МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ЗАХИСТУ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ В ЄВРОПЕЙСЬКИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, визначено його мету, об’єкт, предмет, завдання, методологічні і теоретичні основи, розкрито новизну та практичне значення роботи.

Розділ 1 «Концептуальні підходи до становлення та розвитку прав людини у Європі» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено питання становлення сучасних політико-правових понять про права людини, проблеми класифікації прав людини, а також проаналізовано систему європейських міжнародних організацій (Ради Європи, Європейського Союзу, Організації з безпеки і співробітництва у Європі), що займаються захистом прав людини.

У підрозділі 1.1 «Генезис сучасних політико-правових вчень та понять про права і свободи людини у Європі» на основі комплексного аналізу здійснено системний огляд поглядів, думок, ідей учених-правників, які у своїх працях у різних аспектах розглядали процес становлення прав людини.

Генезис концепції прав людини має тривалу й складну історію, що супроводжувалася боротьбою певних уявлень, поглядів, доктрин і традицій, характерних для тієї чи іншої епохи. Враховуючи ступінь і соціальний розвиток відповідного суспільства, досліджено стадії розвитку ідеї прав людини, визначено та окреслено основні етапи, які в подальшому послужили основою для формування концепції прав людини та її сучасного нормативного закріплення в межах усієї міжнародної спільноти і європейської – зокрема.

Серед таких етапів досліджено Стародавній Світ (IV–III тис. до н. е. – V ст. н. е.), Середні віки (V–XVII ст.), Новий час (XVII–XVIII ст.), першу половину XX ст. (період двох світових війн) та Сучасний період (з середини XX ст. до сьогодні), де ключовими й водночас спільними рисами для кожного з періодів були свобода, гідність, особиста незалежність людини, демократія тощо. Відповідно, виділення людини з роду, общини (у Стародавньому Світі), розширення кола природних прав (у Середні віки), поява ідеї ліберального суспільства з проголошенням свободи індивіда в усіх сферах життя (у Новий час) в процесі еволюційного розвитку призвели до того, що на сьогодні права людини належать до сфери впливу міжнародно-правового регулювання, вийшовши за вузьконаціональні рамки й ставши об’єктом регулювання міжнародного права.

У процесі історичного становлення концепції прав людини виникли дві основні теорії її походження: природно-правова та позитивістська. У той час як суть природно-правового підходу полягає в тому, що природні права виникають з огляду на сам факт народження та існування людини, положення позитивістської теорії докорінно відрізняються. У її межах вважається, що права людини походять тільки від держави, і, як наслідок, особа потрапляє в підпорядковане щодо держави становище. Зазначається, що в сучасному світі більшість норм у законодавстві зарубіжних країн втілює обидві концепції прав людини.

У підрозділі 1.2 «Загальнотеоретичні проблеми класифікації прав людини та основних свобод в умовах інтеграційних і глобалізаційних процесів» висвітлено питання класифікації прав людини з детальним аналізом змісту та основних її критеріїв. Наголошується на тому, що відсутність єдності серед науковців стосовно розуміння змісту поняття основних прав людини призводить до фактичної неможливості вироблення єдиного підходу до класифікації прав людини. З цієї причини особливу увагу в роботі приділено аналізу концепції поколінь прав людини.

Встановлено, що незалежно від політичних, культурних, релігійних переконань кожна людина є членом єдиного світового співтовариства. Кожна людина має право на життя, повагу до її честі, гідності, на захист та підтримку. Саме тому права людини наділені універсальністю та загальним характером – щоб людина в будь-якому куточку світу мала певну гарантовану низку прав та свобод, адже права людини є моделлю гарантій, необхідних для гідного життя в сучасному світі. Вони виконують інтеграційну функцію та сприяють становленню загальносвітового гуманітарного порядку.

Зазначено, що поділ прав на покоління є доволі зручним. Однак з огляду на те, що в основу концепції трьох поколінь прав людини закладено саме історичний прогрес забезпечення прав людини та основних свобод, нині екологічні та біологічні права є відповіддю виклику XXI ст., коли йдеться вже про виживання людства як біологічного виду, про збереження цивілізації. Тому і сукупність прав, що потребують захисту, постійно змінюватиметься в бік масштабного розширення. З урахуванням цих обставини обґрунтовано, що концепція поколінь прав людини становить певні «сходинки розвитку суспільства», оскільки поява кожного нового покоління прав людини буде зумовлена певними докорінними змінами в суспільстві, зміною світогляду, досягненнями людства.

