МЕТАРЕГІОНАЛЬНА ПАРАДИГМА СУЧАСНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ РЕГІОНАЛІСТИКИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі визначено актуальність дисертації, сформульовану мету і завдання роботи, визначено об’єкт, предмет, наукову новизну та практичну значимість дисертаційного  дослідження.

У першому розділі дисертаційної роботи “Теоретико-методологічні засади політичної регіоналістики” розглядається джерельна база та аналізується ступень наукової розробленості проблематики політичної метарегіоналістики, визначається робоча гіпотеза дослідження, його методологічні основи та загальна методика.

У першому підрозділі “Концептуальні засади політичної регіоналістики” зазначається, що політична регіоналістика ґрунтується на комплексному використанні географічних та політологічних методів. Вона вивчає проблеми регіональної структури держави, регіонального політичного процесу та міжрегіональної політичної взаємодії, при цьому основна увага приділяється просторовим формам політичних явищ: динаміці політичних процесів та інститутів в регіонах, характеру і розстановці політичних сил, своєрідності процесів формування регіональних еліт, проблемам взаємодії центра і периферії, а також впливу регіонального політичного середовища на державу і суспільство в цілому.

Слід зазначити, що політична регіоналістика є досить новим напрямком у світовій науковій практиці. Західні науковці, що працюють в цьому предметному полі, такі як С.Айзенштадт, Г.Анилионис, Ж. Атталі, І. Валлерстайн та інші все ще орієнтовані більшою мірою на вивчення соціально-економічних, демографічних, цивілізаційних, екологічних питань в контексті територіального структурування і пересування об’єктів та явищ. В такому вигляді регіональна наука є значно ближчою до економічної географії та регіональної економіки. В світовій практиці регіональна наука скоріше за все уявляє собою спробу організації діалогу між регіональними напрямками, що існують в окремих науках, та спеціалістами в цих галузях. Світова регіональна наука досить повільно відходить від класичного розуміння простору і від вивчення інститутів і процесів у контексті географічного розміщення і просторового структурування.

Базовим поняттям в політичній регіоналістиці є поняття регіону. Специфіка цього поняття полягає в тому, що воно може наповнюватися різноманітним змістом та включати в себе велику кількість окремих характеристик, які є прив’язаними до певного реально існуючого географічно окресленого простору і зобов’язані своїм походженням історичному розвитку цього простору протягом всього терміну його існування. Слід відзначити, що поняття простору в даному контексті використовується в класичному його розумінні, тобто як сукупність об’єктів, що розглядаються за допомогою таких атрибутів, як розташованість відносно один одного, протяжність, форма, відстань та орієнтація.

Регіоналізація розглядається політичною регіоналістикою як процес послідовних змін в територіальному поділу суспільства та їх певного фіксування. Вона може проявлятися в процесі розвитку та укріплення економічних, політичних та інших зв’язків між областями або державами, що входять до одного регіону. Регіоналізм в цьому контексті спрямований на практичне використання тих можливостей, що витікають із природного територіального поділу сучасних спільнот. Тому регіоналізм внутрішньо притаманний всім типам сучасних суспільств, незалежно від їх розмірів, рівня розвитку, особливостей політичних структур. Регіоналізм незмінно присутній у внутрішньому облаштуванні суспільних відносин.

Сучасні процеси розшарування політичного простору демонструють розповсюдження позарегіональних, позадержавних і позатериторіальних форм самоструктурування політичних, економічних, соціальних, культурних просторів-спільнот. Згідно теорії Джозефа Камілері, сучасний світ живе в період переходу до нової форми громадянського суспільства, де не існує чітко окреслених кордонів, що базуються на принципі національної ідентичності. Інакше кажучи, територіальність „поглинається” більш значними факторами – наприклад, належністю до однієї із світових релігій. Така об’єктивна ситуація вже не може адекватно визначатися в рамках існуючого категорійно-понятійного апарату. Сучасна політична наука демонструє вади звичної картографії, неадекватність методологічної та детермінаційної бази. Актуалізація процесів фрагментарності політичного простору потребує комплексного підходу до вивчення його складових, рухомих сил, суб’єктів, логіки їх дії.

