ТРАНСФОРМАЦІЯ ІДЕЇ СПРАВЕДЛИВОГО СОЦІАЛЬНОГО УСТРОЮ: ВІД ВИТОКІВ ДО ТЕОРІЇ КОМУНІЗМУ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено об’єкт і предмет, хронологічні та територіальні рамки, дано характеристику наукової новизни, показано практичне значення роботи та зв’язок дисертації з науковими програмами, планами і темами, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі «Концептуально-методологічні засади дослідження» розкрито ретроспективи концептуальних інтерпретацій ідеї справедливого соціального устрою та методологію її вивчення. Увага приділяється аналізу наукових підходів щодо висвітлення проблеми, обґрунтуванню використання основних понять та категорій, що є визначальними для розуміння особливостей трансформації ідеї соціальної справедливості в рамках колективістської моделі від витоків до теорії наукового комунізму.

У підрозділі 1.1 «Ідея справедливого соціального устрою: ретроспектива концептуальних інтерпретацій» подається аналіз джерельно-історіографічної бази дослідження.

Етико-релігійна література представлена ведичними писаннями («Ріг-веда», «Яджур-веда», «Сама-веда», «Атхарва-веда», Пурани та Ітіхаси), Біблією та творами російських релігійних філософів початку ХХ ст. (М. Бердяєв, С. Булгаков, С. Франк).

Праці античних мислителів – «Держава» Платона, «Політика» Аристотеля та «Про державу», «Про закони» Цицерона – з’явилися в часи політичної смути у Греції та Римі з метою розробки більш досконалої моделі соціального устрою. Античні мислителі вважали природною формою держави таку, де відносини ґрунтувалися на засадах справедливої рівності, що має не матеріальну, а духовну природу.

Проекти соціалістів-утопістів ХVI – XVIII ст. виникли в умовах нагромадження капіталу та швидкого розшарування суспільства. Т. Мор у книзі «Утопія» в процесах первісного нагромадження капіталу вбачав першооснову всіх суспільних суперечностей, майнової нерівності, виступав проти приватної власності. Йому належить модель справедливого суспільства, побудованого на суспільній власності, зрівняльному розподілі благ за розумними потребами, планово-організованій і обов’язковій для всіх праці, суспільному контролі, рівності. Т. Кампанелла в роботі «Місто Сонця» запропонував проект ідеальної утопічної держави з жорсткою централізованою системою управління, де всі гілки влади, навіть релігійна, об’єднані та зосереджені в руках чиновництва. В утопічних ідеях Д. Уінстенлі з’явилися мотиви принципу економічної свободи. Розгляд комунізму з точки зору природного права обґрунтований в роботах
Е.-Г. Мореллі. Апофеозом розвитку радикального утопізму стали погляди Г. Бабьофа – ідея абсолютної соціальної рівності всіх людей, детальна організація якої була розроблена в роботі Ф. Буонарроті «Змова в ім’я рівності». В них ідея соціальної справедливості обумовлюється проблемою майнової нерівності, вирішення якої постає у вигляді утопічних проектів суспільного облаштування.

Твори класиків марксизму-ленінізму. Теоретичні розробки питань утопічного соціалізму послужили фундаментом для переходу ідей на рівень «наукової теорії» в середині ХІХ ст. З’явилися роботи К. Маркса та Ф. Енгельса про комунізм як методологічно та світоглядно обґрунтована теорія розбудови суспільного устрою. Послідовниками соціально-політичних ідей марксизму стали теоретики ІІ Інтернаціоналу: К. Каутський, Р. Люксембург, Г. Плеханов, Е. Бернштейн, М. Адлер, А. Лабріола, П. Лафарг, Ф. Мерінг.

Відомим представником марксизму вважається засновник більшовицької партії та радянської держави В. Ленін. Надаючи матеріалізму характеристику «природної властивості» матерії, і, відповідно, постулюючи філософський матеріалізм в якості об’єктивної реальності, В. Ленін надав марксизму системну наукову обґрунтованість та статус державної ідеології. Його ідея справедливого соціального устрою базується на основі теорії соціалістичної революції та містить кілька принципів. По-перше – докорінна перебудова суспільства, ліквідація будь-якого пригнічення, соціальної нерівності. По-друге – революція як засіб докорінної перебудови.

