ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкрито ступінь наукової новизни проблеми, визначено об'єкт і предмет дослідження, наукову мету та завдання, методологічну основу дисертації, її теоретичне і практичне значення. Наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У Розділі 1 "Історіографія та стан наукової розробки теми" висвітлено стан та основні напрями сучасних наукових досліджень окресленої проблеми. Проаналізовано основні публікації цієї тематики. Систематизовано напрацювання, що стосуються дослідження бачення демократії українського консерватизму в політологічній науці. Наголошено, що тематика недостатньо вивчена в українській політології, оскільки вітчизняна політична наука більше орієнтована на аналіз державотворення та діяльності великих спільнот – націй, а дослідженню процесів становлення громадянського суспільства, свободи людської індивідуальності та демократії у вітчизняних політичних концепціях приділено недостатньо уваги.

Співвідношення консерватизму та демократії у консервативних політичних теоріях розглядали Р. Еклешаль, Р. Нісбет та Д. Стелінг, котрі інтерпретували цю проблему з «правих» позицій. Дискурс демократії у суспільно-політичних поглядах українських консерваторів досліджували І. Вдовичин, В. Горбатенко, С. Лінецький, І. Лисяк-Рудницький, Т. Осташко, Я. Пеленський, В. Потульницький, А. Толстоухов, В. Шевчук. Проаналізовано історіографію дискурсу українського консерватизму як політичної доктрини від початку ХІХ ст. («Історія Русів», Т. Шевченко, П. Куліш) до сучасного етапу та виокремлено основні групи дослідників вітчизняного консерватизму, зокрема консервативні історики (Д. Дорошенко, А. Заїкин, В. Залозецький, М. Кочубей, О. Монтрезор, О. Скоропис-Йолтуховський, С. Шемет), діаспорні дослідники (І. Лисяк-Рудницький, Є. Пизюр, Л. Білас, Я. Пеленський, Р. Шпорлюк), й сучасні українські науковці (К. Галушко, С. Гелей, І. Гирич, Я. Грицак, Н. Козак, Б. Кухта, В. Остудін, М. Попович, В. Потульницький, Ю. Шаповал, та ін.).

Охарактеризовано головні підходи до розуміння політичної ідеології, у вигляді суб’єктивної форми відображення дійсності як концептуально оформленого корпоративного інтересу. Акцентується на сутності й змісті політичної ідеології, впливові цього феномену на суспільство та її співвідношенні з наукою Р. Барт, М. Вебер, Е. Дюркгайм, К. Маркс, У. Матц, М. Фуко, Ю. Габермас. Серед вітчизняних науковців значний внесок у дослідження політичних ідеологій зробили В. Андрущенко, Л. Губерський, О. Донченко, М. Дученко, В. Лісовий, Р. Лях, В. Заблоцький, П. Кравченко, С. Кримський, Ю. Романенко, М. Томенко, І. Попова, В. Таран, М. Слюсаревський, Л. Четверікова. Безпосередньо розгляду ознак ідеологічних дискурсів присвяченні праці О. Висоцького, Т. Гейгера, Дж. Геррінга, Ж. Доменака, Н. Ірібаджакова, Б. Крауз-Мозер, У. Матца, М. Михальченка, на основі яких сформульовано критерії розмежування науки та ідеології. Досліджено авторські підходи до розуміння наукового знання (А. Кезін, Б. Крауз-Мозер, В. Петров) та історіографію проблеми демаркації наукового й ідеологічного дискурсу.

У розділі 2 «Методологія дослідження» обґрунтовано використання методології дискурс-аналізу для з’ясування співвідношення наукового та ідеологічного дискурсу в концепціях демократії представників українського консерватизму ХХ ст. Мета дискурс-аналізу – створення технік інтерпретації текстів, котрі виявляли б соціальні, культурні, ідеологічні, політичні, релігійні й інші складові передумови організації мовної діяльності, присутні в текстах та висловлюваннях і проявляються як їхня прихована чи явна ангажованість. Дискурс-аналіз дав змогу визначити латентні ідеологічні установки та політичні наміри автора тексту, виявити й ідентифікувати особисті авторські мотиви, ідеологічну ангажованість та політичний інтерес. Дискурсивна методологія пояснює та розкриває причини формування дискурсів, ідей і висловлювань, характеризує середовище їхнього виникнення, акцентує на вирішальному значенні зовнішніх впливів.

