ДЕРЖАВНА МОВНА ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ (ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, характеризується ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету й основні завдання, об’єкт, предмет і методологічні засади дослідження, сформульовано наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів і особистий внесок здобувача в розробку цієї проблеми, наведено відомості про апробацію та опублікування результатів дослідження.

Розділ 1 «Теоретико-правові засади регулювання мовних відносин» складається з трьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений аналізу державної мовної політики як об’єкту правового регулювання, мовного питання в контексті реалізації прав людини на українських землях з точки зору історико-правового аспекту, теоретико-правового статусу національних меншин та їх права на користування рідною мовою.

У підрозділі 1.1 «Державна мовна політика як об’єкт правового регулювання» автор зазначає, що однією із найважливіших складових розбудови держави, становлення демократії і громадянського суспільства в кожній країні є активна й цілеспрямована мовна політика, яка направлена на утвердження державної мови в усіх сферах суспільного життя та гарантування функціонування мов національних меншин. На основі аналізу наукової літератури автор дійшов висновку про відсутність єдиного терміну «державна мовна політика», тому було запропоновано власне визначення з точки зору права, що полягає у сукупності заходів з боку державних та місцевих органів, які спрямовані на відстоювання мовних інтересів суспільства, збереження або зміну умов і норм функціонування мови або мов та запобіганню мовних конфліктів у державі.

Розглядаючи проблему державної мовної політики, дисертант робить висновок, що мовна політика держави зумовлюється цілою низкою факторів, які впливають на мовну політику у суспільстві та відзначає найголовніші з них, серед яких: вплив і роль держави на мовну політику та зв’язок з її соціальною функцією, яка полягає у створенні умов для повного здійснення права на використання та захист тієї чи іншої мови, зняття і пом’якшення етнічних суперечностей; форми правління та адміністративно-територіального устрою, де можливості здійснення мовної політики залежать від ступеню централізації влади в державі, зокрема від її унітарного чи федеративного устрою. Також важливими є принципи, якими керується держава при реалізації мовної політики; економічні чинники мовних відносин, що визначають мовну ситуацію та мовні відносини, які можуть сприяти економічним перевагам суспільства або блокувати його економічну активність; проблема глобалізації, яка з однієї сторони звужує, а в деяких випадках витісняє із вжитку деякі мови корінних народів, а з іншої – забезпечує вільне спілкування незалежно від місця знаходження, отримання інформації безпосередньо від першоджерел тощо.

У підрозділі 1.2 «Мовне питання в контексті реалізації прав людини на українських землях (історико-правовий аспект)» автор вдається до аналізу історичного досвіду розв’язання мовного питання, насамперед, мовної ситуації на всіх етапах державотворення (Київська Русь, Галицько-Волинська держава, Литовська-Руська держава і Річ посполита, Запорізька Січ і Гетьманщина, Україна в складі Російської та Австро-Угорської імперії, Доба Української революції (1917–1920 рр.), Радянська Україна) для правильної побудови державної мовної політики в Україні.

Автор дійшов висновку, що у процесі становлення державної української мови має місце як позитивний, так і негативний досвід розв’язання мовних проблем. Проаналізовано та встановлено, що українська мова досягала певного рівня розвитку на визначеному етапі української державності, долаючи складні перешкоди в своєму становленні та борючись за можливість поступового розширення сфери функціонування у часи перебування в складі інших іноземних держав. Такий досить повчальний досвід був узагальнений та взятий автором до уваги з метою його подальшого використання у вирішенні сучасних проблем української мови в Україні.

У підрозділі 1.3 «Національні меншини і право на користування рідною мовою (теоретико-правовий статус)» автор наголошує на тому, що запорукою гармонійного розвитку держави та важливим соціальним фактором у процесі забезпечення належної реалізації прав національних меншин на користування рідною мовою в умовах толерантного відношення до них з боку титульної нації є поліпшення рівня використання мов національних меншин.

Розкривається нормативне закріплення реалізації права на користування рідною мовою, її захист та охорону, а також здійснюється аналіз найважливіших міжнародних документів, які надають національним меншинам цілу низку додаткових прав. На основі даного аналізу виокремлюються слабкі та сильні сторони норм міжнародних актів, наголошується увага на впливі окремо взятої держави у закріпленні конкретних міжнародних зобов’язань, а також економічних, соціальних факторів у проведенні мовної політики.

Виокремлено та охарактеризовано форми забезпечення прав національних меншин, які варто враховувати при проведенні державної мовної політики, а саме при реалізації їхнього права на користування рідною мовою. Це такі форми, як: національно-культурна автономія та надання прав місцевої автономії регіонам з компактним проживанням членів певної національної групи. На основі їхнього аналізу визначено оптимальні умови, за яких вони можуть належним чином функціонувати. Пропонується у виборі мовної політики щодо забезпечення прав національним меншинам на користування їх рідною мовою враховувати локальний (місцевий) аспект, де мовна політика може бути успішною, яка особливо не пропонує чіткого окреслення мовних кордонів на адміністративному рівні.