Праці радянських вчених. Після смерті В. Леніна радянські науковці були втягнуті до дискусії щодо статусу марксистської філософії та її ставлення до природничих наук. Оформилося два табори – «механістів» та «діалектиків». Перший очолили Л. Аксельрод, А. Тімірязев, І. Скворцов-Степанов та В. Сараб’янов. Другий – А. Деборін, Я. Стен, М. Карев, Г. Баммель. Побіжно розглядалися ними і проблеми справедливого соціального устрою. «Діалектизація» природознавства, до якої закликали представники школи А. Деборіна, закінчилася прямим втручанням Й. Сталіна у дискусію та перемогою відвертих сталіністів.

Питаннями історії філософії в контексті дослідження ідей справедливого соціального устрою займалися М. Мамардашвілі, П. Гайденко, Н. Мотрошилова, Е. Соловйов, М. Степанянц. Значне коло проблем історії марксистської теорії та утопічних ідей розглянуто у працях Т. Ойзермана.

Роботи представників світової політичної думки другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Засновниками західного марксизму вважають А. Грамши, Д. Лукача і К. Корша, які виступили зі своїми ідеями у 20-х рр. ХХ ст. Але у низку повноцінних концепцій цей напрямок марксистської традиції остаточно оформився після Другої світової війни, поділивши його представників на «гуманістів» та «науковців».

Окрему низку досліджень представляють праці, предметом вивчення яких є питання соціальної справедливості. Р. Нозік стверджує, що основа суспільної справедливості може полягати тільки в створенні умов, за яких кожна людина є господарем свого життя, і тому їй повинна бути надана максимально можлива свобода, обмежена свободою інших. Д. Роулз визначає «справедливість як чесність». Питання про справедливість ставиться ним у контексті так званих «первинних соціальних благ», які повинні розподілятися порівну. Особливість ліберальної концепції рівності Р. Дворкін вбачає у вимозі нейтральності уряду. Для останнього всі уявлення людей про благо і сенс життя заслуговують рівної уваги, якщо тільки вони не спрямовані проти інших людей. Ці концепції віддають пріоритет індивідуальним правам перед соціальною необхідністю.

Комунітаристська модель справедливості представлена теорією А. Макінтайра, в якій сутність людини вбачається в ролі носія соціальної ідентичності, а не «ізольованого атому». Функціоналістську концепцію, що розглядає людину як систему функцій, представляють А. Сен та М. Нассбаум.

Дослідження сучасних російських і українських науковців. На межі
80-90-х рр. ХХ ст. серед дослідників-суспільствознавців сформувалася група так званих право-ліберальних критиків марксизму, які вважають, що фундаментальні засади марксистського вчення є ненауковими, ілюзорними, а тому утопічними та непридатними до політичної практики. Сюди відносяться Л. Балашов, Ю. Семенов, В. Бубнов, О. Гуревич, М. Барг, Є. Гайдар, В. Мау, В. Кудров, Р. Нурєєв, О. Ципко. Другу групу дослідників можна охарактеризувати як «ревізіоністи». Сюди слід віднести В. Афанасьєва, А. Вебера, О. Галкіна, Ю. Красіна, Р. Медведєва, Б. Орлова, Ю. Плетнікова, В. Толстих, Г. Цаголова. Третю групу дослідників можна назвати послідовниками марксизму: Р. Косолапов, О. Баллаєв, О. Дмітрієв, К. Кантор, В. Келлє, М. Котельніков, П. Гречко, А. Мальцев, П. Морозов, серед яких знаходяться як ортодокси, так і ті, хто намагається певним чином доопрацювати класичну теорію відповідно до сучасного етапу розвитку людства, не виходячи власне за її рамки. Четверту групу дослідників можна окреслити як напрям ліво-орієнтованих інтелектуалів, які частково відносять себе до марксистів.

«Християнський комунізм» представлений дослідженнями О. Молоткова, Ю. Буличова, Ю. Зеніна, О. Кірдяшкіна, В. Макарцева, В. Нілова, В. Петрова, М. Соміна, Г. Шиманова, В. Аксючица, Б. Гальперіна, Є. Дулумана, О. Решми, Г. Митрофанова, Б. Вишеславцева.

