ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ В УМОВАХ СУЧАСНОЇ ІНФОРМАЦІЙНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику дисертаційної роботи: актуальність теми, об’єкт і предмет дослідження, основну мету та завдання для її досягнення, наукову новизну й практичне значення одержаних результатів, їх апробацію та публікації.

У першому розділі «Політична культура як предмет наукового дослідження» здійснено огляд та аналіз наукових праць, зокрема розглянуто різні підходи до феномену політичної культури, її трансформації в умовах розгортання інформаційного простору.

У підрозділі 1.1.           «Методологічні підходи до аналізу політичної культури» проаналізовано ступінь наукового розроблення теми, джерела виникнення й інтерпретації політичної культури у політологічному і науковому дискурсах.

Політична культура розглядається як істотна складова  культури поряд з релігійною, правовою, художньою, науковою, інформаційною. Підкреслюється, що у переломні періоди життя суспільства очевидною є необхідність пошуку нових концептуальних підходів до розуміння та аналізу політичної культури, — передусім з точки зору її динаміки. Відповідно, таке завдання є особливо важливим у період розгортання революційних за своєю сутністю інформаційних процесів, які істотно впливають на політико-культурні комунікації, утворючи нові форми політико-комунікативної культури.

Обґрунтована теза щодо необхідності в умовах інформаційної революції розроблення нового концептуального підходу до визначення поняття «політична культура», який тлумачить її водночас і як процес суб’єктивації (усвідомлення, оцінка й переоцінка, інтелектуальне присвоєння та освоєння) політичної реальності, і як процес об’єктивації (опредмечування в найрізноманітніших його формах) суб’єктивованого й суб’єктивного досвіду політичних відносин.

Критично проаналізована класична концепція політичної культури Г. Алмонда і С. Верби як сукупності певних зразкових орієнтацій на політичну дію, що відображають особливості кожної політичної системи. Таке тлумачення політичної культури як системної сукупності усталених політичних уявлень, переконань, почуттів та оцінок, експресивних символів та цінностей обмежує її трьома рівнями свідомості: когнітивним (пізнання), афективним (емоції) та оціночним (судження). Отже, сама політична діяльність до подібних визначень політичної культури не потрапляє.

Аналіз поняття політичної культури отримав подальший розвиток у сучасних розробках українських дослідників: В. Андрущенка, О. Бабкіної,

В. Баракова, В. Бебика, О. Білоруса, В. Боровика, А. Величко, Є. Головахи,

В. Горбатенка, В. Корнієнка, В. Кременя, П. Кононенка, І. Кураса,

М. Михальченка, А. Москаленка, Л. Нагорної, Ю. Пахомова, В. Ребкала,

М. Чурилова, В. Якушика та ін.

У рамках досліджень зазначених авторів сформовано уявлення про структуру політичної культури із виокремленням таких елементів, як: цінності, норми, установки, традиції, звичаї, ритуали, зразки поведінки, політична символіка тощо, хоча не надавалася належна увага комунікативним структурам. Водночас у роботі доведено, що феномен політичної культури доречно виводити із самого політичного способу організації суспільного життя, конкретних форм реально здійснюваної у сфері політичних відносин діяльності. Політична культура характеризує у подібному контексті рівні фаховості (компетентності), усвідомлення вчинків, змісту відповідних політичних відносин, які відображаються в тих чи інших типах політичних комунікацій.

У підрозділі 1.2. «Природа та сутнісні риси політико-комунікативної культури» розкрито суттєві риси політико-комунікативної культури (культури політичних комунікацій) та механізми її впливу на соціально-політичні процеси. 

Критерієм оволодіння культурою політичних комунікацій є не будь-яка реальна політична діяльність, а лише діяльність усталена, змістовна й результативна, яка відображає втілюваний на практиці внутрішній кодекс людської поведінки, є своєрідним стилем діяльності індивіда чи соціальної групи у певній сфері політичного життя.