У дослідженні наукових та ідеологічних дискурсів українського консерватизму використано критичний підхід до аналізу дискурсу (Т. ван Дейк, Н. Феркло, Р. Водак). Дискурс розглянуто як певний спосіб домінування, впливу та контролю в суспільстві. Дискурсивні ідеологічні практики праналізовано з позиції вироблених ними ідеологічних ефектів: вони формують і відтворюють нерівність у соціальних відносинах, формують ідентичності через позиціонування та категоріальну класифікацію груп і людей.

Звернено особливу увагу на соціо-історичному аналізі дискурсу (Р. Водак), що синхронічно і діахронічно пов'язаний із комунікативними подіями, котрі відбувалися в історичній ретроспективі. Акцентовано на історичних обставинах, фоні епохи та складових контексту дискурсу в процесі його пояснення та інтерпретації. Соціо-історичний погляд на дискурс українського консерватизму допоміг пояснити причин й умови формування візії демократії в концепціях українського консерватизму, які були продуктом епохи і поширених тогочасних суспільних тенденцій. Дискурс-аналіз доповнений загальнонауковими методами – системним, історичним та порівняльним.

В Розділі 3 «Критерії розмежування науки та ідеології. Детермінація основних понять і категорій» розглянуто критерії розмежування науки й ідеології як взаємопов’язаних, але водночас відмінних сфер суспільної свідомості а також досліджено проблему співвідношення консерватизму та демократії.

У підрозділі 3.1 «Політична наука та ідеологія: проблеми взаємопроникнення та розмежування» з'ясовано та виокремлено підходи до визначення суті політичної ідеології, зокрема консервативної, її специфіки. Систематизовано теоретичні погляди до визначення поняття "політична ідеологія". Розглянуто питання співвідношення науки та позанаукових форм суспільної свідомості, зокрема політичних ідеологій та розкрито критерії розмежування наукового дискурсу.

Політичну ідеологію розглянуто як систему теоретично обґрунтованих поглядів, ідей, теорій, ідеалів, що виражає та формує світогляд певних соціальних груп, виходить з інтересів своїх прихильників і спрямована на досягнення певних соціально-політичних цілей, зокрема, здобуття політичної влади та впливу на прийняття політичних рішень, претендуючи на загальносуспільний характер.

Щодо проблеми розмежування науки та ідеології в гуманітарних науках не існує єдності поглядів. Одні вчені (Т. Адорно, Г. Горкгаймер, Р. Арон, Д. Белл, Т. Гейгер, Д. Гелбрейт, К. Гірц, К. Маркс, К. Мангайм, К. Попер, П. Рікер, Ю. Габермас) стверджували, що наука й ідеологія є взаємовиключними антитезами, протилежностями, оскільки наука об’єктивно та безпристрасно вивчає реальність, абстрагуючись від зовнішніх чинників впливу, ідеологія ж, навпаки, – інтерпретує дійсність відповідно до суспільно-групових інтересів і вподобань. Виконуючи функції соціальної міфології, ідеологія є по суті концептуально оформленим корпоративним інтересом.