В ході сучасного трансформаційного процесу суспільного ладу національно-державні форми людського буття поступово втрачають свою самодостатність. Відбувається повільний процес входження світового суспільства до фази «нової глобальної становості», де спостерігається контракція державного простору та експансія просторів, не пов’язаних з реальним географічним виміром. Сталі уявлення про сучасну державу як найбільшу з можливих людських спільнот заважають побачити реальні контури нової суспільної системи. Процес, що зараз набуває сили, не руйнує існуючі спільноти, а вбирає їх в себе, поступово перетворюючи згідно своєї внутрішньої логіки. З орбіти національних держав зійшов метарегіональний простір, перетворившись на проникливий, заплутаний простір, що прагне неоднорідності всередині кожного національного простору й однорідності на метарегіональному рівні. Виникають самостійні типи простору - геополітичні, геокультурні, геосоціальні, геоекономічні, - які репрезентуються та інтерпретуються специфічними типами образів, не завжди пов’язаних із географічним виміром. Більшість сучасних цивілізацій/культур експортують свої образи географічного простору і ті, в результаті взаємодії з геополітичними, геоекономічними, геокультурними образами, утворюють цілі «віяла» композитних метарегіональних образів.

Дослідження цих процесів привертає увагу все більшої кількості вчених. У предметному полі цієї проблематики слід зазначити роботи таких російських вчених як О. Бреднікова, яка присвячує свої дослідження регіональному виміру транснаціоналізму, транслокальності та мультикультуралізму; а також Д. Замятіна, В. Каганського, В. Іноземцева, дослідження яких більшою мірою сфокусовані на вивченні географічних образів в політиці та моделях політичного простору, та М. Ільїна, який пропонує нову течію -  геохронополітику – що має поєднувати час і простір. 

В Україні політична регіоналістика переживає процес її становлення як систематизованої наукової дисципліни. Хоча слід зазначити, що розуміння актуальності проблем, які лежать у предметному полі політичної регіоналістики простежується. Стосовно методологічної розробки проблем політичної регіоналістики можна згадати напрацювання Я.Верменича, який акцентує увагу на історичному аспекті. Досить активно українськими науковцями, такими як В.Дементьєв, В. Клочко, Б. Корда, Ю. Павленко, розробляється питання співвідношення регіонального і національно-державного виміру політичної та цивілізаційної структури сучасного світу.

В рамках другого підрозділу “Метарегіональний вимір сучасних політологічних досліджень” визначається рівень дослідженості феномену метарегіоналізації в сучасних суспільних науках, а також обґрунтовується особливе значення метарегіонального підходу щодо вивчення сучасних регіональних політичних процесів, які є певною мірою автономними стосовно державного рівню і впливають на хід подій не тільки на національному, але й на глобальному рівні.

Розглядаються вже існуючі підходи щодо вивчення регіонального виміру політичних процесів, запропоновані такими вченими, як А.Лейпхарт, У.Лівінгстон, А.Гаттнер, Р.Хартшорн, Т.Парсонс, М.Леви, Р.Мертон, Г.Алмонд, В.Колосов тощо. Так, у фокусі структурного підходу, запропонованого А.Лейпхартом та У.Лівінгстоном, знаходиться неоднорідність та ієрархічна розбудова політичного простору; хорологічний підхід А.Гаттнера, який базується на порівняльно-географічному та індивідуально-географічному методах і передбачає аналіз розповсюдження певних характеристик та їх відмінностей на множинність регіонів; компаративіський підхід, що передбачає співставлення регіонів всередині держави або декількох держав та є кроком до більш глибокого вивчення саме політичних явищ; системний підхід В.Колосова, який розглядає регіони різного токсономічного рівня в якості політичних систем та структурно-функціоналіський підхід, що доповнює та розвиває системний; конгруентний підхід, в якому передбачається аналіз відповідності політичних явищ регіонам, що не мають безпосереднього політичного походження та ін. 

На початку ХХ століття політична наука перейшла в стадію модерністського розуміння простору: окрім фізичної його форми - географічного простору, рівноправними елементами признаються економічний, ідеологічний, інформаційний простори.  А з появою якісно нових полів дії з’являються і абсолютно нові актори політичного простору – метарегіони. Метарегіональний простір – це простір, що спільно освоюється певними спільнотами, члени яких можуть належати до різних національних держав.

