Український націонал-комунізм: витоки, сутність, еволюція

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначаються об’єкт, предмет, мета і завдання дисертації, її наукова новизна, розкрито методологічну основу дослідження та практичне значення.

У першому розділі “Теоретичні витоки українського націонал-комунізму” проаналізовано ступінь наукової розробленості проблематики дисертації, систематизовано праці вітчизняних та зарубіжних науковців щодо питання поєднання ідеологій комунізму та націоналізму й українського варіанту цього явища, уточнено ідейні витоки українського націонал-комунізму.

Відзначається, що націонал-комунізм слід розглядати як універсальний феномен комуністичного руху, оскільки фактично всі комуністичні рухи й соціалістичні держави мали тенденцію перетворюватись на національні.

Проблемі поєднання ідеологій націоналізму та соціалізму значну увагу зарубіжні вчені приділяли ще в першій половині минулого сторіччя. З огляду на те, що одним з джерел “наукового соціалізму”, який став найбільш впливовим у ХІХ столітті, були утопічні соціалістичні вчення (хоча цей факт не визнавався його основоположниками, — К. Марксом та Ф. Енгельсом), такі дослідники, як Г. Ліхтгайм, В. Конор, З. Пелчинський, Е. Вогелін, А. Меєр, Е. Галеві, Б. Гуревич, М. Льові, А. Кліма, Е. Гелнер звернули увагу на необхідність переоцінки наукового потенціалу марксизму та більш ґрунтовного вивчення взаємовпливу марксизму й націоналізму. Фундаментальне значення для розвитку наукових досліджень за цим напрямом має робота сучасного дослідника Р. Шпорлюка “Комунізм і націоналізм. Карл Маркс проти Фрідріха Ліста”, у якій він доводить, що після 1917 р. доктрини і націоналізму, і марксизму втратили свою початкову інтелектуальну і політичну монолітність: марксизм, а точніше марксизм-ленінізм утворив своєрідний тип націоналізму. Питання “націоналізації комунізму” займає центральне місце у дослідженнях Дж. Армстронга, Р. Арона, Ю. Бориса, М. Гроха, Р. Конквеста, присвячених вивченню конфліктів між радянським центром та “національними окраїнами” і сателітами Радянського Союзу. Необхідність ґрунтовного аналізу явищ поєднання ідей національного визволення та соціальної справедливості зросла у зв’язку з проведенням досліджень національно-визвольних рухів у країнах третього світу, в яких соціальна революція стала інтегральною частиною самої концепції національного визволення. Значний внесок у розробку цієї проблематики належить Б. Андерсену, Е. Гобсбауму, А. Граціозі, Дж Ліхтгайму, П. Цвіку.

Проведений аналіз міри відповідності марксистському вченню синтезу комуністичної та націоналістичної ідеологій доводить, що націонал-комунізм можна розглядати і як явище протилежне класичному марксизмові і як внутрішньо йому притаманне. Така неоднозначність оцінки пояснюється відмінністю між теорією марксизму та практичними спробами її втілення в життя.

Обов’язковою умовою вивчення кожного конкретного випадку розвитку націонал-комунізму є врахування відмінностей його захисних та агресивних моделей. До основних ознак націонал-комунізму панівної нації можна зарахувати комуністичний етатизм, ототожнення комуністами своїх соціальних, політичних інтересів з національними, офіційний націоналізм, перетворення комунізму на доктрину модернізації. Таким чином, у середовищі панівної нації комунізм набуває ознак націоналізму. У середовищі пригноблених націй комуністична ідеологія часто відіграє роль підґрунтя національно-визвольного руху, питання національного та соціального визволення вважаються взаємозалежними й однаково важливими.

У СРСР розвивався націонал-комунізм обох типів. Більше того, розвиток першого – російського комуністичного націоналізму – значною мірою зумовив посилення національних прагнень формально суверенних радянських республік.

