ВЗАЄМОДІЯ МІЖНАРОДНОГО І ВНУТРІШНЬОГО ПРАВА В ТЕОРІЇ ТА ПРАКТИЦІ РЕСПУБЛІКИ ГРЕЦІЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету і основні задачі дослідження, визначається об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводиться інформація про апробацію і публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Концептуальні засади взаємодії міжнародного і внутрішнього права держав» складається з трьох підрозділів і присвячується аналізу характерних особливостей взаємодії цих двох правових систем.

У підрозділі 1.1 «Теоретичні підходи щодо взаємодії міжнародного і внутрішнього права держав» досліджено загальнотеоретичні положення сучасної доктрини міжнародного права щодо його взаємодії з внутрішнім правом держав.

Співвідношення міжнародного та внутрішнього права держав є одним з найбільш важливих питань міжнародно-правової доктрини, яке викликало до життя низку наукових концепцій. Моністична концепція, серед представників якої не було єдності думок. Одні вчені визнавали примат внутрішнього права над міжнародним правом (Г. Гегель, М. Венцель, А. Я. Вишинський, А. Цорн), інші – примат міжнародного права над внутрішнім правом (Г. Кельзен, С. Константинідіс), треті підтримували рівнозначність суб’єктів міжнародних відносин, а правосвідомість окремих народів вважали джерелом міжнародного права (Ф. Джессеп, Х. Лаутерпахт, Н. Політіс, Ж. Сель, Ч. Хайд), розвивали ідею делегування державою частини своїх повноважень державі планетарного масштабу (Ч. Хайд), включали обидві правові системи в єдину систему норм – «закон» (М. Діксон). Дуалістична концепція, яка визнає самостійність та взаємну непідпорядкованість положень внутрішнього права з міжнародним правом, розглядаючи ці правові системи як окремі, хоча і взаємопов’язані (Д. Анцілотті, Г. Касиматіс, Х. Тріпель, Дж. Фіцморіс). Теорія інкорпорації, яка була розроблена на ґрунті дуалізму і визнає примат обох правопорядків, однак кожного у своїй сфері (Я. Броунлі, К. Керамевс). Теорія передбачає такі форми включення норм міжнародного права у національне право: пряме закріплення їхньої дії в конституційному законодавстві держави та прийняття законодавчим органом нормативного акту, який втілює положення міжнародного договору. Виходячи з цілей регулювання самих міжнародно-правових норм, держава обирає способи інкорпорації в кожному конкретному випадку. Теорія імплементації, за якою механізм взаємодії міжнародного права з внутрішнім правом є сукупністю засобів юридичної техніки, що мають на меті наділення норм міжнародного права силою норм права національного, та спрямовані на визнання юридичної сили і організаційного забезпечення здійснення міжнародно-правових норм всередині правової системи держави (А. С. Гавердовський, В. В. Гаврилов). З точки зору сучасної доктрини міжнародного права, більш важливе значення має не стільки визначення пріоритету міжнародно-правових норм в тій чи іншій формі, а необхідність дослідження конкретних механізмів їхньої взаємодії з внутрішнім правом.

У підрозділі 1.2 «Міжнародно-правове регулювання взаємодії міжнародного і внутрішнього права держав» досліджуються міжнародно-правові механізми регулювання такої взаємодії.

У Преамбулі Статуту ООН визначено принцип поваги до зобов’язань, що випливають з договорів та інших джерел міжнародного права. Пункт 2 ст. 2 Статуту ООН закріплює принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань, який є одним з основних принципів сучасного міжнародного права. Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, 1970 р. тлумачить цей принцип як такий, що зобов’язує кожну державу виконувати свої зобов’язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов’язання, що випливають із загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, а також зобов’язання, що випливають з міжнародних договорів, чинних відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р. детально регламентує процес укладання, вступу у дію, розірвання, тлумачення та дотримання міжнародних договорів, але не регулює питання реалізації міжнародних договорів. Зокрема, у ст. 26 закріплено положення, що чинний договір є обов’язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися (принцип pacta sunt servanda), а ст. 27 забороняє державі посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею договору. Конвенція залишає за державами свободу вибору способів реалізації міжнародних договірних зобов’язань, що сприяє розвитку національного законодавства про міжнародні договори.

