та етнічних груп шляхом надання їм права участі в системі органів влади і прийняття ряду владних рішень. Отже,  поліетнічний характер держави не обов’язково виступає об'єктивним чинником виникнення на її території міжетнічних конфліктів. Їх поява залежить від гостроти наявних у етнічних суб'єктів проблем, сумісністю або несумісністю їх інтересів. Всі народи-етноси є різноієрархічними, що в кінцевому підсумку і зумовлює характер та рівень гостроти висунутих вимог.

У Розділі 3. Специфіка політико-правового та інституційного розв’язання міжетнічного конфлікту в багатонародній Україні суверенізаційної епохи узагальнено вітчизняний досвід урядування етноконфліктним полем через конкретні дії та етнополітичного законодавства, а також міжнародних нормативно-правових документів щодо забезпечення та захисту прав іноукраїнських етноспільнот.

У підрозділі 3.1. Політико-правове забезпечення етносоціального життя іноукраїнських спільнот проаналізовано еволюцію українського етносоціополітичного законодавства у визначенні політико-правових засад та гарантій захисту прав етнічних суб’єктів, а також його відповідність міжнародним стандартам.

Як правотворець і правополітичний суб’єкт, держава має врегульовувати етноісторичну сферу життя багатонародної країни не „вручну”, а через юридичне закріплення основних (природних, громадянських і політичних) прав та свобод усіх співвітчизняних народів-етносів та навіть і малочисельних етнічних груп, а також виробленням стабільних політико-правових гарантій їх захисту.

Серед основних етнополітичних прав можна виділити наступні: право на етнічне самовизначення та самоназву; збереження національної самобутності; збереження і розвиток власної мови, культури, звичаїв і традицій; право на самоврядування і представництво в державних і місцевих органах влади; створення національно-територіальної або національно-культурної автономії тощо. Правове поле України, загалом та у цілому, гарантує широкий вибір форм політичної участі для всіх суб’єктів етнополітичного життя. Однак, поряд із позитивними здобутками, залишаються невирішеними такі питання, як визначення політико-юридичного статусу (а отже, і специфічних прав) так званих „корінних народів”, а також вироблення механізму впровадження в етносоціальну практику етнонаціонально-культурної автономії, яка у світі є найприйнятнішою формою для збереження і розвитку етнокультурної самобутності будь-яких та усіх народів-етносів..

Нагальною потребою на сьогодні виступає затвердження парламентом (поки що існуючого в якості „робочого документа” з 1997 р.) науково засадованої Концепції державної етнонаціональної політики. Вона, на думку дисертантки, обов’язково має враховувати наступні аспекти:

– кількісні показники народів-етносів, що населяють Україну;

– етноконкретику окремих регіонів, зокрема, характер розселення етнонаціональних спільнот (дисперсний або компактний), рівень гостроти існуючих там різносенсових етносоціополітичних проблем;

– рівень соціоцивілізаційної зрілості, на якому об’єктивно перебувають різноманітні народи-етноси та етногрупи;

– наявний в усіх вітчизняних меншинських народів-етносів  історичний досвід державного життя та самоврядування.

В якості допоміжного (але надто важливого, щоб ним нехтувати) заходу в розділі засадовується необхідність ретельнішого, ніж досі, вивчення та творчого застосування в себе досвіду запобігання етноконфліктів у деяких центральноєвропейських країнах – сусідах України. Ми акцентуємо увагу на всезначущості досвіду (у хронологічному порядку) Болгарії – особливо у питанні про „європеїзацію” турецької, гагаузької, кримськотатарської, ногайської, тракайської та інших – східногенезисних – етноменшин (з 1996 р.); Румунії – особливо у питанні про політико-правову соціалізацію „румун звідусіль”, інороманських спільнот та їх „вписання” у контексти євроатлантичних інтегративних процесів (з 1999 р.); Угорщини – особливо у питанні про „соціумотворче вписання угорського елемента” в контексти соціально-політичного життя усіх сусідніх країн (з 2001 р.); Польщі – особливо у питанні про готовність польських властей до соціополітичного та економіко-культурного облаштування у себе на засадах „польської карти” усіх етнічних поляків (включно до сьомого етноколіна), які волею обставин колись опинилися за межами рідної етноойкумени (з 2006 р.) та ін. (Поняття „етноойкумена” належить І.М. Варзарю, 1993 р.).

У підрозділі 3.2. Антикофліктний потенціал етноесенціальних ідей іноукраїнських спільнот виокремлено та досліджено антиконфліктний потенціал такого консолідуючого чинника поліетнічного суспільства, як етноесенціальна ідея. Отже, у найзагальнішому вигляді її можна визначити як систему ціннісних пріоритетів та життєвих установок нації, які зумовлені історичними умовами її існування, підкреслюють унікальність даного етносу, а також формують специфічне розуміння та бачення світу. Це той психологічний механізм, що об’єднує людей з різними інтересами на основі їх етнокультурної спорідненості. Така ідея є невід’ємною складовою для кожної державотворчої нації, якій притаманне прагнення стати самодостатнім суб’єктом історичного розвитку (у політико-правовому, соціально-економічному, духовному сенсі), зберегти свої етнокультурні особливості. Визначаючи спільні пріоритети в сфері етнополітики для всього різноманіття етнічних суб'єктів, окреслюючи привабливу історичну перспективу їх співіснування, національна ідея спроможна стати дієвим запобіжником виникненню міжнаціональних конфліктів.

 Чільне місце відведено теоретичному осмисленню проблеми співвідношення національної ідеї титульного народу-етносу багатонародної країни та етноесенціальних ідей меншинських, іноукраїнських народів-етносів. Що ж стосується ідей етнічних меншин,  науковці традиційно акцентують увагу на існуванні кримсько-татарської, русинської, угорської, румунської, болгарської проблеми. Їх національні лідери настійно висловлюють бажання створення адміністративно-територіальних автономій. Національна ідея стає поєднуючою основою, виступає як ідеал суспільного і державного життя для всіх людей, коли вона стримує, нівелює етнічні домагання як національної більшості, так і національних меншостей у суспільстві. Вона має містити в собі відповідний консолідуючий потенціал, забезпечуючи усім етносам, які мешкають на даній території, рівні можливості у реалізації їх інтересів. У справі запобігання міжетноконфліктним явищам та створення всекраїнової політичної та етнополітичної націй певно вагомі завдання покладаємо на єдиноукраїнську національну ідею. Але треба зауважити наступне: внаслідок того, що деякі її компоненти можуть нерівнозначно оцінюватись різними сегментами українського суспільства, національна ідея може містити як компромісогенний, так і конфліктогенний потенціали. Побудова адекватної економічної моделі розвитку усіх народів-співвітчизників здатна консолідувати суспільство з різними соціальними, регіональними, етнічними та конфесійними ознаками. І тоді залишається „деталь”: у надбудові ринково розвиненої країни побутуватиме гуманна соціально-правова держава, а в підвалинах країни – зріле інтеретнічне і незалежне від держави громадянське суспільство. Подібна країна, слід гадати, і буде безетноконфліктним соціумом.