Перші спроби українських дослідників пояснити феномен націонал-комунізму припадають на 20-ті роки ХХ століття у контексті досліджень розвитку соціалізму та марксизму на українському ґрунті. Проте з 30-х рр. офіційна радянська історіографія не досліджувала окремої історії українського соціалістичного руху чи української соціалістичної думки. До розпаду СРСР питання українського варіанту симбіозу ідеологій націоналізму та комунізму вивчалось науковцями за кордоном. Роботи Ю. Бориса, Т. Гунчака, Ю. Лавріненка, І. Лисяка-Рудницького, І. Майстренка, М. Прокопа, М. Шкандрія сприяли зростанню уваги серед зарубіжних дослідників до питань історії виникнення, протистояння і взаємних впливів комунізму та націоналізму як двох глобальних світоглядів. Найбільш фундаментальним дослідженням українського націонал-комунізму досі залишається праця американського вченого Дж. Мейса “Комунізм і дилема національного визволення. Національний комунізм у Радянській Україні, 1918-1933”.

Можливість вивчення українського варіанту симбіозу ідей національної та соціальної справедливості вітчизняні дослідники отримали тільки після здобуття Україною незалежності. Перші спроби політологічного аналізу явища українського націонал-комунізму припадають на середину 90-х рр. минулого століття, коли паралельно з точкою зору на “комунізм з національним забарвленням” як на явище, що не здобуло остаточного ідеологічного оформлення в Україні, формується інша позиція, відповідно до якої український національний комунізм розглядається як самостійний напрям в історії української політичної думки. Таку думку висловлювали зокрема В. Кафарський, І. Курас, І. Хміль, О. Юренко.

Питанню українського націонал-комунізму присвячені кандидатські дисертації В. Нагорного “Більшовизм та український націонал-комунізм в добу революції (1917-1920 рр.)” (1995 р.) та Я. Потапенка “Зарубіжна історіографія українського націонал-комунізму” (2000 р.). Однак варто відзначити, що ці роботи належать до історичних, а не політологічних досліджень, висвітлюють лише окремі часові періоди існування явища націонал-комунізму, а отже не розкривають питання його ідейних засад та еволюції на різних етапах розвитку.

Серед сучасних дослідників, які вивчали питання співвідношення національної рівності та соціальної справедливості у поглядах представників націонал-комуністичного напряму, маємо виокремити роботи Б. Андерсена, Ю. Бориса, Я. Верменич, В. Верстюка, Е. Гелнера, Е .Гобсбаума, Г. Єфименка, Г. Касьянова, В. Кафарського, Дж. Мейса, В. Панченка, О. Салтовського, В. Солдатенка, В. Стрільця, І. Чернявського, Р. Шпорлюка та ін. У цьому контексті важливими для розуміння природи суспільних ідей, їх значення у визначенні орієнтирів суспільного розвитку є праці Ф. Кирилюка, О. Майбороди, М. Розумного.

Вагоме значення для з’ясування особливостей українського різновиду націонал-комунізму мають роботи Г. Касьянова, С. Кульчицького, Л. Нагорної, Р. Пирога, М. Поповича, Ю. Шаповала та ін. Поряд з тим, потрібно зауважити, що, вивчаючи явище „націоналізації комунізму” в Україні, сучасні науковці досить часто спираються на успадкований з радянських часів поділ “націонал-ухильництва” у комуністичній течії, не приділяючи належної уваги з’ясуванню співвідношення між основними цінностями українських комуністів.

Крім того, негативна оцінка комуністичної ідеології сучасними науковцями поряд з некритичним використанням напрацювань зарубіжних вчених спричинила невизнання незалежного від російського походження українського марксизму, що негативно позначається на аналізі витоків українського націонал-комунізму та визначенні його теоретичної основи.

Соціалістичні ідеї в Україну проникали різними шляхами: як теоретичне осмислення західноєвропейських соціалістичних ідей, як спроба втілити ці ідеї на українському ґрунті і як форма протистояння іншим політичним течіям, польським та російським організаціям соціалістичного спрямування включно.

Значний вплив на хід революції мав український національно-визвольний рух, який набув значного розвитку у зв’язку з падінням російського самодержавства та надав їй характеру національно-демократичної визвольної революції. З іншого боку, результати соціалістичної революції стали підґрунтям для наступного вивершення революції національної.