У роботі показано, що структурно політико-комунікаційна культура представлена різноманітними інформаційно-комунікативними утвореннями: цінностями та ціннісними орієнтаціями, імперативами та установками (атитюдами), стереотипами мислення та поведінки, ідеологічними концепціями та моделями функціонування політичних інституцій, політичними символами й знаками, які позначають (кодують, шифрують) різноманітну політичну інформацію.

Функціональні характеристики політико-комунікаційної культури найбільш адекватно пояснює діяльний підхід, із позицій якого політико-культурні елементи відіграють роль мотивів, цілей, засобів і форм політичної діяльності, алгоритмів її здійснення тощо.

Якість політико-комунікаційної культури в роботі запропоновано визначати рівнем розвиненості громадянського суспільства й обміну політичною інформацією як прямими та зворотними комунікаціями на горизонтальному рівні (між членами суспільства й організаціями) та на вертикальному (між ієрархічно відмінними елементами політичної системи). Інтенсивність здійснення подібних горизонтальних та вертикальних комунікацій є прямо пропорційною досягнутому в суспільстві рівню демократії.

Демократична вертикаль політико-культурної комунікації передбачає рівноправний обмін інформацією про політичні й культурні процеси в суспільстві та їх конкретні прояви між «правлячою елітою» і «керівними масами» за допомогою незалежних засобів масової інформації (І. Підлуська). Головне, щоб пропонована інформація була якісною: повною, точною, достовірною, завершеною та такою, що піддається перевірці.

Політико-культурні комунікації повинні бути не односпрямованим вертикальним процесом (від еліт до пасивно сприймаючих мас), а сукупністю різноспрямованих повідомлень, обмін якими відбувається між різними членами громадянського суспільства та «правлячою елітою» за допомогою механізмів зворотного зв’язку.

У підрозділі 1.3. «Типологія і рівні  політико-комунікативної культури» здійснено спробу виділити три стадії (або три рівні) політико-інформаційної взаємодії: передкомунікативну, комунікативну й посткомунікативну. У передкомунікативному випадку йдеться про елементарну трансляцію інформації, спробу налагодження контакту. На комунікативному рівні з’являється осмислення відповідей реципієнта на первинну інформацію, отриману від комунікатора. На посткомунікативному рівні відбувається рух вторинної інформації в межах діалогового чи монологового зв’язку реципієнта і комунікатора (монологова комунікація не передбачає взаємодію комунікатора та реципієнта).

У дослідженні зазначається символічна природа політико-інформаційного обміну, оскільки саме символи, котрі відображають значимі для влади сутності слугують підставою ідентифікації політико-культурних об’єктів.

Публічний характер політико-культурної комунікації пов’язаний із різними формами дискурсу великих соціальних аудиторій, що породжує у цих масштабних акторів особливі комунікативні інтереси, визначаючи політико-культурну комунікацію не як міжособистісну, а як масову.

У роботі протиставляються інтегрована й фрагментарна (різнорідна) політико-комунікативні культури, які характеризуються з одного боку низьким рівнем конфліктності й політичного насилля, лояльністю до політичного режиму, а з іншого — відсутністю згоди (консенсусу) громадян щодо політичного устрою, розбіжностями з питань розуміння влади, соціальним роз’єднанням, браком довіри між окремими соціальними групами, нелояльністю до державних інститутів і структур.

Таким чином, політико-комунікаційна культура імпліцитно вказує на  досягнутий стан політико-культурної комунікації, який співвідноситься з економічним і політичним розвитком суспільства, кореспондуючи при цьому з об’єктивістською ідеальною моделлю політико-комунікативної культури, яка нині формується в рамках глобального й регіонального інформаційного суспільства.

Отже, досягнутий конкретним суспільством рівень політико-комунікативної культури характеризує певну  системну якість (якісний стан), що відображає у «знятому вигляді» сучасний рівень розвиненості політичного життя суспільства, який у свою чергу вимагає певного рівня комунікативних процесів.