У підрозділі 1.3 «Система європейських міжнародних організацій у встановленні європейських стандартів прав людини» розглядаються питання діяльності Ради Європи, Європейського Союзу та Організації з безпеки і співробітництва у Європі у сфері захисту прав людини.

Встановлено, що ефективною регіональною системою захисту прав людини, з огляду на наявність дієвих міжнародних механізмів, є загальноєвропейська система, структуру якої становлять системи РЄ, ОБСЄ та Євросоюзу.

Зазначено, що Рада Європи, Організація з безпеки і співробітництва у Європі та Європейський Союз зближують свої правові норми та принципи у різноманітних сферах, особливо у сфері захисту прав людини. Вищезазначені організації об’єднують спільні традиції, культура європейських держав-членів, але найголовніше – спільна мета, що полягає як у забезпеченні ефективного захисту прав людини, так і в удосконаленні механізмів цього захисту. Для реалізації згаданої мети РЄ, ОБСЄ та ЄС встановлюють еталони і зразки, що зумовлюють основні засади захисту та забезпечення прав людини в загальноєвропейській системі захисту останніх.

Відповідно, на сьогодні, з огляду на існуючі власні механізми дотримання та реалізації прав людини, такі міжнародні європейські організації, як ОБСЄ (з Гельсінським Заключним актом 1975 року), РЄ (з Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 року та 14 протоколами до неї; Європейською соціальною хартією (1961 р.), переглянутою у 1996 році; Європейською конвенцією про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню 1987 року тощо) та ЄС (із Хартією основних прав Європейського Союзу 2000 року) виступають як провідні новатори не лише у творенні, а й у належному та ефективному функціонуванні єдиної європейської системи захисту прав людини в рамках спільного європейського простору.

Розділ 2 «Основні напрями та особливості співробітництва європейських міжнародних організацій у загальноєвропейській системі захисту прав людини» складається з чотирьох підрозділів, у яких дано загальну характеристику діяльності РЄ, ЄС, ОБСЄ, а також висвітлено правові питання співробітництва та взаємодії правових систем цих організацій.

У підрозділі 2.1 «Організаційно-правові засади європейської системи захисту прав людини Ради Європи» висвітлюється діяльність РЄ, аналізується її правова система, досліджуються основні напрями її діяльності.

У роботі зазначено, що в регіональній моделі захисту прав людини утворилася та склалася стала система норм та інститутів, де здійснюється не лише ефективне дотримання, а й регулювання загальновизнаних прав людини. Яскравим і водночас наочним прикладом слугує діяльність Ради Європи, що дає змогу з найбільшою ефективністю здійснювати наднаціональний захист прав і свобод людини в рамках загальноєвропейських стандартів.

Визначено, що правову систему Ради Європи становить сукупність норм і стандартів, що містяться у конвенціях РЄ, рішеннях Європейського Суду з прав людини, рекомендаціях Комітету міністрів та резолюціях Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Прийнята в рамках Ради Європи Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року є одним із перших документів у сфері захисту прав людини, побудованих на принципах забезпечення об’єктивних стандартів та надання захисту індивідам проти зловживань державної влади. Інакше кажучи, Конвенція, що за своєю суттю є договором нового покоління, не тільки встановлює права та зобов’язання для держав, що є традиційним для джерел класичного міжнародного права, а й закріплює зобов’язання держав-членів щодо своїх громадян, фізичних та юридичних осіб, усіх тих, хто перебуває під їх юрисдикцією.

Наголошено, що співпраця Ради Європи з іншими організаціями стосовно реалізації проектів у царині захисту прав людини, а також проведення зустрічей керівних інституцій РЄ, свідчить про те, що остання, попри свою, так би мовити, «давність», постійні зауваження та гостру критику з боку політичних діячів стосовно її діяльності, і надалі – так само як і 60 років тому, відіграє головну роль у забезпеченні прав людини у Європейській системі захисту останніх.

У підрозділі 2.2 «Сучасна модель нормативного закріплення та гарантування прав людини у правовій системі Європейського Союзу» розглянуто правову систему ЄС, джерела та діяльність останнього у сфері захисту прав людини.

Визначено, що сьогоденна Європа розглядає основні права та свободи людини як один із трьох (окрім громадянства і принципів правового становища людини та громадянина) базових елементів системи основ правового становища особи. У доктрині прав людини цей елемент являє собою сукупність норм права Європейського Союзу, що закріплюють найбільш важливі та єдині для всього ЄС стандарти поведінки людини та громадянина в суспільстві, а також принципи взаємовідносин особи з органами публічної влади на всіх рівнях, у тому числі – з інститутами ЄС.

