ОСОБЛИВООСТІ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У «Вступі» обґрунтовується актуальність теми дослідження, її наукова новизна, визначені об’єкт і предмет дослідження, його мета і завдання, методи дослідження, показано ступінь новизни розробки теми та практичне значення роботи.

Розділ І – «Характерні риси та особливості політичної та електоральної культури» - складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню існуючих концепцій політичної культури та виділені підходи щодо розуміння і використання понять «політична культура» та «електоральна культура». Виявлені сучасні політичні орієнтації українців та їх регіональні особливості, що визначило різноманіття електоральної культури України.

У підрозділі 1.1. – «Теоретико-методологічні аспекти вивчення політичної культури» здійснено аналіз наукової літератури з проблематики, зокрема, категоріального апарату політичної культури, його змісту та застосування в електоральному процесі.

Політична культура в широкому сенсі є складовою частиною загальної культури, сукупний показник політичного досвіду, рівня політичних знань і почуттів, зразків поведінки і функціонування політичних суб'єктів; інтегральна характеристика способу життя країни, класу, нації, соціальної групи, індивідів. Вона виражається в досягнутому рівні, якості і спрямованості політичного життя суспільства, домінуючих політичних цінностях і зразках поведінки і, відповідно, в характері розвитку і функціонування політичних інститутів, процесів, політичної діяльності людей.

Істотну роль у процесі інституалізації категорії «політична культура» відіграли наукові праці американських політологів Габріеля Алмонда, Сіднея Верби, Лучіано Пая та інших. Політична культура розглядається ними як сукупність індивідуальних позицій і орієнтації громадян певної держави щодо влади, політичної системи суспільства.

У кожній політичній культурі слід виділити сукупність тих або інших особливостей та характеристик, які надають їй певний колорит, певну специфіку, в яких тим чи іншим чином можуть переважати конфесійні, етнічні, регіональні або інші начала. Кожній суспільно-політичній системі відповідає особлива базисна модель політичної культури, яка в кожній країні проявляється в національно специфічних формах. У формуванні національної самосвідомості, національної ідентичності беруть участь суспільно-історичні, національно-культурні, географічні, релігійні та інші особливості кожного народу. Природним є те, що вони накладають глибокий відбиток на зміст і форму кожної національної політичної культури.

Проблематика політичної культури чимдалі більше стає предметом наукових досліджень, що обумовлено безперечною її значущістю в існуванні й трансформуванні українського суспільства. Теоретико-методологічну базу дослідження політичної культури українського суспільства складають праці І.Кураса., Л. Нагорної, М. Поповича, Ю. Павленка, С. Рудницького, В. Вернадського, О.Тоффлера, В. Бебика, М. Головатого, В. Литвина, В. Лісового, М. Остапенка, В. Ребкала, Б. Цимбалістого, Т. Андріанової, Н. Горбатова, В. Межуєва, Д. Белла, О. Семенова, О.Соловйова, М. Вершиніна, О. Панаріна, В. Різуна, В. Шкляра, А. Чічановського, А. Наджос, Н. Штанько, В. Толстих, А. Толстоухова та інших.

Політична культура сучасної України ґрунтується на особливостях розвитку попередніх періодів її історії, географічного розташування, специфічних характеристиках традиційної культури українців. Вона обумовлена, насамперед, геополітичним положенням держави, домінуванням форм колективного способу життя, тривалою віддаленістю громадян від реальних важелів влади, низькою політичною роллю механізмів самоврядування та самоорганізації населення.

Використовуючи типологію Х'юнкса та Хікспурса українська дослідниця політичної культури Н. Ю. Ротар визначає її, як культуру спостерігачів та відносить до категорії фрагментарних культур, для яких є типовим відсутність суспільної єдності (або домовленості) щодо шляхів подальшого політичного розвитку, відчуженість основної маси населення від влади та помітна різниця в політичних орієнтаціях генераційних субкультур.

Політична культура України може бути визначена і як фрагментарна, що характеризується наступними ознаками: наявністю широкого спектра політичних цінностей і поглядів, полюсів з різноманітними, іноді - протилежними цінностями, орієнтаціями, протистоянням і розколом між субкультурами міського та сільського населення, столичного і провінційного електорату, серйозними розходженнями в політичних пріоритетах і орієнтаціях макрорегіонів, протиріччям між елітарною і масовою культурою.

