| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність дослідження та його зв’язок із науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету та завдання роботи, визначено об’єкт, предмет та методи дослідження, висвітлено наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено дані про публікації та апробацію результатів дисертації.
Розділ 1 – “Агресія в юридико-психологічному дискурсі: історія вивчення та поведінкові механізми” – складається з трьох підрозділів, у яких наданий історичний екскурс стосовно юридико-психологічних досліджень агресії, здійснений аналіз наукових робіт, в яких висвітлюються основні психологічні чинники агресивної поведінки та психологічні механізми формування агресії як поведінкової реакції особистості.
У підрозділі 1.1. – “Методологічні засади та сучасний стан наукових досліджень проблеми агресії” – зазначається, що в сучасній юридичній психології існує декілька концептуальних підходів до розуміння природи агресії: 1) еволюційний напрям, який обґрунтовує інстинктивне походження агресії, 2) психоаналітичні теорії, згідно з якими агресія є інстинктивним реагуванням особи на оточуючу реальність, 3) теорія “фрустрації – агресії”, яка визначає агресивність як наслідок розбіжностей між рівнем потреб і реальних досягнень особи, 4) біхевіористський напрям і теорія соціального научіння, які розглядають агресію як поведінку, набуту шляхом навчання, 5) когнітивний та гуманістичний теоретичні підходи, де агресія пояснюється неспівпадінням між рівнем домагань та наявними можливостями особи, 6) гормональні, нейро- та патопсихологічні концепції агресії, які пов’язують агресивність із такими факторами, як спадковість, біохімія крові та властивості центральної нервової системи.
Проведений теоретичний аналіз наукових підходів щодо вивчення агресії та агресивної поведінки дає підстави зробити висновок, що вплив генетичних та біологічних чинників на формування агресивності як крайнього межового прояву особистості та установки на агресивне реагування завжди опосередковується соціальними факторами. Агресивність виступає як результат засвоєння агресивного світосприймання, світорозуміння та реагування, що формує внутрішню готовність до агресії, відповідно – дає підстави для пошуку шляхів запобігання та корекції агресивної поведінки.
Розглянуті підходи до розуміння агресивності як спонуки до агресивної поведінки, хоч і не збігаються, але разом із тим, збагачують розуміння агресії, доповнюючи один одного. Спільним для них є визнання наявності соціальної складової агресивності чи соціального опосередкування її проявів. Це дозволяє ввести поняття агресивності в юридико-психологічний контекст – як психологічного підґрунтя вчинення насильницьких злочинів та досліджувати не власне проблему агресії як притаманної всім людям складової поведінки, а саме агресивність як крайній її прояв, відповідно, спонуку до кримінально-караного насильства.
У підрозділі 1.2. – “Основні психологічні чинники агресивної поведінки” – аргументовано, що пояснення природи агресивності виключно за рахунок філогенетичних факторів, без урахування її онтогенетичних механізмів, неможливе. Людиною успадковується не якась конкретна форма поведінки, а певні індивідуально-типологічні особливості, що підвищують імовірність формування девіантності, наприклад, імпульсивність. Відповідно, розвиток індивідуальної правосвідомості, як призми поведінкових реакцій, завжди детермінований навколишнім соціальним оточенням – чинниками як суспільного порядку, так і безпосереднього мікросередовища (особливостями сімейного виховання, соціально-психологічним кліматом у навчальному колективі та ін.).. У процесі формування індивідуальної правосвідомості відбувається переломлення цих чинників через психологічні особливості особи. Саме так правосвідомість включається в структуру особистості і, в свою чергу, впливає на формування її інтересів, мотивів, цілей, на розвиток і зміну установок, спрямованості і морально-ціннісної сфери.
Таким чином, агресивна поведінка є результатом складної взаємодії об’єктивних та суб’єктивних чинників і протиріччя між конкретною життєвою ситуацією і соціальною нормою, що заохочує або забороняє певну поведінку. Проте не слід ототожнювати агресивність як установку на агресивні поведінкові реакції зі схильністю до неї (агресивністю як інтегральною властивістю особистості) та іншими особистісними характеристиками, що полегшують чи ускладнюють формування мотиву агресивної поведінкової реакції (наприклад, морально-ціннісною сферою особистості).