Діяльність українських політичних організацій кінця ХІХ – початку ХХ ст. сприяла формуванню національної самосвідомості, зростання якої, в свою чергу, знаходило відображення в їхніх програмних вимогах. Результати проведеного аналізу творчого доробку представників української революційної демократії, зокрема М. Павлика, І. Франка, С. Подолинського, О. Терлецького, засадничих документів Української (українсько-руської) радикальної партії, Української демократично-радикальної партії, Української соціал-демократичної партії, Української соціалістичної партії, Революційної української партії, Української народної партії на період 1906 р., Української партії соціалістів – революціонерів та Української соціал-демократичної робітничої партії, а також сил, що утворились на їхній платформі, дали змогу зробити висновок про те, що з часів появи перших українських політичних організацій, для більшості з них було характерним ототожнення соціальних та власне українських національних інтересів. Питання соціального та національного визволення розглядались як взаємозалежні або ж однаково важливі з огляду на тогочасний стан української нації, а утворення української національної держави визначалось як передумова можливості втілення власного соціалістичного ідеалу. Таким чином, недоцільною є абсолютизація твердження про те, що для українського соціалізму на початку ХХ ст. визначальними були уявлення про те, що національний гніт є наслідком соціальної експлуатації, а національні інтереси експлуатованих будуть задоволені з приходом соціалізму.

Значний вплив на формування української націонал-комуністичної течії справив соціалізм М. Драгоманова. Крім того, український різновид націонал-комунізму був ідейним наступником “суверенного марксизму” перших українських політичних організацій, а частково – наслідком російського більшовицького впливу, який спочатку спричинив формування більшовизму в Україні, але своєю практичною спрямованістю призвів до зміни українськими представниками цього напряму їхнього політичного ідеалу.

У другому розділі “Аксіологічні орієнтації українського націонал-комунізму 20-30-х років ХХ століття” розкривається основний зміст та визначаються особливості українського націонал-комунізму 20-30-х років ХХ ст. З огляду на відсутність серед науковців єдності щодо того, які українські політичні організації вказаного періоду слід вважати націонал-комуністичними, значна увага приділяється уточненню організаційного складу цієї політичної течії. На підставі отриманих під час дослідження висновків про недоцільність ототожнення явищ українського соціалізму, комунізму та більшовизму, а також  за результатами аналізу програмних документів українських комуністичних сил, до представників націонал-комунізму в Україні запропоновано зараховувати: 1) окремих українських більшовиків у складі РСДРП(б), а згодом новоствореної КП(б)У; 2) Українську Комуністичну партію (боротьбистів); 3) Українську Комуністичну партію; 3) „українську опозицію” в КП(б)У в умовах монопартійності; 4) Комуністичну партію Західної України, Закордонну групу українських комуністів на чолі з В. Винниченком, інші організаційно самостійні групи українських комуністів, що діяли на території здебільшого європейських країн, а іноді навіть входили як підсекції до складу їх компартій.

Проведений аналіз творчого доробку та документів практичної діяльності представників різних течій націонал-комуністичного напряму засвідчив той факт, що, попри відсутність організаційної єдності, їх основні світоглядні орієнтації були спільними. До основних питань, з якими націонал-комуністи пов’язували свої політичні вимоги, можна віднести наступні: обґрунтування можливості власного шляху втілення соціалістичного ідеалу; ідея соборності Української Республіки; проблема українського національного культурного розвитку;  ствердження України як самостійного національно-господарського організму. Діяльність українських націонал-комуністів була спрямована на захист життєво важливих інтересів українських держави і суспільства, тобто таких, що мали першочергове значення для виживання, безпеки і життєздатності української нації.

Одна з перших націонал-комуністичних організацій в Україні – УКП (боротьбистів), фундаторами якої були Г. Гринько, В. Блакитний, О. Шумський, П. Любченко, Г. Михайличенко, переконувала, що знищення капіталізму означатиме водночас припинення національного пригноблення недержавних народів. На відміну від КП(б)У, боротьбисти, намагаючись стати українським “пролетарським авангардом”, виступали за визнання права українського пролетаріату на створення власного комуністичного центру, відстоювали доктрину “української революції”, національної за характером, виступали проти військово-політичного й економічного союзу радянських республік.

