Розділ 1.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, охарактеризовано ступінь наукової розробленості проблеми, з’ясовано зв’язок роботи з науковими програмами та планами, визначено мету і завдання дисертаційного дослідження, його об’єкт і предмет, вказано використані методи дослідження, теоретико-методологічні засади та емпіричну базу, викладено наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості щодо їх апробації та впровадження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні основи дослідження явища ксенофобії» здійснено аналіз наукової літератури щодо вивчення різнобічних аспектів феномена ксенофобії; подано класифікацію визначень поняття «ксенофобія», обґрунтовано та запропоновано його авторське визначення; проаналізовано та систематизовано основні теоретико-методологічні підходи щодо дослідження ксенофобії, концептуалізовано сутність соціологічного підходу до аналізу досліджуваного явища; здійснено типологізацію форм прояву ксенофобії.

На підставі соціально-історичного аналізу встановлено, що на зламі ХІХ–ХХ ст. було створено відповідний суспільно-культурний та політичний клімат, який сприяв утвердженню ксенофобських уявлень у суспільній свідомості та поширенню практик нетерпимості щодо Чужаків, «чужих». Робиться висновок, що переважна більшість відмінностей та класифікацій у маркуванні «чужості», що сприймаються нині як даність, мають штучний характер. Огляд наукової літератури свідчить, що ґрунтовна критика расистських положень та подальша дискурсивна розробка проблематики ксенофобії бере свій початок від середини ХХ ст. Виділено два етапи актуалізації проблематики ксенофобії в науковій думці (з 1950-х рр. до кінця 1980-х рр. та з 1990-х рр. до сьогодення); встановлено, що предметний фокус досліджень вчених поступово зміщувався – від вивчення та опису соціальної реальності в контексті фіксованих «природних» категорій до пояснення її символічної сутності.

На підставі системного аналізу терміну «ксенофобія» уточнено його зміст, типологізовано соціально-наукові тлумачення (етимологічні, генетико-біологічні, соціально-психологічні, політичні, соціологічні), відстежено специфіку термінологічного наповнення і встановлено загальний контекст ксенофобських проявів. Розглянуто як цей концепт осмислюється у різних теоретичних конструктах і наукових версіях. Біологічний підхід (А. К. Флор, Л. М. Бутовська) пояснює прояви ксенофобії та відповідну поведінкову модель у людини з точки зору еволюційних позицій, де реакція страху на незнайомця цілком виправдана і є результатом філогенетичної адаптації. Однак, така поведінка не розглядається як константна та жорстко детермінована. Психологічний напрям аналізу представлений у співвідношенні близьких за змістом психологічних категорій: соціальні установки, упередження, стереотипи, упереджена атрибуція ворожості тощо (Д. Маєрс, Г. Олпорт, Е. Фромм, Г. Таджфел, Р. Берон). Для опису ксенофобії також використовують теорії фрустрації-агресії Д. Долларда та авторитарної особистості Т. Адорно. Історіографічний огляд філософської думки дозволяє констатувати, що, постать Чужого використовується як конструкт, завдання якого полягає у позначенні інакшості, розрізнення, нетотожності, альтернативності до суб’єкта, непізнаності та недосяжності у своїй абсолютній об’єктивності. З цієї позиції ксенофобія обумовлена особливостями засвоєння та інтерпретації досвіду «чужого», його негативним переживанням (Е. Левінас, Б. Вальденфельс).

Доведено, що явище ксенофобії являє собою універсальний соціальний феномен. Ксенофобію запропоновано тлумачити як негативні соціальні уявлення (упереджені, стереотипні, забобонні) щодо спільнот, груп та їх окремих представників, які визначаються суспільною свідомістю як «чужаки» внаслідок їх маркування на ґрунті соціально значущих ознак ідентичності, що реально притаманні їм чи приписуються уявно, та обумовлені зазначеними уявленнями соціальні практики щодо «чужаків». Аргументовано доцільність використання положень інтерпретативної соціології, а саме: соціології знання, феноменології, конструктивізму та теорії соціальних уявлень С. Московічі. Ці теоретичні ресурси дозволили отримати відповіді на питання: як уявляються, пізнаються та розуміються Чужаки, як агенти конструюють знання про них, які можуть бути ознаки розрізнення та чому вони визначаються як значущі, які механізми та процедури використовуються для конструювання груп «своїх» та «чужих», проведення межі між ними, її легітимації та охорони тощо.