У підрозділі 1.2. – «Сучасні політичні орієнтації українців та їх регіональні особливості» з’ясовано, що політична культура України за своєю загальною спрямованістю є перехідною: від колективістсько-авторитарної до демократичної. Вона має складний характер і представляє сукупність різних, в тому числі суперечливих політичних цінностей та орієнтацій: демократичних, авторитарних, колективістських, індивідуалістичних, національно-патріотичних тощо. Що стосується ідейно-політичних орієнтацій, то тут виразно проглядається відхід від архаїчної по своїй суті самоідентифікації по лінії "комуністи-демократи" до політичного плюралізму: в українському суспільстві є прихильники всього спектру основних політичних ідей: лівих, лівоцентристських, центристських, правих, правоцентристських, а також патріотичних, націоналістичних чи монархічних ідеалів і орієнтацій тощо.

Важливу роль у формуванні політичного плюралізму в українському суспільстві зіграли наступні фактори: різні за своїм політичним спрямуванням засоби масової інформації (телебачення, радіо, газети); багатопартійність (в Україні зареєстровано на 01.01.2012 р. 196 політичних партій); багатопартійні вибори у Верховну Раду України та органи місцевого самоврядування; зовнішні чинники - інформаційна "відкритість" українського суспільства.

Стан політичної культури в суспільстві залежить від багатьох параметрів: ментальності, закоріненості демократичної традиції, системи управління, стану громадянського суспільства. Внаслідок іманентно властивій політичним культурам інерційності зміни в орієнтаційній сфері відбуваються повільніше, ніж у політичній системі. Політичні уподобання і особливо стереотипи електоральної поведінки довго зберігають залишкову традиційність. Цим незмінно користуються політичні сили, що будують свою стратегію на використанні старих ідеологем.

В українців переважають патерналістські настрої, а також поєднання протилежних цінностей і норм: з одного боку - вимога демократичних свобод, а з іншого - схвалення недемократичних методів вирішення суспільних проблем. Звучить підтримка ринкових відносин, а на противагу - вимога соціальної рівності. Це свідчить про певну роздвоєність політичної свідомості громадян і про дефіцит політичної культури.

Українське суспільство різноманітне у багатьох вимірах: соціальному, регіональному, економічному, ідейно-політичному, мовному тощо. Типова схема розмежування України заснована на тому факті, що в Україні існують два полюси - український (Захід) та малоросійський (Схід).

Відмінності між регіональними політичними культурами продовжують зберігатися у сферах: 1) усвідомлення навчання, спілкування і використання української мови в громадському житті; 2) розуміння патріотизму, заснованого на українському (національному чи етнічному) факторі або важливості соціальних цінностей в Українській Державі; 3) геополітичні орієнтації: Америка, Європа, ЄС і НАТО, чи Росія, ЄЕП, СНД.

Процес формування української політичної культури проходить через подолання тоталітаризму й відновлення та розвиток демократичних традицій політичного життя і політичної культури. Тому потрібна творча робота, спрямована на створення і утвердження демократичної політичної культури, яка б передбачала:

 - утвердження української національної ідеї, обґрунтування національних інтересів України, чітке визначення змісту і шляхів та способів державотворення;

- утвердження у суспільстві, у політичній діяльності орієнтацій на повагу до людини як найвищої цінності, підвищення дієвості інститутів, що забезпечують реалізацію цієї цінності;

- орієнтацію не тільки на державу, а й на громадянське суспільство; створення передумов для верховенства права й закону;

- утвердження у політичних відносинах толерантності, політичного плюралізму;

- широке використання зарубіжного досвіду у формуванні політичної культури, зокрема у справі досягнення громадянської злагоди, політичного консенсусу, компромісів, діяльності політичної опозиції, способів розв’язання різних конфліктів, організації електорального процесу, функціонування урядових і неурядових організацій.