У другому розділі «Сучасна інформаційна революція як фактор трансформації політичної культури» розглянуто особливості процесів трансформації політичної культури під впливом перетворень інформаційного простору, спричинених інформаційною революцією.

У підрозділі 2.1. «Методологічна роль інформаційно-комунікативного підходу до дослідження політичної культури» обґрунтовано тезу про те, що будь-яка інформаційна діяльність, зачіпаючи потреби та інтереси людини й суспільства в цілому — незалежно від того, чи стосується вона питань політики, культури, економіки, чи соціальних проблем — спрямована не лише на інформування, а й на формування позицій, точок зору, ціннісних орієнтацій, соціальних установок.

Саме у цьому контексті в роботі аналізується взаємодія масової комунікації й політичної культури в реальній практиці ЗМІ як єдиний процес соціального управління: «ЗМІ – суспільство» – «суспільство – політична культура» – «політична культура – ЗМІ». У системі інфомаційно-комунікативних зв’язків ЗМІ є водночас і продуктом політичної культури, і знаряддям її формування.

Методологічна роль сучасного інформаційно-комунікативного підходу до дослідження політичної культури є особливо евристичною в процесі аналізу механізмів розгортання світового інформаційного простору, які характеризуються всепроникністю інформаційних потоків, небаченим розвитком ринку знакової цифрової продукції («дижиталізацією»), появою дедалі новітніших інформаційних технологій, удосконаленням і збільшенням кількості засобів масової комунікації.

Постійне поглиблення й розширення цього процесу вимагає від людства турботи про культуру інформаційної безпеки на базі невпинного вдосконалення медіа-етики та «кібер-етики», пошуку шляхів запобігання можливим негативним наслідкам вторгнення деструктивної інформації в структуру людської свідомості та міжлюдських комунікацій, що обертається   деформуванням моральнісного й духовного життя.

У дисертації обстоюється і на основі емпіричного матеріалу обґрунтовуються точка зору, згідно з якою інформаційне суспільство через Інтернет як особливий тип впливу на масову свідомість продукує незвичні й досі малопрогнозовані зміни, формуючи і спрямовуючи громадську думку та суспільну свідомість у несподіваних ракурсах і напрямках.

Зростаючі телекомунікативні можливості створюють підґрунтя для нового віртуального комунікативного зв’язку й, відповідно, відмирання більшості традиційних форм комунікації, які втрачають посередницько-символьні функції.

У підрозділі 2.2. «Трансформація засобів масової інформації як інструмент цілеспрямованого впливу на формування політико-інформативної культури» автор звертає увагу на тісний зв’язок понять «політична культура» й «культура громадянськості» із сучасною концепцією громадянського суспільства, в основу якої покладено ідею соціально-політичної активності окремих громадян та громадських організацій (перш за все на локальному та регіональному рівнях).

Така громадянська активність, як зазначається в дослідженні, є наслідком культурно-комунікативних процесів і має своїм результатом певні рівні політичної культури з громадянською активністю, спрямованою «знизу», аль¬тернативною традиційним формам соціально-політичної активності, керованим «згори», що призводить зазвичай до відчуження значної частини громадян від політичного життя.

Із посиланнями на праці українських дослідників медіа-культури              (А. Чічановський, В. Шкляр та ін.) у роботі зазначено, що за умов переходу до постіндустріального інформаційного суспільства сучасні мас-медіа (особливо електронні) створюють своєрідну гіперреальність — симуляцію дійсності, яка набуває для медіа-споживачів більшого значення, ніж реальне життя, що проявляється не тільки у повсякденних, уже звичних фактах залежності від телебачення чи Інтернету, але й у підміні реальних соціальних комунікацій індивіда віртуально-вдаваними.