Зроблено висновок, що в конструюванні соціальних уявлень щодо Чужаків беруть участь усвідомлюваний та неусвідомлюваний компоненти cвідомості. Колективному несвідомому належить базове місце у їх структурі, оскільки саме в архетипах викристалізувались узагальнені образи-схеми, які визначають як форму мислення, так і спосіб чуттєвості. Архетипний образ Чужого як незнайомого, загрозливого та ворожого є універсалією соціального досвіду і знання. Соціальні уявлення розглядаються у роботі як соціально об’єктивовані смисли, тобто як синонім повсякденного знання. Встановлено, що соціальний запас знання, покладений в основу соціальних уявлень щодо Чужаків, існує як історичний та біографічний досвід, що об’єктивуючись, інтерналізуючись, зберігаючись та накопичуючись, крізь призму специфіки певного суспільства та часу, утворює когнітивну картину світу, певну впорядковану реальність. У ній Чужаки існують як сконструйовані типи ідентичності, відносно стійкі елементи соціальної реальності, однак твердження про них верифікуються людьми, наділеними «природнім знанням». Це дозволяє вказати на першочергове значення розмови, комунікації, дискурсу для формування і реконструювання Чужаків як елементів соціальної реальності. Наголошується, що формування негативних соціальних уявлень щодо Чужаків необхідно мислити як цілісний когнітивно-емоційний процес. Когнітивні структури, вступаючи у взаємодію з різноманітними комбінаціями негативних афективних проявів (тривога, страх, ненависть, гнів, презирство, відраза тощо), формують так званий комплекс ворожості, що встановлює емоційний режим індивіда, групи або суспільства в цілому (на рівні колективно поділюваних емоцій) та орієнтує соціальні практики акторів.

Соціальні уявлення мають виражену практичну зорієнтованість: вони спрямовані на соціальну дію, регулюють соціальні відносини, визначають їх характер і форми. Обґрунтовано доцільність вивчати прояви ксенофобії як соціальні практики. Теоретичний аналіз засвідчив, що типологізація ксенофобських проявів може бути здійснена за низкою підстав. Відповідно до мети виділено дві базові форми ксенофобії: перша пов’язана з практиками виключення, обумовлена прагненням очистити соціальне тіло від «бруду» чи небезпеки, яку втілюють собою «чужаки»; друга – з їх підкоренням, експлуатацією та утисками, що передбачає жорстку ієрархізацію суспільства, ізольованість його частин. За рівнем локалізації ксенофобські прояви поділено на індивідуальні, групові та масові. Ксенофобія може виступати як характеристика особистості, соціальних груп чи суспільства, пануючих у них норм, цінностей та моральних вимог (соціальна), так і ідейних програм політичних партій, рухів, законодавчих приписів, владних режимів у цілому (державна). За ступенем прояву ксенофобія може варіювати від низького до високого. У першому випадку мова йде про латентні прояви, що є ситуативними та несистемними, а у другому – практиками, санкціонованими суспільством і державою (ступінь відкритості). За спрямуванням прояви ксенофобії поділяються на внутрішні (щодо відповідної групи всередині суспільства, яка означується як «чужа») та зовнішні (об’єктами ксенофобії є «зовнішні вороги»). За характером об’єктів ксенофобії виділено прояви недиференційовані («сліпі»), коли ворожість спрямована на «узагальненого чужого», тобто усіх, хто не входить до «нашої» групи, та диференційовані (селективні), спрямовані на осіб як асоційованих представників конкретної групи «чужаків». До усталених категорій, за диференціацією яких виникають ксенофобські прояви, відносять: расову, етнічну/національну приналежність, віросповідання, гендер, сексуальну орієнтацію, фізичні чи розумові вади, рідше вік, мову, політичні чи інші переконання, соціальне походження, матеріальне становище, регіон проживання, а також такі маркуючі ознаки, як захворювання на ВІЛ/СНІД, алкоголізм, наркоманію. Висновується, що теоретично до цього переліку можна долучити будь-які значущі соціально-релевантні ознаки розрізнення, за якими жертва ксенофобії втрачає свою суб’єктність і зараховується до спільноти «чужаків». Залежно від способу прояву вирізнено: схильність до уникання безпосередніх контактів («ксенофобія відрази») та власне ворожу поведінку («агресивна ксенофобія»). Остання охоплює невербальні, вербальні та фізичні прояви ксенофобії. Прояви ксенофобії у вигляді насильства у широкому розумінні визначено як «злочини ненависті». Наведено аргументи щодо унікального характеру «злочинів ненависті», обґрунтовано причини, чому такі насильницькі інциденти потребують більш пильної уваги правоохоронних органів і мають розглядатись окремо від схожих злочинів.

