ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ У КОНТЕКСТІ СПІВВІДНОШЕННЯ ТРАДИЦІЇ І МОДЕРНІЗАЦІЇ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ТРАНСФОРМАЦІЯ ІНСТИТУТУ ГЛАВИ ДЕРЖАВИ У КОНТЕКСТІ СПІВВІДНОШЕННЯ ТРАДИЦІЇ І МОДЕРНІЗАЦІЇ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

 

У Вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначено її об’єкт та предмет, сформульовані мета й завдання, розкрито теоретичні та методологічні основи дослідження, означені наукова новизна, практичне значення й апробація одержаних результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження глави держави як політико-правового інституту» проаналізовано здобутки зарубіжних та вітчизняних вчених з дослідження еволюції, становлення та розвитку інституту глави держави, особливостей визначення його політико-правового статусу.

У першому підрозділі «Базові принципи формування політико-правового статусу глави держави» здійснено аналіз ступеня висвітлення проблематики функціонування інституту глави держави в науковій літературі. З’ясовано, що зазначена проблематика на достатньому рівні розроблена у працях як вітчизняних, так і зарубіжних вчених. Це пояснюється тим, що глава держава є однією з ключових постатей у політичній системі будь-якої країни. Дослiдження з проблематики вивчення інституту глави держави можна подiлити на три групи.

Перша група включає праці, присвячені висвітленню певних аспектів функціонування інституту глави держави та здійснення державної влади (дослідження К.Арановського, С.Бульбенюка, Д.Горовітца, М.Дмитренка, Л.Дюгі, Г.Єллінека, Ж.-П. Жакке, М.Кармазіної, Ю.Коломійця, Н.Сахарова, С.Серьогіної, Л.Симонішвілі, В.Чиркіна, В.Шаповала та ін.).

Окремою групою наукових напрацювань, які формують бібліографічну основу представленої роботи, є дослідження науковців – фахівців з проблематики конституціалізму, демократизації та вивчення специфіки розвитку інституту президентства в окремих країнах світу (В.Авсієвича, І.Алєксєєнка, Ф.Бурчака, А.Воскресенського, Е.Дабагяна, Дж. Л.Коена, Т.Ляшенко, О.Орлова, О.Черкасова, Л.Ентіна, ін.).

Третю групу робіт складають дослідження основних моделей президенціалізму, поширених у сучасному світі. Окрему увагу присвячено працям, автори яких з’ясовують передумови, фактори та чинники, які спричиняють гіпертрофоване зростання значення і ваги інституту глави держави в окремих регіонах світу (на прикладі країн Східної Європи, Азії, Африки, Латинської Америки) та перетворення його у суперпрезиденціалізм (Т.Бейлі, В.Дем’янець, О.Зазнаєв, І.Козіков, А.Куртов, О.Кинев, Г. Дж.Ласкі, Г.Лінц, С.Паречина, Ю.Сумбатян, М.Шугарт та ін.).

Об’єкт і предмет представленого дослідження детермінували важливість вивчення основних аргументів на користь монархічної форми правління, які пропонувалися мислителями минулого та висуваються науковцями сьогодні. Такі аргументи можуть бути розглянуті за декількома напрямками, а саме: 1) через з’ясування базових ознак монархічної форми правління; 2) завдяки конкретизації порівняльно-історичного аналізу феномену священного, божественного характеру влади монарха як одного з центральних аргументів захисників цієї системи державного правління; 3) шляхом розгляду «сильних» і «слабких» сторін невід’ємних рис монархічного правління – спадковості, стабільності, неперервності та безконфліктності. Означеній проблематиці наукову увагу приділяли Ф.Вейс, А.Кольєв, М.Сапронова, Л.Тихомиров, О.Фісун, С.Шуляк та ін.

