Політична суб’єктність української нації: ґенеза, стан, тенденції розвитку

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано ступінь її наукової розробки, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами, визначені мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, схарактеризовано методи дослідження, наукову новизну одержаних результатів та їх практичне значення, подано відомості про апробацію основних положень дисертації, її структуру й обсяг.

У першому розділі "Теоретико-методологічні основи дослідження" проаналізовано логічний зміст, обсяг основних категорій дослідження; виокремлено поняття "політична суб’єктність нації", "політична самосвідомість нації", "політична свідомість нації" тощо; з’ясовано їх взаємозв’язок та відмінність  відповідно до теми дослідження; визначено методологічні засади, основні суспільно-політичні чинники, які спричинили процес становлення політичної свідомості українського народу Галичини в складі конституційної Австро-Угорської монархії.

У підрозділі 1.1. "Стан дослідження проблеми формування політичної суб’єктності української нації" зазначено, що цілісний аналіз підходів українських мислителів кінця ХІХ – першої чверті ХХ ст. стосовно проблеми становлення політичної суб’єктності української нації не був предметом дослідження. Однак багато дослідників, які осмислювали історичні форми національно-визвольного руху в контексті конкретної епохи або ж творчості окремого мислителя, частково торкалися досліджуваної проблеми, давали визначення деяким поняттям, категоріям, які творять каркас методології. У суспільно-політичній літературі проблема становлення політичної суб’єктності української нації зазначеного періоду досліджена фрагментарно. Мислителі національно-визвольного руху звертали увагу на окремі націотворчі сили українського народу. Політичні провідники українського визвольного руху поділяли думку, що український народ виробив власну національну культуру, яка базується на демократичних засадах (І. Франко, М. Драгоманов); що в основі громадсько-політичного життя українського народу був і є принцип громадської та індивідуальної  автономії;  що  державний  лад  тяжіє  до  республіканської форми (М. Драгоманов, М. Міхновський). До ґрунтовних досліджень, в яких проаналізовано складники політичної культури української нації, належать праці М. Грушевського, Ю. Бачинського, Д. Донцова,               О. Бочковського, В. Старосольського, Ю. Липи, М. Сціборського.

Отже, до методологічних проблем цього дослідження належить передусім визначення самого феномену політичної свідомості й політичної суб’єктності нації. Національна політична свідомість є специфічним соціальним явищем. У її структурі є національно-патріотичні почуття, ідеальні форми відображення етнічної соціокультури та історичної пам’яті; розуміння своєї ідентичності, національних інтересів та відносин з іншими народами; бажання, воління до державної суверенізації. Носієм національної політичної суб’єктності є український народ як суб’єкт суспільно-політичної діяльності, спрямованої на самоутвердження в геополітичному просторі шляхом державотворення. Всі складники політичної суб’єктності нації – національно-патріотичні почуття, ідеальне відображення етноспільноти в її історичному й територіальному вимірах, національна воля – продукуються в процесі національно-визвольного руху до національного державотворення і в межах розбудови демократичних інститутів влади. Основна функція  політичної суб’єктності нації  полягає в тому, щоб дати змогу світові визнати право нації на суверенну державу та осмислити політичну стратегію і тактику власної політичної дії.

У підрозділі 1.2. "Концептуальні виміри політичної суб’єктності" проаналізовано концептуальні підходи до проблеми становлення політичної суб’єктності української нації як одного з найбільш дискусійних питань у націології, а також осмислено структурні складники цього феномену. Виокремлено суспільно-політичний досвід народу, який сформував із себе націю і продукував політичну культуру. Політична культура стає основним мірилом розвитку політичної суб’єктності нації, її визначальним чинником. У структурі політичної культури вирізняються найістотніші для політичної суб’єктності нації складові (зокрема прапор, герб, гімн).

У підрозділі зазначено, що національна еліта та інституалізація її націотворчої діяльності є неодмінною передумовою становлення політичної суб’єктності нації. Водночас визначено найважливіші для націотворення риси політичної еліти: її комунікативність, моральність, здатність усвідомлювати національні інтереси та їх теоретично осмислювати.

