ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ ЗОБОВЯЗАНЬ В ПРАВОВІ СИСТЕМИ ПОЛЬЩІ ТА УКРАЇНИ (ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок з науковими програмами, планами, визначається мета і завдання, об’єкт і предмет, а також методологія дослідження, розкривається наукова новизна отриманих результатів та їх практичне значення, подаються відомості про апробацію і публікацію основних положень дисертації, її структура та обсяг.

Розділ 1 «Питання співвідношення міжнародного та внутрішнього права в доктрині та практиці міжнародного права» складається з трьох підрозділів і присвячується аналізу походження та розвитку проблеми співвідношення міжнародного та національного права з паралельним визначенням поняття імплементації, а також її методів, що «дозволяють» міжнародно-правовим нормам застосовуватися у внутрішньому правопорядку.

У підрозділі 1.1 «Історичні аспекти походження проблеми співвідношення міжнародного і національного права» досліджено два головних теоретичних підходи щодо проблеми співвідношення міжнародного та внутрішнього права: дуалізм та монізм, який в свою чергу поділяється на монізм з приматом міжнародного права та монізм з приматом національного права. В ньому автор зосереджує увагу на сильних та слабких сторонах цих двох напрямків та простежує їх еволюцію у сучасну концепцію взаємопов’язаності міжнародного та національного права, яку умовно кажучи можна назвати дуалістично-моністичною.

Основною ознакою дуалістичного напрямку було те, що міжнародне та внутрішнє право розглядалися як дві різні системи. Представники цього напрямку наголошували, що об’єкт та суб’єкт цих прав є різними, вони також зазначали, що жоден правопорядок не може створити чи змінити норми іншого. При цьому норми міжнародного права можна застосовувати тільки після їх рецепції до національної правової системи, тобто лише після дозволу такого застосування останньою. У свою чергу представники моністичних концепції виходили з єдності двох правових систем. При чому моністи з приматом національного права наголошували на підпорядкуванні міжнародного права внутрішньому, тоді як моністи, які визнавали примат міжнародного права навпаки стверджували вищість саме міжнародного права над національним. Незважаючи на певні недоліки як дуалістичного, так і моністичного підходів, вони певною мірою визначають прихильність держав до того чи іншого напрямку у виборі конкретного методу імплементації.

У підрозділі 1.2 «Принцип «pacta sunt servanda» як правова основа імплементації міжнародно-правових зобов’язань» досліджено, що сучасне міжнародне право виходить з необхідності пріоритету міжнародно-правових зобов’язань держави перед нормами внутрішнього. Ця першість спирається на два фундаментальні принципи: pacta sunt servanda та заборона посилання на постанови національного права для виправдання невиконання своїх обов’язків, що виникають з міжнародного права.

Загальноприйнятий принцип pacta sunt servanda виник у формі міжнародно-правового звичаю на ранніх стадіях розвитку міжнародного права. Починаючи з кінця XIX ст. цей принцип поступово починає активно застосовуватися у міжнародних відносинах. Перший юридичний документ який закріпляв цей принцип була «Лондонська декларація» 17 січня 1871 р. Однак, основну роль у становленні та розвитку цього принципу відіграло міжнародне судочинство, важливим прецедентом для цього послужило арбітражне рішення 1872 року щодо спору пов’язаного з судном «Алабама». Досить ґрунтовно до розгляду цього питання підійшла й Постійна палата міжнародного правосуддя, яка в багатьох своїх рішеннях, таких як, справа пароплава «Wimbledon», консультативний висновок стосовно осіб польської національності в Данцігу 1932 року, консультативний висновок в справі обміну людьми між Грецією та Туреччиною 1925 року та інших, вказала не тільки на обов’язок держав дотримуватися принципу pacta sunt servanda, але й також наклала на них обов’язок приведення у відповідність норм свого національного права до норм міжнародного права.

Активна практика міжнародного судочинства спричинила те, що принцип pacta sunt servanda сьогодні є не тільки міжнародним звичаєм, але і добре встановленою та сформульованою договірною нормою міжнародного права, зокрема він закріплений у преамбулі та п. 2 ст. 2 Статуту ООН, у ст. 26–27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року. Водночас, Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року, а також Заключний акт НБСЄ 1975 року розширили сферу дії цього принципу не тільки на міжнародні договірні норми, але й усі інші види міжнародних зобов’язань. Однак, зазначена перевага міжнародних зобов’язань по відношенню до національного права не означає скасування норм внутрішнього права і юридичних наслідків їхньої дії. Концепція першості міжнародного права над внутрішнім має своє застосування тільки у міжнародній площини.

