ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ЗАГРОЗ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ УКРАЇНИ ТА ШЛЯХІВ ЇЇ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовується актуальність теми дослідження, зазначається його зв'язок з існуючими науковими програмами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, доводиться його наукова новизна, висвітлюється практичне значення роботи, апробація одержаних результатів, вказується кількість авторських публікацій з досліджуваної тематики, а також коротко розкривається структура дисертації.

У першому розділі "Ідейно-теоретичні аспекти дослідження національної безпеки" подається огляд літератури з проблематики та аналіз теоретичних підходів до сутності національної безпеки у світовій і вітчизняній політологічній думці.

Історія дослідження проблематики безпеки сягає античних часів. Вже в працях Платона ("Держава") та Аристотеля ("Політика") можна знайти спроби викласти бачення проблем безпеки, загроз державному управлінню. У своєму вченні Аристотель доводив, що добробут і безпека як найвища життєва мета людини є й головною метою держави. Такі видатні мислителі, як Аристотель, Платон, Зенон, Кратер, Н.Макіавеллі, Т.Гоббс та інші вивчали правові аспекти взаємодії держави, суспільства і людини в контексті безпеки, що мало значний вплив на розвиток сучасних підходів до національної безпеки.

З формуванням Вестфальської системи міжнародних відносин з'явилось поняття держави-нації, що дало поштовх до появи поняття "національна безпека". Ряд європейських мислителів (зокрема, І.Кант, І.Фіхте, Г.В.Ф.Гегель, Ш.Л.Монтеск’є, І.Бентам) дали своє тлумачення взаємовідносин людини, суспільства і держави в контексті безпеки. Трактуючи державу як колективний договір, І.Фіхте вчив, що метою такої договірної держави є загальна безпека. Досягти такої мети можна лише через забезпечення прав людини. За Г.В.Ф.Гегелем, держава як самостійний організм надає можливість здійснення права кожної людини в державі. Ф.Бекон проголосив головним завданням будь-якої держави створення умов для безпеки та добробуту громадян. Дж.Локк визнавав відповідальність держави за створення умов для безпеки окремих громадян та суспільства в цілому.

Значну роль у дослідженнях проблематики національної безпеки відіграли ліберальні ідеї та цінності, які надають пріоритет забезпеченню прав і свобод людини і громадянина, кому повинна служити держава. Прихильники лібералізму (зокрема, Д.Локк, М.Фрідман, Д.Кекес, Л.Мізес, Д.Боаз, Д.Меннінг) в контексті безпеки чітко окреслили межі втручання держави, уряду в життя та діяльність індивідів.

Проблемами національної безпеки займались і займаються такі відомі зарубіжні дослідники, як Е.Азер, А.Ахарія, А.Беттлер, С.Браун, Б.Броді, А.Возженіков, А.Волферс, М.Каплан, Д.Кауффман, У.Ліппман, Г.Моргентау, І.Морозов, Ч.Мур, Д.Нехтерлейн, К.Норр, О.Прохожев, Є.Ротшильд, С.Стрендж, Ф.Трегер, Д.Тренін, П.Хат, К.Холсті, С.Хоффманн та інші.

Дослідження проблем національної безпеки зарубіжними науковцями спираються на поняття "національні інтереси" (С.Браун, Б.Броді, М.Каплан, У.Ліппман, Г.Моргентау, С.Хоффманн) та "національні цінності" (А.Ахарія, А.Волферс, Д.Кауффман, К.Норр, С.Стрендж, Ф.Трегер, К.Холсті).

Оскільки в СРСР існували лише поняття обороноздатності держави та "державної безпеки", що зумовило відсутність теоретичних розробок проблематики саме національної безпеки, точкою відліку досліджень національної безпеки України можна вважати лише перші роки незалежності. Початок системному комплексному цілісному дослідженню проблем національної безпеки поклали фундаментальні розробки Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України (НІСД).

Системні дослідження проблем національної безпеки проводяться такими вітчизняними дослідниками, як В.Барков, О.Білорус, І.Бінько, А.Гальчинський, О.Гончаренко, В.Горбулін, А.Гриценко, О.Данільян, О.Дзьобань, В.Косевцов, Е.Лисицин, Н.Нижник, М.Панов, С.Пирожков, В.Селіванов.