Встановлено, що в межах Європи здійснено уніфікацію правових систем європейських країн у галузі захисту прав людини завдяки ухваленню Хартії основних прав ЄС. Таким чином, поява у Європі нового «біля про права» водночас не позбавляє сили, як на міжнародному, так і національному рівнях, жодне з джерел основних прав та свобод людини та громадянина, що діяли раніше. Іншими словами, закріплені в конституціях держав-членів і міжнародних договорах положення про права та свободи зберігають у повному обсязі свою дію навіть у тому разі, якщо відповідне право прямо не закріплене в союзній Хартії чи визнане меншою мірою.

Зроблено висновок, що Хартія основних прав Європейського Союзу стала унікальним у світовій практиці захисту прав людини документом, оскільки вперше за багато століть поєднала всі види прав відповідно до системи цінностей ЄС, а не за наявності певного критерію розмежування. Відтак можна констатувати, що ЄС у XXI ст., як ніколи раніше, стає фактично політичною організацією, у діяльності якої поряд з економічними питаннями ключовими стають проблеми захисту та забезпечення прав людини. Таким чином, Європейський Союз на конструктивній основі доповнює діяльність Ради Європи у сфері захисту прав людини, що створює нові можливості для більш повноцінного та ефективного здійснення останнього.

У підрозділі 2.3 «Специфіка діяльності Організації з безпеки і співробітництва у Європі в рамках “людського виміру”» розглянуто діяльність ОБСЄ у сфері захисту прав людини, а також механізми їх забезпечення.

ОБСЄ – єдина організація в сучасному світі, яка включає в себе всі європейські держави, країни Центральної Азії, Сполучені Штати Америки та Канаду і є важливою ланкою в забезпеченні не лише європейської військово-політичної стабільності та розвитку співпраці, а й у дотриманні прав і свобод людини у Європі.

Зазначено, що місце ОБСЄ визначається не лише повнотою її членського складу, її всеохоплюючим підходом до безпеки з інструментами запобігання конфліктам, а й глибоко вкоріненою традицією відкритого діалогу та наявності налагоджених механізмів співпраці у сфері захисту прав людини з іншими міжнародними організаціями, серед яких – Європейський Союз та Рада Європи.

Незважаючи на те, що ОБСЄ, порівняно з іншими міжнародними організаціями – такими як Рада Європи та ЄС, не має механізмів розгляду індивідуальних скарг на порушення певних прав та основних свобод людини і подальшого їх захисту міжнародно-правовими засобами, це не позбавляє неурядові організації можливості звернення до структур ОБСЄ, привернення її уваги до фактів (ситуацій) порушення прав людини в тій чи іншій країні та об’єднання зусиль для забезпечення прав людини.

З’ясовано, що, відповідно до міжнародних договорів, зобов’язання, які були прийняті у сфері людського виміру, не належать до виключної компетенції держав – учасниць ОБСЄ (питання прав біженців та переміщених осіб), а поєднуються в єдине ціле з питаннями гуманітарного характеру.

Наголошено, що людський вимір – це один із трьох китів, на яких базується розроблена ОБСЄ універсальна концепція всеохоплюючої безпеки, оскільки визнання людського життя найвищою цінністю може і мусить стати надійним блокатором розв’язання війн та збройних конфліктів.

У підрозділі 2.4 «Міжнародно-правові питання співробітництва і взаємодії правових систем Ради Європи, Європейського Союзу та Організації з безпеки і співробітництва у Європі у сфері захисту прав людини» розглянуто основні напрями співпраці між РЄ, ЄС та ОБСЄ у сфері захисту прав людини.

Зазначено, що такі питання, як зміцнення демократії, верховенство права та захист прав людини є ключовими постулатами діяльності Ради Європи, ЄС та ОБСЄ. По суті, мета щодо здійснення ефективного захисту прав людини у Європі об’єднує ці організації, спонукаючи їх, у свою чергу, до побудови спільного вектора співпраці у згаданій сфері. Взаємодоповнююче співробітництво та координація між Радою Європи, ОБСЄ і ЄС базуються на принципах рівноправності, практичної доцільності та орієнтації на кінцевий результат – захист прав людини та основних свобод з уникненням при цьому конкуренції та змагальності між собою.

