ПСИХОЛОГІЯ ОСОБИСТІСНОЇ СВОБОДИ В ДОРОСЛОМУ ВІЦІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі – „Філософські та теоретико-методологічні основи дослідження особистісної свободи” – здійснено огляд філософських ідей, важливих для психологічного розуміння свободи, наведено аналіз класичних теорій особистості з огляду на проблему свободи, а також сучасних зарубіжних та вітчизняних підходів, в яких розглядаються поняття свободи, автономії, суб’єктності.

У широкому філософському розумінні поняття свободи вказує на такий взаємозв’язок між людиною (її свідомістю, діяльністю) та об’єктивним світом (природою й суспільством), за якого вона не тільки підлягає зовнішнім впливам, що визначають її активність, а й здатна сама впливати на світ, змінювати його, самовизначаючись у своїх діях, унаслідок чого змінюється й розвивається сама. З позицій онтології свободу аналізують у контексті таких проблемно-онтологічних просторів, як воля і вибір („свобода волі” і „свобода вибору”), дух („свобода духу”), людська фактичність („буття-у-світі”).

Антитезою свободи в історії філософської думки постав детермінізм. Зміст філософської дилеми „свобода волі – детермінізм” полягає у вирішенні питання, чи здатна воля людини втручатися в причинно-наслідкові зв’язки між явищами світу та змінювати напрямок процесів, що відбуваються, або сама воля підлягає жорстким детермінаційним впливам, а, отже, вона є закономірною ланкою у причинно-наслідкових зв’язках. В межах синергетичного підходу сформувалась концепція „нелінійного детермінізму”, в якій обґрунтовано принципову неможливість існування й розвитку світу в умовах жорсткої причинно-наслідкової (лінійної) детермінації явищ і процесів навіть у неживій природі. В природничих науках описано так звані біфуркаційні процеси (І. Пригожин, І. Стенгерс), у певній точці яких відбувається розрив детермінації. У цей момент нестабільний процес змін у самоорганізованій системі може піти в одному з кількох можливих напрямків, перевага жодного з яких не детермінована і залежить від випадкових чинників (Д. Леонтьєв, О. Мітіна, В. Петренко). Аналогією розривів детермінації у психічних процесах є пауза, зупинка між стимулом і реакцією в людській активності (Р. Мей), у якій стає можливим свідоме самовизначення людини.

У філософії свобода розуміється як сутнісна властивість людського суб’єкта (Г. Гегель), здатного трансцендувати наявну ситуацію життя (М. Мамардашвілі). Свобода відповідає такому рівню детермінації, на якому людина постає „першопричиною”, „причиною себе”, тобто джерелом і автором власних дій (І. Кант, Г. Гегель). Існування людини припускає здійснення нею вільного й свідомого вибору в межах тієї фактичності, яка визначає її об’єктивну (фізичну, просторово-часову та ін.) заданість і межі можливостей (Ж.-П. Сартр, М. Гайдеггер, К. Ясперс). Свобода пов’язана також з відповідальністю людини за здійснені вибори, за свою активність та її результати й за своє життя (Ж.-П. Сартр, М. Бердяєв).

Внутрішню свободу розглядають у філософії як феномен особистості (М. Бердяєв, Ж. Марітен), що відбиває своєрідність зв’язку між особистістю і світом, характер якого визначається її здатністю долати зовнішню детермінацію, „творчо протистояти” світу, приймати й „переробляти” власну фактичність, усвідомлювати й змінювати межі своїх можливостей, здійснювати творчу діяльність. Свобода властива не всім людям, оскільки пов’язана з розвиненою духовністю й моральністю; вона відповідає високим рівням вольової саморегуляції активності, припускає структуру, зусилля, самоподолання й тому не тотожна всемогутності й свавіллю (Ф. Ніцше, М. Мамардашвілі, В. Франкл).