Положення про підтримку самостійності економічного та політичного порядкування УСРР було ключовим пунктом програми УКП, яку очолювали А. Річицький, М. Ткаченко, А. Драгомирецький, М. Авдієнко. Національне визволення вони розглядали як певну історичну закономірність, “вписуючи” це явище у загальну концепцію розвитку світової революції. Твердість позиції УКП у питанні перетворення України на самостійну соціалістичну державу дозволило характеризувати її як найпослідовнішу в ідейному відношенні силу.

Можливість власного українського шляху побудови соціалізму обстоювали також одні з перших українських більшовиків С. Мазлах та В. Шахрай. У своїй роботі “До хвилі. Що діється на Україні і з Україною” (1919 р.) вони підкреслювали, що перемога комунізму в Україні можлива тільки через її цілковите усамостійнення. Утворенню українцями самостійного державно-політичного організму завадила політика скріплення зв’язків України з Росію під гаслом визнання права націй на самовизначення.

Як невід’ємну складову загального звільнення трудящих розглядав національне питання і М. Скрипник. Він вважав, що тільки пролетарська революція здатна знищити стан національного гноблення пролетаріату й селянських мас. Співзвучні думки висловлював з приводу національної проблеми колишній боротьбист, а після вступу в КП(б)У – член ЦК партії О. Шумський. Виступаючи проти як українського, так і російського націоналізмів, він гостро критикував спроби розглядати утворення СРСР як продовження великодержавної політики царату та позиціонував комуністів як силу, що ліквідує національне гноблення.

Яскравим зразком еволюції поглядів українських націонал-комуністів щодо характеру взаємозалежності та пріоритетності цілей національного визволення і соціальної справедливості є творча та політична діяльність В. Винниченка. Ще на початку 1917 р. він вказував на те, що зняття перешкод у справі соціалізму потребує встановлення такого національно-політичного устрою в Україні, у якому б права української національності не могли б бути занедбаними. Забезпечення національних прав українців він розглядав як неодмінну умову успіху соціалізму. Вже у 1920 р. єдиним напрямом, здатним припинити коливання українських соціалістів між ідеалами національної та соціальної рівності, поєднавши ці цілі, він визнавав комунізм, оскільки у випадку його перемоги над капіталізмом всі поневолені особи, класи, нації, раси повинні були отримати визволення. Але висловлена В. Винниченком думка про те, що послідовність російських комуністів змусить їх відмовитись від національного панування над українцями, не отримала свого підтвердження. Відсутністю послідовності у національній політиці більшовизм відштовхнув українського діяча.

На тому, що національне відродження слід визнати необхідним етапом, який мусила пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, особливу увагу у своїх роботах зосереджував один з найяскравіших представників цього напряму –  М. Хвильовий. Свою позицію він обґрунтовував положенням ленінізму про можливість побудови соціалізму в окремій країні. М. Хвильовий звертав увагу на суперечності між зовнішніми гаслами та внутрішньою політикою більшовизму в Україні. Єдиним засобом протидії російському месіанізму письменник вважав утвердження серед українців ідеї про їх власне особливе історичне призначення. Він виступив з теорією про покладену на Україну велику місію провідника пролетарської культури до Європи. Теорія азіатського ренесансу М. Хвильового мала стати ідейним чинником українського національного культурного будівництва, пробудження віри серед української пролетарської інтелігенції у свої можливості та прискорити процес утвердження української ідентичності. У зв’язку з цим неприйнятною є її оцінка як виключно мистецької.

Одним з найважливіших аспектів національного питання для українських націонал-комуністів було питання соборності Української Республіки. Слід зауважити, що необхідність об’єднання України проголошувалась більшістю українських соціалістичних організацій, які діяли на етнічних українських територіях ще до 1917 р. Вказаній проблемі значну увагу приділяли й перші українські більшовики, підкреслюючи, що російську Україну та Галичину, “австрійську частину України”, слід вважати двома частинами цілого, роз’єднаного насильницьким шляхом, що однак не губили зв’язків між собою. Під час з’їздів КП(б)У неодноразово розглядались питання включення до складу України населених українцями частини Курської і Воронезької губерній. Крім того, зазначалось, що справедливо б було передати Україні Кубанський округ Північнокавказького краю. За приєднання до УРСР прилеглих до неї територій, з’єднання всіх українських земель в єдиній соціалістичній державі з більшістю українського населення виступали Українська Комуністична партія, Комуністична партія Західної України.

