ПСИХОЛОГІЯ ПЕРЕЖИВАНЬ ВІКОВИХ КРИЗ У ПІДЛІТКОВОМУ І ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, визначено мету, завдання, гіпотезу, сформульовано об’єкт, предмет, методи, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, висвітлено відомості про їх апробацію та впровадження в практику, наводяться дані про публікації і структуру роботи.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження переживань вікових криз у підлітковому і юнацькому віці» проаналізовано філософські і психологічні уявлення про місце вікових криз (нормативних і ненормативних) у віковому розвитку особистості з трансформуванням їх змісту в сучасну наукову та педагогічну діяльність.

Встановлено теоретико-емпіричні витоки вивчення вікових криз (Ф. Аквінський, Геракліт, Гіппократ, Л. Пізанський, С. Пекалід, Е. Роттердамський, К. Ставровецький та ін.), зумовлені потребою доведення ідей природовідповідності та дискретності розвитку особистості. У свою чергу, ці ідеї стали теоретичним підґрунтям для подальших наукових праць про стадійність вікового розвитку (Р. Декарт, Б. Спіноза, С. Петровський-Ситніанович та ін.), а згодом повторно актуалізувалися у зв’язку з  необхідністю вивчення проблеми дитинства (Х. Алчевська, І. Богданович, К. Грос, М. Зарецький, В. Зеньковський, П. Каптерев та ін.) та переживань як психологічних феноменів (І. Андрієвський, С. Балей, А. Бергсон, Ш. Бюллер, М. Григоревський, М. Грот, М. Демков, О. Кро, Т. Рібо, К. Ушинський та ін.).

Цей дослідницький підхід зумовив актуалізацію проблеми розробки вікових періодизацій, соціальне призначення яких полягає у виокремленні такої вікової логіки розвитку особистості, яка була б максимально незалежною від історико-соціальних впливів. Перші історичні спроби їх створення пов’язані з осмисленням життєвого шляху (Аристотель), другі – з відображенням змісту стабільних організованих навчально-виховних систем (Я. Коменський), треті – з домінуючим тлумаченням біологічного чинника в становленні особистості (Ч. Дарвін), а останні, як провідні та на сьогодні основні, зі здобутками психології й педології 1920-1930-х рр. (М. Басов, П. Блонський, Л. Виготський, А. Залкінд, І. Ординець, М. Соколов, Г. Фортунатов та ін.), у яких вікові кризи визначено обов’язковими складовими розвитку особистості. Тодішні наукові уявлення про них − це інформаційний симбіоз нормативних і ненормативних криз, однією з головних ознак якого є поняття «симптомокомплекс», що позначає взаємопов’язані якості (переживання) (А. Буземан, К. Рейнінгер, І. Шпільрейн та ін.). Л. Виготський, використавши його для аналізу криз передусім 1-го, 3-х років (менше – кризи 7 років), назавжди усунув будь-яку наукову полеміку відносно диференціації їхніх психологічних особливостей (симптоматики) із суміжними (стабільними) періодами в межах дошкільного віку, чим визначив перспективність розробки цього поняття в дослідженні наступних вікових криз. У психології це були першооснови методології концепції «кризового розвитку», модифіковані варіанти якої не завжди відображали вікові кризи у вікових періодизаціях (П. Гальперін, В. Давидов, О. Запорожець та ін.). На противагу їм виникли ідеї «безкризового» розвитку» (Т. Драгунова, І. Дубровіна, Г. Костюк, О. Леонтьєв, Н. Менчинська та ін.). Компромісною є концепція Д. Ельконіна, у якій подальшого розвитку набули наукові уявлення Л. Виготського. Ці наукові позиції доповнюються потребою розробки проблем педагогічного дитинознавства (Д. Ніколенко), психологічних симптомокомплексів (В. Бєлоус), біографічних криз особистості (Р. Ахмеров), психологічного консультування вікових криз (Г. Бурменська, К. Поліванова, Т. Титаренко), типології кризової особистості (О. Саннікова), кризових ситуацій (Н. Шевченко), «переживання буття» (В. Роменець), моделювання біологічного життєвого циклу (Б. Цуканов), вивченням вікових криз як «буферних зон» (Р. Фахрутдінов), генетичних ідей у розвитку (О. Лурія, Т. Нєжнова, В. Рибалка, О. Сапогова, Ю. Трофимов, Б. Цуканов та ін.).

Пізнавальною кульмінацією в дослідженнях вікових криз є наукові уявлення Ф. Василюка, І. Малкіної-Пих і розуміння переживань як особливої форми свідомості (І. Бех, С. Максименко).

У західноєвропейській психології інтерпретація ознак несприятливого розвитку більше схожа на симптомокомплекс ненормативних криз (J. Bamber, R. Grinker, L. King, G. Rittmen та ін.). Процесуальний підхід до розуміння розвитку (Г. Айзенк, Дж. Кеттел, А. Маслоу, Г. Олпорт та ін.) домінує над стадіальним (А. Валлон, Е. Еріксон, Д. Левінсон, Г. Шіхі, З. Фрейд та ін.).