У підрозділі 1.3. – «Особливості сучасної електоральної культури України» автор аналізує електоральну культуру як невід'ємну складову політичної культури суспільства, яка досліджена в цілому поки що недостатньо. Електоральна культура - поняття більш вузьке, ніж політична культура виборців. Якщо політична культура виборців включає в себе весь комплекс суб'єктивних орієнтацій щодо політики, то електоральна культура, як частина політичної, включає в себе лише ті орієнтації, які визначають позиції громадян у виборчому процесі. До них можуть бути віднесені: ставлення до виборів, як форми політичної поведінки; партійну ідентифікацію, ідентифікацію по відношенню до лідерів і кандидатів; вихідні або тематичні орієнтації (оцінка політичних подій).

Слід зазначити, що в електоральних орієнтаціях і електоральній поведінці проявляється, власне, сама політична культура та її особливості, як національні, так і регіональні. В період виборчих кампаній політична культура проявляється переважно як електоральна, але повністю вони не співпадають. Політична культура електорату є структурною властивістю політичної системи, оскільки саме вона структурує і відтворює цю систему.

Політичну культуру електорату автор розглядає в її взаємозв'язках:

- по-перше, з політичної культурою суспільства, частиною якої вона є;

- по-друге, з політичною системою, яка в межах політико-правового простору окреслює відповідні умови функціонування інституту виборів;

- по-третє, з інституалізацією виборів, тому що на цей процес особливо впливає політична культура електорату;

- по-четверте, з діяльністю політичних сил та їх агентів, які розробляють виборчі та інформаційні технології, а також з функціонуванням масової комунікації;

- по-п'яте, з політичною свідомістю суспільства, політичними орієнтаціями і політичною поведінкою індивідів, тому що політична культура електорату, будучи узагальнюючою характеристикою сукупності виборців (включаючи і тих, хто претендує на виборах бути обраним), проявляється і в одиничному - на рівні волевиявлення та політичного вибору індивіда.

Центральною проблемою електоральної культури є аналіз причин поведінки («голосування») електорату. Раціональний виборець, зазвичай, переслідує мету - досягнення особистого благополуччя або вираження своєї усталеної позиції. Він може вибирати між альтернативними заходами, наприклад: участь у виборах з метою обрання ефективного уряду, який дозволить створити умови (законодавчі) для досягнення особистого благополуччя; не брати участь у виборах, оскільки особисте благополуччя не залежить від їх результату; приймаючи участь у виборах голосувати за відповідну партію або кандидата, оскільки прихід до влади когось з них створює більш сприятливі умови для досягнення особистого благополуччя.

В умовах перехідного, транзитного періоду, який переживає сьогодні Україна, можливості раціональної поведінки виборців різко обмежені, перш за все, у зв'язку з нездатністю влади забезпечити стабільний політичний і громадський порядок. Для здійснення компетентного політичного вибору потрібно мати відповідний рівень знань, інформації, відповідні навики. Особливо це актуально в період виборів.

Під електоральною культурою дослідники розуміють досвід, знання, норми, навики людей, соціальних спільнот, політичних інститутів, пов’язані з участю у виборах органів влади.

В залежності від рівня відповідальності і компетентності виборців можна виділити різні типи електоральної культури. Традиційно-нормативний тип культури характерний для виборців, що орієнтуються не на особистість кандидата, а на норми і цінності, що прийняті в їхньому соціальному середовищі. Для представників раціонально-нормативного типу електоральної культури голосування за певну партію – це можливість з її допомогою вплинути на вирішення актуальних для них питань.

Значний внесок у вивчення різноманітних аспектів функціонування електоральної культури, аналіз та узагальнення результатів виборів в Україні зробили О. Вишняк, О. Балакірєва, І. Бекешкіна, М. Міщенко, О. Петров, В. Танчер, Н. Харченко, В. Хмелько, М. Чурилов. Окремі аспекти формування електоральної культури знайшли висвітлення у працях молодих науковців: В. Березинського (особливості формування електорального простору сучасної України), О. Козуб (електоральні преференції як індикатор ефективності економічної політики) , Б. Ідрісова (становлення електоральної культури громадян України) , К. Черкашина (проблема екологічного структурування електоральної підтримки основних політичних сил у регіонах України), О. Михайлича (регіональні, етнічні та лінгвістичні особливості електорату України) та інших.