У підрозділі 1.3. – “Психологічні механізми формування агресії як поведінкової реакції особистості” – обґрунтовано, що агресивна поведінкова реакція формується під впливом конфліктної (при спілкуванні) або фруструючої (при діяльності) ситуацій, які мають значення зовнішнього стимулу. Стимуляція конфлікту може залежати також від партнера по спілкуванню (об’єкта), який виявляє по відношенню до суб’єкта фізичну чи вербальну агресію, що спричиняють першу стадію формування мотиву агресивної поведінки. Переживання негативних станів призводить до виникнення потреби (бажання) суб’єкта усунути психічне напруження та пошуку варіантів дій, які дозволять задовольнити бажання покарати кривдника, усунути його як джерело конфлікту.
Наступна стадія формування мотиву агресивної поведінки розпочинається з виникнення наміру покарати, помститися, що визначає пошук шляху і засобів досягнення зазначеної абстрактної мети. Суб’єкт розглядає конкретні агресивні дії, вибір яких залежить від оцінки ситуації, власних можливостей, ставлення до суперника. Тут можуть відіграти свою роль такі якості суб’єкта, як конфліктність, негативізм та ін.
Асимілюючи всі способи помсти, суб’єкт переходить до третьої стадії формування мотиву агресивної поведінки: формування наміру здійснити агресивну дію щодо того чи іншого об’єкта (не обов’язково щодо опонента, але й стосовно нейтральної особи). На цій стадії приймається рішення і процес формування мотиву агресивної поведінки завершується. Мотиваційний процес може бути згорнутим, особливо за рахунок другої стадії.
Як правило, в конфліктних чи фруструючих ситуаціях люди діють під впливом притаманних їм стереотипів. Залежно від цього поведінкові реакції особистості можуть набувати форми прямої агресії, коли людина не схильна приховувати своєї агресивної поведінки від оточуючих – тоді вона безпосередньо і відкрито вступає в конфронтацію, висловлює погрози або проявляє агресивність в діях – фізична агресія (напад). Можливий прояв агресії в непрямій формі: наклеп, схильність до роздратування (готовність до прояву негативних емоцій при найменшому збудженні), негативізм (опозиційна манера поведінки – від пасивного опору до активної боротьби), образи, підозріливість у діапазоні від недовіри і обережності до переконання, що всі інші люди приносять шкоду або планують її.
Агресія як поведінкова реакція викликається не просто комплексом різних зовнішніх і внутрішніх факторів, а їх системою, що реалізується в процесі формування мотиву (мотивації). В юридико-психологічній площині агресивна поведінка характеризується особливостями потреб, мотивів, цілей, результатів при вчиненні кримінально-караного діяння, у нашому випадку насильницького. Саме за такого підходу можна обґрунтувати механізми, які лежать в основі агресивного поведінкового стереотипу реагування особистості на зовнішні ситуації: фруструючу та конфліктну.
Розділ 2 – “Психолого-кримінологічна характеристика насильницької злочинності в Україні” – складається з двох підрозділів, де аналізуються особливості сучасного стану насильницької злочинності; визначаються психолого-правові детермінанти насильницької злочинної поведінки та психологічні особливості особистості насильницького злочинця.
У підрозділі 2.1. – “Сучасний стан та динаміка насильницької злочинності в Україні” – обґрунтовано, що агресивна поведінка, насильство та насильницька злочинність не є тотожними поняттями. Оскільки агресія має свої різновиди, то й інструменти реалізації цих різновидів різняться; відповідно, насильство також може бути різним (наприклад, під час захисту від нападу при необхідній обороні або крайній необхідності).
Можна констатувати, що впродовж останніх п’яти років (2007-2011 рр.) кількість насильницьких злочинів зменшилася, динаміка їх є від’ємною та складає -18,5%. При цьому динаміка структурних складових досліджуваної групи злочинності значно різниться: так, кількість вчинених умисних вбивств скоротилася на 23,4% (3184 та 2439), їх питома вага в структурі злочинності складала 0,8% в 2007 р. та зменшилася до 0,4% в 2011 р.; натомість, кількість умисних тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть потерпілого, зросла на 28,1% (1372 та 1758). Динаміка інших злочинів є від’ємною: умисних тяжких тілесних ушкоджень – на 46,5% (6010 та 3217), тілесних ушкоджень середньої тяжкості – на 6,8% (9799 та 9127), побої та мордування – на 73,3% (45 та 12).