Водночас створювана новітніми медіа гіперреальність уможливлює доступ до багатьох об’єктів, недоступних іншим чином через віддаленість або соціальну табуйованість. Це стосується зокрема поширеним у сучасних мас-медіа висвітленням сцен насилля, альтернативної сексуальності, наркотичної субкультури тощо.

Таким чином, розвиток глобальних комп’ютерних мереж призвів до появи віртуального «кіберпростору», який містить найрізноманітнішу інформацію — починаючи від надбань світової культури до інформації, яка може бути використана зі злочинною метою. Неможливе й недосяжне у «справжній реальності» трансформується у досяжне у віртуальному аудіовізуальному просторі, утворюючи таким чином багатовимірний континуум сучасної медіа-культури.

Усе це дозволяє стверджувати про багатовимірність сучасної медіа-культури, яка уможливлює більшу глибину подання інформації та одержання її у вигляді мультимедійного гіпертексту з численними посиланнями на інші гіпертексти — прямі (наприклад, на веб-сторінках електронних ЗМК) або символічні у контексті медіакультури.

Такі трансформації сучасної медіакультури разом з її інтерактивністю, технічно реалізованою в електронних ЗМК, призвели до значного зростання можливостей впливу мас-медіа на свідомість сучасної людини, яка має можливість вибирати певні моделі реальності включно із моделями соціально-політичними, творити віртуальні спільноти тощо.

У роботі показано, що ЗМІ є виразниками інтересів різних соціальних верств (цільових аудиторій), постачаючи їм не лише актуальну політичну інформацію, але й задовольняючи їхні інтереси, смаки тощо, відповідно впливаючи на формування політичної свідомості окремих осіб чи соціальних груп, підштовхуючи й спонукаючи їх до певних політичних дій. Водночас, поширюючи політичні знання, ЗМІ дають змогу громадянам оцінювати події, інформацію, політичні програми й ідеї громадських організацій та політичних партій.

Характер інформації, поширюваної ЗМК, дозволяє добирати, дозувати й інтерпретувати необхідну інформацію залежно від особливостей різних груп громадян таким чином, щоб встановлювати найтісніший контакт зі споживачем цієї інформації, активно впливаючи на свідомість аудиторії для ефективного засвоєння «потрібної» інформації. Саме на можливості дозування й добору інформації базується технологія маніпулювання свідомістю, що досить поширена в діяльності сучасних мас-медіа, спрямованій не стільки на інформування аудиторії, скільки на формування або зміну політичної позиції та ціннісних орієнтацій.

Отже, мас-медіа у їх сучасному вигляді є не продуктом громадської думки, а суб’єктом активного впливу через механізми масової комунікації на стан і перспективи розвитку громадської думки, формування політико-комунікативної культури. В процесі утворення інформаційного суспільства ця політико-інструментальна функція ЗМІ ще більше посилилася, бо від їх впливу на політичні відносини залежать демократизація життя, підвищення культурного та світоглядного рівня членів суспільства, процеси глобалізації тощо.

Таким чином, інформаційний простір суспільства перетворився на самостійний феномен, розвиток якого має свої еволюційні закономірності, але може бути керованим за допомогою того чи іншого типу «інформаційної політики». Водночас реальна роль мас-медіа полягає не лише в тому, щоб бути «четвертою владою», а й у тому, щоб бути посередником між суспільством, громадськими і державними організаціями, політичними та владними інститутами. Не слід ігнорувати й традиційну роль мас-медіа, яка виражає, транслює громадську думку, яка спроможна привертати увагу членів суспільства до нової суспільно-значимої проблеми або до оцінки тих чи інших явищ. ЗМІ спроможні, крім того, створювати на засадах колективної творчості різноманітні плюралістичні новаторські програми, котрі відповідають високим стандартам моралі та якості, відображати різноманітні філософські ідеї та релігійні вірування, зміцнювати взаєморозуміння й терпимість.