На перший план виходить питання про природу метарегіонів, що формуються. Все більший науковий інтерес концентрується на проблемах диференціації та співвідношення різнопланових регіональних і метарегіональних процесів. Метарегіоналізація – це процес облаштування планети, основою виділення суб’єктів якого є відмінність від зовнішнього середовища, а джерелом формування - особливості соціокультурної самоорганізації як способу облаштування соціального життя. Політична метарегіоналізація являє собою процес формування метарегіональних просторів на тлі соціально-економічного розшарування світу. На відміну від регіоналізації, її розвиток має позаінституційну природу, вона не обмежується і не пов’язується з державними рамками. Навіть, навпаки - процес метарегіоналізації сприяє якісній трансформації цього феномену цивілізації Модерну. Основними характерними рисами метарегіоналізації, є: розширення і ускладнення поняття «безпека»; безперспективність ізоляціонізму та жорстке ранжування країн в системах взаємовідносин; вихід національних еліт із системи громадянського консенсусу; ліквідація межі між внутрішнім та зовнішнім середовищем країни.

Сучасна конфігурація влади в світі - його полярність - стає властивістю  інших структур – метарегіонів. Метарегіон розуміється як відносно стійке і досить замкнене утворення, що поєднує територіально та національно не детерміновані синергійні групи індивідуумів, які певною мірою володіють плодами сучасної цивілізації та мають в своєму розпорядженні певний набір інструментів щодо їх використання для досягнення своїх спільних або особистих інтересів.  На відміну від регіону в класичному розумінні метарегіон характеризується своєю відірваністю від реального територіального або національного утворення.  Основою об’єднання індивідуумів в метарегіони є не спільність культурно-історичного розвитку, а прагнення і можливість задовольняти свої матеріальні та соціальні потреби.  При цьому, суб’єкти кожного метарегіону одночасно є суб’єктами національних держав, на тлі яких розгортається глобальна метарегіональна система.

Виходячи з внутрішньої специфіки об’єднаних синергійних груп та тих ресурсів, якими вони володіють, кожен метарегіон розробляє найбільш ефективні та дієві інструменти для задоволення своїх внутрішніх потреб. За допомогою цього набору інструментів метарегіональні актори розбудовують певну систему взаємовідносин та взаємовпливу, що накладається на існуючі взаємовідносини між національними державами і утворює багаторівневий візерунок сучасних міжнародних відносин.

Третій підрозділ „Методологічні засади та загальна методика дослідження    метарегіональної парадигми в сучасній політології” присвячений визначенню методологічних засад (принципів, підходів, методів) та обґрунтуванню загальної методики їх застосування у дослідженні. Визначається, що методологічною основою дослідження є оперування просторовими формами.

Робоча гіпотеза дисертаційного дослідження полягає в тому, що виникнення метарегіонального виміру сучасного політичного простору зумовлює формування нових напрямів досліджень у політичній регіоналістиці та трансформацію її методологічного інструментарію. Феномен метарегіональних утворень не можна досліджувати лише за домопогою традиційних політологічних методів, оскільки вони є результатом взаємодії геоекономічних, геофінансових, транскультурних процесів, і тому їх дослідження вимагає міждисциплінарного підходу та комплексного використання методів, притаманних різним науковим течіям. Виходячи з того, що метарегіональна парадигма розробляється в якості одного з вимірів політичної регіоналістики, в дослідженні використовувалися методи, притаманні політичній географії, геополітиці та політології.

Якщо класична політична регіоналістика вивчає територіальну проекцію загальнонаціональних процесів, то метарегіональний вимір дослідження передбачає загальнонаціональну, або навіть глобальну проекцію регіональних процесів. При цьому з’являється можливість розглядати регіон у будь-якому, планетарному або навіть самому дрібному локалітеті. Виходячи з цього, метарегіональна парадигма є досить зручною для дослідження алгоритму регіональних процесів, що зараз формують нову структуру не тільки регіонального, але й глобального політичного простору, завдяки чому можна краще зрозуміти справжню сутність подій, що відбуваються нині, визначити адекватну стратегію поведінки та певною мірою свідомо творити власну долю. Метарегіональна парадигма може використовуватися в якості методологічної підвалини для дослідження структури політичного простору, аналізу місця та ролі національної держави в структурі світового політичного простору, аналізу стратегічного планування державної політики та дослідження метарегіонального виміру сучасної геофінансової та геоекономічної політики

У другому розділі “Формування метарегіональної парадигми в сучасних суспільних науках” розкриваються передумови формування метарегіональної парадигми, досліджується метарегіональний вимір сучасних суспільних наук, який є основою для розвитку метарегіональної парадигми та обґрунтовуються основні принципи цього феномену.