Невід’ємну частину програм всіх течій українського націонал-комунізму складали національно-культурні вимоги. У 20-х рр. ХХ ст. представники саме цього політичного напряму очолили процес культурного відродження в УРСР. Українські ліві, владне становище частини яких відкривало можливості для проведення широких заходів культурного будівництва, використали санкціоновану у 1923 р. вищими органами радянської влади політику коренізаціі для культурного відродження, поширивши її навіть за межі України. Значні зусилля спрямовувалися на кадрове поповнення місцевих владних органів українцями, утвердження української мови як мови офіційного та ділового спілкування, розвиток української освіти, мистецтва, збільшення друку україномовної преси та книг.

Вважаючи передумовою всебічного повноцінного національного розвитку потужну економічну базу, українські націонал-комуністи прагнули до більшої самостійності у господарському відношенні.

В. Шахрай та С. Мазлах, проаналізувавши сутність зв’язку політичного й економічного питань в Україні, дійшли висновку, що останнє має особливе значення для досягнення нею самостійності, оскільки саме економічна база визначає політичну ситуацію, яка в свою чергу має наслідки для господарчого розвитку.

Виключного значення ствердженню економічної самостійності надавала УКП (б), вимагаючи розглядати Україну як окремий народно-господарчий організм. За кілька років проти підпорядкування РСФРР найважливіших господарських установ, промислових об’єднань України виступила УКП, пропонуючи дати можливість кожній окремій республіці керувати економікою самостійно, одержуючи лише основні вказівки від Союзу.

На тому, що національно-культурна самостійність України в умовах централізації економічного життя має виключно декларативний характер, наголошував В. Винниченко. Він стверджував, що національно-культурне визволення будь-якої поневоленої нації неминуче вимагає її економічного і державно-політичного усамостійнення.

Проти несправедливості існуючого типу економічних відносин УСРР з центром виступали Г. Гринько, В. Чубар, М. Скрипник, М. Хвильовий та ін. Теоретично оформленим продовженням суспільної дискусії з цього приводу, яка велася одночасно на різних рівнях, стала стаття М. Волобуєва “До проблеми української економіки” (1928 р.), у якій було статистично доведено факт продовження радянським центром стосовно України колоніально-експлуататорської політики. Український економіст запропонував у своїй роботі низку заходів, спрямованих на реформування міжреспубліканських господарських відносин, які базувались на вимозі врахування радянським центром у своїй політиці стосовно України її особливостей як самостійного національно-господарського організму. Подання економістом своєї роботи як результату наукового аналізу господарського будівництва в Україні стало однією з причин для проведення публічної розправи саме над М. Волобуєвим для попередження можливої негативної критики економічної політики РСФРР стосовно інших республік Союзу. З огляду на множинність поглядів щодо економічної політики центру СРСР стосовно України термін “волобуєвщина” не слід використовувати як об’єднуюче поняття, що характеризує вимоги українських націонал-комуністів у сфері економіки.

В 30-х рр. ХХ ст. з метою уникнення подальших виступів на користь економічної незалежності України було переглянуто навіть історію економічних зв’язків Російської імперії та України. Поширення набула санкціонована вищим радянським керівництвом теза про те, що в минулому Російська імперія стимулювала економічний розвиток України. Однак такі українські економісти та історики як М. Слабченко, М. Яворський для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін “колоніалізм”, підкреслюючи економічну залежність від російського центру.

Важливе значення розуміння особливостей українського націонал-комунізму є з’ясування його соціальної спрямованості. Аналіз поглядів українських націонал-комуністів 20-30-х рр. стосовно ролі інтелігенції, селянства та пролетаріату для національного та соціального визволення засвідчив, що навіть за умови відмінних оцінок кожної з цих суспільних верств для втілення комуністичного ідеалу, визнання їх значення для політичного виявлення, розвитку та ствердження української нації було спільним для всіх течій цього напряму.