  Проблема свободи пов’язана з визначальними методологічними положеннями класичних зарубіжних теорій особистості, зокрема з визнанням ними того чи іншого виду детермінізму. Теорії, що визнають тільки зовнішню стосовно людської свідомості причинність (психоаналіз (З. Фрейд) і біхевіоризм (Б. Скіннер)), схильні до заперечення свободи й здатності людини до самодетермінації. Концепції, що визнають цільову (А. Адлер) й ціннісну (А. Маслоу) детермінацію, – розглядають людину як відповідальну та здатну свідомо обирати смислові основи свого життя і вважають свободу складовою загальнолюдського (екзистенціальна (Л. Бінсвангер, Р. Мей, В. Франкл, І. Ялом) та гуманістична психологія (А. Маслоу, Г. Олпорт, К. Роджерс)) або індивідуального способу існування (когнітивна психологія (А. Бек, Дж. Келлі)). З позицій конструкціонізму й конструктивізму, що розглядають психічні феномени як породження дискурсів (К. Джерджен, П. Бергер, Т. Лукман, Е. фон Глазерсфельд, П. Ватцлавік,
Х. фон Ферстер), свобода й несвобода постають як певні способи (варіанти) смислового конструювання суб’єктом власного світу.

Експліцитні концепції свободи в зарубіжній психології здійснюють її репрезентацію через такі поняття, як самодетермінація (Е. Дісі, Р. Райан, У. Тейджсон), цільова детермінація (Дж. Річлак), внутрішня мотивація (Р. Уайт), внутрішній локус каузальності (Ф. Хайдер, Р. де Чармс), інтернальний локус контролю (Дж. Роттер), самоефективність (Дж. Істербрук), суб’єктність (agency) (А. Бандура, Р. Харре), автономія (Дж. Дуоркін),  автентичність (Г. Френкферт). Загальним для них є розгляд людини як здатної ініціювати свої дії, здійснювати їх регуляцію й контроль, виходити з-під впливу зовнішніх каузальних чинників, керувати системою детермінації власної активності на основі процесів усвідомлення та рефлексії власних потреб і прагнень.

В українській і російській психології свобода розглядається як особливе ставлення людини до себе і світу, що визначає спосіб людського існування (С. Рубінштейн), як здатність особистості до саморозвитку і самотворчості (Г. Костюк), як здатність людини поставати суб’єктом, першоджерелом, автором власних дій і власного життя (В. Татенко, В. Петровський, В. Слободчиков), як форма саморегульованої активності особистості (Д. Леонтьєв), як усвідомлення та змінювання меж власних можливостей (О. Кузьміна) тощо.

В розглянутих підходах домінує функціональне витлумачення свободи, в якому вона постає певною характеристикою, що визначає загальний принцип, або механізм функціонування психічної активності людини, а не її смислові особливості. Цей механізм полягає в самодетермінації, тобто свідомому, рефлексивному визначенні й регулюванні суб’єктом змісту, напрямку й процесу власної активності (поведінки, діяльності, життєдіяльності) на основі внутрішніх мотиваційних, цільових та ціннісно-смислових чинників при опосередкованому впливі зовнішніх умов, унаслідок чого активність є відносно незалежною від них.

Проведений аналіз засвідчив, що психологічне розуміння і визначення свободи в різних підходах і концепціях найчастіше дається з позиції „зовнішнього спостерігача”. Попри наявність окремих спроб феноменологічного й топологічного розуміння окремих аспектів внутрішньої свободи особистості (Л. Божович, В. Татенко, О. Кузьміна, С. Нартова-Бочавер та ін.), вона лишається не вивченою в ракурсі суб’єктивного, внутрішнього переживання особистістю. Тому наше дослідження спрямоване на вирішення питання про те, чим є свобода для самої особистості, яким чином і через які внутрішні переживання і сенси вона сприймається, розуміється та осмислюється нею, як впливають смислові процеси, в яких відбивається переживання особистістю свободи, на її ставлення до себе й інших та життєві відношення.

Отже, існують різні виміри особистісної свободи як предмета психологічного дослідження. Коли вона розглядається як певна здатність, характеристика, властивість, то акцентується можливість розвитку в людей різних її рівнів (тобто рівнів оволодіння нею як „функцією”, „здатністю”), які можна вимірювати через застосування стратегії кількісних досліджень. Коли свободу характеризують як суб’єктивне, смислове утворення або стан, переживання, вона постає як психічний феномен, що має певне змістовно-смислове наповнення і підлягає вивченню на основі якісно-феноменологічних та герменевтичних стратегій дослідження.

У другому розділі – „Особистісна свобода в контексті феноменологічного підходу” – обґрунтовано феноменологічний погляд на особистісну свободу, з позицій якого вона розкривається як інтегративне смислове переживання (й водночас як структура особистісного досвіду); представлено семантичну модель особистісної свободи як смислового переживання та розкрито її складники; розглянуто особливості розвитку смислової структури досвіду свободи – несвободи й залежності на різних етапах онтогенезу.