Безпосереднім розглядом питання еволюції ідеї справедливого соціального устрою займалися такі дослідники як О. Молотков та І. Шафаревич. Простежуються тенденції сучасних політологів сформулювати концепцію соціальної справедливості. Серед них В. Федотова, яка схиляється до ототожнення справедливості з моральною вимогою «подумки розділити долю іншого».

Важливим дослідженням є книга Г. Бусел «Комунізм у релігійно-філософських вченнях і цикли еволюції», де автор намагається зняти ідеологічні штампи з комуністичної ідеї як такої, що бере свої витоки ще у давній ведичній релігії. Питання свободи у різних її проявах розглядає С. Кисельова, феномен власності Р. Михайленко, роль християнського фактора в кризовому суспільстві М. Рибачук. Проблему справедливого соціального устрою в контексті державотворчих ідей політичної думки доби Гетьманщини вивчає І. Куташев. Він також досліджує погляди на державу мислителів-просвітників і доводить, що І. Вишенський сформував утопічний ідеал держави, особливості якого були зумовлені специфікою тогочасного політичного життя в Україні та суспільними процесами в Європі. Поєднання політологічних і філософських проблем характерне для праць О. Довгополової, які присвячені трактату про політичну владу Дж. Понета в контексті концепції Біблійного закону.

У підрозділі 1.2 «Теорія та методологія вивчення проблеми» охарактеризовано теоретичні засади розуміння ідеї соціальної справедливості як моделі міжособистісних стосунків, розстановки категоріального апарату.

Постановка питання гармонійного соціального устрою, розбудованого на засадах справедливості, простежується на кожному етапі розвитку людства – від витоків цивілізаційного становлення до сучасності. Відповідно до двох суспільно-політичних традицій осмислення ідеї соціальної справедливості склалося два типи моделей справедливого устрою суспільства, що їх детально розглядає А. Гусейнов. Перша традиція виходить із ідеї кооперації, де індивідуальне благо ототожнюється з колективним (загальним). Інститут держави тут постає не просто умовою виживання та безпечного існування індивідів, а справедливо організованим життям, де індивіди можуть реалізувати себе і досягти гармонії існування. Друга традиція осмислення справедливості вбачає у суспільстві і державі спосіб обмеження, утримання конфліктів, зовнішнє середовище безпечного існування людини. Першу модель справедливого соціального устрою прийнято називати «кооперативно-холістською» (або «колективістською»), в якій індивід і держава співвідносяться як частина і ціле, благо яких тотожне один одному. Сюди відносять етико-релігійні системи соціального устрою, такі як давньоіндійська система «варнашрама-дхарми» та християнський проект «царства Божого», і проекти соціального влаштування античних мислителів, і соціалістів-утопістів, і «науковий комунізм». Другу модель називають «конфліктно-індивідуалістичною», де інститут держави постає механізмом врегулювання приватних інтересів і прав, зіткнення яких відбувається постійно і неминуче. Сюди відносять концепції Т. Гоббса, Д. Локка, І. Канта та лібералізм у різних його проявах.

Предметом дослідження виступають концепції соціального устрою, які називають колективістськими. При цьому необхідно введення категорії «повного цілого», що проходить через усі теорії кооперативно-холістської моделі, де попри деякі відмінності, сутність поняття залишається єдиною: існування впорядкованої цілісної системи, ефективна діяльність якої забезпечується виконанням функціональних обов’язків її елементів. Відповідно, справедливим соціальним устроєм ми вважаємо таку організацію соціальної взаємодії, в якій індивідам надані рівні можливості для самореалізації, поважне ставлення, на основі чого індивід співвідносить поняття особистого блага з поняттям соціального обов’язку та усвідомлює себе в якості важливого системоутворюючого елементу цілісного організму.

У другому розділі «Витоки ідеї справедливого устрою в давніх етико-політичних системах» подано аналіз етико-політичних витоків ідеї справедливого соціального устрою, які представлені у ведичних писаннях стародавньої Індії, політичних системах античних мислителів та моральному вченні християнства.