У підрозділі 1.3 «Регламентація взаємодії міжнародного і внутрішнього права у національному праві держав» розкривається сутність правового регулювання взаємодії внутрішнього права з міжнародним правом у конституціях окремих держав.

Кожна держава сама встановлює межі та характер взаємодії свого внутрішнього права з міжнародним правом. Міжнародне і національне право є похідними від сутності права як соціального явища. Регламентація взаємодії міжнародного права з національним правом базується на загальновизнаних принципах міжнародного права, імплементація його положень у національне законодавство держав теж має здійснюватися відповідно до них. Однак визначення конкретних методів та способів реалізації міжнародно-правових зобов’язань відноситься до внутрішньої компетенції держав. Так, ст. 25 Конституції ФРН 1949 р. визнає складовою частиною права держави загальновизнані норми міжнародного права, які мають перевагу над законами і породжують права та обов’язки безпосередньо для осіб, що мешкають на території держави. Пункт 4. ст. 15 Конституції Російської Федерації встановлює, що загальновизнані принципи і норми міжнародного права та міжнародні договори Російської Федерації є складовою частиною її правової системи. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлено інші правила, ніж це передбачено законом, то застосовуються правила міжнародного договору.

Декларація про Державний суверенітет України 1990 р. проголошує визнання УРСР переваги загальнолюдських цінностей над класовими, норм міжнародного права над національними нормами права (розділ X «Міжнародні відносини»). І хоча Декларація виконує значною мірою політичну роль, тим не менше, свідчить про намір України надалі дотримуватися пріоритету норм міжнародного права. У ст. 7 Закону України «Про правонаступництво України» визначається правонаступництво України у сфері прав та обов’язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Конституції України. Однак в ньому відсутня пряма вказівка на пріоритет норм міжнародного права щодо національного права і у ст. 7 визначено, що «Україна є правонаступником прав і обов’язків за міжнародними договорами Союзу РСР, які не суперечать Конституції України та інтересам Республіки».

Стаття 8 Конституції України закріплює найвищу силу Основного Закону, а ст. 9 визначає міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України частиною національного законодавства. Інакше кажучи, норма ст. 9 зазначає обов’язкову інкорпорацію міжнародного акта у національне право України. Позиція дисертанта базується на тому постулаті, що, у випадку суперечності між нормою національного права та міжнародного права, примат повинна мати норма міжнародного права. Підтвердження цієї позиції можна знайти, аналізуючи ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України», в якій зазначено, що якщо міжнародним договором України, що набрав чинності, встановлено інші правила, ніж передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ 2 «Доктрина та практика Республіки Греція у сфері взаємодії міжнародного і внутрішнього права» складається з чотирьох підрозділів, у яких розкриваються доктринальні погляди на це питання представників грецької науки міжнародного права, законодавча та судова практика Греції стосовно питань взаємодії внутрішнього права з міжнародним правом.

У підрозділі 2.1 «Доктринальні підходи щодо співвідношення міжнародного права і внутрішнього права у міжнародно-правовій науці Греції» дається розгорнутий аналіз теорій юристів-міжнародників Греції щодо проблеми їх взаємодії і зроблені відповідні висновки, які стосуються значення цих теорій для практики.