У підрозділі 2.3. «Інформаційна революція та демократична парадигма політико-комунікативної культури» наголошується на необхідності конкретизації категорії «демократичних процесів» не лише щодо політики, але й щодо всіх сфер культури. Підкреслюється, що новітні телекомунікаційні технології (зокрема, Інтернет) завдяки підвищенню рівня інформаційно-комунікативної культури й громадянської свідомості населення трансформують уявлення про систему прав та баланс цінностей людини, забезпечують право на доступ до публічної інформації; сприяють реалізації права на свободу соціальних трансформацій, надають умови для поширення будь-якої інформації.

На засадничу категорію прав людини й громадянина перетворюється вільна комунікація як інструмент подальшого підвищення рівня громадянської свідомості, політичної свідомості й культури, демократизації суспільства, захисту прав і свобод громадян.

Новітні ІКТ істотно розширюють канали взаємодії держави та її громадян, підвищують якість цієї взаємодії, сприяючи тим самим зміцненню громадянського суспільства, побудованого на засадах взаєморозуміння, врахування інтересів кожного у прагненні до забезпечення спільних цілей та інтересів, формування демократичного типу політичної культури як культури громадянського суспільства, у межах якого забезпечується належний рівень плюралізму, що відповідає демократичному режиму.

Перехід до демократичної політичної культури — це налагодження постійного зворотного зв’язку в системі «політика – громадська думка», який передбачає право громадян об’єднуватися в політичні партії, суспільні організації, їх рівноправну політичну діяльність у рамках багатопартійної політичної системи, можливість брати участь у політичному житті держави, впливати через наявний у суспільстві правовий механізм на діяльність органів влади й управління.

У третьому розділі «Проблеми формування політико-комунікативної культури в сучасному українському суспільстві» вказується на труднощі, суперечності та проблеми формування політико-комунікативних процесів демократичного типу в сучасному українському суспільстві.

У підрозділі 3.1. «Специфіка становлення сучасної культури політичних комунікацій» зазначається, що за своїм політичним статусом нинішня політична культура українського народу є постколоніальною, і для неї значною мірою характерні деукраїнізований та русифікований стан, комплекси національної меншовартості й кривди, атрофована здатність до адекватної оцінки власних національних інтересів, цілей і цінностей, відсутність навичок до суверенного мислення та поведінки, схильність більше розраховувати на зовнішню допомогу, ніж на власні сили, вміння служити на тлі відсутності навичок до самоврядування.

За характером соціально-політичних процесів, що розгортаються в самостійній Україні, політична культура сучасного українського суспільства є національною і незалежною, її підґрунтям є реабілітовані й легалізовані цінності суверенних епох української історії, ідеали національно-визвольної боротьби та сучасні потреби українського народу.

За ідеологічною спрямованістю для політичної культури України характерним є розкол суспільства на прихильників комуністичних і соціалістичних цінностей з одного боку та консервативно-ліберальних — з іншого, на інтернаціоналістів-космополітів та патріотів-незалежників (націоналістів). Проте загальна тенденція суспільного розвитку характеризується лібералізацією суспільних відносин і поступовою українізацією політичних інституцій та всіх регіонів держави.

За цивілізаційно-культурними ознаками сучасній Україні загалом властива прихильність до західноєвропейських політичних цінностей, хоча помітну роль у політичному житті народу відіграють риси ментальності та культури, характерні для східних народів, які особливо рельєфно проявляються у культурних і політичних відносинах з іншими націями і народами. Зокрема, характерною є розколотість українського народу на україномовну та російськомовну частини й, відповідно, — зорієнтованість на українську та російську культури.

За системними якостями й зрілістю політичній культурі українського народу властиві фрагментарність та амбівалентність (поєднання різних за змістом і спрямованістю елементів), нецілісність, відсутність окремих компонентів (несформований характер), неорганічність (чимало політико-культурних елементів не відповідають ментальності, національному характеру, традиціям, усій системі культури української нації).