У другому розділі «Прояви ксенофобії в Україні: емпірико-соціологічний вимір» представлено основні результати емпіричного дослідження ксенофобських проявів в українському суспільстві, виділено дві частини емпіричного дослідження, які відповідають змістовному (негативні соціальні уявлення) та поведінковому (ксенофобські практики) вимірам ксенофобії.

Встановлено, що в Україні дотепер не проводиться системного та фахового соціологічного моніторингу ксенофобських настроїв у суспільстві, вказано на методологічні властивості кількісних досліджень, що спричиняють проблему інтерпретації отриманих даних у термінах ксенофобії. У той же час, відсутні й достеменні дані щодо динаміки ксенофобських проявів та їх об’єктивного масштабу. Висновується, що низькі показники офіційної статистики МВС України викривають численні вади «інституціоналізованого» генезису, пов’язані з неефективністю існуючого механізму збору даних про злочини цієї категорії та застосуванням правових механізмів протидії ксенофобії в цілому. Зазначається, що ескалація насильницьких ксенофобських проявів стала помітною в Україні після 2006 р., що передусім пов’язується з виокремленням груп так званих скінхедів. Доводиться, що сьогодні скін-рух в Україні розвивається, відбувається ускладнення його структури та диференціація спрямованості. Обґрунтовано необхідність зосередити більш пильну увагу на емпіричному аналізі ксенофобських уявлень і практик цього сегмента українського суспільства, який вже є достатньо масовим, несе суспільну небезпеку як джерело злочинної діяльності й негативного впливу на молодіжні кола та становить найбільший виклик для правоохоронної системи і суспільства.

Досліджено специфіку ксенофобського контенту в Інтернеті, встановлено, що у віртуальному просторі постійно діють не менше 30 сайтів ультраправого ухилу (веб-сторінки організацій і партій; веб-сторінки автономних угрупувань та персональні сайти), які активно конструюють «кібер-ненависть». Аналіз взаємних посилань доводить, що співпраця між ними є досить щільною. Висновується, що відвідувачі націоналістичних, соціал-націоналістичних та відверто ксенофобських сайтів за допомогою великих порталів-посередників (Реактор, Народний оглядач, Автономний опір, Рід) мають можливість зустрітись на спільних форумах і віднайти спільні точки дотику. Це свідчить про небезпечну перспективу радикалізації націоналістично налаштованої молоді, її консолідації зі скін-рухом.