У підрозділі 1.3 «Поняття та особливості імплементації міжнародних зобов’язань у внутрішній правопорядок держав» дисертант досліджує проблему співвідношення міжнародного та внутрішнього права з точки зору двох критеріїв – формально-правового та матеріально-правового. У свою чергу, формально-правовий критерій напряму пов’язаний із поняттям імплементація міжнародних зобов’язань у правові системи держав, а також методами імплементації. В дисертації зазначається, що поняття імплементація, яке характеризує сам процес здійснення норм міжнародного права, треба розуміти в широкому значенні – як здійснення міжнародно-правових зобов’язань на міжнародному й національному рівнях. Імплементація включає в себе усі можливі методи правового характеру, що вживаються суб’єктами міжнародного права на міжнародному та національному рівнях.

У структурному відношенні усі методи можна поділити на дві основні групи: ті, що підлягають рецепції, тобто діють у внутрішньому правопорядку опосередковано за допомогою актів національного права, і такі що не підлягають рецепції, можуть діяти безпосередньо у внутрішньому правопорядку. До першої категорії методів відносяться повторення (паралелізація або транспозиція) та трансформація, з іншого боку до позарецепційних методів відносяться адаптація, інкорпорація (виконання), відсилання, дія міжнародних норм ex proprio vigore, делегація. Проте, відмінності між цими категоріями полягають не стільки у видах методів застосування міжнародних норм, скільки у наслідках, що виникають в результаті застосування цих норм.

Безпосереднє застосування норм міжнародного права з точки зору формально-правового критерію не завжди свідчить по те, що вони так само будуть застосуватися з точки зору матеріально-правового критерію. Таким чином, розглядаючи міжнародно-правову норму з точки зору цього критерію, слід зазначити, що вона повинна мати певні риси для того, щоб бути безпосередньо застосованою в національному правопорядку, тобто повинна мати риси самовиконуваної норми.

Розділ 2 «Дія та реалізація міжнародного права в правових системах Польщі та України» складається з чотирьох підрозділів і в ньому показано становлення проблеми співвідношення міжнародного та національного права в правових системах Польщі та України. Також в ньому розкриваються питання дії та реалізації міжнародного права на сучасному етапі розвитку цих держав.

У підрозділі 2.1 «Міжнародне право в правовій системі Польщі у період 1921–1989 років» дано розгорнутий аналіз правового статусу міжнародно-правових норм у внутрішній системі республіки Польщі в період між Першою та Другою Світовими війнами та за часів Польської Народної Республіки, що була створена після Другої Світової війни.

У міжвоєнний період норми міжнародного права застосовувалися у Польщі в опосередкований спосіб, їх застосування у внутрішньому праві залежало від їх трансформації у норми національні. Концепція трансформації почала формуватися представниками доктрини вже на початку ХХ ст., які зазначали, що міжнародні договори, які становлять найвищий інтерес для держави не можуть укладатися без згоди Сейму. Ці тези були підтримані у положеннях Конституції 1921 року та пізніше у Конституції 1935 року. Важливу роль у закріплені концепції трансформації відіграло судочинство, яке у багатьох своїх рішеннях її підтвердило.

Після Другої світової війни позиція щодо норм міжнародного права кардинально змінилася, з огляду на зміну соціально-політичного устрою. При цьому, статус міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку не був чітко визначений ані в нормах Конституції 1952 року, ані в інших нормативних актах. З огляду на це у 1960-х роках у працях С. Розмарина, була сформульована доктрина дії міжнародних договорів ex proprio vigore, яка встановлювала, що згідно з концепцією, прийнятою польським конституційним законодавцем та згідно з встановленою практикою всіх головних державних органів, міжнародні договори, ратифіковані Польщею повинні мати юридичні наслідки у внутрішніх взаємовідносинах з «власної сили». Слабкість цієї концепції неодноразово критикувалася представниками польської доктрини міжнародного права, що у свою чергу мало вплив на більш чітке зазначення місця та статусу норм міжнародного права після демократичних перетворень, які відбулися під кінець 80-х років ХХ ст.

У підрозділі 2.2 «Співвідношення міжнародного та національного права в правовій системі Польщі в період формування і розвитку демократичної правової держави у 1989–1997 роках» досліджено зміни, що відбулися після демократичних перетворень у Польщі, щодо проблеми співвідношення міжнародного та національного права та визначення місця міжнародно-правових норм у внутрішньому праві. Особливий наголос робиться на збільшенню ролі судочинства у застосуванні та інтерпретації міжнародних норм.

У підрозділі 2.3 «Міжнародне право в правовій системі Республіки Польщі після прийняття Конституції 1997 року» дається розгорнутий аналіз визначення місця та реалізації міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку Польщі після прийняття Конституції 1997 року.