Історико-психологічний дискурс вивчення переживань засвідчив їх закономірну еволюцію як феномена з філософії в психологію, де вони набувають багатоаспектного змісту: виявляють особливий аспект свідомості (С. Рубінштейн), єдність середовищного та особистісного в розвитку (Л. Божович); структурують вчинок, причому увага має концентруватися на сприятливих переживаннях (І. Бех); відображають особистісно-змістовий вектор поведінки (М. Єрмолаєва); визначають кризи представників різновікових груп (Л. Бондаревська); мають часовий вимір (Є. Ільїн), інтенсивність, глибину (М. Дьяченко, Л. Кандибович); проектують соціальну ситуацію розвитку (К. Поліванова), пов’язуються з інтересами (А. Нікольська), художнім розвитком особистості (А. Малюков), формуванням довіри до себе (Т. Зелінська, Т. Титаренко, В. Ямницький та ін.). Це своєрідний вузол багатогранних впливів різних внутрішніх і зовнішніх обставин (Л. Обухова), вихідна позиція для подолання криз (Л. Анциферова, Дж. Каплан, С. Нартова-Бочавер, І. Хейм та ін.

Однак унікальні психологічні особливості переживань підліткової кризи (кризи 13 років) продовжують залишатися узагальненими й малодиференційованими з переживаннями підліткового віку; юнацької кризи (кризи 17 років) у ситуації окремих загальних характеристик схожі із суміжними віковими періодами (підлітковим і юнацьким). Феномени наступних вікових криз, зокрема криза входження в дорослість (криза 23 років), є цілком не дослідженими. Аналогічна дослідницька ситуація стосується ненормативних криз. Отже, визначення вікових меж і базових симптомокомплексів означених криз стали вихідними напрямами нашого наукового пошуку відповідно до поставлених у роботі завдань. Для цього було співставлено зміст понять «підліткова криза», «підлітковий вік», «юнацька криза», «юнацький вік» на дослідницькому історичному матеріалі передусім про підлітковий вік, зокрема: первинні спроби визначення його вікових меж (Ш. Бюллер, А. Гезелл, П. Мендус, Е. Шпрангер та ін.), психології внутрішніх переживань (А. Буземан, О. Кро та ін.), позитивних і негативних фаз (А. Бідль, А. Залкінд, П. Загоровський, В. Петерс та ін.). Використана системна аналітична інформація про підлітковий і юнацький вік (І. Булах, Я. Гошовський, Л. Долинська, І. Кон, Н. Максимова, Р. Павелків, Е. Помиткін, М. Савчин, О. Скрипченко та ін.); психологію особистості (О. Асмолов, В. Рибалка та ін.); незалежні симптомокомплекси (В. Мерлін).

Відтак, установлено, що підліткова і юнацька кризи − це наукові відкриття ХХ століття. Дослідження кризи входження в дорослість ми започатковуємо. Як нормативні явища вікового розвитку, всі вони мають спільну історію вивчення. Здійснюючи розмежування їхніх структурно-функціональних особливостей, ми наголошуємо на дискусійному протиставленні понять «вік» і «життєвий шлях». У нашому розумінні обидві вікові кризи (нормативні і ненормативні) є основними в низці будь-яких інших життєвих криз, що й визначило конструювання концептуальної парадигми дисертаційної роботи.

У другому розділі «Концептуальна парадигма розвитку переживань вікових криз у підлітковому і юнацькому віці» обґрунтовано концепцію симптомокомплексів переживань вікових криз, сформульовано її основні положення, категоріальний апарат, понятійні визначення базових симптомів, окремо розроблено динамічні психологічні моделі нормативних криз (підліткової кризи, юнацької кризи, кризи входження в дорослість), нормативних і ненормативних криз.

Сутністю названої концепції є повага до особистості у всіх виявах її позитивних і негативних симптомів, які відображають у неї в період вікових криз трансформаційні світоглядні перетворення в ставленні до себе й навколишньої дійсності, а також оптимістичний аналіз будь-якої навчально-виховної ситуації, де кожен симптом має право на життєдіяльність.

Її теоретико-практичною основою є особистісно-орієнтований підхід, який передбачає утвердження людини як найвищої цінності, навколо якої концентруються всі інші суспільні пріоритети, зумовленість стратегії виховного процесу науковим розумінням внутрішніх закономірностей розвитку особистості. Зрештою, це − виховання переживань як активних пристрасних внутрішніх дій стосовно світу людей і природи (І. Бех).

Для формулювання положень концепції використано принципи історизму, природовідповідності, людиноцентризму, проектування та моделювання психічних явищ. У кожного з них з’ясовано дослідницькі пріоритети саме для вивчення переживань вікових криз.

Згідно з першим положенням концепції (взаємозв’язок нормативних і ненормативних криз) вікові кризи поділяються на нормативні і ненормативні. Нормативні кризи як психогенний чинник у зіставленні з відносними віковими інтервалами, ширшими від своїх календарних назв, вибір яких визначається кульмінаційним перебігом симптоматики переживань, характеризуються циклічною взаємозаміною із суміжними стабільними періодами. Ненормативні − властиві будь-якому віковому періоду (кризовому чи стабільному). Обидві кризи об’єднуються під назвою «життєві кризи» як їх основні різновиди, оскільки життєвий шлях особистості зіставляється з конкретними віковими етапами, незалежними від будь-яких історико-соціальних умов. Їх віковий збіг лише ускладнює кризовий розвиток.