Базові ідеї феноменологічної психології полягають: у розумінні переживання як центрального психологічного феномена, зосередженні уваги на аналізі сенсу, способів бачення й розуміння людиною світу, домінуванні принципу очевидності в дослідженнях та психотерапевтичній роботі, описовому підході до дослідження психологічних явищ (О. Улановський, Н. Бусигіна). Будь-яке переживання характеризується безпосередньою даністю суб’єктові (Е. Гуссерль, Ф. Василюк, Ю. Джендлін), водночас, воно може мати різні рівні усвідомленості. Тому в межах феноменологічної герменевтики, яка реалізує інтерпретативну („розуміннєву”) методологію, основним завданням є експлікація різних форм досвіду особистості, спрямована на те, щоб зробити зрозумілим його смисловий зміст (Ф. Василюк, Н. Бусигіна).

У контексті феноменологічного підходу, реалізованого в нашому дослідженні, психологічна категоризація внутрішньої свободи здійснюється через її визначення як смислового переживання особистістю своїх відношень зі світом, ставлення до інших людей і до себе. Ми виходимо з розуміння переживання як одиниці свідомості (В. Дільтей, Е. Гуссерль, Л. Виготський), у якій відбивається ставлення людини до того чи іншого моменту дійсності, а також з уведеного Л. Виготським поняття „смислового переживання” й неодноразово підкреслюваного у фундаментальних психологічних роботах зв’язку понять „переживання” і „сенс” (Е. Гуссерль, Ф. Василюк, Д. Леонтьєв та ін.).

На основі когнітивно-психологічних концепцій внутрішню свободу можна розглядати як переживання, що має певну смислову „тканину”. Оскільки в основі індивідуального досвіду лежать ментальні (когнітивні) утворення („базисні переконання” (А. Бек), „моделі” (Дж. Боулбі, К. Крейк та ін.), „репрезентації” (Ж. Піаже), „конструкти” (Дж. Келлі)), то внутрішня свобода людини постає інтегративною структурою особистісного досвіду (Н. Чепелєва), що пов’язана з певною ментальною моделлю світу (М. Смульсон). Когнітивними складовими цієї структури є „одиниці сенсу”, у яких репрезентовано (в „перевтіленій” формі) такі особливості взаємозв’язку та взаємовпливу в системі „Я – Світ”, на основі яких особистість здатна будувати рівні, відкриті та вільні від залежності стосунки з іншими людьми, самовизначатись у власному виборі, свідомо будувати своє життя у межах тієї фактичності, що становить об’єктивні життєві умови та обставини. Важливим завданням дослідження, виходячи з цього, є визначення семантичних складових переживання особистісної свободи.

На основі аналізу смислових одиниць, що визначають розуміння свободи й автономії в різних психологічних підходах і концепціях, було розроблено семантичну модель особистісної свободи як смислового переживання (рис. 1), в якій здійснено спробу експлікації змісту особистісного досвіду дорослої людини у вигляді чотирьох смислових підструктур (складників):

1) позитивна життєва позиція, яка відбиває емоційний аспект раннього досвіду особистості та забезпечує спонтанне, ненапружене й зацікавлене перебування особистості в контакті із зовнішнім світом і людьми; смислова „формула” позитивної життєвої позиції містить базисні переконання людини про доречність власного існування і наявність свого місця у світі, про позитивне ставлення до неї інших людей, довіру до себе і світу, а також про можливість і комфортність спонтанного самопрояву в будь-якій активності, що відповідає власним інтенціям; зміст цієї структури особистісного досвіду визначено на основі положень теорії Дж. Боулбі про надійну прив’язаність дитини до матері як основу подальшого розвитку її автономії, концепції Е. Еріксона про довіру до світу як передумову позитивного розвитку его-ідентичності особистості, теорії Е. Берна про життєву позицію „Я + Ти+” як основу особистісної автономії;

2) стійка й диференційована межа Я, заснована на досвіді диференціації особистістю Я і не-Я, що забезпечує здатність особистості не вступати у симбіотичні, залежні стосунки, відділяти свої переживання й потреби від почуттів та  очікувань інших людей, усвідомлювати сферу власного самовизначення й відповідальності; її функціонування засноване на базисних переконаннях, на основі яких особистість привласнює собі право проявляти власну самобутність, спокійно і толерантно переживаючи певну напругу, зумовлену відмінностями між власними інтенціями та спонукальними впливами з боку зовнішнього світу,
й визначаючись у своїх діях, виходячи зі свідомого й відповідального вибору;