Інтерес до проблеми реалізації Грецією своїх міжнародно-правових зобов’язань посилився наприкінці 1980-х років. Грецькими юристами-міжнародниками було проаналізовано зміст ст. 28 Конституції Греції та охарактеризовані шляхи її практичного застосування. Дисертантом виділені основні теоретичні напрямки дослідження співвідношення міжнародного та національного права у міжнародно-правовій доктрині Греції: моністична концепція (Ф. Арнаутоглу, С. Константинідіс, В. Маві, М. Д. Маруда), яка певною мірою відображена в Конституції Греції, в якій встановлено примат міжнародного права (ст. 28); дуалістична концепція (Г. Касиматіс), яка вимагає, щоб міжнародне право було перенесене та адаптовано у внутрішнє право, для чого вимагається акт законодавчого органу, а імплементація міжнародно-правових норм у національне законодавство перетворює їх у так звані «норми внутрішнього користування»; теорія конкуренції (А. Димитропулос), яка за своїм змістом близька до дуалістичної концепції і наголошує на самостійності двох правових систем – міжнародної та національної; теорія змін (Е. Рукунас), яка передбачає застосування міжнародного права у національному правопорядку шляхом процедури його ратифікації, тим самим суди мають можливість використовувати не лише сам текст договору, а також ратифікаційний акт; теорія координації (К. Іоанну, Д. Констандопулос, І. Спіропулос), яка є жорстким варіантом моністичної концепції, що не сприймає колізій між міжнародним та національним правом через пріоритет виключно норм міжнародного права. Методами узгодження національних актів з міжнародно-правовими, натомість визнані: відсилання, уніфікація, рецепція, створення спеціального правового режиму, скасування національних актів, які суперечать міжнародним договорам, інкорпорація, легітимація; теорія виконання (А. Йокаріс), яка зводиться до положення, що міжнародне право приписує державі та її органам забезпечити виконання міжнародно-правових зобов’язань, тобто накладає певний обов’язок щодо їх виконання.

У підрозділі 2.2 «Особливості становлення та розвитку механізму взаємодії внутрішнього права Республіки Греція із міжнародно-правовими нормами» висвітлено проблему взаємодії внутрішнього права з нормами міжнародного права крізь призму її історичного розвитку.

Розвиток правової системи Греції, як і інших країн, тісно пов’язаний з конституційним правом: в цій державі були прийняті Конституції 1822 р., 1844 р., 1864 р., 1911 р., 1925 р., 1927 р. (надала право Президенту ратифікувати правомірні, корисні для грецького населення мирні та союзницькі договори, торговельні угоди з іншими державами, відстоювати міжнародні інтереси та безпеку держави), Конституція 1952 р. (вимагала у випадку необхідності рецепції міжнародних договорів в національне право). Загальною характеристикою цих Конституцій є те, що їхні положення, перш за все, спрямовувалися на визначення повноважень органів виконавчої та законодавчої влади в процесі висловлення згоди на юридичну обов’язковість положень міжнародних договорів. Основна розбіжність в розподілі компетенції стосувалася категорії договорів, які могли укладатися самостійно Президентом.

Аналізуючи текст чинної Конституції Греції 1975 р., можна виявити такі положення, які прямо чи опосередковано стосуються зв’язку міжнародного права з національним правом. Так, згідно п. 2 ст. 2 «Греція, слідуючи загальновизнаним нормам міжнародного права, прагне до зміцнення миру, справедливості, розвитку дружніх стосунків між народами та державами». Пункт 2 ст. 5 визнає, що «усі особи, які постійно знаходяться на території Греції, отримують абсолютний захист їх життя, честі, свободи, незалежно від національності, статі, мови, віросповідання чи політичних переконань. Винятки допускаються у випадках, передбачених міжнародним правом. Заборонена видача іноземця, що переслідується за свою діяльність в ім’я свободи». Найважливішим положенням Конституції Греції з питання, що є предметом дослідження, є п. 1 ст. 28, який встановлює примат загальновизнаних норм міжнародного права та міжнародних угод з моменту їх ратифікації та набуття чинності щодо будь-яких положень внутрішнього закону, які їм суперечать. Згідно з судовою практикою, застосування звичаєвих норм міжнародного права не вимагає їхньої інкорпорації за законом. Остання є необхідною щодо міжнародних договорів, які, для того щоб мати внутрішню чинність, санкціонуються актом Парламенту Греції.