У третьому розділі “Ідейна еволюція українського націонал-комунізму” розглядається питання розвитку українського націонал-комунізму після 30-х рр. ХХ ст., досліджуються відмінності його світоглядно-теоретичних конструкцій на різних історичних етапах становлення. Упродовж десятиліть “радянська платформа” була тереном боротьби за права українського народу проти централістської політики вищого радянського керівництва. Тиск з боку радянської влади спричиняв постійне посилення серед українських комуністів національних прагнень.

За часів Й. Сталіна легальне існування опозиції в Україні було неможливим. Небезпечні для радянського керівництва тенденції, які воно допустило, апелюючи до національного патріотизму народів СРСР під час Другої світової війни, було припинено одразу ж після її закінчення. Поряд з тим, у повоєнні роки націонал-комуністичний напрям політичної думки розвивали українці в еміграції. Надзвичайно важливою для розуміння світоглядної переорієнтації українських націонал-комуністів за кордоном є публіцистична та творча спадщина В. Винниченка. Його концепцію “колектократії” слід вважати не результатом відмови від ідеї “всебічного визволення”, а навпаки, її продовженням, побудованим на гуманістичних підвалинах. До витоків цієї теорії певною мірою можна віднести ідеї українського громадівського соціалізму.

В УРСР тимчасова смуга лібералізації суспільного життя, за якої ставали можливими заходи з відновлення престижу національних цінностей, розпочалася після критики методів політики Й. Сталіна М. Хрущовим у 1956 р. на ХХ з’їзді КПРС. Від кінця 50-х рр., особливо в 60-х, в Україні з’явився культурний, інтелектуальний та громадський рух, який об’єднував широкий спектр орієнтацій. До найвідоміших представників його націонал-комуністичного напряму можна віднести організаторів Української Робітничо-Селянської Спілки (УРСС) на чолі з Л. Лук'яненком, С. Караванського, М. Брайчевського, І. Дзюбу, В. Чорновола та ін.

УРСС проголошувала своїм політичним ідеалом самостійність України з широко розвиненим соціалістичним устроєм. Своєї мети організація сподівалася домогтися конституційним шляхом, що вимагало передусім реформування радянсько-соціалістичних засад побудови УРСР, наповнення конституційних положень реальним змістом, дерусифікації українського суспільства. Слід звернути увагу, що УРСС збиралася легально вести пропаганду за вихід України зі складу СРСР, причому, у випадку негативного результату всенародного голосування населення республіки, вона зобов'язувалася оголосити про саморозпуск.

Важливим документом для розуміння особливостей формування українського націонал-комунізму 60-х рр. є документ “Клопотання Святослава Караванського до Голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР”, у якому порушувалось питання взаємовідносин різних національностей в СРСР та були чітко сформульовані головні вимоги до вирішення української проблеми. Поет-перекладач вимагав зупинення русифікації вузів на східноукраїнській території, використання галузі освіти як засобу здійснення розколу єдиного народу, практики заселення міст радянських республік росіянами, а також констатував факт продовження Росією політики колонізації стосовно інших національних республік. Свідченням дискримінаційної політики він вважав “помилки” у визначенні кордонів національних республік, висуваючи вимогу їх перегляду з метою встановлення точних етнографічних меж. Крім того, С. Караванський виступав за проведення широкої амністії усіх жертв культу особи Й. Сталіна. Повстання українців він вважав цілковито виправданим з огляду на несправедливі акти проти українського народу: розстріли українських діячів В. Чубаря, С. Косіора, В. Затонського, П. Любченка та ін., безпідставне виключення КПЗУ з Комінтерну, винищення та виселення протягом 1939-1953 рр. української львівської інтелігенції та ін.