Дослідження електоральної культури населення України набуває дедалі більшої значущості, оскільки всі процеси, що відбуваються в українському політичному просторі, є наслідком суперечливого, часто важко пояснюваного електорального вибору людей, що свідчить про незрілість політичної культури українського суспільства. Звиклі до квазівиборів, до формального та сліпого голосування, українці з великими труднощами оволодівають наукою вільних, прозорих та демократичних виборів. Якщо проаналізувати історію справжніх виборів в Україні, то можна прослідкувати тенденцію поступового, складного, важкого звільнення українських виборців від патерналізму, запрограмованості на потрібний владі виборчий результат й переходу до більш усвідомленого, вільного, можливо й не завжди вірного, але власного вибору.

Розділ 2 – «Політична культура електорального процесу в Україні» - складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню взаємозв’язків політичної культури та існуючої системи виборів, ефективності виборчих технологій та їх ресурсного забезпечення та їх впливу на електоральну культуру в сучасній Україні.

У підрозділі 2.1. – «Взаємозв’язок політичної культури та існуючої системи виборів» досліджується трансформація такого важливого елементу політичної системи, як інститут парламентських виборів та його вплив на формування політичної системи, що дозволяє отримати точніше уявлення про сутність політичних процесів усієї системи законодавчої влади в Україні, виявити закономірності її розвитку і визначити оптимальні шляхи подальшого демократичного поступу країни, зокрема, через реформування системи виборів.

Окремими питаннями взаємодії політичної культури електорального процесу та виборчої систем прямо або опосередковано займалися зарубіжні та вітчизняні вчені, такі як В. Андрущенко, О. Бабкіна, М. Багмет, В. Бебик, І. Бентам, Г. Голосов, М. Дюверже, К. Джанда, М. Корж, Д. Ламберт, Е. Лейкман, А. Лейпхарт, С. Ліпсет, К. Маркс Б. Райковський, М. Уоллерстайн, Р. Таагепера, М. Шугарт, Т. Кіс, С. Хангтінгтон, Е. Пуфлер та багато інших, які розглядали розвиток політичної культури під впливом традицій та історії, економічної і соціальної структури суспільства та приділяли увагу розгляду впливу на політичну систему системи виборчої.

Виборчу систему автор розглядає як компонент політичної системи, що організовує і обслуговує інститут виборів. Її можна розглядати у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні виборча система – це законодавчо встановлений порядок виборчого процесу, яким визначаються взаємовідносини і взаємозалежність між суб’єктами даного політичного процесу. Широке розуміння виборчої системи, крім зазначеного, розглядає інституціональний простір, в якому перебувають суб’єкти виборчого процесу – політичні сили, держава, електорат, а також інформаційно-комунікативна система, яка забезпечує взаємозв’язок між ними. З юридичної точки зору виборча система – це засіб визначення результатів голосування, а з політичної – ефективний інструмент у боротьбі за більшість місць у представницьких органах.

Існують різні підходи щодо класифікації виборчих систем. Так, у порівняльному дослідженні світового досвіду Міжпарламентського Союзу виборчі системи поділяються на такі групи: перша – система більшості голосів, до якої входять підгрупи: а) простої більшості; б) абсолютної більшості; в) альтернативного або пільгового голосування. Ця виборча система використовується як в одномандатному окрузі, так і в багатомандатному. До другої групи виборчих систем це дослідження відносить систему пропорційного представництва, що поділяється на: а) повне пропорційне представництво; б) обмежене пропорційне представництво. Нарешті третя – змішана виборча система, до якої належать: а) система простого голосування без права передачі голосу; б) система обмеженого голосування; в) система кумулятивного голосування; г) система простого голосування з правом передачі голосу. Кожна з виборчих систем має як свої переваги, так і певні недоліки.