Досі провідною ознакою вітчизняних ЗМІ не стала діалогічність як форма зіставлення думок та орієнтацій. Діалогічні формати не користуються попитом і серед політичної еліти. Нерозвиненість культури діалогу є причиною того, що журналістика не стільки інформує громадськість про життєво важливі проблеми, скільки інтерпретує їх через призму влади та фінансово-політичних угрупувань. Крім того, до відсутності діалогічності призводить комунікативна несамодостатність аудиторії, зумовлена як економічними причинами (недоступність широкого вибору інформаційних джерел), так і недостатнім усвідомленням громадянами конституційного права на інформацію.

Дослідники процесів розвитку інформатизації та комунікації в сучасній Україні констатують прояви неадекватної реакції на отриману інформацію — від абсолютного неприйняття до надмірної довірливості. Тобто люди реагують на повідомлення ЗМІ вибірково, і це залежить від їх життєвого досвіду, виховання, освіченості, здатності критично мислити, поточних особистих проблем, соціального статусу, кола спілкування, партійної належності тощо.

У підрозділі 3.2. «Роль інформаційної складової в утвердження політико-комунікативної культури демократичного типу в сучасному українському суспільстві» наголошується на утвердженні в українському суспільстві домінанти критичного мислення й переконаності у тому, що критичне сприйняття проблеми сприяє її розв’язанню. По суті, йдеться про панівну функцію мас-медіа, завдяки якій можливе оприлюднення точок зору носіїв критичного сприйняття реальності. Однак дійсно авторитетних, впливових опонентів чинної української влади серед ЗМІ через незгуртованість позиції опозиційних сил поки що в Україні немає. Ряд партійних видань навряд чи можна вважати виразником дієвої опозиції. Їх аудиторія звужена до обмеженого ідеологічного сегмента.

Досліджуючи цю проблему, автор зауважує, що носіями панівної функції є лише декілька недосяжних для цензури інтернет-видань, у яких домінує критичне мислення. Однак через недоступність мережі Інтернет для широкого загалу вважати їх впливовими не можна. 

Владний тиск на органи публічної критики — вразливе місце вітчизняної політико-інформативної системи, що гальмує процес утвердження політико-комунікативної культури демократичного типу.

Водночас доступ до інформаційних баз даних, до вільної, правдивої та об’єктивної інформації є невід’ємним правом кожної людини у демократичному суспільстві, можливості для реалізації якого забезпечують новітні інформаційно-комунікаційні технології.

Підрозділ 3.3. «Проблеми і протиріччя формування політико-комунікативної культури сучасного типу в Україні» передбачає вивчення та аналіз суперечностей і проблем, що гальмують становлення політико-комунікативної культури новітнього типу в українському суспільстві.

Зазначається, що  тяжіння України до інформаційного світу та інтеграції в європейське й глобальне інформаційне суспільство — об’єктивний процес.

Проблема полягає в тому, як зберегти соціокультурну та інформаційну ідентичність, реалізуючи демократичний алгоритм розвитку суспільства в рамках політико-комунікативної культури світового типу.

Ця проблема окреслюється в дисертації в рамках діалектики національно-унікального та інтернаціонально-універсального й визначена як найважливіша та найгостріша серед проблем, якими позначений розвиток політико-інформаційних процесів в Україні.

При цьому зазначається, що відповідь на запитання про те, чи можливий власний «український шлях» демократичного розвитку, значною мірою залежить від вибору альтернатив соціальної самоорганізації, соціокультурної та політичної творчості «знизу» або соціального конструювання «згори», за традиційним політичним сценарієм «свідомого планування».

Таким чином виникає нагальна потреба в процесі формування в Україні політико-комунікативної культури сучасного типу орієнтуватися на наукове осмислення етнонаціональної самоорганізації, проблем національної державності, державного управління націєтворенням та національною структурою, формування соціально-політичних механізмів розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин, аналізу наявних форм національного об’єднання і моделювання нових.