До концептуальних вимірів належить легітимізація політичної еліти і її організаційних осередків. Виділено типи легітимізації, які є водночас і складниками політичної суб’єктності нації. Одним із найважливіших вимірів політичної суб’єктності нації є національна ідеологія. Остання в структурі політичної суб’єктності нації виконує функцію інтелектуального і емоційно-вольового знаряддя. Неодмінним виміром політичної суб’єктності нації є її здатність  сформувати спосіб своєї геополітичної легітимізації і державного самоствердження.

У розділі зроблено висновок, що політична культура нації має ґрунтуватися, по-перше, на вироблених історично політичних традиціях та модернізованих відповідно до політичних реалій дійсності; по-друге, на національну ідеологію і політичну еліту, яка продукує і використовує ідеологію для спрямування народу на політичну мобілізацію.          

 Другий розділ "Формування модерної політичної суб’єктності" складається з двох параграфів і присвячений аналізові стадій розвитку національної самосвідомості, місцю і ролі національної еліти та суспільно-політичних чинників, які впливали на формування політичної суб’єктності української нації.

У підрозділі 2.1. "Місце і роль національної еліти у формуванні політичної суб’єктності української нації" розкрито значення феномену національної еліти для становлення та розвитку політичної суб’єктності української нації. Національна еліта є носієм політичних ідей, які творять ядро політичної суб’єктності нації. Такою національною елітою української нації були: Т. Шевченко, М. Костомаров,   П. Куліш,   М.  Драгоманов,   І. Франко,   М. Міхновський,  Л. Цегельський, М. Грушевський, В. Винниченко,                  В. Липинський,  Д. Донцов  та ін. Вже наприкінці ХІХ ст. національна еліта посіла чільне місце в продукуванні української політики, ідеології і формуванні політичної суб’єктності нації. В роботі відображено трагічні сторінки історії української еліти.

У роботі розкрито ґенезу національної еліти в Україні, виокремлено історичні етапи формування української національної еліти та специфічні особливості цього процесу в Галичині та Наддніпрянщині. У Галичині першою провідною соціальною верствою, яка відіграла важливу роль у поширенні освіти та пробудженні національної свідомості, була греко-католицька інтелігенція (священнослужителі). М. Грушевський назвав цей період "попівським". На відміну від Галичини,  в Наддніпрянській частині України священики Руської православної церкви були своєрідним ідеологічним корпусом царського імперського деспотизму. Тому вони не сприяли національному пробудженню українського народу.

На другому етапі формування національної еліти провідну роль відігравала "народовська" інтелігенція. Представники "народовської"  еліти сформували громадські інституції трьох напрямів: науково-дослідницького, просвітницького, культурологічного.

Водночас Наддніпрянська Україна сформувала національно-патріотичну еліту, яка успадкувала ідеї декабристів. Серед них, до прикладу,                          І. Котляревський, із  сільської інтелігенції найяскравіша постать Т. Шевченка. Спільним для Галичини і Наддніпрянщини було те, що український народ виробив здатність до етнокультурної самоідентифікації.

Наступний етап характеризується тим, що інтелігенція Галичини і Наддніпрянщини організовувала спільні дії для захисту інтересів українського народу, передусім культурно-мовних. Було налагоджено видання журналів, альманахів, підручників. Внаслідок такої діяльності національна свідомість почала політизуватися, що зумовило формування політичної еліти: в Галичині – Руська Рада з політичними лідерами І. Франком та М. Драгомановим, а на території Наддніпрянщини  – братства і товариства.  Тут  політичними  лідерами   стали   М. Костомаров   та  П.  Куліш.

Наступну фазу формування української еліти можна визначити як становлення саме політичної еліти і політичних партій, а також формування національно-визвольної політичної ідеології. Русько-Українська Радикальна партія була першою політичною силою, яка чітко сформулювала національну ідею і стала суб’єктом національного визволення. Відтоді становлення політичної суб’єктності нації стало історичним фактом.

