КРИТИЧНА ТЕОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ МОЙСЕЯ ОСТРОГОРСЬКОГО :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, зазначається її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет та основні методи дослідження, формулюються положення його наукової новизни, що виносяться на захист, вказується теоретичне та практичне значення одержаних результатів, основні форми апробації результатів дисертаційного дослідження та структура роботи.

У першому розділі “Особливості формування суспільно-політичних поглядів М.Острогорського”, який складається із трьох підрозділів, з’ясовуються індивідуально-біографічні, історико-політичні та науково-теоретичні передумови вчення про політичні партії М.Острогорського, визначається конкретно-історична зумовленість критичної теорії політичних партій вченого. Аналізується ступінь наукової розробленості проблеми, здійснюється огляд зарубіжної та вітчизняної літератури з теми дослідження.

У підрозділі 1.1. “Ступінь наукової розробленості проблеми” зазначається, що теоретичній спадщині М. Острогорського в науковій літературі не приділено належної уваги, праці та ідеї вченого є недостатньо дослідженими навіть на його історичній батьківщині, в Росії, хоча масштаб історичного й політичного доробку російського вченого в галузі політичного знання є настільки значущим, що дозволяє поставити його в один ряд з найбільш видатними дослідниками політики XX століття. Наукової літератури з вивчення творчості М.Острогорського майже немає, а ті нечисленні праці, що використані при написанні даного дисертаційного дослідження, можна систематизувані певним чином. Передусім йдеться про праці самого М.Острогорського, за допомогою яких можна оцінити внесок вченого в науку про партії й теорію політичних еліт суспільства. Найціннішим науковим доробком вченого безсумнівно є його праця “Демократія і політичні партії”. Крім цієї фундаментальної праці у дисертаційному дослідженні викорстано також інші праці вченого, зокрема “Хронологія всезагальної і російської історії”, “Жінка з точки зору державного права”, “Конституційна еволюція Англії протягом останнього півстоліття”. Серед праць М.Острогорського найважливішою для даного дисертаційного дослідження є праця “Демократія і політичні партії”, опублікована в Парижі у 1898 році французькою мовою, у подальшому перевидана російською мовою в Росії після смерті вченого у 20-ті роки.

Іншу групу використаних джерел становить критична література з вивчення творчості російського вченого, якої дуже мало, оскільки наукова спадщина М. Острогорського й інших видатних немарксистських теоретиків і дослідників політичних партій по-справжньому почала розроблятись українськими й російськими істориками, політологами, соціологами, юристами й філософами лише в 90-і роки XX століття, коли в наукових журналах були опубліковані окремі статті, присвячені аналізу деяких аспектів політико-соціологічної спадщини найвідоміших представників немарксистської політичної думки XX століття. Стосовно М.Острогорського це праці російських дослідників: А.Медушевського „Острогорский и политическая социология XX века”, І.Андрєєва “Первая научная работа М.Я.Острогорского”, “Гродненские эпизоды политической биографии М.Я.Острогорского”, Н.Баранова “Политические теории М.Острогорского в контексте современных российских проблем”, В.Виноградова “М.Я.Острогорский о проблеме политической партии”, С.Єлісєєва “М.Я.Острогорский как критик современной демократии”, Т.Дандарової “Политическое участие в концепции демократии М.Я. Острогорского”. Серед праць українських вчених можна виділити окремі статті про М.Острогорського в енциклопедичному словнику, написані В.Дем’яненко та В.Горбатенко.

Третю групу використаних джерел становить література з основ політичної науки, зокрема партології, довідкового і навчального характеру. Автори даних досліджень загалом позитивно оцінюють внесок М. Острогорського в науку про партії й теорію демократії. Однак концепція політичних партій М. Острогорського в цих роботах спеціально не розглядається. Це, зокрема, праці М.Обушного, М.Примуша, Ю.Шведи, В.Горбатенка, О.Чувардинського, В.Журавського, З.Зотової, А.Кулика, М.Марченко, М.Фарукшина, Т.Бекназар-Юзбашева, В.Євдокимова, Е.Ожиганова, В.Патрушева, В.Таскаєва й інших.