Розділ 2 «Використання мови у різних сферах суспільного життя (теорія та практика)» складається з двох підрозділів і висновків до розділу та присвячений аналізу мовної політики у сфері освіти, а також ролі засобів масової інформації у її реалізації.

У підрозділі 2.1 «Мовна політика у сфері освіти» наголошується увага на тому, що питання мовної політики є неминучим у сфері освіти, так як саме вона є одним із головних державно-громадських інститутів, відповідальних за функціонування і розвиток цілісного суспільства, забезпечення можливості повноцінної самореалізації кожного індивіда незалежно від його національної (мовної і культурної) приналежності.

Виділено та розкрито значимість основоположних принципів, якими має керуватися демократична держава при формуванні мовної політики у сфері освіти: державний захист і підтримка національної мови, утвердження її державного статусу та розширення сфери функціонування як основного засобу міжетнічного спілкування на всій території держави; гуманізм і демократизм, який полягає у гармонійному співіснуванні державної (офіційної) та інших мов; вільний розвиток, використання та захист мов національних меншин як засобу відображення мовно-культурного багатства; зростання національної свідомості та потреб у вивченні мов тих національностей, які проживають на території тієї чи іншої держави; забезпечення права громадян, які належать до національних меншин, на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства; сприяння вивченню мов міжнаціонального спілкування.

Для забезпечення (реалізації) мовної політики у сфері освіти робиться наголос на таких моделях, як: визначення єдиної мови, як основної для навчання, тобто державної, і запропонувати спеціальні програми для дітей, які в недостатній мірі володіють загальновизнаною мовою; запровадження програми «білінгвізму», яка полягає у можливості вибору студентами та учнями предметів, які будуть викладатися їх рідною мовою, і в той же час паралельно опановувати державну мову. На основі аналізу наукової літератури, яка стосується білінгвальної моделі освіти, автор проаналізував та виокремив її переваги та недоліки у перспективі її запровадження для кожної держави.

Автор пропонує напрями діяльності, якими повинна керуватися кожна демократична держава у здійсненні мовної політики у сфері освіти, незалежно від її державного устрою: 1) гуманітарний напрямок – мовна політика держави у сфері освіти повинна сприяти розвитку інших мов, крім тих, які закріплені на державному рівні (навчання, викладання, створення класів, гуртків та ін.); визнавати мовні права інших національностей, адже від цього частково залежить і вирішення соціальних конфліктів в державі; 2) соціально-демократичний напрямок – розвиток міжкультурної толерантності, багатокультурного балансу в змісті навчального процесу, які будуть відповідати потребам учнів і суспільства в цілому, спричинені інтенсивним розвитком інтеграційних процесів як важливої складової трансформації сучасного світу, а також прагненням країн інтегруватися в світовий і європейський соціально-культурний і освітній простір, зберігши при цьому національну своєрідність; 3) економічний напрямок – сприяння всебічного розвитку особистості, що надає економічні можливості чи можливості у сфері зайнятості: багатомовність полегшує мобільність кожної особи у ринкових відносинах; є важливою умовою забезпечення вільного руху товарів, інформації і знань.

У підрозділі 2.2 «Засоби масової інформації та їх роль у реалізації державної мовної політики» приділяється увага впливу засобів масової інформації та їх важливості у сучасному суспільстві та наголошується на необхідності формування послідовного, чіткого підходу до мовного питання з метою ефективної реалізації державної мовної політики.

У зв’язку з цим автором надаються певні рекомендації для успішної реалізації мовної політики. У сфері теле-, радіомовлення: визначення правил, що гарантують кожному доступ до інформації мовою, якою особа володіє або яку розуміє; надання стимулів, які в цілому сприяють ведення телерадіомовлення мовами меншин (наприклад, субсидій або пільгових податкових режимів); сприяння соціальній згуртованості та задоволення мовних прав всього населення країни за допомогою державного сектору теле-, радіомовлення, так як у багатьох країнах саме йому належить основна роль захисту і сприяння розвитку державних (офіційних) мов і (або) мов національних меншин. У сфері електронних засобів масової інформації: формування необхідної інформаційної та мовної політики, яка буде ґрунтуватись на розроблених законодавчих нормах та стандартах, які б чітко урегульовували застосування, використання державної (офіційної) мови (мов), а також гарантування використання мов національних меншин в електронних засобах масової інформації; забезпечення належного доступу до засобів масової інформації шляхом розповсюдження мовного розмаїття у кіберпросторі не тільки за допомогою створення контенту, а й забезпечення засобів для його пошуку, доступу, функціонування як на поширених світових мовах, так і на мовах, яким надано регіональне, національне, локальне значення.