Дослідження проблематики особливостей визначення політико-правового статусу інституту глави держави передбачає з’ясування досить широкого кола питань, серед яких, необхідно виокремити такий політико-правовий аспект, як місце інституту глави держави у системі державної організації й  управління, зокрема за умов функціонування тієї чи іншої форми правління. З точки зору структурно-функціонального підходу – авторитетного наукового напряму дослідження інституту глави держави, одним з центральних інститутів будь-якої держави є інститут глави держави, який являє собою один з найвищих органів держави. У своєму конкретному вияві інститут глави держави – це існування вищої посадової особи у будь-якій  державі світу. Водночас, багатьма дослідниками недостатня увага приділяється висвітленню соціокультурних особливостей становлення і розвитку інституту глави держави, його трансформації під впливом дії протилежних факторів – традиційного та інноваційного (модернізаційного) характеру.

У другому підрозділі «Інститут глави держави крізь призму розгляду форми правління» здійснено аналіз базових моделей функціонування інституту глави держави у сучасному світі на основі вивчення різних способів типологізації форм державного правління у політичній науці. Саме розгляд особливостей статусу та повноважень глави держави крізь призму вивчення форми правління дозволяє конкретизувати типові способи владарювання вищого рівня у тій чи іншій країні і тим самим більш предметно дослідити ті трансформації політико-цивілізаційного ґатунку, які спостерігаються сьогодні.

Проблема розгляду основних різновидів форми державного правління є однією з центральних тем дослідницьких пошуків у межах політичної науки. Це пояснюється, насамперед, тим, що за основу типологізації форм державного правління можна  взяти безліч критеріїв. Окрім того, ті системні трансформації політичного та соціально-економічного спрямування, які розпочалися кілька десятиріч тому у багатьох країнах та регіонах світу, та ті, які тривають і досі, висувають перед науковцями якісно нові вимоги. Отже, не дивно, що велика частина дослідників вважають: поняття «монархія» та «республіка» на сучасному етапі розвитку держави є більш символічними; їх потрібно поєднувати з іншими критеріями – рівнем демократії (демократизації), ступенем політичних, соціальних, економічних свобод у суспільстві, специфікою політичної і правової культури тощо. Українська дослідниця С.Серьогіна, наприклад, пропонує поєднати такі два поняття, як «форма правління» та «політичний режим».

Таким чином, системне дослідження сутності форми державного правління передбачає поєднання у собі трьох базових аспектів функціонування будь-якої держави: 1) політичного (розгляд певної структури та політичних відносин у межах здійснення повноважень тими чи іншими представниками органів державної влади), 2) юридично-правового (аналіз юридично-правового статусу та особливостей правового регулювання таких відносин), 3) соціологічного (розуміння того, що органи державної влади завжди функціонують у конкретному суспільстві на певному етапі його розвитку, що не може не накладати відбиток на всі політико-правові процедури їх взаємовідносин).

У другому розділі «Специфіка основних моделей інституту глави держави у сучасному світі» аналізуються ключові характеристики монархізму і президенціалізму як базових моделей розвитку інституту глави держави.

У першому підрозділі «Вади та недоліки монархічної форми правління» відзначається, що інтерес до монархії як особливої форми правління в останні роки тільки зростає. Час від часу у тій чи іншій країні розгортаються дискусії про необхідність реставрації у ній національної монархії. Тому пошуки відповідей на питання про привабливість монархічної системи правління є необхідними й актуальними з огляду на визначення можливих моделей трансформації форми державного правління у світі в цілому та в Україні зокрема.

Значна частина держав сучасного світу зберігають прихильність до монархічної форми правління в силу багатьох умов: традицій та звичаїв, особливостей релігійного світогляду та національного менталітету, специфіки політичної історії тощо. Причому, це стосується не тільки, скажімо, країн Азії й Африки, в яких прихильність до монархічної форми правління зумовлена передусім ісламською релігійною свідомістю, але й найрозвинутіших європейських держав (Великої Британії, Бельгії, Швеції, Нідерландів та багатьох інших). Головними ознаками монархічної форми правління, зазвичай, називають наступні. По-перше, чітко встановлений, такий, що історично склався, порядок престолонаслідування, який базується на принципі спадковості. По-друге, пожиттєвий статус глави держави, оскільки його влада не вважається похідною від населення в цілому або від якогось органу центральної державної влади. По-третє, особа глави держави за умов функціонування монархічного правління є священною і недоторканою (на відміну від республіканського правління, де передбачений такий інститут політико-правової відповідальності найвищих посадових осіб, як імпічмент), що детерміновано значним ступенем символізму, який несе особа монарха.