Згідно з другим положенням (динамічне співвідношення базових симптомів нормативних і ненормативних криз) у загальній симптоматиці вікових криз існують базові симптоми (позитивні і негативні) нормативних (підліткової, юнацької, входження в дорослість) і ненормативних криз (комбіновані негативні симптоми), однакові за їхнім кількісним складом, але відмінні за віковим змістом. Зв’язок між ними здійснюється через їх негативні симптомокомплекси.

Згідно з третім положенням (зворотній зв’язок негативних і позитивних симптомів нормативних криз) негативні зміни в підростаючої особистості є тіньовим, зворотним боком її позитивних перетворень (Л. Виготський). Апріорі кожний позитивний симптом у період вікових криз перебуває в сфері потужного адресного впливу певного для себе негативного симптому.

Згідно із четвертим положенням (адекватність навчально-виховного впливу базовим симптомам вікових криз) існує низка необхідних умов для профілактичного впровадження у вікових кризах результативного особистісно-орієнтованого впливу на підростаючу особистість при активній соціальній протидії їм несприятливих повсякденних навчально-виховних реалій і стереотипів життєдіяльності.

Названі концептуальні положення стали підгрунтям для понятійного апарату дослідження:

1. Симптом, як позначення окремого переживання, що вказує на клінічну фрагментарну картину перебігу вікового розвитку. 2. Показники динаміки симптомів (частота і сила виявів). 3. Критерії визначення змісту симптомів (зіставлення теоретичної інформації з емпіричними даними, зокрема суб’єктивно інтерпретованими підлітками і юнаками особливостями своїх переживань). 4. Нормативні кризи, або об’єктивні, закономірні (перехідні періоди між суміжними стабільними періодами). 5. Ненормативні кризи, або суб’єктивні (потенційно можливі в будь-якому віковому періоді). 6. Термінологія віку: 1) віковий інтервал – це хронологічний ряд, що обмежується одним календарним роком (11-12; 12-13 рр. тощо); 2) віковий період – сукупність вікових інтервалів, які уособлюють тривалість вікових криз; 3) віковий діапазон – умовно вибрана сукупність вікових інтервалів, які можуть уособлювати різні вікові періоди. 7. Структура симптомокомплексу нормативних криз (симптоми): 1) загальні − низка всіх можливих симптомів; 2) основні (базові) − типові, супутні та фонові (позитивні і негативні); 3) типові − пікові та домінантні симптоми кризового періоду, які збігаються за силою і частотою виявів; 4) супутні − домінантні негативні та позитивні симптоми, які не збігаються з піковою симптоматикою в певному кризовому періоді та детермінують у ньому типову симптоматику (окремо − позитивну і негативну), причому частота виявів, як правило, домінує над їх силою; 5) нетипові, або фонові (тло-симптоматика), − це негативні та позитивні симптоми, які мають найменші частоту і силу виявів у кризовому періоді (антипод типової симптоматики, який, однак, є прихованим активним стимулом типових і супутніх симптомів); 6) пікові − позитивні та негативні симптоми, які найбільше виявляються в окремому віковому інтервалі порівняно з іншими віковими інтервалами кризового періоду; 7) домінантні − позитивні та негативні симптоми, які порівняно з іншими симптомами мають найбільший вияв в окремому віковому інтервалі кризового періоду; 8) провідні домінанти − симптоми, властиві більше, ніж одному інтервалу в певному кризовому періоді; 9) «домінанти-лідери»: у низці провідних домінант − це типові позитивні і негативні симптоми з максимальними виявами в будь-якому віковому періоді, які, взаємодіючи із симптомами ненормативних криз, послаблюють позитивні або стабілізують негативні, визначаючи перспективи переживань; 10) «симптоми-аутсайдери» − нетипові (епізодичні та мінімальні) вияви позитивних і негативних симптомів у фоновій симптоматиці (істотно не впливають на розвиток). 8. Структура симптомокомплексу ненормативних криз (позитивні симптоми – відсутні): 1) основні (базові) – це ситуативні комбіновані негативні симптоми в будь-якому віковому періоді; 2) домінантні, або типові, симптоми, які порівняно з іншими симптомами мають найбільші вияви в окремому віковому інтервалі вікового періоду; 3) провідні домінанти − симптоми, властиві більше, ніж одному інтервалу в певному віковому періоді (в одному – перехідному, або двох – перехідному і суміжному з ним стабільному); 4) нетипові, або фонові (тло-симптоматика),− негативні симптоми з найменшими виявами (антипод домінантної симптоматики).

Спільність базових симптомів усіх нормативних криз дозволяє створити їх динамічну психологічну модель (Рис. 1), яка демонструє передусім вікове та особистісне призначення базової негативної симптоматики, рівень розвитку якої визначає перспективи позитивних симптомів, часто – прихованих.