Попри те, що європейські міжнародні організації відрізняються одна від одної як методами роботи, членським складом, так і організаційною структурою, діяльність РЄ, ОБСЄ та ЄС має характер взаємної підтримки. Зокрема, ОБСЄ наділена повноваженнями в питаннях превентивної дипломатії, раннього запобігання, управління кризовими ситуаціями на місцях, тоді як Рада Європи, завдяки наявності у неї значного експертного потенціалу, посідає передові позиції у сфері довгострокового співробітництва та післякризового врегулювання. До співпраці Ради Європи і ОБСЄ активно приєднався ЄС. Серед основних складових процесу такого залучення є, зокрема, участь ЄС в угодах, ухвалених у рамках РЄ та ОБСЄ; міжінституційне співробітництво між ЄС, РЄ та ОБСЄ. Одним з актуальних напрямів співпраці, наприклад, ЄС і РЄ, є також питання приєднання Євросоюзу до Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року.

З’ясовано, що пріоритетними напрямами співробітництва між Радою Європи, ОБСЄ і ЄС є боротьба з тероризмом, захист прав людини (у тому числі прав людей, які належать до національних меншин), заохочення толерантності, протидія дискримінації, торгівлі людьми тощо. Відповідно, враховуючи цілі та принципи, закріплені в установчих документах організацій, та міжнародні умови, що змінюються, Раді Європи, ОБСЄ та ЄС необхідно докладати чималих зусиль для подальшого зміцнення взаємної координації їх діяльності у сфері ефективного захисту прав людини та основних свобод.

Розділ 3 «Міжнародно-правове співробітництво України з європейськими міжнародними організаціями у сфері захисту прав людини» складається з трьох підрозділів, у яких досліджено напрями співпраці України з Радою Європи, Європейським Союзом та Організацією з безпеки і співробітництва у Європі.

У підрозділі 3.1 «Основні напрями співробітництва між Україною і Радою Європи у сфері захисту прав людини» проаналізовано проблемні аспекти дотримання нашою державою взятих на себе зобов’язань відповідно до правових стандартів прав людини РЄ.

Відзначено, що Україна, вступивши до Ради Європи у 1995 році, не лише засвідчила визнання нею принципу верховенства права, а й одночасно взяла на себе зобов’язання забезпечити права та основні свободи людини, тим самим підтверджуючи свій демократичний вибір. У 1997 році, з ратифікацією Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, розпочався новий етап розвитку захисту прав людини і основних свобод в Україні.

На сьогодні Україна бере активну участь в інституційному співробітництві з Радою Європи, оскільки є представленою в усіх її головних органах: Комітеті міністрів РЄ, Парламентській Асамблеї РЄ та Конгресі місцевих і регіональних влад РЄ. До того ж, співробітництво України з Венеціанською комісією «За демократію через право» залишається однією з ефективних форм використання досвіду та потенціалу Ради Європи з метою приведення законодавства України у відповідність до правових стандартів організації.

Починаючи з 2004 року, Україна, на жаль, посідає п’яте місце серед 47 країн – членів РЄ за кількістю звернень до Європейського Суду з прав людини. До того ж, як було з’ясовано в процесі дисертаційного дослідження, з кожним роком посилюється негативна тенденція до збільшення подання громадянами України скарг до Європейського Суду з прав людини, а тому, по-перше, політико-правові позиції щодо нашої держави з боку європейських держав залишаються без очікуваних змін (ідеться насамперед про вступ України до ЄС), по-друге – даний факт свідчить про те, що на сьогодні залишається актуальною потреба досягнення максимальної відповідності законодавства України європейським стандартам у галузі прав людини та запобігання їх порушенням, що, у свою чергу, сприятиме зменшенню кількості звернень до Європейського Суду з прав людини.

Зроблено висновок, що на нинішньому етапі серед найбільш проблемних питань співпраці України з Радою Європи є реформування судової системи, зокрема приведення її у відповідність до європейських норм згідно з рекомендаціями Венеціанської комісії, посилення боротьби з корупцією, подальше вдосконалення конституційного процесу. Адже побудова демократичної правової держави і входження України до загальноєвропейської системи захисту прав людини мають існувати в реальності, а також бути підкріпленими відповідною внутрішньою і зовнішньою політикою нашої держави щодо прав людини, вибудуваною системою законодавчих актів та реальними механізмами гарантій передбачених у них норм.

У підрозділі 3.2 «Правові основи співробітництва України з Європейським Союзом щодо захисту та забезпечення прав людини» досліджено нормативно-правові документи, що становлять основу відносин і співпраці України та ЄС у царині захисту прав людини.