У першому підрозділі “Передумови формування метарегіональної парадигми” показано, що сьогодні розгортається фаза світового розвитку, за якої транснаціональні системи зв’язків, що розвиваються у різноманітних сферах життя, досить легко долають державні кордони, створюють нові спільності та інститути. В результаті, над національно-державним розподілом людського універсуму нависає оболонка «нового метарегіонализму». Ці метарегіони  розривають географічні рамки, з’єднуючи провідних акторів тієї чи іншої ліги, не зважаючи на їх громадянство та національне походження.

Визначено, що об’єктивно існуючі процеси політичного, економічного, культурного та соціального характеру створили умови для формування метарегіонального політичного простору. Передумовами ж формування метарегіональної парадигми у сучасній політичній науці є певні процеси у політичній, економічній, культурній та соціальній площинах суспільного розвитку. По-перше, це стихійна глобалізація як процес, що формує людство через зв’язки всіх видів і порядків та поступово руйнує відмінності між внутрішньою і зовнішньою політикою. По-друге, стрімкий розвиток економізації політики, який знаходить своє відображення в тому, що економіка починає поводити себе як детермінуюча система управління та стає владною системою координат. По-третє, це фінансова глобалізація та стрімка віртуалізація грошей, що поступово втрачають свою залежність від фізичного космосу речей і перетворюється на абсолютно самостійну і незалежну субкультуру. Також можна стверджувати, що до передумов формування метарегіональної парадигми відноситься технологічна революція і розвиток метатехнологій, які є результатом експоненціального зростання наукових знань, не адаптованих для сприйняття загальною масою людства. Вони стали підґрунтям для створення особливих механізмів регулювання метарегіональними процесами – метатехнологій. І останнім є вихід геоекономічного простору на пріоритетні позиції, що являє собою розмивання соціальної цілісності та економічної потужності держави зонами повзучого суверенітету, які створюють самостійні інтернаціональні системи та втягують до них національні економіка, їх частини та окремі світові структури.

Другий підрозділ “Джерела формування метарегіональної парадигми” містить обґрунтування того, що саме метарегіональні дослідження у сучасних суспільних науках є джерелом формування метарегіональної парадигми. Абсолютно впевнено можна говорити про те, що камертоном для виникнення існуючих колізій та змін були саме економічні аспекти глобальної трансформації. Подібні зміни економічної ситуації в свою чергу вимагали нового читання соціального підтексту, оскільки економічна і соціальна сторони суспільства виявилися значною мірою неузгодженими та суперечливими. Поряд з глобальними перетвореннями зацікавленість міжнародної наукової спільноти викликає екстраполяція цих процесів на регіональний та субрегіональний вимір політичного простору та процесів, що в ньому відбуваються. Дослідження таких проявів глобальних процесів активно реалізується в рамках різноманітних наукових течій.

Метарегіональна парадигма ґрунтується на результатах, отриманих в рамках вивчення предметного поля глобалістики, геоекономіки, геополітики, геофінансів та транскультуралізму у їх метарегіональному вимірі. Дослідження в цих галузях представлені як вітчизняними, так і іноземними науковцями. Так, наприклад, вивченням геоекономічного виміру сучасних політичних процесів займаються Ж.Атталі, К. Жан і П. Савона, М.Кастельс, Э. Кочетов та Г.Петрова. Дослідження цих вчених концентруються на розкритті складних та суперечливих взаємовідносин між політичною та економічною логікою простору. Метарегіональна парадигма ж пов’язана саме з транснаціональними утвореннями, що знаменують заперечення різниці між політикою та економікою

 Культурологічний вимір та цивілізаційні закономірності сучасних змін розкриваються у працях А.Дж.Тойнбі, Е.Тофлера, С.Хантінгтона, В. Кузнецова, З. Балабаєва, Я. Тінбергена, де транскультуралізм представлений як такий, що запропонував людству не вибір між національною (цивілізаційною) та загальнолюдською ідентичністю, а можливість мозаїчного сполучення в рамках „світової культури” власних культурних традицій із елементами культурних досягнень інших народів. В основі цієї можливості – екстраполяція ринкових механізмів та цінностей у простір культури за допомогою глобальних комунікаційних мереж. Для того, щоб адаптуватися до цих змін, спрямувати їх на користь людини, їй необхідне глобальне мислення у всіх сферах.