Звичайно, сьогодні, на початку ХХІ століття, навіть палкі прихильники монархічного правління не можуть не зважати на  певну невідповідність між базовими засадами функціонування монархічної форми правління та тими політико-правовими трансформаціями, які відбуваються. Десакралізація верховної влади, зокрема і влади монаршої особи, суттєво позначається на суспільно-політичних настроях громадян не тільки європейських країн, але й інших регіонів світу. Проте, священний, божественний характер влади монарха сьогодні залишається доволі актуальним питанням дослідження проблематики форми правління.

На користь ефективності функціонування монархічної системи правління свідчить високий рівень стабільності (передусім, політичної) таких держав. Саме монархії забезпечують стабільність та неперервність певного, як правило, чітко визначеного напрямку політичного розвитку, а значить – його спадковий характер. Спадкоємність як ключовий принцип державного ладу є однією з найхарактерніших рис монархічної форми правління, вона виступає в якості її відносної переваги у порівнянні з республіканською системою. Таким чином, спадкоємність як об’єктивний принцип функціонування політичної системи найповніше виявляється за умов функціонування монархічної форми правління, забезпечуючи збереження, формування та передачу змісту соціокультурної та політико-історичної спадщини певної нації, виводячи її на новий рівень розвитку. Окрім того, принцип спадкоємності лежить в основі життєздатності абсолютної більшості монархічних систем правління. Варто зауважити, що безперечність дії принципу спадкоємності у функціонуванні монархічних держав аж ніяк не означає, що ці системи правління є закостенілими, незмінними або стагнаційними. Навпаки, досвід розвитку багатьох монархічних держав сучасності доводить їх суттєвий потенціал адаптивності. Монархії характеризуються досить високим ступенем здатності пристосовуватись до найрізноманітніших історичних і соціальних відносин, процесів, інститутів.

Таким чином, монархія – це не додаток до стабільності і добробуту, а ще один ресурс, що дозволяє легше переносити хворобу, швидше видужувати від політичних та економічних негараздів. До того ж, однією з тенденцій сучасних монархій є їх здатність пристосуватися до швидкоплинних змін і трансформацій, що спостерігаються у сучасному світі, їх потужний адаптивний соціополітичний потенціал.

Другий підрозділ «Особливості розвитку інституту президентства за умов функціонування демократичних політичних систем» акцентує увагу на специфіці розвитку інституту президенціалізму, насамперед, у країнах Європи та Північної Америки. Показовою є американська модель президентства. Це можна пояснити цілою низкою причин. По-перше, саме США – та країна, яка стала першою у новітній період історії людства державою з республіканською формою правління, що ґрунтується на принципі виборності усіх провідних інститутів державної влади – на федеральному та місцевому рівнях державного управління. По-друге, створення чинної і до сьогодні політичної системи США стало результатом своєрідного політико-правового синтезу двох протилежних, а в деяких випадках – навіть антагоністичних засад – республіканізму та монархізму. Адже північноамериканська президентська модель є безпосереднім наслідком вказаного синтезу. До того ж, більше, ніж за двісті років функціонування, вона довела свою життєздатність, політичну, правову, управлінську ефективність, на відміну, скажімо, від суперпрезидентських моделей, характерних для країн Латинської Америки, Африки та Азії. По-третє, на специфіку розвитку американської моделі президентства не міг не вплинути величезний геополітичний прорив, який вчинили США впродовж тривалого періоду XІХ – початку ХХІ століть.