Контент-аналіз Інтернет-публікацій свідчить, що образ «чужаків» у соціальних уявленнях представників ультраправої молоді має типові способи представлення, по суті, лише надбудовуючись на вже сформовані стереотипи масової свідомості з акцентами подібного роду. Встановлено, що ворогів номер один уособлюють «чужаки-мігранти»; це шаблонна категорія, що уміщує усіх, хто відрізняється неслов’янською зовнішністю. Ядерними кореляторами «образу ворога» є два достатньо абстрактні смислові конструкти, відображені в уявленнях: «чужаки» як джерело небезпеки та негативні наслідки, шкода, заподіяні їх присутністю. Навколоядерні елементи соціальних уявлень розчіплюються на підпорядковані контекстуальні підтеми: виродження нації, знищення української ідентичності, культурна несумісність, небажання інтегруватись, створення замкнених громад, високий рівень народжуваності в іммігрантських спільнотах, неповага до українців та української культури, осквернення її фундаментальних цінностей, насадження власних порядків, поширення хвороб, погіршення сфери зайнятості, етнічна злочинність, витіснення з життєвого простору тощо. Периферійна зона представлена через репрезентацію конкретних об’єктів ненависті, у яких вони наповнюються своїм специфічним змістом. Дослідження демонструє, що притаманна правим ксенофобія характеризується зверненням до двох взаємопов’язаних стратегій: «звинувачення» та «самовиправдання», які забезпечують легітимацію подальших насильницьких практик. Доведено, що представлені у соціальних уявленнях проекти-сценарії орієнтують на ворожий тип соціальних відносин і відображають агресивні поведінкові інтенції, вони об’єктивуються твердженнями: «нищити чужинців», «чинити спротив заселенню», «силові акції», «переслідувати», «смерть ворогам», «бій», «жорстко і послідовно боротись з мігрантами», «депортація» тощо.

За результатами індивідуальних та групових фокусованих інтерв’ювань агентів ксенофобських практик виявлено структурні особливості скін-руху в Україні та властиві йому риси. Зокрема, залежно від рівня організованості виділено два вектори, по яких реалізується діяльність ультраправих: вуличний скін-рух (автономний) та організований. Встановлено, що автономи (моби) є найчисленнішими представниками скін-руху. Вони уникають будь-яких об’єднань зі складною ієрархією, мають своїх ідеологів та лідерів, представлені невеликими мобільними групами молодих хлопців (по 5–10 чоловік переважно до 20 років) і являють собою найнебезпечніший сегмент радикально налаштованих суб’єктів ксенофобії. Організації мають ієрархічну побудову, програму дій, свій бюджет; виготовляють та розповсюджують пропагандистську продукцію; регулярно здійснюють ідеологічну обробку молоді та рекрутинг нових членів; часто проводять військовоподібні «вишколи»; вдаються до широкого кола «акцій прямої дії». Робиться висновок, що організовані форми у вигляді об’єднань чи то партій обумовлюють певну легалізацію діяльності сучасних наці-скінів. Серед мотивів, що приваблюють молодь у вуличну діяльність, виявлено: моду, групову ідентифікацію, реакцію, ідеологічні переконання, ситуацію. Основними каналами рекрутингу, що їх використовують праві, є: зустрічі зі студентською молоддю; пропагандистська діяльність в Інтернет-просторі; проведення акцій; розповсюдження друкованої продукції у публічних місцях; масові заходи, як от футбольні матчі, концерти; міжособистісне спілкування. Встановлено типи ксенофобських проявів у контексті ультраправої зорієнтованості (спонтанні та сплановані акції) і види нападів («патрулювання», «засідка», «погром», «махач»); досліджено специфічні риси, притаманні насильницьким проявам на ґрунті ксенофобії.

Дані поглиблених інтерв’ю із жертвами ксенофобських проявів свідчать, що сьогодні правопорушення на ґрунті ксенофобії є серйозною проблемою для маркованих «чужаків» і мають численні негативні наслідки, які відбиваються на якості їх життя в українському суспільстві. Встановлено, що «злочини ненависті», які було скоєно відносно опитаних та їх знайомих, радше мають насильницький «персоніфікований» (немайновий) характер відносно особи чи групи людей. У переважній більшості це фізичні напади (побиття, тілесні ушкодження) із різним ступенем тяжкості. Домінантні образи нападників є одномірними – це незнайомі молоді люди, часто напідпитку, що чіпляються, поводять себе агресивно і ворожо без помітних підстав. Аналіз інтерв’ю свідчить, що усі опитані після ксенофобських інцидентів, перебуваючи на вулиці у вечірній час, відчувають страх та побоювання за здоров’я і навіть життя, своє і членів своїх родин, почуваються вкрай незахищеними та безправними. Розкрито процес та рівні («штучний» і «природний») утворення латентної злочинності з мотивів ксенофобії. Акцентується, що чинні практики працівників міліції та їх манера поводження із «видимими меншинами», не залишають простору для адекватного та належного виявлення і розслідування «злочинів ненависті», зокрема, на фоні ігнорування повідомлень про такі інциденти або нехтування визнанням ксенофобського підґрунтя при кваліфікації злочинів. Це призводить до повторної віктимізації жертв, їх зневіри у можливості правоохоронної системи, відсторонення та небажання звертатись до міліції у подальшому, що, в кінцевому рахунку, унеможливлює контроль криміногенної ситуації та ефективну протидію ксенофобії в цілому.