Дослідженням окремих видів національної безпеки займається більше науковців. Так, проблематику внутрішньополітичної безпеки досліджують І.Бінько, А.Гриценко, С.Головащенко, І.Жданов, С.Здіорук, Г.Зеленько, В.Кремень, В.Паламарчук. Зовнішньополітичну безпеку України аналізують В.Барков, А.Гуцал, В.Копійка, В.Манжола, В.Матійчик, І.Мінгазутдінов, Е.Лисицин, Б.Парахонський, В.Чалий, В.Чумак. Дослідженням економічної безпеки присвячені роботи І.Бінька, О.Власюка, Б.Губського, В.Шлемка, Я.Жаліло, Л.Кістерського, В.Мунтіяна, В.Новицького. Воєнній безпеці присвячені праці Р.Боднарчука, О.Бодрука, А.Павленка, Г.Перепелиці, А.Соболєва, М.Сунгуровського, Л.Полякова, А.Шевцова, В.Шеховцова. Проблеми інформаційної безпеки аналізуються в працях О.Баранова, О.Додонова, В.Жигалюка, В.Заблоцького, О.Литвиненка, Г.Почепцова. Дослідженням екологічної безпеки присвячені роботи В.Бокова, А.Качинського, М.Кисельова, В.Крисаченка, А.Лущика, А.Толстоухова, А.Яцика.

З перших років незалежності України проблеми національної безпеки стали предметом ґрунтовних дисертаційних досліджень вітчизняних науковців. З цієї проблематики було захищено декілька докторських та ряд кандидатських дисертацій, серед яких варто особливо відзначити дисертації О.Бодрука, Г.Дарнопиха, М.Мельника, О.Новікової, А.Смелянцева, О.Украінчука, О.Феденко. Але, незважаючи на велику увагу дослідників до проблематики національної безпеки та її популярність серед науковців, всі згадані вище праці мають прикладний характер і практичну спрямованість, висвітлюють проблеми національної безпеки лише в окремих сферах життєдіяльності. Автор же даного дисертаційного дослідження звернулась до з’ясування теоретичних засад визначення загроз національній безпеці України та шляхів її забезпечення, на які спирається вітчизняна теоретико-політична думка.

При визначенні поняття "національна безпека" сучасні дослідники спираються на розуміння безпеки як: стану / ступеню захищеності національних інтересів / цінностей; відсутності загроз; цінності; головної умови життєдіяльності особи, суспільства та держави; сукупності заходів, що вживаються для гарантування безпеки; здатності певного об'єкта безпеки зберегти притаманні йому риси та властивості в умовах потенційної чи реальної загрози; системи, що складається з елементів і будується на принципах цілісності, стійкості, взаємодії складових, саморегуляції.

Національну безпеку можна визначити як конкретний ступінь захищеності важливих цінностей, інтересів, прав особи, соціальних груп, всього суспільства і держави, зокрема загальнонаціональних цінностей та самобутності, від широкого спектру зовнішніх і внутрішніх загроз політичного, економічного, військового, екологічного, технологічного, інформаційного, культурного та іншого характеру. Суть національної безпеки можна чітко виразити схематично: національний інтерес – загроза (небезпека, виклик) - захист (забезпечення національної безпеки). Кожна із цих категорій існує в певній сфері людської життєдіяльності - політичній, соціально-економічній, воєнній, інформаційній, культурній, демографічній, екологічній тощо.

Важливим теоретичним аспектом дослідження національної безпеки є врахування різниці в розумінні поняття "нація" в східно-слов’янських і романо-германських мовах. В основі західного розуміння концепції нації (зокрема, це простежується в поглядах Ж.Руссо, Г.В.Ф.Гегеля, Д.Мацціні, К.Дейча, Г.Сетон-Вотсона, Р.Арона, Ф.Майнеке, С.Ґантінґтона тощо) лежить принцип єдності нації та держави через політичну волю громадян, громадянське суспільство, політичні права, взаємоповагу. Отже, національна безпека і державна безпека у західному розумінні є, по суті, одним і тим самим. Такого ж трактування поняття нація дотримувались і українські дослідники кінця ХІХ - початку ХХ століття (серед них - М.Драгоманов, Ю.Бачинський, В.Липинський, Д.Донцов). Радянська наукова думка при визначенні нації брала за основу етнічний компонент, тобто під "національним" історично-традиційно розуміли етнічні та етнополітичні аспекти певного соціального явища.

У розділі розкривається суть і взаємозв'язок основних категорій національної безпеки, таких як "національний інтерес", "загроза", "система забезпечення національної безпеки", "стан національної безпеки", "рівень національної безпеки", "стратегія національної безпеки", "політика національної безпеки".

У другому розділі "Проблема визначення загроз національній безпеці України у вітчизняній теоретико-політичній думці" аналізується сформованість концепції національних інтересів України, які є основою для визначення загроз національній безпеці; відповідність загроз визначеним національним інтересам; пріоритетність та класифікація загроз національній безпеці України у вітчизняній теоретико-політичній думці.

