ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, визначено мету й основні завдання, об’єкт та предмет, теоретичну й методологічну базу дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади функціонування інфраструктури сфери культури» уточнено зміст ряду понять та визначено їх місце в структурі понятійно-термінологічного апарату соціально-економічних досліджень інфраструктури сфери культури, визначено основні методологічні підходи дослідження інфраструктури сфери культури, систематизовано нормативно-законодавчу базу формування інфраструктури сфери культури в Україні та окреслено вектори її розвитку крізь призму основних положень теорій соціальної економіки і політики.

На підставі аналізу понятійно-термінологічного апарату дослідження інфраструктури сфери культури, визначено, що він характеризується низкою особливостей, а саме: наявністю великої кількості визначень поняття «культура» у різних галузях знань (історія, філософія, соціологія, економіка, культурологія, регіональна економіка, соціальна економіка); поєднує в собі традиційні та новітні підходи (інституційний, цільовий, ресурсний, управлінський) до формування й реалізації регіональної культурної політики у контексті забезпечення стратегічного розвитку інфраструктури сфери культури регіонів.

Встановлено, що організаційну структуру сфери культури України формують: культурні заклади, управлінські установи, заклади, що готують спеціалістів, проектні та науково-дослідні установи. Оскільки левова частка ІСК донині перебуває в державній та комунальній власності й фінансується з центрального та місцевого бюджетів, роль державних та місцевих структур щодо стану культурної сфери залишається ключовою.

Концептуальна інтерпретація ІСК базується на визначенні її як одного із основних елементів соціальної інфраструктури, кожен з яких має власну структуру (охорона здоров’я, соціальний захист населення, культура, освіта та ін.). Загальною характеристикою кожного з них є спрямованість на створення умов, що забезпечують відтворення трудових, освітніх, демографічних, фізичних, соціокультурних, соціозахисних ресурсів людей і підтримку різних сфер їхньої життєдіяльності. А тому інфраструктура сфери культури визначається автором як складова соціальної інфраструктури представлена низкою створених умов, в яких відбувається культурно-дозвіллєва діяльність, а також сукупністю об’єктів і установ сфери культури, що функціонують на певній території, основною функцією якої є забезпечення задоволення духовних потреб населення.

Повніше сутність інфраструктури сфери культури розкривається через виконання нею різних соціально-економічних та просторових функцій. Зокрема це: створення загальних умов для отримання населенням культурних послуг та сприяння задоволенню його культурних потреб; підвищення культурно-морального потенціалу людей; через покращення власного стану функціонування відбувається залучення на територію не лише додаткових інвестицій, а й виробничого бізнесу та супутніх йому структур, що приводить до загального соціально-економічного розвитку території; функціональні та територіальні розходження у інфраструктурному оснащенні сфери культури територій є причиною виникнення, посилення, згладжування й одночасно способом регулювання диференціації регіонів за різними характеристиками; використання і розширення культурних можливостей територій; забезпечення національно-культурного відродження України і розвитку культурно-просвітницького руху; розвиток міжнародної культурної співпраці.

Під час проведення дослідження встановлено, що для інфраструктури сфери культури характерними є такі властивості як: комплексність, ієрархічність, інерційність, гнучкість, низька «видима» віддача, територіальна обумовленість, техніко-економічна обумовленість, системність, історична обумовленість, диверсифікованість, неоднорідність, функціональність та диференційованість. Визначено, що розвиток інфраструктури сфери культури визначається такими закономірностями у її функціонуванні як: різношвидкісний розвиток у часі й нерівномірність просторового розміщення елементів ІСК; послідовність і поступовість трансформації ІСК залежить від нових форм культурної діяльності, культурного типу суспільства; об'єднання елементів ІСК, що спеціалізуються на наданні однотипних культурних послуг, між собою з метою посилення потенціалу для реалізації певних соціально-культурних проектів; регіоналізація інфраструктури в силу територіальної прив'язки організацій та закладів культури до споживачів послуг і орієнтація сфери надання культурних послуг на культурну специфіку регіону; глобалізація різних підсистем ІСК під впливом процесу формування єдиного глобального культурного простору, посилення взаємозалежності національних культур й зближення культурних традицій.

Доведено, що реалізація культурної політики в державі визначається характером функціонування інфраструктури сфери культури. А відтак політика розвитку інфраструктури сфери культури є частиною культурної політики спрямованої на покращення функціонування вже існуючої інфраструктури сфери культури та створення умов для побудови нових об’єктів та закладів культури з врахуванням попиту на культурні послуги. З цих міркувань до основних завдань політики розвитку ІСК держави та її регіонів варто віднести:

- удосконалення вже існуючої інфраструктури сфери культури;

- покращення стану об’єктів інфраструктури сфери культури;

- підвищення соціальних гарантій для працівників закладів ІСК;

- укомплектування закладів ІСК високопрофесійними кадрами;

- забезпечення доступу населення до послуг, що надаються закладами ІСК;

- зменшення диспропорцій територіальної концентрації закладів ІСК.

Обґрунтовано, що у процесі дослідження інфраструктури сфери культури, доцільним є використання змістовного, формального, логічного, історичного, якісного, кількісного та сутнісного методологічних підходів.

На основі функціонального підходу розроблено методику оцінки рівня розвитку інфраструктури сфери культури, яка базується на принципах єдності теорії й практики, об’єктивності, всесторонності, системності та включає наступних п’ять етапів: вибір мети, об’єкта, предмета, завдань і напрямків дослідження; вибір методів та системи показників оцінки розвитку ІСК; аналіз та оцінка динаміки розвитку ІСК за напрямками; комплексна оцінка розвитку ІСК; розроблення рекомендацій для забезпечення перспективного розвитку ІСК (рис.1).