У третьому розділі «Соціальні технології протидії проявам ксенофобії» осмислено «технологічне» знання, предметом якого є вже не пізнавальна, а перетворювальна діяльність. Проаналізовано заходи у сфері протидії ксенофобії інших країн, а також стратегії реформування поліцейської практики реагування на «злочини ненависті»; розкрито систему антидискримінаційних стандартів; запропоновано соціальні технології з протидії проявам ксенофобії ОВС України.

Досліджено існуючі у світі новації, успішні підходи та моделі правоохоронної діяльності з метою вивчення найкращих прикладів з міжнародної практики щодо заходів поліцейського реагування на прояви ксенофобії. Проаналізовано такі категорії проблемних питань: відстеження масштабів поширення кримінальних проявів ксенофобії у суспільстві, їх об’єктивне фіксування та реєстрація; ефективність інституціональних механізмів і стратегій поліцейського реагування на «злочини ненависті»; забезпечення спеціалізованого навчання правоохоронців у цій сфері. Зокрема, встановлено, що найбільш плідний результат має встановлення під час розслідування та подальша чітка статистична категоризація фундаментальних чи специфічних ознак ідентичності жертв, які стали підставою «злочину ненависті». При реєстрації «злочинів ненависті» у закордонній практиці використовуються наступні категорії ідентичності: етнічна приналежність/походження/меншина (у 35 державах-учасницях ОБСЄ), «раса»/колір шкіри (у 34 державах), віросповідання (у 29 державах) та сексуальна орієнтація (у 20 державах). Рідше реєструються злочини, пов’язані з такими відмінностями жертв, як «мова» (у 13 державах) і «транссексуальність» (у 9 державах). Окремі держави, такі як США, Канада, Люксембург та Нідерланди, поділяють групи жертв у своїй статистиці ще детальніше, класифікуючи їх за типами упереджень. У деяких країнах існує практика використання окремих статистичних категорій для класифікації «злочинів ненависті», наприклад, злочини на ґрунті антисемітизму (у 18 державах), злочини проти мусульман (у 16 державах), християн (у 13 державах), ромів (у 12 державах), як от у Великій Британії, Нідерландах, Польщі, США, Франції, Швейцарії та ін. Поширеною є практика виокремлення злочинів на ґрунті ненависті з множинними мотивами, що вкрай важливо для розуміння складної взаємодії різних видів ксенофобських мотивів в одному злочині. Аналіз офіційної статистики свідчить, що з метою оцінки тяжкості злочинів на ґрунті ненависті у переважній більшості правоохоронних систем дані класифікуються також за типами вчинених злочинів. У таких країнах, як Австрія, Білорусь, Данія, Польща, Сполучене Королівство, Франція, Швейцарія та інших також відстежується інформація і збираються статистичні дані щодо результатів справ за всіма зареєстрованими «злочинами ненависті». Стверджується, що протягом останнього десятиліття у низці країн з’явилась велика кількість програм на підтримку реформ органів поліції: створено моніторингові центри з питань ксенофобії, спеціальні поліцейські підрозділи та консультативні органи (міжвідомчі комісії); розроблено програми системної підготовки поліцейських для виконання завдань із розслідування, збирання доказів і документування злочинів, які мають правоекстремістське або мотивоване ксенофобією підґрунтя, та відповідні протоколи для їх реєстрації, а також комплекси навчально-методичних матеріалів щодо найбільш ефективних та плідних поліцейських стратегій реагування на прояви ксенофобії; проводяться широкомасштабні кампанії серед громадськості, спрямовані на підвищення обізнаності про важливість подачі заяв щодо «злочинів ненависті»; впроваджено стратегії покращення відносин між поліцією та спільнотами, які є об’єктами ксенофобської віктимізації тощо.