Основою, на якій у світовій теоретико-політичній думці визначаються загрози і, відповідно, шляхи забезпечення національної безпеки, є національні інтереси – усвідомлені потреби людей, суспільства, держави. Проте, в Україні, незважаючи на те, що в нормативних документах, науковій літературі, програмах політичних партій досить часто є посилання на "національні інтереси України", й досі немає цілісної законодавчо закріпленої Концепції національних інтересів. На даний момент існують лише окремі, визначені в певних нормативно-правових документах, науковій та політичній літературі, неузгоджені між собою переліки "пріоритетів національних інтересів України". Такий перелік містить, наприклад, Закон України "Про основи національної безпеки України" 2003 року. Тож, при визначенні загроз національній безпеці України законодавці, науковці і політики посилаються саме на пріоритети національних інтересів.

Зазначаючи пріоритети національних інтересів України, вітчизняні нормативно-правові акти та наукова література переважно містять посилання на загальнолюдські цінності та інтереси, властиві будь-якій державі. Випадки ж конкретного визначення притаманних саме Україні національних інтересів є поодинокими і стосуються лише кількох окремих сфер її суспільного життя. Таким чином, фактично не окреслена основа для визначення загроз й шляхів забезпечення національної безпеки України.

При визначенні пріоритетів національних інтересів України, вітчизняна теоретико-політична думка визнає найвищу пріоритетність прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, Закон України "Про основи національної безпеки України" 2003 року визначає об'єктами національної безпеки, в першу чергу, "людину і громадянина – їхні конституційні права і свободи; суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси". Такої ж пріоритетності дотримуються науковці і політики. Наприклад, О.Білорус у праці "Глобалізація і національна стратегія України" зазначає: "Об'єктом національного інтересу визначається людина, суспільство, держава; суб'єктом – громадсько свідома і активна людина – громадянин". Програма Соціал-демократичної партії України (Об'єднаної) зазначає: "безпека держави - у безпеці особи і суспільства"; програма партії "Трудова Україна" проголошує: "не громадяни для держави, а держава для громадян"; програма блоку "Наша Україна" декларує: "нашою найвищою цінністю є людина... Державна політика в Україні повинна служити Людині".

У той же час, пріоритетність загроз національній безпеці України, визначених у вітчизняній теоретико-політичній думці, зовсім інша. Аналіз зазначених у тому ж Законі України "Про основи національної безпеки України" загроз національній безпеці показує, що дві третини з них є фактично загрозами саме державній безпеці, тобто безпеці держави як інституту, державному апарату, органам влади; а загрозам безпеці суспільства, людини і громадянина фактично відведене другорядне місце. Така ситуація характерна не лише для нормативно-правової бази, але й для розробок провідних науково-дослідних установ та окремих науковців з проблематики національної безпеки, програм політичних партій. Отже, при визначенні загроз національній безпеці України, вітчизняними дослідниками порушуються теоретичні засади визначення пріоритетності національних інтересів України.

У вітчизняній теоретико-політичній думці панує класифікація загроз національній безпеці України за сферами життєдіяльності – зовнішньополітичні, внутрішньополітичні, воєнні, економічні, соціальні, екологічні, інформаційні тощо. При цьому, практично ігнорується класифікація загроз за об'єктом, місцем знаходження джерела небезпеки, масштабами можливих наслідків, ступенем сформованості загрози.

Нормативно-правова база, а також наукові розробки при визначенні загроз національній безпеці України, фактично зазначають лише існуючі прояви тих чи інших загроз, класифікуючи їх за сферами життєдіяльності, в яких вони проявляються. У той же час, не вказуються джерела загроз, що унеможливлює їх упередження і спрямовує всі зусилля лише на подолання наслідків.

У програмах більшості вітчизняних політичних партій практично відсутнє визначення загроз національній безпеці України поряд із тим, що майже всі програми містять положення про шляхи подолання загроз національній безпеці.

У третьому розділі "Концептуальні підходи до визначення шляхів забезпечення національної безпеки України" досліджено, на які концептуальні підходи до визначення шляхів забезпечення національної безпеки України спирається вітчизняна нормативно-правова база, програми політичних партій, наукові розробки.

У вітчизняній нормативно-правовій базі, програмах політичних партій та наукових розробках серед шляхів забезпечення національної безпеки України домінує державна політика. Вітчизняне законодавство акцентує увагу на тих шляхах забезпечення національної безпеки, де головним суб'єктом виступає держава як інститут, органи державної влади. Роль суспільства, людини і громадянина, незважаючи на законодавче оформлення їх статусу як повноправних суб'єктів забезпечення національної безпеки, зводиться до мінімуму і є вторинною по відношенню до держави. Така ситуація характерна практично для всієї вітчизняної теоретико-політичної думки. Таким чином, сфера забезпечення національної безпеки фактично зводиться до монополії держави, що свідчить про те, що українська теоретико-політична думка ще значною мірою перебуває під впливом радянської тоталітарної спадщини.