Пункт 3 ст. 28 закріплює за державою право обмеження в галузі здійснення національного суверенітету, якщо це продиктоване важливими національними інтересами, не стосується прав людини та засад демократичного устрою та проводиться на основі принципів рівності з дотриманням умов взаємності. Пункт 1 ст. 36 передбачає право Президента представляти державу на міжнародній арені, укладати мирні договори, союзні договори, договори про економічне співробітництво та участь у міжнародних організаціях або союзах. На підставі п. 2 ст. 36 договори у сфері торгівлі, оподаткування, економічного співробітництва, участі у міжнародних організаціях або союзах, а також будь-які інші угоди, що зачіпають питання, які регулюються виключно законами, або які покладають матеріальні витрати на греків, підлягають обов’язковій ратифікації, яка відповідно до ст. 72 Конституції належить до повноважень Парламенту.

У підрозділі 2.3 «Реалізація міжнародних зобов’язань в національній правовій системі Греції» аналізуються правові норми, які регулюють дотримання міжнародних договорів у внутрішній правовій системі Греції.

Реалізація норм міжнародного права у внутрішнє право Греції здійснюється органами виконавчої, законодавчої та судової влади. Щодо прийняття адміністративних заходів виконавчою владою, то реалізація може мати і законодавчу природу і природу, яка має відношення до здійснення правосуддя. При цьому, на думку грецьких дослідників важливим є те, що дії та засоби, які потрібні для здійснення договірних зобов’язань, знаходились в компетенції виконавчої влади та її носіїв. Так, у випадку невідповідності договору нормам Конституції Греції Парламент країни має право переглянути останню і лише за цієї умови договір може стати частиною внутрішнього права держави. Роль Парламенту Греції при укладенні міжнародних договорів визначена в ст. 72 Конституції Греції. Так, до повноважень Парламенту відноситься обговорення законопроектів та пропозицій до законів з питань, що регулюються ст. 28 і 36 Конституції. Внесення пропозицій до Парламенту може проводитися Президентом (ст. 36). Законопроекти щодо ратифікації міжнародних договорів розглядаються створеними на початку кожної чергової сесії комісіями з числа депутатів (п. 1 ст. 68), які забезпечують роботу Парламенту власними рекомендаціями. Поряд із ратифікацією міжнародних договорів грецьке право знає і інші форми укладання, такі як прийняття та затвердження. За всіма цими способами правові наслідки дії договорів, з точки зору міжнародного права, є ідентичними. Судова практика Греції неодноразово підтверджувала, що міжнародні договори щодо основних прав людини мають перевагу у випадках невідповідності між ними та будь-якими національними законами країни. Втручання адміністративних органів в реалізацію будь-якого міжнародного договору здійснюється у вигляді дії внутрішнього права. Часто застосовуються адміністративні акти, за допомогою яких адміністративним органам даються вказівки про спосіб, за яким буде здійснюватися реалізація положень міжнародного договору.

У підрозділі 2.4 «Позитивний досвід вдосконалення механізму взаємодії права Греції з міжнародним правом для України» формулюються пропозиції, спрямовані на вдосконалення механізму імплементації Україною її міжнародно-правових зобов’язань.

У ст. 28 Конституції Греції встановлено засади для дії положень міжнародних звичаєвих та договірних норм у внутрішньому праві Греції. Отже, для України важливим є досвід Конституції Греції щодо визначення місця та встановлення пріоритету звичаєвих та договірних норм міжнародного права щодо будь-яких положень внутрішнього закону, які їм суперечать.

Конституція Греції демонструє закріплення принципів рівності та взаємності при укладанні державою міжнародних договорів. Безумовно, таке положення сприяє захисту державного суверенітету, демократичних принципів, прав та свобод громадян. Цей досвід Греції може бути використаний в процесі укладання міжнародних договорів України з наступним вираженням згоди на їх обов’язковість. З нашої точки зору доцільно внести відповідні зміни до змісту ст. 9 Конституції України, згідно якої міжнародні договори між Україною та іншими державами чи міжнародними організаціями повинні укладатися саме на основі рівності та взаємності сторін. Пропонуємо ст. 9 Основного Закону доповнити наступною частиною: «Укладення міжнародних договорів повинно відбуватися на основі рівності та взаємності сторін договору».