В порівнянні до попередніх періодів, позиція норм міжнародного права у національному правопорядку Польщі є більш чіткою. Дуже корисним положенням для усього внутрішнього права є ст. 9 Конституції Польщі, яка ввела на конституційному рівні такий важливий принцип міжнародного права, як pacta sunt servanda. Конституція 1997 року у своїх положеннях також більш чітко визначає позицію та статус міжнародних договірних норм, розділяючи їх, умовно кажучи, на дві групи: ратифіковані та не ратифіковані міжнародні договори. До першої категорії переважно застосовується інкорпорація, тобто безпосереднє їх застосування (якщо міжнародний договір має риси самовиконуваного договору), тоді як до другої категорії застосовується посередній метод у вигляді трансформації або транспозиції міжнародних договорів у внутрішній правопорядок.

Особливе місце серед ратифікованих міжнародних договорів, займають договори щодо ратифікації яких було виражено згоду парламентом, а також договори, щодо передачі компетенції органів державної влади на користь міжнародної організації або міжнародного органу, передбачені п. 2 та 3 ст. 90. Хоча, щодо другої групи міжнародних договорів висловлюються критичні зауваження, так як вважається, що ці договори повинні мати першість по відношенню до Конституції з огляду на їх особливий статус (передусім вони створені для входження Польщі до ЄС), але такої першості вони не мають з огляду на ст. 8 Конституції 1997 року, яка встановлює верховенство саме Конституції.

Попри значний крок уперед в порівнянні із попереднім періодом у польській конституції не має чітких положень щодо зазначення місця та статусу міжнародного звичаєвого права та рішень міжнародних організації та органів. Щоправда певні позитивні заходи можна спостерегти і в цьому напрямку, з огляду на ст. 9 та п. 3 ст. 91. Стаття 9 дає підстави для застосування міжнародного звичаю, тоді як п. 3 ст. 91 вказує на необхідність безпосереднього застосування рішень міжнародних організацій, що були утворені на підставі ратифікованого Польщею міжнародного договору.

У підрозділі 2.4 «Міжнародне право в правовій системі України» розглядається місце міжнародно-правових норм за часів існування УРСР, а також місце та статус цих норм за часів незалежної України.

Загалом в період від Першої Світової війни і до демократичних перетворень у країні початку 1990-х років, у внутрішній правовій системі УРСР питання щодо позиції та статусу норм міжнародного права не були належним чином вирішені. Практика СРСР щодо застосування норм міжнародного права свідчила про те, що ці норми могли діяти у внутрішньо-правовій сфері тільки в спосіб посередній за допомогою трансформації, безпосереднє застосування мало місце лише  під час відсилання до міжнародно-правової норми.

Після здобуття незалежності Україною в її правову систему було введено суттєві зміни щодо взаємодії міжнародного та національного права. Молодою українською державою у Декларації про державний суверенітет 1990 р. було задекларовано першість загальновизнаних міжнародно-правових норм перед нормами національного права. Хоча ця теза не знайшла свого точного відображення у подальших внутрішніх правових актах, однак вона окреслила напрямок розвитку проблеми взаємодії норм двох систем, яка, у певному вигляді, знайшла своє вирішення у ряді нормативних актів з прийняттям Конституції 1996 року на чолі. Можна стверджувати, що положення Конституції України 1996 року схиляються у бік моністичного напрямку, визначаючи ратифіковані міжнародні договори частиною національного правопорядку. Заслуговує на позитивну оцінку тої факт, що принаймні ця категорія договорів є джерелом внутрішнього права і можуть безпосередньо застосовуватися. Проте, незважаючи на ці позитивні кроки в порівнянні до попередніх періодів щодо визначення місця та статусу норм міжнародного права, український законодавець не вирішив ряд важливих питань, а саме: не визначено статус та роль міжнародного звичаю у внутрішньому правопорядку; статус та місце міжнародних договорів які не потребують ратифікації; статус рішень міжнародних організації; питання щодо офіційного оприлюднення міжнародно-правових норм тощо. На деякі питання дали відповідь Закони України Про міжнародні договори України 1993 р. та нині діючий 2004 року.

Розділ 3 «Роль судової практики в процесі імплементації міжнародних зобов’язань в національну правову систему Польщі та України» складається з двох підрозділів і в ньому проаналізовано вплив органів конституційної юрисдикції Польщі та України, а також вищих судових органів цих держав на застосування норм міжнародного права та вирішення проблемних питань пов’язаних з взаємодією міжнародного та національного права.

У підрозділі 3.1 «Роль Конституційних судів Польщі та України в національно-правовій імплементації норм міжнародного права» досліджено практику застосування норм міжнародного права судами конституційної юрисдикції та їх вплив на формування загального підходу щодо проблеми співвідношення міжнародного та внутрішнього права.