Основними концептуальними підходами до забезпечення національної безпеки в межах державної політики вітчизняна теоретико-політична думка визначає законодавчий та організаційно-управлінський підходи. Законодавчий підхід відображений в положеннях Конституції України, Закону "Про основи національної безпеки України", Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Закону "Про Раду національної безпеки та оборони України", Закону "Про оборону", Закону "Про інформацію" тощо; працях співробітників НІСД, Національного інституту проблем міжнародної безпеки (НІМБ) при РНБОУ, Українського центру економічних і політичних досліджень (УЦЕПД), роботах таких науковців як В.Білорус, І.Бінько, С.Головащенко, О.Данільян, О.Дзьобань, А.Качинський, В.Кремень, В.Мунтіян, Н.Нижник, М.Панов, Г.Ситник, Г.Хміль тощо; програмних положеннях КПУ, ПСПУ, СПУ, СДПУ(О), ПРУ. Такий підхід передбачає прийняття ряду нормативно-правових актів з метою забезпечення воєнної, зовнішньополітичної, внутрішньополітичної, економічної, соціальної, екологічної, інформаційної безпеки. Суть організаційно-управлінського підходу, який відстоюється дослідниками НІСД, НІМПБ, УЦЕПД, зокрема, І.Біньком, А.Качинським, Н.Лакіза-Сачук, О.Литвиненком, В.Паламарчуком, В.Потіхою та іншими, полягає в пропонуванні механізмів виконання передбачених законодавством положень, зокрема, через різні форми державного контролю, координацію діяльності органів влади, державне фінансування, створення нових структур.

В українській теоретико-політичній думці також має місце геополітичний підхід до визначення шляхів забезпечення зовнішньополітичної безпеки. Він відображений у Постанові Верховної Ради "Про основні напрями зовнішньої політики України" 1993 року; працях В.Горбуліна, О.Гончаренка, Е.Лисицина, В.Білоруса, О.Білоруса, Н.Нижник, О.Данільяна, О.Дзьобаня, А.Павленка, М.Панова, Г.Ситника тощо. При цьому, виділяються наступні основні шляхи забезпечення зовнішньополітичної безпеки: інтеграція до структур європейського та євроатлантичного простору (В.Білорус, О.Білорус, О.Гончаренко, В.Горбулін, О.Данільян, О.Дзьобань, Е.Лисицин, Н.Нижник, М.Панов, Г.Ситник; "Наша Україна", Блок Ю.Тимошенко); інтеграція в єдиний економічний (або й політичний) простір з Росією (КПУ, ПСПУ); дотримання позаблоковості, нейтралітету та без'ядерного статусу (А.Павленко, Е.Лисицин; СПУ, ПЗУ).

Разом із тим, вітчизняні державні діячі, політики та науковці надзвичайно мало уваги приділяють таким важливим концептуальним підходам, як гуманітарний та соціокультурний. Це зводить до мінімуму роль людини, громадянина, політичних партій та громадських об'єднань у забезпеченні національної безпеки. Гуманітарний та соціокультурний підходи мають місце лише у сфері забезпечення соціальної, екологічної та інформаційної безпеки. Загалом, у вітчизняній нормотворчій базі та науковій літературі питанням забезпечення прав людини, формування громадянського суспільства, забезпечення національної злагоди та консолідації, етнонаціональної стабільності, уникнення суспільної напруженості приділяється значно менше уваги, ніж проблемам підвищення ефективності функціонування державної влади.

Аналіз програм провідних українських політичних партій свідчить про недостатню увагу та відсутність у них комплексного системного підходу до проблем забезпечення національної безпеки. Це не сприяє формуванню й розвитку в Україні громадянського суспільства, яке паралельно з державою має бути вагомим суб'єктом забезпечення національної безпеки, адже в громадянському суспільстві неурядові структури й організації, включаючи політичні партії, є повноправними суб'єктами національної безпеки в рамках диверсифікованих механізмів демократичної участі.

Більшість вітчизняних законодавчих актів, програм політичних партій, наукових розробок передбачають визначення шляхів забезпечення національної безпеки безвідносно до означених загроз у даних сферах. Тобто, шляхи забезпечення національної безпеки неадекватні визначеним загрозам – вказуються одні загрози національній безпеці, а напрями політики в галузі безпеки спрямовані на подолання інших загроз. Отже, або невірно визначені загрози національній безпеці, або невірно визначені напрями забезпечення національної безпеки.

Зважаючи на те, що Україна знаходиться на шляху демократизації і для неї як ніколи актуальним є забезпечення прав та свобод людини, формування розвиненого громадянського суспільства, в Україні, окрім законодавчого, організаційно-управлінського підходів до визначення шляхів забезпечення національної безпеки, мають широко розвиватись гуманітарний та соціокультурний підходи, які передбачають акцентування уваги на задоволенні інтересів громадян і суспільства та їх активну роль у забезпеченні національної безпеки.