Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт та предмет дослідження, сформульовано мету, завдання, розкрито методи дослідження, наукову новизну і практичне значення, висвітлено апробацію отриманих результатів.

У першому розділі „Теоретичні та методологічні основи формування сучасної політики інформаційного суспільства” досліджується проблематика, пов’язана з виникненням та розвитком політики інформаційного суспільства і методологічні основи її аналізу, що передбачає визначення сутності сучасної інформаційно-технологічної революції і її впливу на соціально-економічний розвиток людства; потенціалу майбутнього інформаційного суспільства та сутності його ідеології; виявлення проблем формування інформаційного суспільства; розкриття методологічної парадигми вивчення політичних проблем; встановлення концептуальних основ політики держави в інформаційній сфері, її типів, завдань та основних складових, а також міжнародного співробітництва у сфері інформаційного суспільства.

Становлення інформаційного суспільства розглядається як закономірний наслідок розвитку високих технологій в результаті науково-технічної революції, що забезпечує потенціал для вдосконалення устрою держави; оптимального використання місцевих умов та ресурсів; значного підвищення ефективності виробництва; розвитку складних послуг і освіти; економії природних ресурсів і захисту навколишнього середовища. Концепції постіндустріалізму та інформаційного суспільства є важливим елементом сучасної теорії суспільного процесу і відображають об’єктивну тенденцію переходу людства до стійкого розвитку, формують гуманістичний вимір технологічного прогресу, поєднуючи як філософські, так і прикладні аспекти.

Експоненціальний розвиток інформаційних технологій, а також можливості і проблеми, що виникають при їх втіленні в повсякденне життя сучасного суспільства, потребують координуючих і спрямовуючих зусиль з боку держави в інформаційній сфері. Сьогодні можна визначити чотири основні типи цієї політики: політика регулювання діяльності засобів масової комунікації та інших інформаційних установ („аудіовізуальна” чи „інформаційна політика”); політика інформатизації державних установ („телекомунікаційна політика”, „політика інформатизації”); політика загальносуспільного розвитку та впровадження інформаційних і комунікаційних технологій („політика інформаційного суспільства”, „економіки знань” тощо); комплексна інформаційна політика („комунікаційна політика”). Перебіг сучасних інформаційних процесів, їх міжгалузевий характер обумовлюють розгляд інформаційного чинника як одного з визначальних у виробленні національної стратегії (на рівні з політичним, економічним та військовим її вимірами) з огляду на його інтегруючий вплив.

Політика у сфері інформаційного суспільства має міжгалузевий, комплексний характер і передбачає швидку перебудову базових сфер життєдіяльності суспільства відповідно до вимог сучасного світового поступу через зміну технологічних умов розвитку соціуму, створення об’єктивних технологічних можливостей для послідовного вирішення широкого кола проблем, пов’язаних з реалізацією, передусім, економічних, а також соціальних і культурних інтересів суспільства.

Серед багатьох підходів, що склалися в політичній науці, теорії міжнародного співробітництва та інтеграції дають важливе підґрунтя для опису складних процесів у сфері інформації і комунікації, оскільки дослідження цього теоретичного спрямування підтверджують загальний поступ світового співтовариства до постіндустріальної стадії розвитку, який супроводжується процесом розширення міжнародного співробітництва, вдосконалення політичного діалогу, розповсюдження наукових досягнень і новітніх технологій. Реалізація міжнародного співробітництва у сфері інформаційного суспільства повинна бути спрямована на сприяння скороченню цифрового розриву між розвинутими країнами і країнами, які розвиваються; усунення бар’єрів, що перешкоджають розвитку галузі ІКТ на міждержавному рівні; створення сприятливих умов для розвитку міжнародного ринку ІКТ; побудову інформаційного суспільства в окремих країнах і їх інтеграцію в глобальне інформаційне суспільство, що формується. Важливим напрямом міжнародного співробітництва може стати застосування ІКТ для підвищення передбачуваності розвитку міжнародних відносин, а також вивчення досвіду і перспектив використання цих технологій для інформаційного забезпечення рішень у міжнародній сфері.

В другому розділі „Політика інформаційного суспільства у контексті інтеграції до Європейського Союзу” з’ясовуються особливості формування та зміст глобальної і європейської стратегій розвитку інформаційного суспільства, а також напрямки міжнародного співробітництва Європейського Союзу в цій сфері; визначаються напрямки міжнародного співробітництва країн-кандидатів з Європейським Союзом у сфері інформаційного суспільства в умовах європейської інтеграції; встановлюються основні суб’єкти політики інформаційного суспільства та особливості формування її стратегій в Республіці Польща, Словацькій Республіці, Угорській Республіці та Чеській Республіці; визначаються стратегічні цілі, завдання та механізми імплементації політики зазначених країн, їх відповідність стратегії ЄС.

Політика розвитку інформаційного суспільства з успіхом формується сьогодні на глобальному, регіональному, субрегіональному та національному рівнях завдяки активній участі провідних акторів міжнародних відносин. Європейський Союз є одним з найактивніших учасників цього процесу і взаємодіє з країнами не тільки європейського регіону, а й всього світу як на багатосторонній, так і на двосторонній основі. Основні вимоги до політики країн-кандидатів Центральної і Східної Європи з боку ЄС у цій сфері зводяться до наближення національного законодавства, параметрів державної політики інформаційного суспільства, а також уніфікації інфраструктури електронних комунікацій.