Діяльність Конституційного Трибуналу Польщі можна поділити на два етапи: перший – від утворення Конституційного Трибуналу у 1982 році і до 1997 року та другий, який розпочався після прийняття Конституції 1997 року, а також прийняттям нового Закону про Конституційний Трибунал від 1 серпня 1997 року. Зважаючи на той факт, що перший етап діяльності КТ проходив за часів існування ПНР та демократичних змін, що відбувалися у країні під кінець 1980-х – початку 1990-х років, Суд не міг в повному обсязі застосовувати норми міжнародного права, що він підкреслив у своїх рішеннях. У цей період Конституційний Трибунал опосередковано застосовував міжнародно-правові норми, перед усім, для інтерпретації національно-правових норм. Разом із прийняттям нової Конституції та Закону про Конституційний Трибунал 1997 року, змінилася позиція й Суду, принаймні щодо ратифікованих міжнародних договорів. Конституція 1997 року встановила цю групу договорів, як джерело внутрішнього права Польщі, що може бути безпосередньо застосовано, ці договори також становлять самостійну підставу контролю законів та інших підзаконних актів, тобто стоять вище від законів. Основний Закон також наділив Конституційний Трибунал Польщі повноваженнями щодо контролю відповідності міжнародних договорів Конституції.  При цьому Конституційний Трибунал Польщі наділений як попереднім, так і наступним контролем.

В Україні утворення Конституційного Суду України відбулося у 1996 році, зазначений орган має повноваження щодо контролю відповідності ратифікованих міжнародних договорів та законів Конституції. Згідно Закону про Конституційний Суд України від 16 жовтня 1996 року, орган конституційної юрисдикції, так само як і в Польщі, має два види контролю – попередній та наступний, крім цього Суд також наділений правом контролю відповідності ратифікаційного закону. Загалом практика КСУ з досліджуваного питання не була досить широкою, за весь час свого  існування він розглянув усього чотири справи пов’язані з співвідношенням міжнародного і внутрішнього права, це пояснюється досить вузьким колом суб’єктів, що можуть звертатися до Конституційного Суду з таким поданням. Позитивним аспектом у практиці КСУ є те, що він більш як у 60 % своїх рішеннях, за підрахунками судді КСУ М.Ф. Селівона, звертався до норм міжнародного права для інтерпретації своєї позиції, посереднє застосування. В останні роки взагалі спостерігається тенденція до правозастосування органом конституційної юрисдикції європейських правових актів, зокрема Європейської конвенції про захист прав і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини.

У підрозділі 3.2 «Застосування судами загальної юрисдикції норм міжнародного права і вплив їх судової практики на імплементацію» аналізується діяльність судів у процесі застосування міжнародно-правових норм, їх безпосереднє та опосередковане застосування тощо.

Після демократичних перетворень у Польщі міжнародне право почало активно застосовуватися судами загальної юрисдикції, що знайшло своє відображення у багатьох рішеннях Найвищого Суду Польщі, Найвищого Адміністративного Суду Польщі та судів нижчого рангу. Суди на підставі норм Конституції Польщі 1997 року, отримали можливість застосовувати міжнародні договірні норми безпосередньо у внутрішньому правопорядку, крім того не рідко міжнародні договори використовується для інтерпретації національних норм. Суди загальної юрисдикції також приймають активну участь в усуненні прогалин в праві, шляхом застосування чи інтерпретації міжнародно-правових та національних норм. Корисним для судів є встановлення засади pacta sunt servanda у ст. 9 Конституції Польщі, яка може становити підставу для них щодо застосування інших, ніж ратифіковані договори джерел міжнародного права.

Практика українських судових органів щодо проблеми взаємодії міжнародного та національного права, що базується на нормах Конституції України 1996 року та Законі України про міжнародні договори 2004 року, має свої слабкі сторони. Це перед усім, проявляється у тому, що лише одна група договорів, тобто такі, на які згоду виразила Верховна Рада України, мають пріоритет у застосуванні перед нормами внутрішнього законодавства. Тобто практика встановлює їх місце після Конституції і перед законами. Ця теза була підтверджена у постанові № 9 ВСУ 1996 року, а також у деяких інших рішеннях ВСУ та ВАСУ. Проте, практика застосування міжнародно-правових норм, не вирішила велику кількість інших питань, зокрема: які є критерії безпосереднього застосування, чи повинні ці договори крім ратифікації та офіційного оприлюднення мати властивості самовиконуваних договорів. Якщо так то це повинна підкреслити практика застосування цих договорів, якщо ні то прийняття таких договорів повинне відбуватися з прийняттям відповідних виконавчих актів до цього договору. Також практика залишила поза увагою питання можливості застосування та статусу нератифікованих міжнародних договорів, адже ця група договорів є найчисельнішою.