РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ЗОВНІШНЬОПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТАЦІЙ НАСЕЛЕННЯ В ПУБЛІЧНІЙ КОМУНІКАЦІЇ ВЛАДНИХ ЕЛІТ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначаються мета, завдання, методи дослідження, наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, описано особистий внесок здобувача, публікації та апробація результатів.

Перший розділ – «Теоретико-методологічні підходи до соціологічного дослідження соціальних та політичних репрезентацій» – присвячений аналізу теоретичних підходів до інтерпретації репрезентації в філософії, соціальних науках, соціології. Визначається пояснювальний потенціал і перспективи використання теорії соціальних і політичних репрезентацій в умовах транзитивних суспільств. Політична комунікація розглядається як об’єднувальний механізм соціальної системи, середовище комунікативної дії та деліберативної політики. Представлені особливості соціологічного аналізу медіа-комунікації, взаємодії публічної комунікації та громадської думки у сфері міжнародних відносин. В результаті розроблено концептуальну модель комунікації в зовнішньополітичній сфері.

В найзагальнішому вигляді репрезентація визначається як «представлення одного в іншому і через іншого». Репрезентація є ключовим поняттям теорії пізнання, особливо після феноменологічного повороту (Гуссерль), коли реальність перестає розглядатись поза її репрезентаціями. На макрорівні культури і суспільства найбільший вклад у вивчення цього феномену внесла французька школа соціальних наук (Дюркгейм, Московічі). Цей методологічний принцип використано для концептуалізації конструювання соціальної реальності, інтерсуб’єктивності в соціальних теоріях (Шютц, Бергер, Лукман). Теорія соціальних репрезентацій, вперше цілісно запропонована С. Московічі, має низку обмежень, зумовлених складною соціально-психологічною природою репрезентацій, які визначаються як інтерпретація соціальних об’єктів спільнотою з метою унормування своєї поведінки та комунікації. Водночас теорія Московічі є відправною точкою в дослідженні репрезентаційних процесів в суспільстві, комунікативного вироблення владних рішень в сучасних демократіях.

Політичні репрезентації мають подвійно складну природу, оскільки пов’язані з проблемами влади, демократії, еліт. Як сакрально-правове поняття (Гадамер) репрезентація є правомочним представництвом. Тому її аналіз в політичній сфері має охоплювати суб’єкта (одного чи групу представників), репрезентованих (виборців, підданих тощо), об’єкт репрезентації (орієнтації, інтереси тощо). Делегативний підхід визначає основним носієм влади соціальні групи, представники яких в своїх діях мають постійно керуватись їхньою позицією. Репрезентативний підхід передбачає, що політики самі вирішують, які дії можна чинити в інтересах репрезентованих. Х. Піткін пропонує розглядати чотири типи теорій політичної репрезентації: формально-інституційний (ключовими є механізми ротації представників), символічний (представник, як символічне втілення репрезентованих), описовий (ступінь схожості представника і репрезентованих за об’єктивними характеристиками), субстантивістський (відповідність дій інтересам репрезентованого).

Дані формально-правові підходи не розглядають здатність політиків реагувати на подразники громадської думки. Ця проблема починає розглядатись в теоріях політики як професії. Вебер виокремлює політичне (орієнтоване на електоральні преференції) та бюрократичне (пов’язане з нормами і розробкою тактичних рішень) урядування. Ця теорія верифікована в дослідженні Дж. Абербаха, Р. Патнема та Б. Рокмана, в результаті якого було виявлено гібридні форми урядування, а «творчий діалог» еліт різного типу представлено як умову якісного управління. У такому контексті конкретні сфери здійснення політики (напр. міжнародні відносини) та суспільства, що трансформуються, не досліджувались. В електоральних демократіях, що характеризуються дотриманням мінімальних стандартів обрання владних представників, особливого значення набуває політична комунікація. Тому теорії політичної репрезентації в контексті української політичної системи змістовно наповнюються за умов вивчення конкретної сфери здійснення політики, комунікаційної взаємодії громадськостей та еліт.

З погляду теорії комунікативної дії та деліберативної демократії (Габермас) комунікація є фактором об’єднання та демократичного вироблення рішень, якщо вона раціональна, в суспільстві існує культура плюралізму, а також певні спільні інтереси (реалізовані за допомогою «невидимої руки ринку»). Ідеально-типовий процес репрезентації передбачає:

а)              включеність в публічний дискурс суспільно важливих проблем;

б)              їхнє однозначне формулювання та оцінка зацікавленими суб’єктами;

в)              наявність базових цінностей, які уможливлюють комунікацію;

г)               комунікація між владними елітами та громадськістю — двостороння і приводить до однозначних нормативних рішень;

д)             процес є безперервним, норми змінюються відповідно до нових обставин.