Модель президентства у США обумовлює фактичну наявність у глави держави доволі великого простору для вияву особистої політичної волі, а також можливостей скористатися багатьма хитрощами задля прийняття і реалізації важливих політико-управлінських рішень, що іноді може тлумачитися як перевищення ними своїх конституційних повноважень та/або зловживання ними. Звертаючись до розгляду низки факторів і чинників, що визначають особливості інституту глави держави у США, на переконання автора, важливо враховувати і таку суттєву характеристику американської політичної системи, як національна модель ліберальної демократії. Її можна вважати досить показовою, перш за все за умов протиставлення формальних і реальних, дефектних і ліберальних демократій сучасності. Однією з базових ознак національної моделі ліберальної демократії у США постає формула: «Президент – головний охоронець конституційного ладу, а, насамперед, - прав і свобод громадян». Отже, саме американська політична система сформувала особливий тип інституту глави держави, який у сучасній політологічній літературі часто характеризують як президенціалізм. Президенціалізм – це специфічна форма правління, що заснована на принципі особливого інституціонального значення глави держави, який, з одного боку, є особою, котра займає де-юре і де-факто вище місце в структурі державних інститутів та водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. Глава держави є носієм найвищих політико-представницьких функцій, а також за умов президентського правління постає в якості одного з найважливіших, ключових елементів державного механізму.

Таким чином, у демократичних країнах на президента як главу держави покладається функція ведучого гаранта стабільності основ конституційного ладу. Відповідно з особливим статусом і повноваженнями президента, на ньому лежить й особлива відповідальність за збереження законності і суспільного благополуччя. Незважаючи на те, що статус глави держави достатньо універсальний, функціонування цілого ряду моделей президентства виявляє їх залежність від різних політичних режимів і різних систем державного правління. У демократичних країнах глава держави служить одним з провідних гарантів непорушності конституційних основ політичної системи.

Третій підрозділ «Суперпрезидентське правління як автократичний вектор розвитку інституту глави держави» присвячений з’ясуванню особливостей становлення і розвитку інституту президентства за умов функціонування автократичних режимів. Терміни «суперпрезидентська республіка», «суперпрезидентське правління», «суперпрезиденціалізм» є доволі поширеними у сучасних політологічних та юридичних дослідженнях. Це пояснюється тим, що даний різновид форми державного правління є розповсюдженим у сучасному світі. Причому, «розквіт» суперпрезиденціалізму спостерігався у другій половині ХХ століття, що було пов’язане багато в чому з процесами деколонізації, які розгорталися у тогочасному світі. Тому не дивно, що феномен суперпрезиденціалізму другої половини минулого століття характеризував політичний розвиток переважно країн постколоніального типу – це держави Африки, Азії та Латинської Америки (втім, остання група країн мали свою специфіку розвитку, що обумовлює необхідність їх окремого розгляду).

Специфіку має суперпрезиденціалізм у країнах Центральної Азії. Багато хто з фахівців стверджує: консервація моделі суперпрезиденціалізму у державах Центральної Азії є запорукою утримання цих суспільств від надмірної радикалізації політичного життя. Вибір суперпрезидентського правління у країнах цього регіону можна пояснити також традиційною для таких суспільств сакралізацією верховної влади, адже догмат про святість влади був, є і з впевненістю можна прогнозувати, що буде, беззаперечним для більшості громадян цих держав. Цікаво, що досліджувані держави мали однакові «стартові умови» двадцять років тому, втім сьогодні можна спостерігати їх політичну еволюцію від суто парламентарних форм правління до суперпрезидентських режимів в їх крайніх автократичних варіаціях з деякими елементами тоталітаризму.