Думку С. Караванського розвинув літературознавець І. Дзюба у своїй праці “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Беручи за основу визначення нації як історично сформованої спільноти, яка характеризується єдністю території, економічного життя, історичної долі та психічного складу, що виявляється в культурі, І. Дзюба системно окреслив наявні для української нації проблеми за всіма критеріями. Дослідник констатував поширену оцінку української культури як “другосортної”, втрату спільності історичної долі через розпорошеність українців по СРСР, відсутність національного виховання та знань історичних національних традицій, поступову ліквідацію єдності і суверенності території через масове переселення українців на інші території Союзу, економічну залежність України від СРСР.

Причиною політики денаціоналізації та русифікації в УРСР І. Дзюба вважав свідомий відступ від марксизму-ленінізму. Він зауважував, що в усьому світі комуністичні партії вважають себе виразниками національних інтересів своїх народів, спрямовуючи свої зусилля на максимальний розвиток економік, матеріальної і духовної культури своїх націй, що є найреальнішим внеском у загальну справу комунізму. На його думку, позитивний приклад поєднання національної ідеї та ідеї соціальної справедливості дав В. Ленін. Пропонований ним шлях розв’язання українського питання він протиставляв національній політиці, здійснюваній у подальші роки існування СРСР. У своїй роботі І. Дзюба спирався на доробок націонал-комуністів 20-30-х рр., зокрема Г. Гринька, М. Скрипника, В. Чубаря, В. Затонського, М. Хвильового та ін.

Важливе значення для з’ясування особливостей українського націонал-комунізму є робота українського історика М. Брайчевського “Приєднання чи возз’єднання?”. Характерною особливістю цього твору, спрямованого на викриття російського імперіалізму в СРСР, як і роботи І. Дзюби, є протиставлення ленінських настанов щодо розв’язання національних проблем сталінській політиці, яка нібито спричинила ревізію теоретичних підвалин марксизму-ленінізму. Саме з політикою Й. Сталіна М. Брайчевський пов’язував фальсифікацію історії України радянською наукою протягом 30-40-х та на початку 50-х рр. До псевдонаукових тверджень він відносив визнання Переяславської Ради актом “возз’єднання двох братніх народів”. Перераховуючи інші прояви російського великодержавництва у науці, вчений фактично вказав на існування російського комуністичного націоналізму, характеризуючи це явище як “націоналізм навиворіт”. Незважаючи на те, що ця праця М. Брайчевського базувалась на результатах історичного ретроспективного аналізу, не слід недооцінювати її політичного значення. Хоча дослідник не порушував питання можливості виходу України з СРСР, він чітко окреслив потенційні переваги незалежного розвитку українського народу у економічній, політичній, культурній та інших сферах суспільного життя.

Важливим документом для дослідження націонал-комуністичного напряму дисидентського руху є збірка документів “Записки Чорновола”, складена В. Чорноволом під враженням від низки відкритих судових засідань над шістдесятниками наприкінці 1965 р.

Прикладом еволюції українського націонал-комунізму 60-70-х рр. у напрямі демократичного соціалізму є робота Ю. Бадзя “Право жити”, написана протягом 1972-1979 рр. У її основу автор поклав нехарактерне для націонал-комуністичного напряму 60-70-х твердження про те, що сталінізм мав своє коріння в ленінізмі – цілковито протилежному марксизмові. Важливим явищем у міжнародному пролетарському русі, яке може відновити престиж соціалістичної ідеї, він називав єврокомунізм, побудований на критичному аналізі соціальної філософії К Маркса. Ю. Бадзьо підкреслював, що забезпечити прогресивний історичний розвиток соціалізму здатна тільки демократизація радянського соціалізму. Еволюцію радянського суспільства він вважав неможливою без кардинального перегляду міждержавних відносин соціалістичних республік та вимагав безперечного визнання того, що Україна має конституційне право виходу з СРСР.