Варто підкреслити, що на відміну від країн усталеної демократії, у нових демократичних країнах (в т.ч. й Україна), значну роль у ході парламентських виборів відіграють додаткові чинники (крім електоральних) впливу на результати виборів, зокрема, такі, як можливість використання адміністративного ресурсу, прямого та прихованого підкупу виборців, фальсифікації на виборах, характер партійного фінансування, підконтрольні ЗМІ тощо. Всі ці фактори можуть значно впливати як на результати виборів, так і на характер міжпартійної конкуренції. На практиці, як свідчить вітчизняний досвід, законодавство про вибори, яке власне є результатом політичних компромісів, часто існує відособлено від реального виборчого процесу, створюючи хіба що видимість його законності.

 Український досвід постійної зміни виборчого законодавства – зайве підтвердження того факту, що не існує найкращої виборчої системи. Такою буде та, яка найкраще підходить окремо взятій державі. Адже залежно від типу партійної системи, форми правління та управління, особливостей функціонування політичної системи загалом, та чи інша виборча система буде проявляти себе по-різному.

А тому в процесі обрання виборчої системи вирішальне значення має рівень політичної культури політичної еліти, від рішення якої залежатиме якість представництва суспільства у владі, та рівень електоральної свідомості громадян. Часта зміна виборчих систем не сприяє становленню і зміцненню як політичної культури українського народу, так і електоральної культури виборців як здатності раціонального, усвідомленого політичного вибору, що припускає наявність стійкої системи знань, оцінок, норм електоральної поведінки і електоральних відносин, традицій, колективної історичної пам’яті людей про минулі виборні процеси (їх результати і наслідки).

У підрозділі 2.2. «Ефективність виборчих технологій та їх ресурсне забезпечення» автор доводить, що вибори, даючи змогу електорату теоретичні шанси формально обирати й усувати політичних лідерів, уможливлюють співіснування суспільного впливу й державної влади. Це є принциповим у відносинах між громадянами і державою. Вибори є засобом контролю народу над державою, який у свою чергу контролюється безпосередньо державою.

Під час проведення різноманітних виборів особливого значення набувають виборчі технології. Досвід застосування виборчих технології в європейських країнах свідчить, що Європа перетнула рубіж третього тисячоліття переважно ліберально-демократичною в політико-культурному вимірі. Сучасна політична наука тлумачить поняття «політична технологія» як сукупність методів і системи послідовних дій, спрямованих на досягнення певного політичного результату. Політична технологія в цьому контексті розглядається як інтегральне поняття, яке можна застосовувати в аналізі функціонування всіх елементів політичної сфери суспільства.

У процесі реалізації виборчих технологій вагоме місце посідає такий різновид політичного маркетингу як виборча інженерія – пристосування виборчих процедур до реалізації інтересів правлячих політичних еліт щодо завоювання та збереження влади в державі, регіоні, місті, районі, населеному пункті. Важливим напрямом виборчої інженерії є аналіз і використання у відповідних політичних умовах процедур обрання органів представницької та виконавчої влади на основі реалізації в політичній практиці різних видів мажоритарної, пропорційної, змішаної та куріальної виборчих систем. Сучасний європейський і національний досвід проведення виборів дозволяє виокремити такі основні методи виборчої інженерії: зміна виборчих процедур; маніпуляція кордонами виборчих округів; підбір складу лояльних до влади виборчих комісій; вибір відповідного часу проведення виборів; стимуляція і переміщення виборців з одних округів до інших.

Останнім часом спостерігається процес становлення виборчих технологій іншого ґатунку. Технології попереднього покоління здебільшого мали справу з управлінням сприйняття інформації, що надходила до виборця. Сьогодні мова вже йде про формування «метатехнологій», пов’язаних з управлінням соціальними процесами загалом. Основними вимогами до сучасних виборчих технологій є: оперативність, своєчасність, простота та доступність для виконавців, відкритість, ефективність.

Ефективність є однією з найважливіших характеристик виборчих технологій. Автор розуміє її як співвідношення між позитивною віддачею від технології і витратами на її проектування, перевірку і впровадження, а також негативними наслідками від її реалізації. Грамотна робота команди, ефективні технології, що враховують особливості місцевого електорату, можуть призвести до бажаного політичного результату. Таким чином, оцінка ефективності кампанії – один з важливих елементів розробки теоретичних основ технологій виборів, що допомагають суб’єкту політики сформувати переможну стратегію.