Під протидією проявам ксенофобії запропоновано розуміти систему різноманітних видів діяльності та комплексних заходів (які здійснюються суспільством і державою), спрямованих на пошук шляхів, засобів та інших можливостей обмеження кількості проявів ксенофобії, зокрема «злочинів ненависті» як найнебезпечніших з них, а також попередження, нейтралізацію чи послаблення факторів, що їх детермінують. Доведено, що українське правове поле є достатнім інструментом для протистояння проявам ксенофобії, але разом із тим, найбільша проблема полягає не в самих законах, а у відсутності послідовного застосування існуючого законодавства у практиці ОВС України. Виділено загальносоціальний та спеціальний рівні протидії ксенофобії в українському суспільстві. Висновується, що на національному рівні зусилля з протидії поширенню ксенофобських уявлень і проявів у суспільстві не можуть бути відокремлені від створення ефективного механізму заходів реагування на «злочини ненависті» працівниками міліції.

Пропонована модель технологізації діяльності ОВС із протидії проявам ксенофобії будується за варіантом «ланцюга», де формуються взаємозалежні/зворотні зв’язки і відносини у кожній з підсистем, а зміна характеру впливу однієї з «ланок» призводить до зміни впливу на реалізацію кінцевої мети по всьому «ланцюгу». Сформований пакет соціальних технологій містить у собі наступні основні етапи (блоки): 1) оцінка ситуації (охоплює процедури цільового орієнтування внаслідок оцінки наявної ситуації щодо поширеності ксенофобських уявлень і практик у суспільстві, визначення кола їх кількісних та якісних показників; усвідомлення проблеми, формулювання цілей і завдань, їх доведення до зацікавлених суб’єктів); 2) управлінський вплив (здійснення інституціональних системних змін з метою впровадження адекватних відповідей правоохоронної системи на появу нового виду кримінальних злочинів, зокрема, шляхом закріплення відповідних професійних стандартів діяльності та створення умов їх реалізації у повсякденній практиці; професійна підготовка особового складу ОВС України щодо принципів демократичного поліціювання у полікультурному суспільстві і стратегій ефективного реагування на «злочини ненависті»; координація діяльності); 3) аналіз результатів (збирання, узагальнення і аналіз інформації про різноманітні форми прояву ксенофобії, в тому числі й у діяльності працівників міліції, де офіційні статистичні дані доповнюються розвідками НУО та соціологічними висновками з метою встановлення об’єктивної картини поширеності ксенофобії у суспільстві; підтримка або корекція технологічного впливу). Важливість здійснення усього комплексу вказаних етапів обумовлена складністю і специфікою вирішуваних завдань на кожному з них; розгалуженою мережею зовнішніх та внутрішніх зв’язків між структурними елементами; дотриманням принципів цілеспрямованості, системності, узгодженості, черговості, керованості; ієрархічністю системи МВС, де всі види суб’єктів протидії ксенофобії у своїй єдності виступають у ролі суб’єктів і об’єктів управління одночасно. Наголошується, що технологізація діяльності інституту ОВС у цій сфері потребує диференційованого підходу, де необхідно розрізняти три аспекти змін: ресурсно-технологічний (інструментальні та ресурсні засоби вирішення завдань), соціально-інституціональний (удосконалення інституціональної сфери) і культурно-ціннісний (корегування корпоративних традицій та культури, негативних соціальних уявлень у лавах самих правоохоронців, закріплення позитивного досвіду діяльності, практики взаємодії з громадськістю тощо).