Емпіричний аналіз публічної комунікації доцільно здійснювати з позицій функціонального підходу до медіа в модифікованому вигляді: ЗМІ є не лише інструментом впливу, а й засобом політичної репрезентації через комунікацію. Офіційні медіа політиків є найбільш придатним для аналізу каналом комунікації: орієнтації репрезентовані за мінімальних інтерпретацій третіх осіб (наприклад, журналістів), найбільш динамічно відображають зміни в позиціях, є готовими базами висловлювань, представлених в різних ЗМІ.

Концептуальна модель комунікації в зовнішньополітичній сфері, розроблена на основі аналізу теорій та емпіричних досліджень репрезентації, включає три типи суб’єктів — владні еліти, поза-елітні громадськості, медіа — та всі зв’язки між ними. Кожен з типів представлений відповідно до числа країн, що взаємодіють. У дослідженні відносин України та Росії враховано три співвідношення:

а)              зовнішньополітичних орієнтацій населення та публічної комунікації еліт (опитування та контент-аналіз);

б)              публічних висловлювань владних еліт України та Росії;

в)              зовнішньополітичних орієнтацій населення обох країн.

Другий розділ – «Масові настрої та орієнтації в сфері зовнішньої політики» – розкриває досвід досліджень зовнішньополітичних орієнтацій та результати аналізу агрегованих даних 156 опитувань громадської думки проведених в Україні та Росії з 2004 по 2010 роки.

Аналіз досвіду попередніх досліджень показав, що абстрактні виміри орієнтацій (наприклад, відповіді на запитання «Як ви ставитесь до…?») є менш валідними, ніж виміри прив’язані до конкретних обставин — оцінка владних рішень у певній сфері (наприклад, зовнішньополітичній). Виходячи з цього, увага була зосереджена на орієнтаціях населення щодо актуальних у певний відрізок часу проблем відносин України та Росії.

Розглянуто 11 тем, кожна з яких трапляється в опитуваннях щороку хоча би 1 раз: США, політики України та Росії, газ (питання продажу Росією природного газу), мова (статус російської та української мов в Україні та Росії), україно-російські відносини (загальні оцінки), «СРСР – слов’янська єдність» (ставлення до спільного історичного минулого та перспектив об’єднання), Грузія, міжнародний тероризм, Захід –ЄС (в т. ч. ставлення до геополітичного Заходу загалом), інші питання (ставлення до світової фінансово-економічної кризи, окремих країн).

Для агрегації результатів всіх опитувань та порівняння загальних напрямів змін орієнтацій в двох країнах розроблено індекс зовнішньополітичних орієнтацій, який розраховується як сума відсотків підтримки / заперечення відповідних тверджень. Відсотки схвалення вважаються додатними, заперечення — від’ємними. Для уникнення артефактів, зумовлених непропорційною кількістю опитувань у різні часові періоди, застосовано моделювання та згладжування даних за допомогою локально-лінійної регресії loess (lowess).

Виокремлено загальні тенденції в орієнтаціях населення України та Росії. Головні відмінності такі:

- опитані в Росії більш орієнтовані на прагматичну співпрацю із Заходом, зокрема у економічній та військовій сферах. Для українських респондентів важливіша політична складова, ніж економічна;

- в Україні оцінка намірів російських еліт, відносин Росії та Заходу, ставлення російських громадськостей до української політики, не відповідає орієнтаціям опитаних в Росії;

- українські респонденти менш схильні виділяти зовнішньополітичних ворогів та бачити свою країну самостійним актором в міждержавних відносинах, ніж в Росії;

- готовність до інтеграційних процесів в Україні більша, ніж в Росії.

Водночас, існує низка спільних характеристик:

- негативне ставлення до інших народів «загалом» відсутнє;

- ізоляціонізм — замкненість в культурному просторі східнослов’янського регіону, а у випадках негативних процесів в сусідніх країнах — в просторі своєї країни;

- соціалізм — підтримання загальних соціальних стандартів з боку держави пріоритетне відносно будь-яких питань зовнішньої та внутрішньої політики.

Третій розділ – «Публічна комунікація владних еліт: емпіричний вимір» – містить огляд попередніх досліджень окремих аспектів соціально-політичних репрезентацій, розробку методики, опис процедури та результатів аналізу публічної комунікації українських політиків, функціональної моделі репрезентації зовнішньополітичних орієнтацій, медіадискурсу владних еліт України та Росії на міждержавному рівні.

Попередні дослідження соціально-політичних репрезентацій як комунікативного процесу на теренах України проводилось в двох аспектах:

а)              виявлення у змісті публічної комунікації зовнішньополітичних орієнтацій, політичних цінностей та ідеалів, партійних характеристик (для політичних партій), економічних та соціальних цінностей;

б)              репрезентація політичними силами в медіа соціальної структури суспільства, способи цієї репрезентації.