Серед використаних джерел, також слід виокремити  праці зарубіжних дослідників, які вивчають творчість М. Острогорського: Р. Баркера та К. Говарда Джонсона,  Б.Казе, Н.Гарана, Х.Нурмі та Д.Г.Саарі, C.Ліпсета. На жаль, майже всі західні вчені  розглядають теоретичну спадщину М.Острогорського відповідно до особистих уподобань: їх цікавлять окремі проблемні аспекти творчості російського вченого, але не він сам та його творчість загалом. У цих працях не можна простежити якихось концептуальних підходів до творчості М. Острогорського, відмінні лише їхні оцінки значимості ідей російського вченого для західної партології. Винятком є книга італійського вченого Г.Квагл’яр’єлло, перекладена на англійську мову Х.Боулз “Політика без партій: Мойсей Острогорський і дебати про політичні партії наприкінці ХХ століття”. Автор розглядає ідеї М.Острогорського у порівнянні з політичними ідеями Г.Смітта, Г.Сіджвіка, Р.Лоуелла і прослідковує політичні тенденції у Великобританії, Німеччині та США.

Окремі аспекти творчої спадщини М.Острогорського досліджуються в дисертаційному дослідженні Т.Дандарової “Теория демократии М.Я.Острогорского”.

У підрозділі 1.2. “М.Острогорський як ліберальний політик і теоретик політичної думки” з’ясовуються індивідуально-біографічні та історико-політичні передумови формування суспільно-політичних поглядів М.Острогорського.

Творчий і життєвий шлях М.Острогорського поєднував одночасно наукову, громадську і політичну діяльність. Він був депутатом Державної Думи Першого скликання, громадським діячем, брав активну участь у діяльності Союзу з питань досягнення повноправності єврейського народу в Росії, який надав йому організаційної підтримки у його політичній кар’єрі. Робота М. Острогорського в Думі була дуже напруженою та інтенсивною. Він брав активну участь у роботі комісії з особистої недоторканності; неодноразово виступав на загальних зборах з промовами з національних питань, зокрема, з питання про білостокський погром. Активність М. Острогорського як доповідача комісії породила навіть обвинувачення в узурпації ним повноважень цього думського органу. За статистикою, він виявився сьомим серед усіх депутатів Думи й першим серед білоруських депутатів за кількістю виступів на пленарних засіданнях.

М.Острогорський побував у багатьох країнах Заходу, де на місцевому матеріалі вивчав функціонування демократії, її головних інституцій, ознайомився з діяльністю політичних партій як самостійних політичних суб’єктів електорального процесу. На той час у західноєвропейських країнах та США, які відвідував М.Острогорський, відбувалося стрімке розповсюдження загального виборчого права, що істотно розширило сферу участі народних мас у політиці. Це зумовлювало необхідність нових способів легітимації влади, вироблення специфічних організаційних засобів завоювання й утримання політичної влади. Політичні партії як постійні масові організації, що борються за вплив на виборців, стали реальністю суспільно-політичного життя. На основі власних спостережень, після багаторічної аналітичної праці, він створив критичну теорію політичних партій, основні положення якої вивчаються у даному дисертаційному дослідженні.

М.Острогорський належить до теоретиків, які на зламі століть закладали основи політичної соціології як самостійної наукової дисципліни. Російський вчений вивчав політичну науку не тільки в Росії, а й в інших країнах Заходу. Написана ним фундаментальна праця “Демократія і політичні партії” увійшла до класики політичної науки, витримавши чимало видань основними європейськими мовами.

У підрозділі 1.3 “Теоретичні передумови вчення про політичні партії М.Острогорського” з’ясовуються науково-теоретичні передумови формування суспільно-політичних поглядів М.Острогорського та їх вплив на формування його критичної теорії політичних партій.