Інші вчені (Л. Альтюссер, А. Грамші, С. Кара-Мурза) вважають ідеологію невід’ємним елементом суспільства та мислення людини і наукового також, адже цілковито абстрагуватися від зовнішніх впливів неможливо: навіть дослідники належать до певної соціальної групи, яка має власний світогляд та цінності. Наголошуючи на неможливості уникнення суб’єктивізму ця група дослідників акцентує на позитивних моментах узаємодії ідеології та науки, їхньому взаємовпливі, відкидає тезу про несумісність цих двох форм суспільної свідомості. Прихильники цього підходу вважають, що ідеології притаманні не лише суб’єктивність й заангажованість, а також можливість об’єктивного пізнання в межах ідеології, істинність та науковість, враховуючи наукові основи, дослідження і впливи в процесі її формування, діяльності й орієнтації. Тим паче, що концептуальною основою ідеологій є наукові соціальні чи навіть природничі теорії. Усвідомлюючи тотальність поширення ідеології в суспільстві, ці вчені вважають, що ідеології неможливо уникнути, а люди мислять у межах ідеології. У своєму дослідженні, ми дотримуємося позиції другої групи вчених стосовно взаємопов’язаності ідеології та науки.

Стверджується: ідеологія є суб’єктивною інтерпретацією дійсності, але, ідеологічні вияви властиві практично всім формам і рівням соціального й індивідуального буття. Незважаючи на взаємопов’язаність наукового та ідеологічного дискурсу, можна виокремити явні, суто ідеологічні елементи, притаманні кожній ідеології й не притаманні науковим дискурсам.

У контексті вирізнення критеріїв ідеологічного дискурсу встановлено, що визначальною ознакою ідеології є її соціально-групова орієнтація, оскільки ідеологія створюється як теоретична репрезентація інтересів певної соціальної групи – класу, верстви, нації, партії, статі, конфесії, виходить з інтересів конкретних соціальних груп і є фактично теоретично оформленим груповим інтересом. Ідеологічні дискурси – ціннісні, вони виражають суб’єктивізм, який межує з емоційністю, орієнтовані не на дослідження проблеми, а на її заангажовану інтерпретацію. Політична ідеологія є оптимістичною концепцією майбутнього й оптимального шляху його досягнення та передбачає наявність ідеалу «досконалого суспільства». Для ідеології притаманна схема бінарних опозицій (протиставлення «своїх» та «чужих») і образ «ворога» – ефективних засобів консолідації її прихильників. Ідеологія є спрощеним тлумаченням дійсності для її засвоєння різними прошарками населення, що може виявлятися у схемі боротьби позитивних суспільних сил проти негативних. Для ідеології притаманне спрощене пояснення суспільних проблем. Ознакою ідеологічного дискурсу також можна вважати упередженість, тенденційність до підбору фактів та їхню суб’єктивну інтерпретацію. Для ідеологій притаманне навіювання, насадження певних ідей з метою зміни мислення суспільства за допомогою маніпулятивних технологій.

Політичну теорію розуміємо як спосіб пояснення явищ політичної дійсності, що передбачає побудову певної схеми закономірних узаємозв’язків. Проблема розмежування наукового й ідеологічного дискурсів ускладнена тісною взаємодією політичної науки з суспільством, іншими формами суспільної свідомості, котрі впливають на науку своїми ідеалами та цілями і від котрих не можливо абсолютно абстрагуватися вченому. Ідеологічні концепції консерватизму мають багато точок дотичності з науковими теоріями, адже ядром їхньої структури є гуманітарні наукові теорії в поєднанні з моральними цінностями суспільства. Тому в гуманітарних науках критерії науковості не такі жорсткі й однозначні як у фізико-математичному стандарті, їм притаманний не лише прагматизм, але й аксіологічне спрямування, що значно знижує рівень строгості критеріїв науковості.

До критеріїв наукового дискурсу ми зараховуємо: 1) обґрунтованість положень та доведеність висновків, доказовість, повноту обґрунтування, що якісно вирізняє науку від інших форм суспільної свідомості; 2) інтерсуб’єктивну верифікацію, тобто перевірку іншими суб’єктами достовірності положень та висновків; 3) специфіку наукового дискурсу, яка полягає у прагненні досягнення об’єктивної істини, отриманні достовірного, вільного від оцінкових суджень та суб’єктивних упереджень знання; 4) толерантність у процесі наукового дослідження, безпристрасність у ставленні до політичних суб’єктів і дискурсів, що відрізняє політичну теорію від політичної ідеології, без вказівок на «правильні» орієнтири та пріоритети; 5) ретрансляцію наукового дискурсу, яка відбувається у понятійній та категоріальній формі, з використанням спеціальної термінології, виробленням своєрідної «наукової мови»; 6) специфіку засобів пізнання – наукових методів, спрямованих на нейтралізацію суб’єктивності й упередженості.