Африканські варіанти суперпрезиденціалізму є також прикладами особливого, «субконтинентального» вияву моделі суперпрезиденціалізму. На жаль, досліджень африканських моделей суперпрезиденціалізму бракує у вітчизняній політичній науці. Спільною рисою для названої моделі інституту глави держави є його перетворення у своєрідного «батька нації», який є єдиним у трьох особах: як глава держави, як глава уряду, як лідер правлячої партії (часто єдиної, безальтернативної політичної партії в своїй країні). Африканський варіант моделі суперпрезиденціалізму дуже часто спирається на засади ідеології афроцентризму – різновиду світоглядної бази правого екстремізму, що ґрунтується на засадах традиціоналізму, патрімоніалізму, патронажно-клієнтальних відносин.

Свою особливість має інститут президенціалізму у країнах Латинської Америки. Саме держави цього регіону стали першими, хто пішов за прикладом США, в установі резидентури – інститут президентства у цьому регіоні починає формуватися і закріплюватися на конституційному рівні у першій половині ХІХ століття. Інститут президентства в країнах Латинської Америки перетворюється в джерело одноосібної влади, де президент також поєднує функції глави держави і глави уряду. У країнах цього регіону інститут президентства однозначно підноситься над іншими інститутами, а парламентам цих країн в сенсі контролю над виконавчою владою далеко до Конгресу США. Латиноамериканські президенти одноосібно формують свої уряди, не потребуючи згоди парламентських установ. Окрім того, досвід функціонування суперпрезиденціалізму у країнах Латинської Америки засвідчує, що така модель розвитку інституту глави держави передбачає суттєве зміщення системи державної влади у бік її виконавчих структур, які очолює безпосередньо президент.

Варто підкреслити, що у будь-якій державі сучасного світу, навіть з найбільш жорсткими варіантами авторитаризму, інститут президентства не може залишатися незмінним, «закостенілим». Адже вимоги часу, виклики внутрішнього та зовнішнього характеру спричиняють той чи інший ступінь трансформації президенціалізму. Однією з найбільш поширених тенденцій таких трансформацій сьогодні стає докорінний перегляд президенціалізму – його перетворення з автократа у посередника й арбітра між різними соціальними силам та політичними інститутами загальнонаціонального масштабу. Можна стверджувати, що необхідність таких перетворень стає умовою збереження місця і ролі моделі президенціалізму у національній політичній системі у ситуації економічних криз, соціальних катаклізмів, політичної нестабільності. Аналіз специфіки розвитку інституту президентства засвідчує, що, незважаючи на національний антураж, соціокультурні традиції та звичаї, історичну ретроспективу країни, кожна конкретна модель президенціалізму не може бути зведена до певної особистості, яка була або є главою держави. Це пояснюється тим, що внутрішня логіка інституту глави держави має перевищувати за сучасних умов і національні особливості, і певні персональні характеристики та риси глави держави.

Розділ третій «Традиціоналізм і модернізм у розвитку інституту глави держави» присвячено аналізу чинників, умов та особливостей розвитку інституту глави держави у контексті співвідношення традиції і модернізації, можливостей їх соціальної та політичної синергії.

У першому підрозділі «Інститут глави держави крізь призму дослідження рецепції ідеї «батьківства» як одного з різновидів традиціоналізму» – з’ясовано, що інститут глави держави у сучасному світі демонструє подвійний феномен. З одного боку, спостерігається достатньо високий ступінь незмінюваності базових засад функціонування. З іншого боку, не меншою є здатність інституту глави держави щодо адаптації до швидкоплинних змін у політичному, соціокультурному й економічному житті суспільства, що позначають цивілізаційний розвиток останніх десятиріч. Зрозуміло, що подібний феномен має не лише суто політичні підвалини, багато в чому він обумовлюється чинниками національно-ментального, духовно-культурного, світоглядного характеру. Традиціоналізм як одна з засад функціонування інституту глави держави також не втрачає свого значення. Актуальність розширення дослідницьких рамок вивчення інституту глави держави зростає ще й тому, що сьогодні все частіше у наукових та публіцистичних роботах зустрічаються прямі аналогії між призначенням функціонування інституту глави держави та відродженням у новому, модернізованому вигляді традиційної для розгляду цього політичного інституту ідеї «батьківства».