М.Острогорський – один з небагатьох теоретиків, які на зламі двох століть заклали основи партології – нової галузі політології. Аналіз М.Острогорським проблематики соціології політичних партій, політичної поведінки та електоральної участі заснований «не на порожньому місці». Ці питання особливо активно розроблялися на початку ХХ століття, коли відбувалося зростання впливу політичних партій, розробка ідейних, організаційних і політичних принципів, програм, стратегій й тактики.

Значний вплив на формування суспільно-політичних поглядів М.Острогорського здійснили традиції російської політико-соціологічної школи.

У формуванні свого світогляду і методологічних принципів М.Острогорський спирався також на ідеї англо-французької позитивістської традиції. Звільнившись при цьому від деяких крайнощів, властивих позитивізму, російський вчений позначає чимало теоретичних орієнтирів у проблематиці демократичного управління і політичних партій для сучасних дослідників. Особливості теоретико-методологічних принципів вченого зумовили також і те явище, що його творчість не вписується з достатньою ясністю до рамок якихось політико-соціологічних традицій. Причиною тому стало те, що сформувавшись як політичний дослідник у Росії, у подальшому, М.Острогорський спирався (майже виключно) у своїй творчості на західні матеріали. Великий вплив на його творчість справили праці провідних науковців його часу: В.Парето, М.Вебера, О.Конта, Г.Спенсера, Дж. Ст. Мілля і А.де Токвіля.

У другому розділі “Теоретичні засади критичної теорії політичних партій М.Острогорського” виокремлено два підрозділи, де розкриваються сутність критичної теорії політичних партій М.Острогорського, систематизуються виокремлені ним авторитарні тенденції у розвитку і функціонуванні політичних партій.

У підрозділі 2.1 “Концепція кокусу як засобу зосередження впливу у політичній партії” зазначається, що однією з найважливіших складових критичної теорії політичних партій М.Острогорського є концепція кокусу як засобу зосередження впливу у політичних партіях.

М.Острогорський мав свій особливий підхід до наукового вивчення політичних партій. Він аналізує генезис, соціальний склад та членську базу партій, організаційну структуру та способи прийняття політичних рішень, політичну стратегію та технологію партійного впливу на електорат.

Виникнення політичних партій, які діють у масовому середовищі, М. Острогорський нерозривно пов’язував з еволюцією конституційного представницького режиму правління й розглядав як відбиття інституціоналізації основних соціально-політичних сил суспільства в новий час.

М. Острогорський звернув увагу на те, що у другій половині XIX століття відбулися значні зміни в організації партій. Він зазначив, що в умовах представницької демократії партія може одержати перемогу на виборах лише за умови постійно діючої організації й професіоналізму партійних працівників. Неминуча еволюція масових політичних партій у напряму раціоналізації, бюрократизації й централізації виступає в концепції М. Острогорського як загальна закономірна тенденція. М.Острогорський першим вказав на з’вязок таких параметрів розвитку, як перехід до масового суспільства й можливість маніпуляції волею виборців, взаємозалежність мас і політичних партій, бюрократизації і формалізації партійної діяльності в конкурентній боротьбі за владу. Однією з небезпечних тенденцій еволюції політичних партій, за М.Острогорським, є виникнення так званого кокусу – політичного механізму, що дає змогу вузькому колу партійних лідерів зосереджувати у своїх руках владу над партійними структурами. Зміни, зафіксовані ним, полягали в тому, що виникли масові партійні організації, спеціальні центри з проведення передвиборчої кампанії та кокуси – низові організаційні осередки, котрі забезпечували зв’язок центрального керівництва з масами. Учений приділяв значну увагу аналізові адміністративної складової партії, перш за все її ядра (кокусу). Кокус, що виник як спеціалізований орган, який забезпечує зв’язок парламентських партій із масами виборців, з часом стає інститутом, який займається координацією всієї партійної роботи і в парламенті, і в масах, здійсненням пропаганди партійної ідеологогії. М. Острогорський вважав, що політичні партії замість виконання своєї ключової функції посередника між громадянським суспільством та державою стають знаряддям реалізації групових інтересів партійних еліт у владних структурах.