Після поразки української революції, з 1923 по 1939 роки, національно-патріотична інтелігенція акцентує увагу на радикальних методах досягнення державної незалежності української нації, як наслідок з’являється радикальна націоналістична ідеологія. Вона стала складовою політичної суб’єктності української нації.

Отже, становлення національної еліти та її ролі у формуванні політичної суб’єктності нації відбувалося в контексті історичних суспільно-політичних подій. Саме це й визначило стадіальність і поступальність якісних змін у національній свідомості еліти та її роль у формуванні політичної суб’єктності нації. Істотним у формуванні політичної суб’єктності нації є те, що еліта охопила своєю патріотичною діяльністю всі сфери життя українського народу: побутову, економічну, культурну, освітянську та політичну аж до організації громадського самоврядування (на території Галичини – крайовий сейм, з його представницьким началом, та місцеві виборчі органи влади; на  Наддніпрянщині – земські управи та різні громадські фонди допомоги найбіднішим соціальним верствам населення). Це сприяло національній інтеграції.          

У підрозділі 2.2. "Громадсько-політичний рух як передумова становлення політичної суб’єктності" виокремлено чотири типи суспільно-політичних рухів, проаналізовано їхню діяльність, вказано на організаційні та ідейні принципи їх діяльності. Акцентовано увагу на громадсько-просвітницькому русі, що оформився як "Просвіта". Виокремлення освітянського  осередку серед громадських рухів цілком виправдане, оскільки представники цієї широко розгалуженої мережі зуміли за короткий  час  не лише дати освіту селянським масам, але й відродити історичну пам'ять, піднести національну свідомість від етнокультурної до політичної. Зосереджено також увагу  на ідеологічному складнику освітньої і пропагандистської роботи різних осередків.

Громадсько-політичний рух сформував у свідомості українського народу здатність усвідомлювати свої економічні й культурно-мовні інтереси і свідомо консолідуватись у націю. Поділяючи громадсько-політичний рух на дві основні типові групи – культурно-просвітницькі й політичні, дається аналіз їх впливу на зміну та розвиток політичної суб’єктності нації.

Отже, громадсько-політичний рух, що зародився у другій половині ХІХ ст., склався в соціальній структурі українського народу у формі його інституалізованої системи з двома галузевими видами діяльності: культурно-просвітницької і суто політичної. Цей рух забезпечив консолідацію всіх соціальних верств у єдину свідому спільноту, здатну до саморефлексії себе і своїх інтересів.    

Теорія й практика національного визволення українського народу Галичини в другій половині ХІХ ст. показала, що в ідеології просвітницьких організацій відсутня ідея класової боротьби, національного розбрату та знищення приватної власності. Важливим у формуванні політичної самосвідомості українського народу було й те, що в Галичині чітко відмежовували релігійний критерій української національної визначеності й топографічні ознаки, дотримуючись територіального, культурно-мовного і господарського об’єднання українців та інших етнічних груп, які проживали на історичній території України. Зайве казати, що цей чинник відкривав шлях до політичного усвідомлення нації як значно ширшої спільноти людей.

Отже, починаючи від революції 1848 - 1849 рр. в Австрії, український національно-визвольний рух із слабо розвиненою політичною свідомістю, організаційно неоформленою силою через відкриту постановку перед суспільством української національної проблеми у формуванні ідеї національної політики пройшов важкий шлях до визначення власної моделі української державності. Колишня Галичина, нині Прикарпаття, стала центром українського національного політичного відродження. Політичні ідеї, погляди, переконання національно-визвольного руху українського народу Галичини стали основою національної згоди всіх земель. Рух українців за свої політичні права на збереження і розвиток української мови, культури, традицій, політичної історії й віри набув загальнонаціонального політичного характеру, а також світоглядної національної ідеї – неодмінного чинника політичної суб’єктності, без якого неможливе існування політично свідомої нації.