Геополітичні аспекти та місце національної держави в сучасному політичному просторі досліджуються в роботах З.Бжезинського, А.Лейпхарта, О. Неклесси та ін. Підґрунтям став регіональний вимір геополітики, що є наслідком розвитку європейської школи геополітики наприкінці 70-х років ХХ століття, а особливо теорія міста та його ролі в політиці, автором якої є Дж.Егнью. Відповідно цієї теорії місце уявляє собою арену, на якій одночасно і паралельно відбуваються політичні процеси на всіх рівнях від глобального до локального, що характеризується змішанням функцій, які відносяться до різних рівней політичної діяльності.

У третьому підрозділі “Основні принципи метарегіональної парадигми” обґрунтовано  основні принципи метарегіональної парадигми, а також принципи структурування елементів метарегіонального простору. Основними положеннями метарегіональної парадигми є наступні: значна неоднорідність та фрагментарність політичного простору, що знаходить своє відображення у існуванні певних, іноді неподоланих, бар’єрів між його сегментами; присутність у політичному просторі певного горизонтального виміру, що самоорганізується, на противагу упорядкованій вертикалі; існування політичного простору не в якості гармонійного та органічного цілого, а як мозаїчної тканини, де різні фрагменти та уклади не тільки взаємодіють та борються між собою, а іноді навіть заперечують один одного; стихійність зовнішнього середовища, викликана збільшенням кількості суб’єктів політичного простору, які мало піддаються управлінню; нерозривний взаємозв’язок суб’єктів, чиї дії мають численні явні і неявні наслідки, які зачіпають усю планету, що свідчить про єдиність світового політичного простору, в якому вони діють; мережність організації сегментів політичного простору. Правил і законів дії цих суб’єктів стає більше, але вони є динамічними і не встановлюються інститутами, а самоорганізуються згідно логіці та контексту мережної системи; динамічний, подекуди занадто динамічний характер ландшафту взаємодії сучасних акторів політичного простору, і до того ж не інституційний, а скоріше проектний та персоналістичний характер самих суб’єктів.

Метарегіональна парадигма, будучи застосованою до аналізу новітніх соціально-політичних трансформацій, дозволяє окреслити картину нового суспільства, побудованого на засадах метарегіоналізму. Соціальна основа метарегіоналізму – це влада геніїв, не зв’язаних локальною ідентичністю. На чолі суспільства ставиться не „управлінській клас”, що зосередив в своїх руках управління виробничими активами, а „культурний клас”, зайнятий виробництвом інформації для розповсюдження по стрімко прогресуючим каналам комунікації. Не управління, а творчість опиняється в центрі економічної системи. Вартість капіталу стає очевидною лише у доданні до креативу. Структурну основу метарегіоналізму складають метарегіони, що мають свої, принадні лише їм характерні риси, та володіють певним доступом до світових ресурсів і створюють свої метатехнології.

Обґрунтовано основні принципи організації метарегіональних елементів у якості наступних: замкненість, кастовість, непроникненість метарегіонів; всеохопленість; непідконтрольність метарегіональних акторів; взаємозалежність („ефект метелика”); мережніст організації; полісуб’єктність; індивідуація; агеографічність та анаціональність метарегіонів.

В дослідженні доведено, що метарегіональна парадигма є визначеною сучасними процесами перетворення глобального політичного простору, які мають свою проекцію на регіональному та субрегіональному рівні, а також вона має досить змістовне наукове підґрунтя, представлене дослідженнями окремих аспектів метарегіональної парадигми у сучасних суспільних науках.

Третій розділ “Метарегіональна парадигма у дослідженні структури політичного простору” містить аналіз можливості застосування існуючих концепцій структурування політичного простору в якості методологічної підвалини щодо його дослідження. Також на прикладі дослідження місця та ролі української держави у світовому політичному просторі доводиться більша адекватність результатів, отриманих за допомогою саме метарегіонального підходу.