З цих досліджень не можна однозначно зробити висновок про рівень репрезентації у змісті публічної комунікації еліт орієнтацій населення. Висунуті в їх результаті твердження про те, що (1) електорат є дезінтегрованим і реагує лише на техніки політичної реклами та (2) політичні еліти переважно застосовують стратегію «масового охоплення», потребують емпіричного доведення через співвіднесення стратегій публічної комунікації та орієнтацій електоральних груп. Останнє було здійснене в цій дисертації на основі порівняльного аналізу масивів даних 76 опитувань та висловлювань Ю.Тимошенко, В.Ющенка, В.Януковича (початкова вибірка понад 17000 документів, кількість проаналізованих меседжів — 762), представлених на їхніх сайтах з 1.08.2005 р. по 31.08.2008 р.

В межах емпіричного дослідження репрезентації зовнішньополітичних орієнтацій були висунуті такі гіпотези:

а)              представники владної еліти репрезентують орієнтації цільових електоратів в публічних меседжах;

б)              меседжі зарубіжної владної еліти є фактором зміни способу представлення орієнтацій цільових електоратів в змісті месседжів;

в)              досліджувані представники владної еліти відрізняються за комунікативними стратегіями, які впливають, з одного боку, на перспективу змін в зовнішньополітичній сфері, а з іншого — на рівень конфліктності в суспільстві щодо цих питань.

Комунікативна стратегія визначалась як потенційно усвідомлюваний спосіб досягнення певних цілей за допомогою комунікативних актів. Всі гіпотези підтвердились (частково або повністю). Розроблено низку аналітичних інструментів, які дозволили отримати такі результати.

Розрахунок фактору орієнтацій — стабільного набору зовнішньополітичних орієнтацій різних електоральних груп — виявив три групи тверджень, які об’єднують, відповідно, електорат В.Януковича, Ю.Тимошенко та В.Ющенка (разом), населення України загалом. Застосування шкал та запитань (трансформованих у твердження) з опитувань для комп’ютерного контент-аналізу висловлювань політиків дозволило співвіднести їх з фактором орієнтацій і виявити три типи комунікативних стратегій репрезентації:

а)              номенклатурну — прихована від загальної громадськості репрезентація одного з факторів та амбівалентні висловлювання щодо гострих питань;

б)              сензитивно-конфронтаційну — відкрите і послідовне відтворення одного фактора та підкреслення відмінностей з політичними опонентами;

в)              компромісну — непослідовна репрезентація орієнтацій цільового електорату, відмова від конфронтаційних висловлювань, намагання формулювати об’єднавчі меседжі.

Для узагальнення репрезентації кожного твердження розраховано сумарну кількість тверджень, які відтворюють або заперечують певну орієнтацію, у визначений період (агреговану репрезентацію) та на обраному рівні поділу (за днями, тижнями, місяцями). Агреговані дані представлено як часовий ряд месседжів та результатів опитувань і проаналізовано за допомогою тесту причинної залежності Ґрейнджера при різній затримці реакції (лагах) між часом проведення опитування та ймовірним відтворенням орієнтацій у публічній комунікації. За чутливістю до змін в орієнтаціях населення політики проранжовані, в порядку зменшення, так: Ю.Тимошенко, В.Ющенко, В.Янукович. В.Янукович найчастіше змінював зміст меседжів залежно від конкретної аудиторії. Для Ю.Тимошенко найважливішими були геополітичні та економічні проблеми, для В.Ющенко — культурні та політичні, для В.Януковича — економічні та політичні як співвіднесення україно-російських відносин з процесами в Україні.

На основі даних та результатів аналізу створено функціональну модель репрезентації, яка стабілізується за допомогою таких зв’язків і тенденцій:

а)              електоральні групи чи населення в цілому є суб’єктом комунікативної взаємодії (через опитування) лише за умови стабільного повторення певних розподілів орієнтацій;

б)              владні еліти репрезентують цільовий електорат у межах фактора орієнтацій;

в)              система взаємодії стабілізується, коли жоден з векторів зовнішньої політики не реалізується повною мірою згідно з очікуваннями виборців;

г)               ініціатива щодо змін належить владним елітам;

д)             принципові зміни системи не підтримуються жодним із суб’єктів.

Особливості функціонування цієї моделі на міждержавному рівні взаємодії російських (В.Путін, Д.Медведєв) та українських політиків виявлені з допомогою контент-аналізу публічних висловлювань, об’єднаних тематично (геополітика, економіка, культура). Розроблені індикатори комунікаційної взаємодії: фокус уваги (відносна частота появи тематично маркованих слів), рівень консолідації (різниця середніх стандартизованих частот ключових слів між суб’єктами комунікації), синхронність (значення крос-кореляційної функції появи тематичних меседжів за днями, тижнями, місяцями), ініціативність — ймовірність причинної залежності між змістом комунікації суб’єкта-ініціатора та суб’єкта-реагента. Виявлено відсутність злагоджених комунікативних дій українських політиків, щодо більшості проблем зовнішніх відносин. Цим зумовлена низька ініціативність української сторони (за винятком культурних проблем) у досліджуваний період. Таким чином, аналіз на міждержавному рівні підтверджує функціональну модель, показує важливість консенсусу всередині владних еліт, ініціативності окремих лідерів щодо формування внутрішньодержавного порядку денного щодо міжнародних відносин.