Протягом останнього десятиліття Республіка Польща, Словацька Республіка, Угорська Республіка та Чеська Республіка були залучені до зазначеного процесу переважно в межах політики інтеграції до ЄС. За відносно невеликий історичний період ці країни змогли переорієнтувати свою політику щодо новітніх ІКТ, спрямовану переважно на розвиток телекомунікацій та інформатизацію державних установ, на багатоаспектну політику інформаційного суспільства. Такий перехід відбувся, по-перше, завдяки активній участі національних урядів держав у міжнародному співробітництві з ЄС в межах процесу інтеграції, особливо на завершальному етапі, яка здійснювалась на однакових правових засадах передвступних стратегій країн-кандидатів за тотожними напрямками і приблизно однаковими темпами. По-друге, завдяки інтенсивному контролю ЄС за прогресом в процесі адаптації країн-кандидатів, а також їх підтримці.

Труднощі, які супроводжували процес інтеграції у сфері ІКТ на початковому етапі, були пов’язані з недостатньою увагою до перетворень на політичному рівні, що позначилось на якості стратегій інформаційного суспільства того часу. Політичні стратегії, прийняті країнами безпосередньо перед вступом до ЄС, містили ефективніші підходи до вирішення проблеми. Їх зміст практично повністю відповідає стратегії Співтовариства щодо формування європейського інформаційного суспільства, оскільки заснований на подібних цілях і сферах застосувань ІКТ, на яких акцентується увага при імплементації політики, хоча концептуальні моделі стратегічного підходу країн до вирішення проблеми побудови інформаційного суспільства не є тотожними і базуються на національних пріоритетах. Подібними є й механізми реалізації стратегій. Все це дає підстави твердити, що процес європейської інтеграції значно наблизив погляди національних урядів досліджуваних країн щодо необхідності формування інформаційного суспільства і розвитку міжнародного співробітництва в цій сфері.

В результаті системного аналізу цілей і завдань остаточних політичних стратегій, автор виокремлює чотири їх концептуальні моделі: модель стратегії Республіки Польща, заснована на „напрямках, вже імплементованих Європейським Союзом”; модель стратегії Словацької Республіки, що заснована на „прискоренні розбудови базових основ інформаційного суспільства”; модель стратегії Угорської Республіки, що заснована на ідеї „соціалізації інформації і враховує соціальні та економічні процеси”; модель стратегії Чеської Республіки, що заснована на ідеї „врахування поточної ситуації і специфічних потреб країни”. Здійснений аналіз міжнародної складової зазначеної політики Європейського Союзу і країн-кандидатів в умовах інтеграції дав змогу на основі морфологічного підходу створити модель структури зв’язків їх міжнародного співробітництва у сфері інформаційного суспільства. А досліджені особливості політики допомогли спрогнозувати ймовірні сценарії її розвитку в майбутньому.

У третьому розділі „Імперативи політики України щодо розвитку інформаційного суспільства в контексті співробітництва з Європейським Союзом” визначається комплекс реальних і можливих шляхів розв’язання проблеми формування відповідної політики в Україні з урахуванням євроінтеграційного вектору її міжнародного співробітництва. Для цього розглядаються напрямки співробітництва з Євросоюзом у сфері інформаційного суспільства, визначаються основні особливості процесу формування національної стратегії в цій сфері, а також формулюються основні вимоги до неї та прогнозуються можливі сценарії розгортання процесу розвитку інформаційного суспільства в країні.

Процес інформатизації України на сучасному етапі набув суперечливого характеру: з одного боку, він відбувається в умовах невизначеності щодо стратегічного бачення його розвитку, з іншого – інформаційні та комунікаційні технології поступово починають впроваджуватись у сфері державного управління, бізнесу, освітньої діяльності тощо. Тобто в Україні на сьогодні характерним є не відсутність розвитку ІКТ, а неможливість адекватного і оперативного управління ним через відсутність політичної підтримки з боку держави. Процес співробітництва України з Європейським Союзом позначений стрибкоподібністю, що пояснюється, по-перше, певною невизначеністю перспектив України щодо форми подальших відносин, по-друге – неконсолідованою позицією політичного керівництва держави і декларативним характером взаємодії з ЄС. У сфері інформаційних технологій вже багато років існують докладно розроблені державні програми, що доповнюють та розвивають одна одну й мали б істотно наблизити країну до європейських стандартів, проте вони практично не впливали істотно на діяльність влади та суспільні перетворення.

Розглянуті особливості дали змогу спрогнозувати подальший розвиток сфери інформаційних технологій України у вигляді чотирьох ймовірних сценаріїв: „стагнаційного”, „пригніченого розвитку”, „поступового прогресу”, „прискореного розвитку”, а також визначити вимоги до політики України в цій сфері. Першочерговим завданням української влади повинна стати модернізація країни, яка стабілізувала б її розвиток та зміцнила існуючі досягнення в галузі високих технологій, що в подальшому забезпечило б прорив країни на світові ринки і стало б підґрунтям для реконструкції інших галузей промисловості та розширення споживчого ринку.

Для цілеспрямованого здійснення реформаторських перетворень потрібна виважена політика, спрямована на активне впровадження ІКТ в усі сфери життєдіяльності та підготовку суспільства до нових умов життя. Основними вимогами на цьому шляху до державної політики є формування широкої політичної підтримки процесу; інституційна реформа сфери; створення стратегії, яка відповідала б стратегічним цілям ЄС; міжнародне співробітництво з ЄС за всіма можливими напрямками. Успішне виконання вимоги щодо інтеграції до європейського інформаційного суспільства, насамперед, залежить від реалізації таких форм міжнародного співробітництва, як політичний діалог, узгодження законодавства, стандартів і норм, спільні наукові дослідження, спільні проекти, транскордонне співробітництво з новими країнами-членами ЄС.