У першому підрозділі “Сучасні метарегіональні концепції як основа дослідження структури політичного простору” розглядаються існуючі концепції щодо дослідження структури політичного простору на світовому, регіональному та національному рівнях. Аналізується геоекономічна модель „ери грошей” Ж.Атталі, яка затверджує домінування єдиної ліберально-демократичної ідеології та ринкової системи разом з розвитком інформаційних технологій, що має привести до набуття світом цільності та однорідності. Геополітичні реалії реструктуризуються на засадах геоекономічних принципів. Розглядається футурологічна геополітична концепція, розроблена міланським Інститутом Міжнародних Політичних Досліджень (ISPI) під керівництвом професора Карло Санторо. Згідно моделі Санторо в сучасний момент людство знаходиться у перехідній стадії від біполярного світу до мондіаліської версії багатополярності. Вивчаються мондіаліська модель Ф.Фукуями, який бачить суть сучасної кризи цивілізації Модерна в тому, що модернізація світу різко прискорилася та атлантиська теорія зіткнення цивілізацій С.Хантінгтона, яка затверджує тезу „горизонтального” зіткнення культурно-історичних типів суспільства.

Всі ці теорії висвітлюють окремі аспекти метарегіональної реальності. Так, наприклад, теорія Ж.Атталі зосереджена на геоекономічних та геофінансових складових сучасних перетворювальних процесів, концепція С.Хантінгтона розглядає культурно-цивілізаційні аспекти. Вони не відображають комплексність та багатомірність структури функціонування сучасного політичного простору, його складових, цілей і заходів метарегіональних акторів.

Визначається, що найбільш повно метарегіональна реальність відображена у концепції постцивілізації О. Неклеси. У своєму дослідженні О. Неклеса підкреслює, що ієрархічний характер глобального простору передбачає не ієрархію держав, а ієрархію стилів діяльності. За думкою О. Неклеси, в сучасному світі поряд із звичними структурами повсякденності, проступає феноменологія, пов’язана з помітно іншим життєвим цілепокладанням, із значно більш високим рівнем інформаційно-комунікативних можливостей, з системною модифікацією соціального та економічного середовища мешкання.

Згідно теорії О. Неклесси на вершині геокону знаходиться геоекономічна Нова Північ – „штабна економіка”, що охоплює всі інші світи. Економіка цього космополітичного модулю пов’язана з володінням символічним капіталом, з можливістю глобальної проекції владних рішень. Домінанта наступного метарегіонального простору – високотехнологічне виробництво. Цей поверх за теорією О. Неклеси зветься Заходом. Ще один географічно мотивований метарегіон – Південь. Основна його геоекономічна орієнтація – виробництво різноманітних видів сировини. Завершує перелік основних елементів просторової конструкції світовий геоекономічний андеґраунд, що поєднує спекулятивну квазі-Північ з відверто грабіжницькою, „трофейною”, кримінальною економікою Глибинного Півдня.

У другому підрозділі “Метарегіональна парадигма як методологічна підвалина аналізу місця та ролі України у структурі світового політичного простору” обґрунтовується, що найскладнішою проблемою метарегіоналізації є проблема взаємодії метасуспільства, що формується, та національно-державних організмів. На сучасному етапі не існує будь-якого прогнозованого результату, скоріше все буде залежати від типу суспільства, рівня його розвитку, творчого потенціалу, наявності ресурсів, характеру стосунків із оточуючим середовищем та світом взагалі.

Нові організованості сьогодні досить опосередковано пов’язані із такими соціосистемами, як національні держави, вони все частіше виявляються релевантними рухомій реальності. Дискусії ж, що ведуться на основі звичної політсемантики скоріше затьмарюють зміст подій, які набувають присмаку ірраціональності та анонімності, і є досить слабко ув’язані із реальністю.

Головним питанням, перед яким стоїть сьогодні українська держава – це спроможність ефективно підтвердити або безнадійно втратити право на суверенне, свідоме, по-новому прочитане існування в Новому світі. Не дивлячись на те, що в геоекономічному просторі Україна зайняла місце всередині Споживчого ареалу, в її політичному просторі присутні форми, народжені як метарегіоном квазі Півночі – геофінансові та метатехнологічні корпорації, так і притаманні глибокому Півдню – кримінальні та навколокримінальні угрупування. Застосування метарегіональної парадигми в якості методологічної підвалини аналізу місця та ролі України в сучасному політичному просторі дає можливість більш глибоко та комплексно дослідити передумови сучасного положення України та визначити необхідні заходи щодо підвищення статусу саме державної форми зорганізованості. Такий підхід дозволяє комплексно дослідити проблеми постіндустріального проектування країни та розробити механізм ефективного й більш адекватного вирішення питання пошуку актуальної формули її суб’єктності.