У підрозділі 2.2 “Авторитарні тенденції у розвитку і функціонуванні політичних партій” аналізуються і систематизуються виокремлені М.Острогорським авторитарні тенденції, властиві внутрішньопартійному життю в умовах формальної політичної рівності, та, заснованій на правлінні партій, демократії.

Учений зазначає, що політичні партії у своєму розвитку і функціонуванні: схильні до олігархізації незалежно від їхнього політичного спрямування; виражають інтереси існування партійного апарату і партійної еліти натомість представництва інтересів усього народу; ставлять за мету захоплення панівної ролі у виконавчій і законодавчій сферах; перетворюються на „машини” для виробництва “партійців”; зазвичай у своїй діяльності практикують формально-машинні методи керування людьми.

М.Острогорський звертає увагу на те, що  внутрішньопартійне життя є демократичним лише ззовні, насправді ж існуюча партійна система звела усі політичні відносини до суто формальної одноманітності. Організовані дискусії та інші комунікативні форми політичної участі в партіях проводяться лише для конституювання існуючої системи політичної партії для того, щоб члени, які не беруть участі в реальному управлінні партією, мали можливість відчути свою причетність до політичних процесів, що відбуваються. Його бентежить той факт, що політичні партії, пропонуючи можливість якщо не соціальної, то політичної ідентичності на основі соціальної доктрини, вимагають як наслідок глобальної прихильності. Він показує процес трансформації старих партій у перманентні політичні організації, зорієнтовані на завоювання влади. Претендуючи спочатку на роль виразника „народних інтересів”, вони поступово монополізують державне управління.

М.Острогорський вбачає в партіях формальну – “машинну” силу, що протиставляє себе реальним і живим силам, таким, що діють в політичному житті. Він вказує на загрозу панування машини, яка створюючи ілюзію закономірності політичних сил, впливає на свідомість і волю мас. Партії захопили для себе роль політичної мобілізації мас, залишивши пригніченому та апатичному виборцеві роль звичайного статиста. Процес олігархізації партій супроводжується формалізацією й машинізацією політики. Губиться зміст представницької демократії, вона вже не становить усе розмаїття думок та інтересів.

У третьому розділі “Альтернативні партіям форми політичної участі в концепції демократії М.Острогорського”, який складається з двох підрозділів, розкривається зміст демократичого ідеалу М.Острогорського та досліджуються запропоновані ним шляхи подолання  політичного відчуження поза межами політичних партій.

У підрозділі 3.1 “Політичне відчуження як наслідок діяльності політичних партій” розкривається зміст політичного відчуження у розумінні М.Острогорського. Співвідносячи політичний формалізм держави з політичним формалізмом, продукованим політичною партією та її організацією, М.Острогорський стверджує, що за умов партійного формалізму небезпека відчуження сягає кульмінаційного пункту, тому що до морального примусу, який здійснюється партійною умовністю під маскою свободи, додається ще сила організації з її дисципліною та постійними кадрами. Чим більш досконалою є організація, тим більше вона деморалізує партію і принижує  громадське життя. З іншого боку для того, щоб підтримати себе, партії дедалі більше потребують сильної організації. З’ясовуючи діалектику партії та її організації, М.Острогорський розкриває специфіку політичної партії як особливого механізму політичного відчуження. Ставши між виборцем та владою, політична партія ортодоксального типу, завдяки збільшеній організаційній потужності кокусу, спровокувала зростання політичного відчуження за всіма можливими напрямами. Це виражається в зниженні рівня демократичної участі громадян у формуванні представницьких структур, відсутності впливу виборців на функціонування цих структур, неможливості здійснення соціального контролю. Політична діяльність у всіх її проявах стає відчуженою діяльністю для основної частини суспільства.

 Наростаюче політичне відчуження, пов’язане зі зростаючим впливом кокуса з одного боку, і зростанням індиферентності соціальних мас з іншого, необхідно, на думку М.Острогорського зруйнувати, але не стільки відмовляючись від партії як політичної форми, скільки за рахунок зміни її організації.