Розділ 3 «Особливості взаємодії внутрішнього права Республіки Греція з правом Європейського Союзу» складається з трьох підрозділів, в яких розкрито порядок застосування права ЄС у внутрішньому праві Греції, охарактеризовано способи імплементації норм права ЄС у внутрішній правопорядок Греції, виявлено недоліки та позитивний досвід, який може бути корисним і для України.

У підрозділі 3.1 «Розвиток механізму застосування норм права ЄС у внутрішньому правопорядку Греції» розкриваються основні етапи становлення правової регламентації застосування норм права ЄС у внутрішньому правопорядку Греції та аналізується її історичний досвід отримання членства у ЄС. Шлях Греції до ЄС почався у 1961 р. з підписання Афінської угоди. Саме ця Угода увійшли в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейським Економічним Співтовариством з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників. Отже, Греція першою пройшла шлях законодавчих змін і гармонізувала своє національне законодавство під єдині стандарти ЄС. При цьому слід зазначити, що перехідний період був доволі значний.

Вже на початковому етапі, Греція зіштовхнулася з політичними проблемами. Після військового перевороту 21 квітня 1967 р., до влади в країні прийшов диктаторський режим так званих «чорних полковників» на чолі з Г. Пападопулосом. Для відновлення парламентського ладу треба було сім років, протягом яких з ініціативи Європейської Комісії Афінська угода була частково заморожена. Після повернення демократичного уряду, референдум 1974 р. однозначно виявив волю народу до інтеграції у ЄС. Але навколо вступу в ЄС в афінському політичному істеблішменті не один рік йшла досить серйозна боротьба. Впливові партії переконували населення, що для грецької економіки, ураженої на той період важким спадом і двома нафтовими кризами 1973 та 1979 рр., входження до ЄС має бути повільним. За підсумками чергового референдуму, що відбувся 12 червня 1975 р., Греція формально подала заявку про вступ до ЄЕС. Переговорний процес, що тривав 4 роки, закінчується у 1979 р. підписанням 28 травня в Афінах документів щодо вступу Республіки Греції до ЄЕС. І вже у 1981 р. Греція набула членства у цьому об’єднанні. У 1992 р. Греція ратифікувала Маастрихтський Договір про ЄС. В дисертації показано, що Греція в цілому вирішила завдання приведення її права у відповідність з стандартами ЄС і в ній була створена система імплементації норм права ЄС до національної правової системи.

Взаємодія права ЄС із національним правом Греції охоплює ті галузі, де обидві системи доповнюють одна одну. На думку окремих грецьких дослідників (В. Скурис), право ЄС в багатьох випадках доповнює або ліквідує внутрішнє право Греції, передбачає разом з тим загальний обов’язок реалізації усіх рішень та рекомендацій органів ЄС. Передбачається також адміністративний рівень прийняття додаткових заходів для найбільш повної реалізації положень права ЄС, як і визначення потреб в організаційних та виконавчих засобах, створення нових органів та служб, визначення адміністративних процедур. Цими процесами регулювання забезпечується виконання положень права ЄС на адміністративному рівні в Греції. Вступ до ЄС та пряма дія норм права ЄС призвели до втрати парламентом держави ряду повноважень, що були делеговані інститутам ЄС. Відбувся процес децентралізації державної влади та централізації влади в регіонах.

Всі директиви ЄС впроваджуються в Греції через національні правові акти, які частіше у своїй назві вказують на таке запровадження і самі виступають як інструмент запровадження. Механізм застосування норм права ЄС у внутрішньому праві Греції сформувався на основі принципу прямого застосування, який означає, що право ЄС регламентує права та зобов’язання безпосередньо не тільки для установ самої інституції, але і для держав-членів та громадян держав-членів. Отже, ЄС представляє собою новий правопорядок суб’єктів, до яких входять не тільки держави-члени, але і громадяни. Єдиним способом врегулювання конфліктів між правом ЄС та національним правом є надання праву ЄС примату та можливості замінити собою всі національні положення, які відхиляються від стандартів ЄС. Залежно від порядку черговості, право ЄС приписує національному праву Греції визнавати його пріоритет над конституційними законами, шикувати за ієрархією законодавчі акти та підзаконні акти в правовій системі Греції.