У третьому розділі "Стан і тенденції розвитку політичної свідомості в сучасному українському суспільстві" проаналізовано сучасну політичну самосвідомість української спільноти, подано її характеристику при домінуючій ролі національно-патріотичних почуттів із соціально-політичною активністю захисту національної мови, культури, традицій та історичної пам’яті. Акцент на державотворчий характер національної мови, культури, традицій відображає загальнозначущі суспільно-політичні інтереси і цілі, які реалізуються через стратегічні напрями руху до демократичних цінностей західноєвропейських держав.

У підрозділі 3.1. "Політична соціалізація як фактор становлення політичної суб’єктності" висвітлено специфіку привласнення суб’єктами політичної культури. Наголошено на питанні про співвідношення національного і громадянського начал у політичній суб’єктності нації. Зроблено висновок, що громадянське начало має поглинати національне і тим самим підносити національне на вищий рівень. У процесі діалектичного поєднання національного і громадянського у політичній суб’єктності нації формується здатність якісно нової рефлексії самоідентифікації людини в суспільстві за державним критерієм.

У підрозділі подано стислий аналіз поняттям соціалізації та політичної соціалізації крізь призму категорії "політична суб’єктність нації". Водночас досліджено одну з найпомітніших тенденцій розвитку модерної політичної суб’єктності нації – набуття нацією таких цінностей, як толерантність; ліберальних поглядів, подолання уявлень про соціалістичну справедливість, визнання приватної власності, як недоторканної та ін. і збереження свого національно-культурного здобутку.

Осмислено зміст та характерні особливості політичної соціалізації українського суспільства, звернено увагу на типові для суспільства ознаки, зокрема, професійну, економічну, політичну, правову, соціокультурну, регіональну, громадянську стратифікацію. З’ясовано соціально-психологічний механізм подолання сформованих за часів Радянського Союзу уявлень про політичну ідентифікацію. Модернізація політичної суб’єктності української нації обтяжена соціально-психологічними та побутовими чинниками, що уповільнює політичну інтеграцію окремих соціальних верств. Звернено увагу на політичний конфлікт між Заходом і Сходом України, який постійно провокують лідери опозиційних партій.

Отже, трансформація модерної політичної суб’єктності української нації стає можливою за наявності розвиненої структури громадянських інституцій, які б протистояли свавіллю державно-бюрократичного чиновництва та унеможливлювали б утворення олігархічно-політичних груп.

У підрозділі 3.2. "Політична суб’єктність в перебудовчий період та в незалежній Україні" доводиться, що суспільно-політична активність громадян Західного регіону в 90-х роках ХХ ст. органічно взаємопов’язана із захистом права української нації на державну самостійність і вихід зі складу СРСР та взаємозумовлена бажанням припинити русифікацію української спільноти.

Вибори Президента України наприкінці 2004 року чітко виявили дві тенденції еволюції політичної свідомості українського народу. Захід і Центр продемонстрували виразну тенденцію до політичної свідомості, орієнтованої на європейські демократичні політичні цінності. Їх протестна акція на фальшування результатів другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004 року засвідчила наявність у політичній самосвідомості відчуття громадянської відповідальності. Політичний протест супроводжувався співом гімну України, що є маніфестацією національно-державного патріотизму. Сполученість політичної протестної дії та спосіб відстоювання демократичного вибору і політичного думання про потребу усунути корумповану владу з політичної арени набули в "помаранчевій революції" вигляду виразної тенденції політичного усвідомлення громадянами себе як суб’єкта й носія влади. Виборці продемонстрували своє розуміння демократії, що ґрунтується на їхньому конституційному праві бути джерелом і носієм влади в Україні.

Отже, нинішній стан розвитку національної політичної суб’єктності дає всі підстави кваліфікувати ситуацію, що склалася внаслідок виборчого процесу, як протодемократичну, що нерозривно пов’язана з перспективою подолання наслідків тоталітарної кланово-олігархічної влади. Це також означає, що в суспільстві існує реальна потреба пошуків політичного порозуміння регіонів України і формування на практиці політичної нації з розвинутою демократією.