Четвертий розділ “Метарегіональна парадигма у дослідженні сучасної геоекономічної політики” присвячений дослідженню можливості використання метарегіональної парадигми в якості методологічної підвалини аналізу геофінансової політики та стратегічного планування державної політики.

У першому підрозділі “Метарегіональний вимір аналізу сучасної геофінансової політики” розкривається специфіка застосування методологічної бази метарегіональної парадигми на прикладі аналізу геофінансової політики та розглядаються отримані результати з точки зору їх адекватності та практичної значимості.

Відзначається, що якщо до певного моменту світова економіка уявляла собою суму національних господарств – самостійних суб’єктів, що діяли на просторах планети, - то зараз ситуація перевертається. З’являється глобальний суб’єкт, так звана „штабна економіка”, що впевнено діє на тлі національних площин, перетворюючи їх на універсальний об’єкт. Держава в цих умовах поводить себе скоріше як національна корпорація еліти, ніж як інститут. Зародження і розвиток транскордонних фінансових потоків внесло значні корективи у стратегію оперування у геофінансовому середовищі. Оперування йде на геоекономічному атласі світу, головною сторінкою якого є геофінанси, для яких характерні особливі прийоми оперування - високі геофінансові технології.

Обґрунтовується, що геофінансові інструменти дають можливість метарегіону-гегемону здійснювати вплив на валюту, а звідси, і на реальну економіку країни: на її інфляцію, платіжний баланс, можливість використання внутрішніх збережень для виробничих капіталовкладень. Використання грошових важелів, масове й безконтрольне, викликає особливе занепокоєння саме у геофінансовому контексті, тобто в контексті безперервного зіткнення метарегіонів на геоекономічних просторах, які за своєю природою виступають підсилювачем будь-яких процесів. Робиться наголос на тому, що ці обставини мають знайти своє відображення в концепціях зовнішньої політики, безпеки, оборони національних країн.

У другому підрозділі “Метарегіональний вимір стратегічного планування державної політики” доводиться, що національні держави виявилися абсолютно не готовими до нової глобальної ситуації і, багато в чому, перетворилися на ансамблі суперечливих соціальних та економічних інтересів. Зараз державна потужність та можливість підтримувати добробут своїх громадян все більше залежить від вертикальних величин, таких, наприклад, як продуктивність підприємств та конкурентоспроможність „ситем-країн”, ніж від величин горизонтальних, таких, як територія або народонаселення. Від спроможності співвідноситися із глобальними економічними змінами залежить зараз сама внутрішня легітимність держав, їх властивість забезпечувати певну соціальну справедливість шляхом перерозподілу ресурсів та підтримання суспільної єдності.

Обґрунтовується, що розуміння джерел та причин процесів, які відбувається, є підґрунтям адекватного розуміння сюжету майбутнього. Іншою підвалиною успіху національної держави є грамотно розгорнена номенклатура проекту, вписана в певний контекст. Звідси витікають основні етапи стратегічного планування державної політики, до яких відносяться наступні: попередній аналіз ситуації та виділення вузлових точок і пріоритетів; повторне описання ситуації через характеристику вузлових точок та пріоритетів, приділяючи увагу їх зв’язку з іншими непріоритетними аспектами; перспективне планування цілісної ситуації через роботу в пріоритетних напрямках та вузлових галузях і сферах; управління ресурсами (ресурсний аналіз, розподіл ресурсів та планування виробництва дефіцитних ресурсів).

Визначено в якості основних процесів розробки цільового стратегічного планування та управління наступні: по-перше, перехід від етатизму у галузь розвитку та застосування інтелекту до приватних структур громадянського суспільства, які створюють цілу індустрію соціальної інженерії, де інтелект є інструментом і головною основою всіх технологій, що виробляються та застосовуються; по-друге, ефективну підготовку своєї власної національної еліти.

Робиться наголос на тому, що активна уява майбутнього національної держави реалізується сьогодні в динамічному середовищі. Критичними для успіху умовами є моніторинг ситуації, перманентне масштабування, адекватне управління подіями та ресурсами. Відзначається, що в Україні сьогодні подібні дії застосовуються в інтересах різних прошарків, звідси й відчутна неузгодженість у визначенні суб’єкту стратегії, цілей та шляхів їх втілення