Статтею 2 Лісабонського договору про внесення змін до Договору про Європейський Союз та Договір про функціонування Європейського Союзу 2007 року до правопорядку ЄС у 2009 році було введено нову правову категорію «європейські спільні цінності», під якою розуміють повагу до людської гідності, свободу, демократію, рівність, верховенство права та повагу до прав людини, включно з правами осіб, що належать до національних меншин. Такі цінності є спільними для всіх держав-членів у суспільстві, де домінують плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, рівність між чоловіками і жінками тощо. По суті, у їх основі лежать моральні засади сучасної європейської спільноти. Відповідно, інтеграція України до Євросоюзу залежатиме від того, наскільки наша держава поділятиме згадані цінності.

Зазначено, що чільне місце серед основних зовнішньополітичних пріоритетів і стратегічних цілей нашої держави посідає інтеграція України до Європейського Союзу, у тому числі членство в цій організації. Відповідно, для втілення даного курсу, по-перше, законодавство України має відповідати низці певних вимог, по-друге, наша держава повинна поділяти ті європейські цінності, що є спільними для всіх країн – членів ЄС.

На сьогодні Лісабонським договором (ст. 217) окреслено правову перспективу співпраці України з ЄС, яка полягає в підписанні угоди про асоціацію, що передбачає взаємні права та обов’язки і можливість «спільних дій», а отже, зроблено перший крок до подальшої інтеграції України до ЄС. Одним із важливих правових інструментів співробітництва між Україною і Євросоюзом є документ під назвою «Східне партнерство», про який з упевненістю можна сказати, що він визначив інтеграційний напрям співпраці між нашою державою і ЄС.

Серед практичних інструментів співпраці України з ЄС у сфері захисту прав людини є «Порядок денний асоціації Україна – Європейський Союз» від 16 квітня 2009 р., що спрямований на реалізацію угоди про асоціацію, а в подальшому – і підготовку України до членства у ЄС. Основними формами співробітництва, згідно з цим документом, стають: імплементація міжнародних і регіональних стандартів прав людини; свобода вираження поглядів, зібрань та об’єднань; забезпечення дотримання прав осіб, які належать до меншин; боротьба проти тортур, нелюдського чи принизливого поводження; забезпечення дотримання прав дітей тощо.

У підрозділі 3.3 «Правові форми співробітництва України та Організації з безпеки і співробітництва у Європі у сфері захисту прав людини» досліджено форми співпраці України і ОБСЄ у сфері захисту прав людини.

Зазначено, що Україна, приєднавшись до ОБСЄ у 1992 році, на сьогодні залучена до всіх процесів, пов’язаних зі зміцненням безпеки в регіоні, а також до політичного, військового, людського, економічного та екологічного вимірів, що свідчить про активну участь нашої держави в цій організації.

Встановлено, що Україна виконує взяті на себе в рамках організації зобов’язання, передбачені низкою документів, прийнятих ОБСЄ (Гельсінським заключним актом 1975 року, Паризькою хартією для нової Європи 1990 року тощо). До того ж, наша держава бере активну участь у роботі всіх колективних органів організації, а також активно співпрацює з інститутами ОБСЄ, насамперед – з Верховним комісаром ОБСЄ у справах національних меншин, Бюро з демократичних інституцій та прав людини і Представником ОБСЄ з питань свободи засобів масової інформації. Відповідно, можна сказати, що співпраця Україна – ОБСЄ є широкоплановою, має належну основу та потенціал, та її, безперечно, варто розглядати як елемент політики європейської інтеграції нашої країни, спрямованої на реалізацію пріоритетних для України завдань, до яких належать інтеграція у європейські структури і набуття повноправного членства у ЄС.

Автор зазначає, що між Україною і ОБСЄ, починаючи з 1999 року, було започатковано нову форму співробітництва через Координатора проектів ОБСЄ в Україні, у мандаті якого наголошено на необхідності надання сприяння Україні у її європейській та євроатлантичній інтеграції та налагодженні зв’язків з європейськими інституціями. Щодо захисту прав людини, то діяльність Координатора передусім спрямована на вдосконалення механізмів захисту прав людини і застосування принципів верховенства права у судовій та юридичній практиці, що відповідає принципам сучасної демократії.

У 2013 році Україна очолить ОБСЄ. Ця подія свідчить, по-перше, про довіру до нашої держави, яка буде важливим стимулом для подальшого самовдосконалення, по-друге – про підтвердження високої оцінки міжнародним співтовариством у здійсненні Україною модераторства в одній із найпотужніших безпекових та гуманітарних організацій сучасного світу.