Таким чином, 80-ті роки стали періодом світоглядної еволюції українських націонал-комуністів у напрямку до соціал-демократизму. Цей процес значно пришвидшився з початком перебудови. Політичним виявом усвідомлення частиною партійної еліти необхідності відстоювання українських національних інтересів стало розмежування в Комуністичній партії України. У зв’язку з проведенням політичної реформи в СРСР в КПУ сформувалася “Демократична платформа”. Відбулося не оформлене організаційно, але фактичне розділення КПУ у 1990-му р. на так званих “імпер-комуністів”, які виступали за збереження існуючої радянської системи, і “суверен-комуністів”, які підтримували ідею державного суверенітету України. Лідером суверен-комуністичної течії в КПУ став Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук. Українські націонал-комуністи 90-х рр. адекватніше сприймали реалії суспільно-політичного життя і водночас вирізнялися обережністю у формулюванні своїх політичних вимог. Хоча представників цієї течії недоцільно вважати головними носіями ідеї суверенізації України в 90-х рр. ХХ ст., проте, незаперечним є те, що діяльність суверен-комуністів поряд з іншими політичними силами значним чином сприяла еволюційному переходу УРСР до незалежної України.

Таким чином, можна виділити наступні етапи еволюції націонал-комунізму в Україні: 1) 1895–1919 рр. – формування ідейних засад українського націонал-комунізму; 2) 1919-1933 рр. – остаточне оформлення націонал-комунізму в програмних роботах більшовиків С. Мазлаха та В. Шахрая та небільшовицьких політичних сил – УКП(б) й УКП, діяльність “національної опозиції” в КП(б)У в умовах монопартійності, утворення та розкол КПЗУ, персональні виступи націонал-комуністів, функціонування закордонних груп українських комуністів; 3) 1960-1970 рр. – розвиток націонал-комунізму в рамках українського дисидентського руху; 4) 1989-1991 рр. – український суверен –комунізм.

Важливим є питання ідейної спадковості, наявності зв’язку між різними поколінням націонал-комуністів в Україні. Щодо українського націонал-комунізму 20-30-х рр., то його здебільшого очолювали сили, які брали активну участь у політичному житті України, державному будівництві УРСР. Слід зазначити, що це були не тільки представники опозиційних УКП(б) та УКП, але й владної КП(б)У. Українські націонал-комуністи цього періоду, незважаючи на їх приналежність до різних політичних сил, були насамперед відданими комуністичній ідеології революціонерами, які вважали можливим власний, український шлях до побудови комуністичного суспільства.

У 60-70-х рр. представниками українського націонал-комунізму були здебільшого “непартійні комуністи”, представники наукових, мистецьких кіл або рядові члени партії, які фактично не брали участі у здійсненні влади. Усвідомленню ними необхідності поєднання соціального та національного визволення сприяло визнання ними ігнорування питань задоволення національних потреб українців. У своїй діяльності вони орієнтувалися на документи українського націонал-комунізму 20-30-х рр. ХХ ст., поглиблюючи висновок про те, що насправді марксистське вчення не ігнорувало національного питання, і фактично критикуючи російський націонал-комунізм. Характерною особливістю українського націонал-комунізму цього періоду стало протиставлення ленінського та сталінського способів розв’язання українського національного питання. При цьому слід звернути увагу на більшу демократичність та гуманістичну спрямованість комуністів 60-70-х рр., адже їх виступ був вираженням протесту проти існуючої тоталітарної системи. Проте, на відміну від попередників, більшість з них не дозволяла собі прямо виступати за вихід України з СРСР, але вказувала на необхідність врахування такого варіанту у політиці центру відносно України, фактично використовуючи можливість такого розвитку подій в якості аргументу для лібералізації режиму.

У 90-х рр. націонал-комуністичний напрям в Україні знову ж таки, як і в 30-ті рр., очолили представники Компартії України. Український суверен-комунізм мав свої особливості. Тоді як термін “суверен-комунізм” найчастіше використовують з метою виділення основної характеристики цього виду націонал-комунізму, а саме: спрямованості його представників на досягнення суверенітету певної країни за умови збереження існуючого режиму, побудованого на основі комуністичної ідеології, поява українського варіанту суверен-комунізму, навпаки, перш за все була зумовлена усвідомленням частиною КПУ необхідності змін політичного курсу, що в свою чергу, призвело до посилення незалежницьких орієнтацій. Підтвердженням такої оцінки є свідома відмова більшості суверен-комуністів 90-х від комуністичної ідеології і перехід, зокрема, на соціал-демократичні позиції.