Розгляд інституту глави держави крізь призму соціальних відносин «батьківства» є досить цікавим для дослідження, оскільки в багатьох країнах навіть неофіційні найменування очільника держави вказують на специфіку подібних відносин. Як приклади, можна навести й постаті Ататюрка (батька усіх турків) та Туркменбаші (батька усіх туркмен), які вже відійшли в історію, і сучасних «національного лідера» (Російська Федерація) або «бацьку» (Білорусь). Тому ми можемо стверджувати, що подібний погляд на інститут глави держави має значні перспективи для подальших досліджень. Особливо необхідним є вивчення ефективності функціонування режимів, що ґрунтуються на ідеї «батьківства», з огляду на ті цивілізаційні зміни, які спостерігаються з кінця ХХ століття. Варто зауважити також, що більшість таких режимів не є демократичними, для них характерною є імітація діяльності ключових демократичних інститутів, «розмивання» повноважень глави держави, суттєві відмінності між формальним та реальним його політико-правовим статусом. Проте, не можна стверджувати, що режим «батьківства» глави держави має виключно негативні наслідки. Адже є безліч прикладів, коли глава держави, який виступає передусім в якості «батька нації» або «національного лідера», здатен згуртувати націю, забезпечити єднання суспільства, особливо у країнах традиційного та посттрадиційного типу.

Для країн демократичного спрямування, насамперед, з республіканською формою правління рецепція ідеї «батьківства» спостерігається через здійснення такої функції президента як політичний і соціальний арбітраж. Специфіка інституту глави держави полягає також у тому, що саме ця офіційна особа, цей політичний інститут є найчіткішим персоніфікатором державно-політичного механізму кожної конкретної країни. Навіть у тих випадках, коли глава держави не має реальних політико-управлінських повноважень, він на побутовому рівні функціонування громадської думки асоціюється з усією владною вертикаллю. Винятків з зазначеного феномену є обмаль, тому вони, мають сприйматися радше як винятки з загальновизнаних правил.

Другий підрозділ «Вплив традиції на характер політичної модернізації у контексті розгляду інституту глави держави» висвітлює проблематику трансформації інституту глави держави під впливом розгортання процесів системних перетворень у суспільстві. Автор з метою системного вивчення окресленої проблематики використовує такі категорії, як «модернізація», «трансформація», «глобалізація», «демократизація». Дисертант доводить, що у контексті розгляду місця і ролі інституту глави держави у здійсненні процесів модернізації, системних перетворень, особливо у країнах з відчутними традиціоналістськими характеристиками, слід вести мову про більш широкий соціокультурний та політичний феномен – трансформацію.

Окрема увага звертається на розгляд специфіки трансформації інституту президентства в Україні в останні два десятиріччя. Зазначено, що еволюція політико-правового статусу інституту президентства в Україні мала наступні ознаки. 1. На початку 1990-х років керівник Української РСР проголошувався найвищою посадовою особою та главою виконавчої влади, що можна пояснити, зокрема, обмеженим суверенітетом, який мала Українська РСР у складі СРСР. 2. Президент отримав статус глави держави, що поєднувався зі статусом глави виконавчої влади, на законодавчому рівні  ще до проголошення державної незалежності України – у лютому 1990 р. (Закон «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) України»). 3. У тексті Конституційного договору 1995 р., а згодом у Конституції  України 1996 р. було остаточно закріплено за президентом статус глави держави. 4. Перша редакція Конституції України 1996 р. та повернення до цієї редакції у жовтні 2010 р. закріплюють за главою держави широкі повноваження і дискреційну владу, можна стверджувати, що у відповідності до цих повноважень, президент має усі можливості виступати в якості неформального керівника системи виконавчої влади, а також керівника-адміністратора. 5. Значне скорочення повноважень президента внаслідок реформи 2004 р. та перетворення України на парламентсько-президентську республіку спричинив відчутний дуалізм влади, перманентний політичний конфлікт і протистояння як на рівні президент-парламент, так і на рівні президент-уряд, що засвідчило слабкість і недосконалість модифікованої політичної системи. Проте, місце  і роль у політичній системі президента України залишались все одно досить помітними: президент визначався самостійно з «силовим блоком» уряду, а також за ним залишалось право призначати і звільняти глав місцевих державних адміністрацій усіх рівнів. Тому, на переконання автора, аналізуючи нетривалий досвід функціонування глави держави в Україні у режимі парламентсько-президентської республіки, можна констатувати: навіть за умов суттєвого обмеження владних повноважень президента України, його роль та вага у системі виконавчої влади залишалась доволі значними.

