ПРОФІЛАКТИКА НАРКОТИЗМУ ЯК СОЦІАЛЬНА ТЕХНОЛОГІЯ: РЕГІОНАЛЬНИЙ РІВЕНЬ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, охарактеризовано ступінь наукової розробленості проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дисертаційного дослідження, методи дослідження, теоретико-методологічні засади та емпіричну базу; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено дані про їх апробацію та впровадження.

Розділ 1. «Теоретико-методологічні основи дослідницької та практичної діяльності у галузі профілактики поширення наркотизму» містить два підрозділи і висновки.

У підрозділі 1.1. – «Явище наркотизму та його профілактика у контексті наукових досліджень» дається огляд наукових джерел та дослідницьких напрямів за темою наркотизму та його профілактики. Бібліографічний аналіз показав, що у вітчизняній соціології досі не склався єдиний концептуальний підхід стосовно вивчення наркотичної проблематики, не виділені внутрішні механізми наркотизму, не розглянута сукупність чинників, які визначали динаміку наркотизму в період трансформації українського суспільства чи продовжують бути актуальними на сьогодні. Більшість базових понять дотепер є дискусійними, відбувається їхня синонімізація. Проте, існує доволі широкий спектр досліджень, концепцій, дисциплінарних напрямів у цій сфері та практичних методик з профілактики наркотизму.

В дисертації підкреслюється, що дослідження наркотизму є по суті міждисциплінарною сферою, соціологічні розвідки мусять враховувати підходи та дані суміжних дисциплін. У тому числі:

·       у рамках медичного підходу дається визначення адиктивної поведінки як початкової стадії хвороби, що називається «залежність»;

·       незважаючи на те, що психологічний підхід не має достатньої цілісності інтерпретування адиктивної поведінки, характеризується різноманіттям теорій і поглядів на природу залежності, він є особливо корисним для розробки технології профілактики, оскільки має опрацьовані інструменти діагностики та індивідуальної роботи з особами, схильними до адитивної поведінки.

·       також варто спиратися на юридичну догматику, відповідні дефініції та підходи, враховуючи факт криміналізації адиктивної поведінки, що обумовлює закріплення (посилення) такого специфічного інституту як інститут профілактики наркотизму.

Робиться висновок щодо виникнення у дослідницькому полі вітчизняної соціології окремої соціологічної галузі – соціології наркотизму, яку можна віднести до окремого дослідницького напрямку в межах соціології девіантної поведінки. Вказано на основні соціологічні школи, що розробляють проблематику наркотизму в Україні. Шляхом поглиблення наукових знань у галузі наркотизму ідуть вчені Харківської соціологічної школи, які з середини 1990-х рр. започаткували дослідження молодіжного наркотизму. Соціологічному аналізу наркотизму присвячені роботи В.О. Соболева, І.П. Рущенка, О.О. Сердюка, Ю.О. Свєженцевої, Ю.Л. Білоуса та ін. дослідників Харківського національного університету внутрішніх справ. Також привертають увагу праці одеських соціологів – В.Н. Подшивалкіної, Т.Г. Каменської, М.В. Левинського, Н.А. Мирошниченко. У Києві проблематику наркотизму з середини 1990-х рр. розробляли О.О. Яременко, О.М. Балакірева та ін. В Луганську – наукові осередки, що очолюють професор І.Ф. Кононов та доцент В.І. Поклад.

У підрозділі 1.2. «Теоретико-соціологічна інтерпретація явища наркотизму та його профілактики» відстоюється думка, що поширення нелегальних наркотиків у молодіжному середовищі у другий половині ХХ ст. набуло форми соціальної епідемії, яка має власні закономірності з точки зору генезису, структурно-хронологічного змісту та впливу певних факторів.

Наркотизм – це мінливе соціальне явище, що полягає у масовій адиктивній поведінці, яка спричиняє формування специфічних статистичних і реальних соціальних груп, виникнення особливої субкультури та специфічних соціальних відносин між агентами «наркополя». На думку автора наркотизм може приймати дві основні форми:

·       експериментування й періодичне споживання психоактичних речовин без суттєвої залежності,

·       регулярні практики людей, що мають психологічну або фізичну залежність від наркотиків.

Сутність авторського підходу до дослідження наркотизму полягає в тому, що швидке хвилеподібне поширення наркотизму, яке мало місце після Другої світової війни в розвинутих країнах, а у наступному – на теренах колишнього СРСР, потрібно розглядати як специфічну соціальну епідемію поведінкового змісту.

Спираючись на наукові традиції теорії наслідування Г. Тарда, концепції диференціальної асоціації Е. Сазерленда та сучасної теорії соціальних епідемій Н. Крістакіса, Дж. Фаулера, М. Гладуелла та ін., динаміка наркотизму пояснюється як вибухоподібне поширення у суспільстві певної моди, зразка поведінки, звички, соціально-психологічного настрою, що відбувається у молодіжних соціальних мережах за наявності певних умов та факторів. Наркоепідемії можуть мати локальний, національний, міжнародний характер, а також за своїм змістом підрозділяються на «первинні» (поширення моди на споживання наркотиків у молодіжному середовищі) і «вторинні» (медичні епідемії, що означають масові захворювання на наркоманії різного роду в залежності від типу наркотичної речовини).

На рис.1 графічно показана динаміка наркоепідемії, яку відображає сигма-подібна крива, що має п‘ять закономірних хронологічних етапів.

Перша фаза – «протоепідемічна»; характеризується динамічною рівновагою: явище наркотизму вже існує, уряди і зацікавлені організації приймають певні заходи аби його стримувати, але існують локальні вогнища епідемії головним чином у соціальному андеграунді, кримінальному світі, тюремному соціумі або в етнічних спільнотах, де є певна традиція вживання наркотичних речовин.