У підрозділі 2.1 «Ідея гармонійного суспільства у ведичній концепції «варнашрами» подається варіант справедливого соціального устрою, який ґрунтується на наступних засадах: по-перше, усвідомлення духовної природи живих істот; по-друге, існування першоджерела всього сущого; по-третє, необхідність розбудови взаємовідносин із ним. Система «варнашрама-дхарми» поділяє людей на чотири прошарки за якостями та поведінкою і призначає для кожного класу свої обов’язки, що спрямували б їх носіїв у вірному напрямку щодо досягнення вищої мети людського життя. Веди називають три якості матеріальної природи – добро, пристрасть та невігластво, – які обумовлюють людську діяльність. Система «варнашрами» покликана направити діяльність людини в бік загального блага, розбудованого на безкорисливому та відданому служінню один одному.

Система «варнашрама-дхарми» є надійним механізмом ідеального влаштування суспільного організму, який є першою системою в історії людства, розбудованою на засадах рівності й загального блага, де кожен заслуговує на щастя. Стосовно витоків ідеї справедливого соціального устрою, ведична система надає розуміння гармонійного суспільства «золотого віку», яке пізніше трансформувалося в теорію побудови справедливого соціуму загальної рівності.

У підрозділі 2.2 «Моделі соціального устрою в політичних системах античних мислителів» показано, що проблема справедливості у Платона та Аристотеля співвідноситься з поняттям природи людини, яка має займатися тим, до чого має схильність, через що рівність в античному суспільстві постає відносною категорією, а не абсолютною («рівне для рівних»). У цьому сенсі держава потребує досягнення та підтримання стану соціального та політичного балансу, в рамках якого досягається загальна задоволеність та вирішуються конфлікти. Пріоритет у всіх найважливіших суспільних справах віддається найкращим – аристократії, представники якої розглядаються як наймудріші, найбільш вправні та досвідчені в політиці і, що найголовніше, найбільш добродійні. При цьому чеснота і розум (а також багатство) в античній традиції взаємопов’язані. Така морально-етична установка забезпечувала існування цілісної системи суспільства, її традиційність та непорушність, оскільки чесноти прирівнювалися до усвідомлення загального, суспільного блага. Ця тенденція в українській суспільно-політичній думці знайшла своє відображення у творчому доробку С. Оріховського, який звертався до спадщини античних мислителів та спільні для них ідеї прагнув прилаштувати до соціально-політичної дійсності України ХVІ ст.

У Цицерона космологічні уявлення про світ, людину та її місце в ньому (що тотожне концепції «повного цілого») одночасно уживаються з тенденцією індивідуалізації людського життя (що суперечить вищезгаданій концепції). Цим Цицерон і відрізняється від грецьких політичних філософів, які впорядкування соціально-політичного життя співвідносили виключно з гармонійним улаштуванням Всесвіту, де індивідуальне щастя (благо) досягалося через колективну гармонію. Так, уявлення античних мислителів про соціальну справедливість постають першими формами її колективістської моделі.

У підрозділі 2.3 «Людина нового суспільства в етичній концепції християнства» висвітлено, що поява християнства ознаменувала готовність людей реалізувати на практиці ідеї справедливості, які до того існували лише у вигляді ведичної системи і теорій античних мислителів. Мова йде про перші християнські общини та різні християнські секти. Антична мрія про справедливість вперше у християнстві набула етичного обґрунтування, що полягала у євангельській «любові до ближнього». Остання стала моральним імперативом (відбувся перехід із теоретичного рівня до практичного) для розбудови соціальних взаємовідносин. Питання про створення людини нового типу і соціально справедливе суспільство стає морально-релігійним завданням християнської історії. Проте, безпосередньо у християнській доктрині ми не знаходимо раціональної концепції побудови справедливого суспільства. Але головне своє завдання – якісно-моральну зміну особистості, прагнення до довершеності особистості – християнство вирішує досить успішно, що, у свою чергу, передбачає можливість існування ідеального суспільства та гармонійних соціальних взаємовідносин серед праведних людей – так званого «Царства Небесного».