У підрозділі 3.2 “Демократичний ідеал М.Острогорського та шляхи подолання політичного відчуження поза межами  політичних партій” досліджується зміст демократичого ідеалу М.Острогорського та розкривається значущість його ідей для розуміння місця і ролі партій у сучасному політичному житті.

 На підставі ретельного аналізу історії й практичної діяльності   політичних   партій   М.Острогорський   доходить   висновку, що варто відмовитися від політичних партій старого типу, які протистоять одна одній  у боротьбі за владу й вплив на суспільство, таких партій, що мають постійну структуру й організацію. Небезпечним наслідком цього протиборства він вважає відчуження від політичного життя більшої частини населення й формування кокусу – партійної організації, яка узурпує всю повноту влади. Місце  партій із жорсткою організацією повинні зайняти, на його думку, вільні громадські асоціації, рухи, ліги, що ставлять перед собою більш конкретні й здійсненні завдання різного роду. Ним наголошуєтья, що участь в одній з таких асоціацій не повинна виключати участі в іншій, тобто дві людини, які стали опонентами з одного питання, мали змогу потім стати союзниками з іншого. Пропозицію заміни закритих партій широкими громадськими рухами, об’єднаними конкретними цілями та інтересами,  автор називає “концепцією ліг”.

Узгодження загальних і приватних інтересів у “концепції ліг” М.Острогорського досягається шляхом “природнього відбору”, коли в процесі виборів громадськість обирає для себе найбільш значущі цілі та вимоги, що запропоновані конкуруючими “вільними лігами”, які в разі перемоги стають, таким чином, спільними інтересами або “загальною волею”. Громадяни вибирають між різними вимогами груп в особі їхніх лідерів, які стають представниками в парламенті ідей та пропозицій, що отримали підтримку. Ці лідери беруть участь в управлінні і водночас відповідають за реалізацію таких “добірних завдань”. Таким чином вирішуються не тільки проблема соціально-політичного консенсусу, якості лідерів та управління, але й проблема меншості, яка, постійно змінюючись, не відчуває морального тиску й індивід почуває себе більш вільним.

М.Острогорський є прибічником змішаної моделі демократичного правління, відомої  ще з часів Платона і Арістотеля як правління найкращих, засноване на рівності на підставі чеснот і заслуг. Однак вчений уникає або недооцінює особисто-психологічні чинники влади – владні орієнтації індивіда в політиці. Це зумовлено тим, що для М.Острогорського політична боротьба в ідеальному своєму розвитку зводиться до боротьби ідей. Боротьба за владу ним ігнорується також з причини того, що дана концепція ґрунтується на утопічній ідеї майбутнього суспільства, в якому інтереси “повинні бути зведені до ідей, звільнених від персонального елементу”, тобто вузькості і дріб’язковості. Таке суспільство характеризується альтруїстичною залученістю громадян у політику.

Серед інших недоліків моделі демократіі М.Острогорського слід зазначити те, що вона заснована на припущенні, що пересічний громадянин здатен сформулювати адекватну компетентну думку щодо громадської користі різних вимог у сучасному складному суспільстві. Основним недоліком такої моделі вченого є недооцінка ним неминучості партикуляризму більшості вимог в сучасному диференційованому суспільстві - звідси малоймовірність  досягнення необхідної згоди з більшості з них.

Сучасне значення теоретичних висновків М.Острогорського полягає у тому, що він не лише вказав на небезпеку негативних тенденцій розвитку політичних партій і демократії, а й намітив шляхи їх подолання. Це – відмова від колективної партійної відповідальності, що спричинює відставку уряду, й заміна її індивідуальною відповідальністю міністрів і депутатів; подолання тиранії більшості через забезпечення і представництво тих груп, які опинились у меншості; висування депутатів не за ознакою належності до певної партії, а від громадьских рухів, які гнучкіше виражають різноманітні інтереси населення, подолання розриву між громадянським суспільством і державою, між суспільством і політичним життям, між політикою і мораллю.