Світова економічна криза спровокувала боргову кризу в Греції, в результаті чого у 2010 р. її зовнішній борг перевищив 300 млрд. євро. Програма жорсткої бюджетної економії, що передбачає зменшення пенсії, заробітних плат, масове звільнення державних службовців, підвищення прямого оподаткування, яка стала умовою виділення кредитів Греції з боку ЄС та Міжнародного Валютного Фонду поставила на порядок денний питання про можливий вихід Греції з єврозони, чи навіть з ЄС взагалі. В експертному середовищі існують діаметрально протилежні точки зору щодо можливих позитивних та негативних наслідків прийняття такого рішення для економіки Греції.

У підрозділі 3.2 «Способи імплементації норм права ЄС у правову систему Республіки Греція» аналізуються шляхи, за допомогою яких норми права ЄС імплементуються у грецьке законодавство. Зокрема, проаналізовано механізм імплементації норм права ЄС у Греції, який складається з: закріплення правових засобів забезпечення виконання зобов’язань за правом ЄС на національному рівні; наявності відповідної системи державних органів, уповноважених на реалізацію зобов’язань, що випливають з права ЄС; національної практики судів та адміністративних органів держав-членів, в нашому випадку Греції, у питанні застосуванні права ЄС. У взаємодії права ЄС з національним правом Греції важлива роль належить принципу правомірності, який встановлює ієрархічний порядок дії права ЄС та національного правопорядку Греції. Цей порядок широко застосовується судовою практикою ЄС.

Крім того, існує практика паралельного застосування норм грецького права, міжнародного права і права ЄС при вирішенні судами питань, пов’язаних із порушенням прав людини і громадянина. В цьому плані, особливе значення має рішення Суду першої інстанції Афін № 6372/1984 у справі, що стосується спору про рівну оплату праці та рівну сімейну допомогу між чоловіками та жінками. Суд застосував ст. 22 Конституції Греції, Конвенцію МОП № 100 «Про рівну винагороду для чоловіків та жінок за працю рівної цінності» та ст. 119 Римського Договору. Суд обґрунтував своє рішення, пославшись на положення даної Конвенції, які визначають, що положення колективних та трудових договорів, рішень третейського суду, які визначають оплату, засновані на диференціації за статевою ознакою, за рівну працю, є недійсними. Суд вказав на порушення ст. 119 Договору 1957 р., яка визначає рівність умов оплати праці чоловіків та жінок, що забороняє дискримінацію при оплаті за рівну працю на базі однієї і тієї ж одиниці виміру, однакову винагороду при почасовій оплаті праці за ту ж саму роботу.

У підрозділі 3.3 «Позитивний досвід вдосконалення механізму взаємодії права Греції з правом ЄС для України» дисертант розкриває важливість вивчення грецького досвіду в аспекті європейської інтеграції України.

На наш погляд, основними напрямками та формами взаємодії права Греції та права ЄС виступають: визначення загального курсу держави в рамках ЄС, напрямків та методів зближення національного права та права ЄС; гармонізація законодавства шляхом узгодження загальних підходів, створення концепції розвитку національного законодавства, вироблення загальних правових принципів; участь у розробці та прийнятті правових актів ЄС; уніфікація законодавства Греції з метою введення в дію одноманітних юридичних норм.

Для України грецький досвід гармонізації національного законодавства до права ЄС може бути корисним в таких аспектах: планомірність етапу гармонізації, як наслідок раціонального використання об’єктивних чинників і результат цілеспрямованої діяльності уряду Греції; поступове поширення впливу права ЄС, зокрема, дозвіл використання конституційних повноважень міжнародними організаціями (п. 2 ст. 28 Конституції Греції), можливість обмеження національного суверенітету; «вибіркова  гармонізація», яка зіграла важливу роль на початковому етапі наближення права Греції до норм права ЄС.