Розділ 3 «Порівняльно-правовий аналіз регулювання мовного питання в зарубіжних країнах та в Україні» складається з трьох підрозділів і висновків до розділу та присвячений правовому аналізу мовного законодавства країн Прибалтики, особливостям законодавчого закріплення державної мови Ірландії, а також регулюванню мовного питання в різних сферах суспільного життя та перспективи його подальшого удосконалення в Україні.

У підрозділі 3.1 «Мовне законодавство країн Прибалтики: правовий аналіз» обґрунтовано важливість мовного досвіду таких країн, як Латвія, Литва, Естонія для України, оскільки вони є прикладами принципово різних підходів у здійсненні мовної політики. Автор наголошує на тому, що врахування як позитивних, так і негативних тенденцій у її впровадженні дасть змогу не тільки запобігти подальшим помилкам у майбутньому, але і удосконалити вітчизняне законодавство у цьому напрямку.

Визначено статус державної мови та мов національних меншин в країнах Прибалтики на основі аналізу розвитку мовного законодавства, ґрунтуючись на його еволюції та розвитку. Виокремлено основні тенденції мовної політики та мовного законодавства даного регіону, які полягають у тому, що: розвитку державних мов сприяли законодавчі обмеження (мовні вимоги у сфері працевлаштування, обов’язкові приписи щодо використання державних мов у різних галузях життєдіяльності держави, а також створення урядових органів, відповідальних за моніторинг ситуації у сфері реалізації законодавства про мови); на практиці визнання мов меншин та надання гарантій їх реалізації, як правило, прямо чи опосередковано законодавчо обмежувалося певними визначеними сферами (шляхом діяльності спеціальних «національних культурних товариств», у релігії, у міжособистісних або сімейних відносинах); значна увага у реалізації мовної політики приділялася короткостроковим перехідним програмам, тим часом як довгострокові залишилися поза увагою держав, що призвело до загострення міжетнічних стосунків між титульним етносом та національними меншинами; простежувалася надзвичайно емоційна реакція на мовні питання, які мали вирішальне значення для розвитку та відновлення державності.

Наголошено на необхідності запозичення досвіду країн Прибалтики, враховуючи чітку та скоординовану діяльність мовних експертів та законодавства, яка спрямована на підтвердження та практичну імплементацію політики стосовно використання національних мов, а саме: мовної атестації державних службовців та засвідчення їх знання державної мови відповідним сертифікатом; створення незалежних атестаційних комісій, до складу яких будуть входити фахівці (експерти) з мови для оцінки; визначення рівня володіння посадових осіб державною мовою; створення органу, який буде проводити навчання, підвищувати мовну компетентність осіб з числа державних службовців та кандидатів на державні посади, розробляти вимоги та навчальні програми з української мови тощо.

У підрозділі 3.2 «Особливості законодавчого закріплення державної мови Ірландії» обґрунтовано важливість мовного досвіду Ірландії для України, оскільки не завжди позитивний та сприятливий для ірландської мови досвід урегулювання мовних відносин в Ірландії може виявитися дуже корисним і запобігти таким помилкам у сфері мовної політики України на сучасному етапі її становлення як молодої демократичної держави. Однак, автор зазначає, що мовна ситуація в Ірландії може слугувати не лише негативним прикладом невдалої й необміркованої мовної політики. На сьогоднішньому етапі державотворення присутні також і позитивні моменти, які мають важливе значення у покращенні мовних відносин всередині держави: прийняття у 2003 році Закону про офіційні мови, 20-річної стратегії для ірландської мови, а також визнання ірландської мови офіційною мовою Європейського Союзу, що мало велике значення як в цілому для самої держави, так і для мови зокрема.

Враховуючи чітку координацію та багатофункціональність державного органу в Республіці Ірландія, що не тільки здійснює контроль за виконанням мовного закону, а й консультування державних органів та громадян стосовно мовних прав та обов’язків, автором наголошено на необхідності створення подібного органу в Україні. В його повноваження має входити: контроль за дотриманням мовного законодавства, надання консультацій та роз’яснень громадянам України та державним органам з питань реалізації їх мовних прав та виконання мовних обов’язків.

У підрозділі 3.3 «Регулювання мовного питання в різних сферах суспільного життя та перспективи його подальшого удосконалення в Україні» автор здійснив аналіз чинного законодавства, що стосується мовного питання у всіх сферах життєдіяльності держави: освіти; книговидання; теле-, радіомовлення; пресі; судочинства і діловодства, а також законопроектів стосовно використання як державної, так і мов національних меншин України. На основі такого дослідження, автором було запропоновано рекомендації щодо його удосконалення та розроблення керівних засад власного проекту Закону України «Про мови в Україні», основоположних принципів, на яких повинно будуватись законодавство України у використанні державної мови та мов національних меншин.