В українській суспільно-політичній традиції вказані ідеї знайшли цілісне відображення у концепціях таких мислителів як митрополит Іларіон, Г. Сковорода, М. Костомаров, П. Куліш та інших. Вирішення гострих питань українського народу (збереження його самобутності, державної цілісності та рівних суспільних відносин) пов’язувалося зі збереженням істинної християнської віри, введення якої розглядалося в якості божого одкровення та способу збереження миру серед слов’янських народів.

Третій розділ «Формування теорії комунізму в політичній думці XVI – ХІХ ст.» присвячений аналізу формування теорії наукового комунізму від утопічних ідеалів суспільства у творах соціалістів до ідеї безкласового суспільства в теорії К. Маркса і Ф. Енгельса.

У підрозділі 3.1 «Утопічний ідеал суспільства у творах соціалістів XVI – початку ХІХ ст.» наголошено, що в епоху Відродження почала формуватися ідеологія гуманізму, за якою людина – самодостатня досконала істота, здатна самотужки за допомогою прогресу побудувати соціально справедливе суспільство.

Ідеал суспільної справедливості до середини ХІХ ст. розвивався в руслі утопічного соціалізму, який є одним із ідейних джерел наукового комунізму. Розробляючи проекти ідеального суспільного ладу, утопісти теоретично обґрунтували необхідність колективізації власності, робили наголос на важливості виховання людини, оскільки підкреслили залежність рівня свідомості людини від оточуючих її умов. Ідеї Д. Уінстенлі, Е. Морелі, Ж. Мєльє, Е. Кабе та інших соціалістів-утопістів розвинулись шляхом раціоналізації. В цілому, ідеї соціалістів-утопістів відповідали соціально-економічним умовам того часу і місця, де вони виникали. Це були спроби раціонального осмислення конфліктів, розробки механізмів їх подолання. Головною причиною соціальної несправедливості поставала приватна власність. З її ліквідацією мислителі пов’язували вирішення суспільних негараздів. Варто зазначити, що вони заперечували форму існування тогочасної панівної релігії, проте, так чи інакше, процес виховання та освіти у новому, вдосконаленому суспільстві вони пов’язували з «істинною релігією», ідеал якої вбачався або у формі первісного християнства, або у синтезі релігійних вчень, або у системі моральних істин.

У підрозділі 3.2 «Безкласове суспільство в теорії наукового комунізму К. Маркса і Ф. Енгельса» дана характеристика марксизму – вчення, що включає в себе філософію, економіку (політекономія) та соціально-політичну проблематику (науковий комунізм), де кожна окрема частина слугує поясненню та вирішенню головної мети всієї концепції – перехід до ідеального суспільства через неминучий крах капіталістичного, в якому буде ліквідовано первородний гріх – експлуатація людини людиною – шляхом ліквідації приватної власності.

У контексті нашого дослідження, марксизм розглядається в контексті проблем побудови справедливого суспільства та процесу формування нової людини. Історичною місією пролетаріату є побудова безкласового комуністичного суспільства. Пролетаріат – єдиний в історії клас, який не прагне до закріплення своєї влади (диктатури пролетаріату), а використовує її для ліквідації товарно-грошових відносин і для знищення класів.

Теорія «наукового комунізму» передбачала ідею «єдиного цілого», навколо якого треба було згуртувати зусилля всього соціального організму – побудови комунізму. Її втілення потребувало мобілізації сил на певний період, після якого людина стане вільною (від експлуатації), рівною (відносно кожного), творцем свого життя (коли працюєш за бажанням і відчуваєш себе богом; більше немає відчуження) та незалежною від природи (повне підкорення останньої для забезпечення себе всіма ресурсами).

Безкласове комуністичне суспільство з самого початку його існування відрізняється від усіх експлуататорських форм організації суспільної праці запереченням експлуатації людини людиною, панівним становищем суспільної власності на основні засоби виробництва. Комунізм на будь-якій його стадії означає принципову неможливість жити без праці, за чужий рахунок. Заслуги на терені суспільно корисної праці відразу ж після пролетарської революції стають визначальним критерієм суспільної значущості кожної особистості і мірою споживання. Однак, разом із загальним обов’язком працювати і винагородою згідно з кількістю і якістю виконаної праці за необхідності визнається нерівна індивідуальна обдарованість і нерівна працездатність, а це означає, що формально рівне право залишається фактично нерівним.