Для ефективного використання виборчих технологій необхідною є наявність певних ресурсів, а також їх правильний розподіл. Отже, розуміння сутності ресурсів суб’єктів виборчого процесу та способів оптимального їх використання протягом кампанії є важливою умовою отримання позитивного результату на виборах. Під ресурсами політичних технологій слід розуміти сукупність соціально-політичних, матеріальних, фінансово-економічних, інтелектуальних, адміністративно-управлінських, кадрових та інших засобів і можливостей (потенціалу), що забезпечують дієвість технології.

Автор виводить фактори, які впливають на ефективність технологічного ресурсу: досвідчений кваліфікований технолог; наявність результатів досліджень (технолог сам вибирає необхідні дослідження); достатня матеріально-технічна і фінансова база; присутність хорошої команди виконавців з залученням досвідчених ПР-фахівців; наявність часу.

У підрозділі 2.3. «Вплив виборчих технологій на електоральну культуру в сучасній Україні» зазначається, що в нашій державі відбувається активний процес технологізації сфер людської життєдіяльності, зокрема такого їх важливого складника, як проведення виборів. Поступово на зміну аматорству під час проведення виборчих кампаній приходить професійний, системний підхід із залученням відповідних фахівців та новітніх досягнень у сфері виборчих технологій.

Вибір технологій, ефективність їх застосування багато в чому залежать від характеру виборчого процесу, його перебігу і результатів виборів. В умовах багатопартійності, розшарування і поляризації українського суспільства надзвичайно актуальним завданням є ефективна організація виборчих кампаній.

Автор пропонує універсальні чинники ефективності виборчих технологій, зокрема: врахування соціально-економічної та політичної ситуації в окрузі; відповідність технологій інтересам і потребам виборців; коректність у визначенні обраної цільової електоральної групи; наявність необхідного ресурсного забезпечення для проведення виборчої кампанії; високий рівень професійності та спрацьованості команди, яка забезпечує виборчу кампанію суб’єкта виборчого процесу; харизматичність політичного лідера, кандидата на виборні посади; врахування особливостей виборчого законодавства і типу виборчої системи та ідеологічного спрямування стратегії і тактики виборчої кампанії; рівня політичної культури виборців.

Автор констатує, що негативним явищем електорального процесу в країнах слабкої демократії є застосування маніпулятивних технологій. Основою будь-якого маніпулювання масовою свідомістю виборців є соціальний міф – твердження чи ідеї, які сприймаються переважно на віру, без критичного осмислення. В кожному суспільстві побутують міфи, які активно підтримуються і правлячими колами, зокрема за допомогою засобів масової інформації.

У суспільствах з низькою електоральною культурою використовуються «брудні» виборчі технології, такі як фальшування виборчої документації, елементарний підкуп виборців, вплив на підсвідомість, психологічний тиск на конкурента шляхом використання компромату, моральне або навіть і фізичне усунення конкурентів тощо. Умовами, в яких використовуються подібні технології, є, передусім, ретельна конспірація, інформаційний пресинг, відвернення уваги громадськості на другорядні події.

Одним із методів впливу на електорат, що здатний підвищити отриманий на виборах результат, є використання адміністративного ресурсу. Як різновид виборчих технологій, адміністративний ресурс включає в себе широкий набір легальних, напівлегальних і відверто незаконних методів, що використовуються на всіх стадіях виборчої кампанії. Адміністративні виборчі технологій - це технології впливу діючих владних структур на результат виборів з метою збереження своєї влади.

Цілковито виключити вплив адмінресурсу на електорат у сучасних умовах неможливо, але межі його використання залежать від рівня електоральної культури громадян. В Україні роль використання адмінресурсу з кожною наступною виборчою кампанією поступово падає, що свідчить про те, що у вітчизняного виборця виробляється сильніший «імунітет» до такого роду впливу і підвищується рівень електоральної культури.

На наш погляд, вдосконаленню як виборчої системи, так і політичної культури електорального процесу буде сприяти прийняття Виборчого кодексу України, що дозволить впорядкувати чинні законодавчі акти, що регулюють виборчий процес, усунути неузгодженості й протиріччя між ними, а найголовніше – створить умови для проведення прозорих та демократичних виборів в Україні.