Зазначено, що консерватизм є насамперед політичною ідеологією – йому притаманні ознаки ідеологічних систем, котрі є спільними для всіх ідеологій і часто екстраполюються на релігійні концепції, соціальні міфи й інші метанаративи.

У підрозділі 3.2 «Консерватизм і демократія: критерії та співвідношення» розкрито систему співвідношення між принципами консерватизму й демократії, показано еволюційний процес «демократизації» консерватизму, зумовлений його високою суспільною адаптивністю. Консерватизм має набір самостійних абсолютних ідей, що дають уявлення про універсальні цінності – справедливість, свобода, порядок, мораль; обґрунтовують «суспільний ідеал» у формі стабілізації існуючої політичної системи.

Консерватизм як світоглядна ідеологічна система від початків свого зародження ґрунтувався на протилежних демократії політичних засадах, оскільки виник як альтернатива та протидія лібералізму і був супротивником демократичних ідей. З'ясовано ідеологічні протиріччя між консервативним і демократичним дискурсом: так демократія заснована на принципі влади більшості рівних індивідів, а консерватизм заперечує політичну рівність громадян і акцентує на елітарному характері правління. Демократія акцентує на інтересах свободи та забезпечення прав індивідуальності, для котрих вбачає загрозу від держави, а консерватизм виражає пріоритети колективу, суспільства та держави, дотримуючись концепції про недосконалість людської природи, некомпетентність рядових громадян та шкідливість надмірної індивідуальної свободи. Плюралізм – один з основних принципів демократії потребує визнання та розширення прав окремих соціальних груп, меншин, що може порушити традиційний склад і суперечити національній культурі та консервативним цінностям, зокрема релігійним чи сімейним. Об'єднуючими ознаками для демократії та консерватизму визначено принцип представництва, який передбачає владу політичної еліти, та безпеку особи й законність, котрі може гарантувати сильна державна влада.

Для західноєвропейського й американського консерватизму (Дж. Адамс, О. Бравсон, Б. Дізраелі, А. де Токвіль) характерне критичне ставлення до демократії та ліберальних цінностей, акцентування на її недоліках, зокрема, некомпетентності народу в управлінні державою та меркантильності демократичних лідерів-демагогів, небезпеках фальсифікацій та корупційності виборчого процесу. Встановлено, що процеси демократизації змусили консерватизм переглянути свої принципи та ставлення до демократії від категоричного заперечення її пріоритетів на початку ХІХ ст., до визнання демократичних цінностей і сприйняття демократичної форми правління у ХХ ст. Український консерватизм розвивався під впливом західноєвропейського консерватизму, сформувавши близькі політичні й ціннісні засади.

У Розділі 4 «Дискурс демократії в політичних концепціях представників українського консерватизму» досліджено погляди на демократію представників українського консерватизму ХХ ст. і визначено ідеологічні й наукові дискурси, їх співвідношення в консервативних концепціях.

У підрозділі 4.1 «Співвідношення ідеологічного та наукового дискурсу в поглядах на демократію В’ячеслава Липинського» на основі застосування дискурс-аналізу встановлено, що в концепції демократії В. Липинського домінує ідеологічний дискурс, зокрема в аналізі й оцінці демократії простежується більшість ідеологічних ознак. Практично в кожній своїй публікації Липинський висловлювався критично стосовно ліберальних цінностей та демократії як форми правління.

Критичність стосовно демократичного дискурсу В. Липинського зумовлена: впливом європейських ідей неоромантизму Ж. Сореля, теорій еліт В. Парето, Г. Моски та Р. Міхельса, концепції психології мас Г. Лебона, ідей польської історичної консервативної школи, а також особистими суперечностями Липинського з політиками народно-демократичного напряму; членством у консервативній політичній організації (УХДП, УСХД); аристократичним походженням; поширеною в ту епоху тенденцією критики демократії; пошуком ефективної моделі державного управління в умовах боротьби за незалежність.

Водночас у працях В. Липинського простежуємо науковий дискурс, зокрема, об’єктивно досліджені закономірності у функціонуванні демократії як форми організації влади, використані наукові методи виведення гіпотез, принципи взаємодії демократії в суспільстві з іншими формами правління. Учений сформулював цінні для політичної науки гіпотези про деструктивний вплив демократичних принципів на процеси державо- та націєтворення; визначив необхідні умови виникнення і функціонування демократії та розвитку концепції демократичного елітизму.

У підрозділі 4.2 «Консервативний дискурс та наукова об'єктивність у концепції демократії Василя Кучабського та Степана Томашівського» проаналізовано бачення демократії в консервативних політичних концепціях суспільних цих діячів.

Визначено симетричність співвідношення елементів консервативного ідеологічного дискурсу та наукової об'єктивності в концепціях демократії названих дослідників. Дискурс-аналіз текстів дав змогу зробити висновки, що погляди на демократію В. Кучабського та С. Томашівського були скептичними, переважало акцентування на її недоліках. Публікації містять суб’єктивні характеристики, що виражали інтереси консервативних кіл, але визнавалося позитивне значення демократичних принципів у побудові суспільства, відзначаючи конструктивні риси демократії, припускалася можливість демократичного устрою для української держави. Критичне ставлення до демократії, здійснене В. Кучабським в аргументованій науковій формі з використанням політологічної термінології, має характер радше конструктивної критики, аніж несприйняття. З огляду на присутність у баченні демократії С. Томашівського політологічної термінології, наукових історичних категорій, понять і термінів, логічної аргументації та характерні риси оціночної стриманості, толерантності й орієнтації на об’єктивність визначено науковий характер концепції демократії С. Томашівського. Концепція демократії В. Кучабського та С. Томашівського мала еклектичний і неструктурований характер.

У підрозділі 4.3 «Формування сучасного консервативного дискурсу в Україні» розглянуто особливості формування сучасного консервативного дискурсу та концепцій демократії в його межах. Досліджено співвідношення наукового й ідеологічного дискурсу демократії в партійних програмах вітчизняних консервативних політичних партій.

З'ясовано, що сучасний український консерватизм втратив інтелектуальну традицію та ідейні зв’язки з консервативним дискурсом міжвоєнного періоду. Стан сучасного українського консерватизму спричинений несформованістю вітчизняного ідеологічного спектру, який запозичений зі Заходу і не відповідає соціокультурним вимірам суспільного середовища, де відсутня система традиційних цінностей та суспільних груп підтримки. Досліджено, що концепції демократії представників сучасного українського консерватизму вирізняються прихильністю до демократичної моделі розвитку українського суспільства, що повністю відповідає тенденціям сучасного неоконсерватизму. Водночас існує низка маргінальних політичних сил та їх лідерів, котрим притаманний радикальний характер консервативної риторики та використання антидемократичних й ненаукових доктрин, зокрема у баченні демократії як форми суспільного устрою. У межах цих доктрин обґрунтовуються власні бачення систем політичного правління у формі консервативної моделі демократії – гетьманату у вигляді етнократії – влади домінуючого етносу на засадах плюралізму і демократичних цінностей, обґрунтовуються «національні моделі» демократії, ближчі для українського середовища, ніж запозиченні західні аналоги.

Зафіксовано тенденцію до інкорпорації демократичної риторики та ліберальних принципів сучасними концепціями українського консерватизму й неоконсерватизму, на відміну від класичного консерватизму початку ХХ ст. з категоричним запереченням демократичної форми правління та акцентуації на монархічних засадах, що є виявом еволюційного ідеологічного розвитку цієї політичної доктрини.