Таким чином, виведення президента України поза систему поділу влади, його розташування над законодавчою, виконавчою і судовою владою, має слугувати, насамперед, місії соціального арбітражу глави держави, сприяти оптимізації виконання ним функції гармонізації соціальних, політичних, економічних, культурно-духовних відносин у країні. Головною запорукою забезпечення стабільності політико-правового статусу президента як глави держави в Україні має стати відхід від персоналізованого його тлумачення на користь розуміння президента в інституціональній царині відносин.

Окрім країн Азії, Африки та Латинської Америки перехідний стан суспільного розвитку наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття був притаманний і країнам Центральної та Східної Європи. Розгляд політичного розвитку цієї групи країн є цікавим тим, що у представлених суспільствах було сформульовано і втілено в життя принципово інше в інституційному та процедурному вимірах розуміння сутності і призначення інституту глави держави. Здійснюючи порівняльне дослідження інституту глави держави у країнах Центральної та Східної Європи, варто зазначити, що для цієї групи країн властивими є різні модифікації базових характеристик політичної системи в цілому та ключових державних інституцій зокрема. Так, у Польщі, Словаччині, Румунії, Болгарії, Сербії, Чорногорії, Хорватії сформувалися напівпрезидентські республіки. Можна стверджувати, що у названій групі країн при творенні принципово нового інституту глави держави було здійснено спробу поєднання монархічних докомуністичних традицій (Румунія, Болгарія, Сербія, Чорногорія) або традицій сильної влади виборного глави держави (Польща, Хорватія) з розумінням специфіки перехідного стану національної політичної системи в цілому. Парламентські республіки функціонують у Словенії, Македонії, Чехії та Угорщині, але у цих країнах вони мають певну специфіку – політична вага глави держави у цих країнах є значно вищою у порівнянні з «класичними» парламентськими республіками. Така національна особливість парламентських республік у Словенії, Македонії, Чехії та Угорщині та місця у них глави держави, на нашу думку, може бути пояснена політичною історією цих країн, адже як у Югославії (до складу якої входили Словенія і Македонія), так і в Угорщині та Чехії тривалий час політика була персоніфікованою – глава держава відігравав надзвичайно важливу роль і часто-густо асоціювався з державою в цілому (Й.Б. Тіто в Югославії, В. Гавел у Чехословаччині).

Неопатримоніалізм є сьогодні одним з феноменів соціокультурного спрямування, що багато в чому вказує на подвійний характер інституту глави держави у значній частині країн Азії й Африки – його одночасну спрямованість у минуле (насамперед, через збереження традицій) та майбутнє (через прагнення очолити проведення модернізаційних перетворень). При цьому неопатримоніалізм у країнах, де спостерігається брак демократичних традицій, спричиняє певні деформації інституту глави держави: він перетворюється власне з політико-правового інституту, одного з центральних в системі органів державної влади, у модель персональної влади конкретної особи, котра тлумачить свою діяльність як батька у  великій родині-нації. До того ж, саме у цій групі країн неабиякий відбиток на особливості функціонування і трансформацію інституту глави держави накладають релігійні традиції – ісламські або конфуціанські.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины