ДИНАМІКА РОЗВИТКУ ІНСТИТУТУ ПОЛІТИЧНОЇ ВЛАДИ ЯК КОМУНІКАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми й проблеми дослідження, проаналізовано джерельну базу, сформульовано цілі та завдання роботи; визначено об’єкт, предмет, методологічну основу дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичну та прак­тичну значущість дисертаційної розвідки, зв’язок дисертації з науковими програмами і темами; висвітлено апробацію результатів дисертаційного дослідження.

Розділ 1. «Етапи та напрями наукового осмислення динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи». Проаналізовано історичну своєрідність предмета дослідження; систематизовано й охарактеризовано джерельну базу; розкрито ступінь наукової розробленості предмета, визначено перелік проблем, малодосліджених у межах політичної науки; виокремлено концепції, теорії, ідеї.

В підрозділі 1.1. «Ідейне осмислення проблеми динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи» осмислено історичні витоки аналізованої проблеми: детермінантні основи інституалізації владних відносин, принципи розгортання інституційної практики в період формування ранньобуржуазних теорій новоєвропейської доби.

З’ясовано, що представники новоєвропейської політичної думки сформували якісно нові підходи до визначення онтологічних і аксіологічних засад політичного буття індивіда, окресливши систему детермінант політичного, механізм продукування політичних цінностей. У зв’язку з цим доходимо висновку, інституалізація владних відносин у період Нового часу відображає його багатомірність, засвідчує новий сенс інституту політичної влади у царині політики задля формування людиномети.

В підрозділі 1.2. «Теоретичні основи дослідження динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи» всебічно розглянуто зміст теоретичного доробку з окресленої проблематики для: визначення основних праць у напрямі, пов’язаному із динамікою інституту політичної влади як комунікаційної системи; виокремлення допоміжних праць учених, котрі сприяють виконанню необхідних завдань. Теоретичний фундамент дослідження динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи сформовано із розвідок представників синергетичного та комунікативного підходів, доповнених мережевим підходом у політичній науці. Визначено наукові проекти, чиї положення покладено в основу теоретико-методологічного бачення постановки дисертаційної проблеми: твори представників політичноі думки Нового часу (Р. Декарт, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є),  праці Ю. Габермаса, Н. Лумана, К. Ансельса, Д. Норта, М. Кастельса, Б. Сутора, О. Гьофе, С. Лєщєва,  О. Назарчука, А. Венгерова, В. Радаєва, І. Добронравової, О. Стьопіна, В. Лекторського, В. Пантіна, В. Лапкіна, В. Сморгунова та інші.

Обґрунтована цінність наукових положень у розробках вітчизняних науковців – В. Денисенка, А. Романюка, О. Сичивиці, З. Буника, Л. Бунецького, А. Сіленко, К. Богуславської.

         Використано концептуальні  ідеї М. Бубера, М. Бахтіна, А. Панаріна, О. Молодцова, В. Гурова, Г. Фігала, В. Смолякової, В. Аршинова, В. Буданова, О. Астаф’євої, М. Кузнєчєнкова, Г. Градосєльської, в тому числі українських вчених М. Буника, Л. Герасіної, Н. Скоблик, Н. Шерепо.

Узагальнено теоретичні постановки стосовно розкриття специфіки динаміки інституту політичної влади як комунікаційної системи через процес деінституалізації як «розмивання функціональних меж» інституйованої діяльності, розширення кордонів громадянської сфери,  формування комунікативного рівня політики, її гуманізації загалом.

На основі теоретико-методологічних підходів та проблем дослідження сформовано власну методологічну концепцію стосовно наукового розроблення предмета.

Окреслено коло проблем, котрі залишилися невідображеними в опрацьованій літературі: системи принципів, що визначають динаміку розвитку інституту влади як комунікаційної системи; деінституалізації політичного – причин, механізму, наслідків; довіри як особливого типу зв’язку, що визначає деінституалізацію; трансформації інституційного компонента в комунікативний; формування комунікативного рівня політики із розширенням меж приватної сфери.

Розділ 2. «Методологічна основа дослідження динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи». Робота в межах цього розділу полягає у формуванні авторської теоретико-методологічної моделі, котра оптимально відображає специфіку, тенденції, механізми й наслідки якісної зміни станів інституту політичної влади як комунікаційної системи в процесі її еволюціонування через вплив комунікативних (індивідуальне в політиці, випадкове, нестабільне, неформальні практики) чинників.

Постнекласична реальність виправдано пропонує «руйнування» змістових основ об’єкта дослідження заради пізнання сущого в ньому, відтак суть дослідження предмета дисертаційної розвідки полягає у з’ясуванні можливості якісного функціонування інституту політичної влади як комунікаційної системи на рівні співіснування комунікативного й інституційного рівнів політики через вплив деінституалізації. Така характерність підтверджується через процес зникнення детермінантних основ в комунікативній схемі інституйованих владних відносин та її «руйнування» у своїй змістовій наповненості.

Систематизовано та визначено особливості застосування категорій та понять, адекватних методологічній стратегії дослідження.

В підрозділі 2.1.  «Загальні та спеціальні методи дослідження динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи». Визначений методологічною основою роботи комунікативний, синергетичний та мережевий підходи, положення котрих дають найадекватніший методологічний інструментарій для розуміння суті  й особливостей динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи.

На засадах комунікативного підходу розкривається вплив фактору випадковості, що постає у нас «зовнішньою» детермінантою інституювання владних відносин, передбачає альтернативу (деінституалізацію) в процесі розвитку цієї інституції. У роботі використано постулати теорії комунікації Ю. Габермаса, Н. Лумана і С. Лєщєва, теорії комунікативної дії та «занепаду інститутів»,  аналіз проблем  впливу «малих форм» на політику й функції політичного контролю Ю. Габермаса, що уможливило з’ясування суті та доцільності деінституалізації в політиці.

Як доведено, теорії комунікації Ю. Габермаса та Н. Лумана, протиставлені у науковій полеміці, насправді поєднуються в інтегративному дуалізмі, котрий постав схемою руху політичної матерії: як «людиновимірної», так і системної. Звідси – методологічна коректність використання у тексті нашої роботи дихотомії «комунікативне-комунікаційне» через розуміння комунікації як першопочаткового принципу онтологічної рефлексії та розширення суб’єктивного і системного її аспектів.

Наголошено, що комунікативні зв’язки мережевого характеру подаються у роботі як випадковий чинник, постійно діючі «відносини обміну», котрі визначають зміну основ інституту політичної влади як комунікативної системи, спричиняють узаємозаміщення громадських та інституційних ініціатив. Синергетизм як  принцип у дослідженні відображає спровоковану комунікативним чинником нестійкість системи у формі біфуркаційного поштовху – деінституалізації як вияву формування суб’єктивного типу мережевих зв’язків в інституційній сфері політики через появу детермінантних основ у вигляді комунікації.

Науковий інструментарій мережевого підходу посилює методологічне значення комунікативного підходу, передбачає виокремлення індивіда як структурної одиниці, суб’єкта відносин, що має комунікативний потенціал для формування сталих зв’язків та здійснення обмінів, використовується при аналізі нестійкості та відкритості до взаємодії комунікативного й інституційного вимірів політичного, дає можливість простежити швидке взаємозамінювання відмерлих, неефективних зв’язків на нові, котрі визначають суть деінституалізації.

В підрозділі 2.2. «Методологічні особливості застосування синергетичного та комунікативного підходів до дослідження розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи» наголошено: поєднання положень синергетичного та комунікативного підходів методологічно підсилюється інструментарієм мережевого підходу (теорія політичних мереж та політичної мобільності, концепції дебюрократизації, «спів-управління», правило деієрархізації, концепція деінституалізації М. Кастельса).  

Вибудувано власну дослідницьку стратегію, зауважуючи нове розуміння «взаємозацікавленості» комунікативного й інституційного вимірів до межах політики, долучення індивіда як носія комунікативного потенціалу, у формування простору мережевих зв’язків у інституційному вимірі політичного. Показано, що через «узаємозацікавленість» лініями, які потенційно з’єднуються у вузлові комунікативні моменти, відбувається розгортання комунікативного принципу при формуванні мережевих зв’язків в інституційній системі координат.

Застосування інструментарію цього підходу найвідповідніше реалізується унаслідок використання поняття «випадкового», яке постає втіленням принципу формування та функціонування мережевої організації через формування комунікативних зв’язків, допомагає реформувати діючу систему інститутів політичної влади згідно з принципу децентралізованого управління (ідея субсидіарності).

З’ясовано вплив мережевого чинника (політична мобільність) на диференційовану й ієрархізовану структуру інституту політичної влади як комунікаційної системи, адже «приналежність до владних інституцій структур мережевого характеру належить до основних джерел змін у політичній системі» (М. Кастельс).

Аналіз функціонування політичної мережі дав змогу виокремити основні принципи взаємодії приватного й інституційного інтересів у межах політичної системи координат: публічність, дискурс, діалогізм, ресурсність, звітність, довіра, котра постає рушієм самоорганізації  суспільства, однією із передумов створення мереж та відношень багатостороннього характеру в політиці, що, вимагаючи звітності, зворотності та віддачі, породжують комунікацію в новій якості – політичного контролю.

В підрозділі 2.3. «Систематизація та визначення основних понять і категорій» систематизовано та визначено головні поняття і категорії, що сприяє формуванню спеціального категоріально-понятійного апарату дисертаційного дослідження, який підтверджує специфічні ознаки предмета з  урахуванням стану кола проблем, котрі вивчаються.

На основі комплексного теоретико-методологічного аналізу розроблено авторське визначення «деінституалізації політичного». Розуміння цього поняття як особливої форми пізнання політичної дійсності продиктоване умовами функціонування інституту політичної влади як комунікаційної системи, формуванням простору мережевих відносин у політиці, потребою розширення сфери громадянської самоорганізації. Під деінституалізацію політичного розуміємо дослідження критичної межі політичної нестабільності через процес появи детермінант зовнішнього характеру у вигляді комунікативних відносин, що уможливлює «розмивання» й звуження формальних функціональних рамок інституту політичної влади, «передання» інституційних зобов’язань громадянському секторові, появу нового інституційного дизайну в межах політики.

Розділ 3. «Деінституалізація як критерій поступальності політичного розвитку». В ньому аргументовано принципи та визначено тенденції динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи. Досліджено передумови, специфіку і механізми здійснення деінституалізації як наслідку взаємовідносин між комунікативним та інституційним чинниками. Описано наслідки процесу деінституалізації політичного із розширенням меж сфери громадянських інтересів, обґрунтовано доцільність даного процесу.

В підрозділі 3.1. «Особливості динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи» здійснено спробу побудови теоретичної моделі динаміки розвитку політичної влади як комунікаційної системи через вплив деінституалізації як біфуркаційного чинника у процесі інституційних змін.

Специфіка динаміки розвитку інституту політичної влади як комунікаційної системи забезпечується принципами взаємодії (комунікації), відображається через особливості «вузлових» комунікативних узаємодій у зв’язку «індивід↔інститут політичної влади», зводиться до проблеми людини як носія комунікативного потенціалу, мережевих зв’язків, адже – постає виступає «вузлом», через котрий проходять усі комунікативні імпульси.

У роботі сформовано низку тенденцій процесу динамічної зміни станів інституту політичної влади як комунікаційної системи: тенденцій розвитку (виснаження системою себе через нерівномірний розподіл ресурсів, криза легітимності, практика ефективності «малих чисел», вплив неформальних практик, наявність «інституційного інвестора» у вигляді зовнішньої детермінанти, ротація еліт), тенденцій функціонального характеру (формування специфічного типу комунікативного зв’язку –  політичного контролю через висловлення недовіри, «інституційна втома», формування технік звітності й контролю як комунікативних зв’язків і передумов деінституалізації).

В підрозділі 3.2. «Передумови та принципи здійснення деінституалізації в політичній системі координат» окреслено передумови процесу деінституалізації, котрі зводяться до дискретності політичного процесу; особи зі здатністю до саморефлесії та визнанням «іншого» заради розширення меж власної свободи; «зміни модусу мислення» (Т. Веблен); зміни на парадигмальному рівні розгортання політичної практики, комунікаційної кризи (довіри, контролю, нівелювання принципом діалогізму, відсутності мережевого консенсусу;  наявність «межевої території» й адекватного законодавства.

Розглянуто причини деінституалізації політичного, що визначають результативність цього процесу: функціональна криза інституту політичної влади, його «депотенціація», політична депривація; невідповідність реакції на зовнішні запити, «інституційне насилля» (Л. Гудков) через процес «дисперсіації влади».

Принципами деінституалізації політичного є: онтологічні (необхідності – формування  комунікативних зв’язків; доцільності – відповідність умовам часу та місця); неминучості –  настає за відповідної повноти умов), перервності континуальності політичного буття; специфічні –  «я можу» людини (Р. Декарт), самоконтролю особи в політиці, «інституційної свободи», діалогізму.

В підрозділі 3.3. «Механізми та наслідки процесу деінституалізації в політиці» розкрито суть механізмів деінституалізації політичного як сукупності форм утілення принципів процесу на практиці, що виявляються у такий спосіб. Наприклад, безперебійна взаємодія між інститутом політичної влади та структурними одиницями позаінституційного конкурентного середовища забезпечує на основі комунікативних відносин інкорпорацію представників «позаполітичних» структур у «чисту» політику. Допоміжними засобами в такому випадку стають неформальні практики як привнесення інновацій та інваріантів в інституційну сферу політики. Дотримання принципу «терплячого» обміну (як узаємодії на засадах справедливості) через «відшкодування особливих ризиків» (за О. Гьофе) дає змогу органічно долучитися до критики інституту політичної влади, котра визначає якість формування комунікативних зв’язків через налагодження контролюючої функції. Трансформаційні моменти ефективно забезпечуються з погляду теоретиків концепції «легалізації», неформальних інституцій «знизу↔вгору» (Е. Остром,  М. де Йонг, Л. Бунецький), і через «подвійну інституціоналізацію» (Є. Головаха, Н. Паніна) в політичну практику, а механізм «тимчасових горизонтів» забезпечить  вибір короткотермінових або довготривалих перспектив.

Розглянуто наслідки деінституалізаційних процесів у політиці, котрі зауважують прийнятність та спроможність теоретичних висновків дослідження виявитися у формі доцільної необхідності. З поміж них: розвиток деліберативної політики (Й. Коген); формування комунікативного рівня політики: трансформації політичного (знеособленого інституційного) у комунікативне (особистого, громадянського); гуманізація політичної науки та сфери політичних відносин.

Доведено, що внаслідок деінституалізації політичного відбувається «передання» інститутами політичної влади особистих привілеїв представникам громадянського сектору, що спричиняє  «переродження політичної еліти», формування  інституту політичної влади нового типу із функцією «охоронця» у межах політичної системи, розширення меж громадянської сфери, гуманізацію політики.