Впродовж зазначеного періоду в громадських місцях та інших місцях масового скупчення вчинювалося 31,1-33,7% злочинів; значною мірою – у складі групи особами, які вже притягалися до кримінальної відповідальності та перебували в стані алкогольного сп’яніння. Частка насильницьких злочинів, вчинених організованими групами та злочинними організаціями, залишається незначною та характеризується тенденцією до зменшення (7,8% та 5,9%). З ймовірністю, такий стан визначається складністю процесуального доказування критерію організованості.
З метою уточнення та доповнення інформації, одержаної за допомогою узагальнення статистичних даних, нами було проведене вивчення 208 кримінальних справ, зокрема, за ст. 115 КК України – 73 кримінальні справи, ст. 121 КК – 67, ст. 122 КК – 52, ст. 126 – 11, ст. 127 – 5 кримінальних справ.
Встановлено, що злочини насильницької спрямованості є, переважно, “міськими” (45,3%) або ж вчинюються на дорогах та автомагістралях (36,3%), в більшості випадків – у громадських місцях (42,7%), а також за місцем проживання потерпілих (34,1%). Найбільша частка таких злочинів припадає на осінньо-зимовий період (61,7%). В 61,0% випадків вчиненню злочину передувало особисте знайомство винного і потерпілого, зокрема, спільна робота або спільні знайомі (30,2%), родинні зв’язки (15,1%), спільне розпивання спиртних напоїв (11,6%). Серед чинників девіантності правопорушників перше місце належить соціальній дезадаптації: 67,3% злочинів вчинені непрацюючими чи тимчасово безробітними. Потерпілими стають, як правило, жінки у віці 18-45 років (32,2%) або 45-60 років (28,4%).
У підрозділі 2.2. – “Психолого-правові детермінанти насильницької злочинної поведінки” – висвітлені результати порівняльного аналізу детермінант поведінки, притаманних особам, засудженим за вчинення насильницьких злочинів (основна група), та особам, засудженим за вчинення корисливих злочинів (контрольна група).
Встановлено, що засуджені за вчинення насильницьких злочинів у більшості випадків мотивують свої дії бажанням помститися (30%), самозахистом (20%), станом афекту, роздратуванням (20%), ревнощами (16,7%). При цьому у вироках суду превалює фіксація корисливого мотиву (33%) та хуліганського мотиву (30%), мотиву шантажу (13%). Лише в одному випадку суб’єктивна картина вчинення насильницького діяння та зафіксований у обвинувальному вироку суду мотив виявився ідентичними, що не лише підтверджує формальність встановлення мотиву в процесі розслідування та судового розгляду кримінальних справ (не несе доказового навантаження при встановленні вини), але й не дозволяє скласти судження про суб’єктивні механізми поведінки винного.
Стосовно корисливих злочинів ми спостерігаємо протилежну картину: в половині випадків названі респондентами та встановлені судом мотиви співпадають, а різниця також підтверджує обґрунтованість вироку суду (30% опитаних вказали на мотив помсти, 16,6% – на ревнощі, що свідчить про “прикрашення” ними наявного умислу).
Відповідно, більшість “насильників” не визнають свою вину або ж визнають її лише частково. При цьому вони логічно викладають факти та мало супроводжують їх висловленням відчуттів, що свідчить про повноту сприйняття та адекватність оцінювання кримінального делікту. Характеризуючи свої переживання, вони зазначають, що в момент вчинення злочину взагалі не замислювалися, що роблять, свідомість ніби не працювала, нічого не відчували (52,4%). Це свідчить про домінування емоційної складової особистості при нерозвиненості рефлексії. Інші респонденти вказували на почуття ненависті, що зіграло вирішальну роль.
Через деякий час після вчинення злочину більшість засуджених відчували почуття провини (61,9%) та страху (19,0%). Вони жалкували про те, що заподіяли таку шкоду, ненавиділи себе за вчинене, взагалі не могли повірити в те, що відбулося. На момент опитування почуття вини притаманне 80,9% осіб, і злочин вони розглядають не як подію, що залежала від зовнішніх обставин, а як свою провину; висловлюють бажання “повернути час”.
Корисливі злочинці, переважно, визнають свою вину повною мірою; їх ставлення до минулого практично позбавлене емоцій, в теперішньому – домінує жаль за вчиненим, оскільки воно призвело до позбавлення волі. Цей нюанс ми вважаємо суттєвим, оскільки він дозволяє стверджувати, що представникам контрольної вибірки не притаманний внутрішньоособистісний конфлікт: вони вчинили злочин, визнають свою вину і відбувають за це покарання. У насильницьких злочинців така внутрішня узгодженість відсутня, відповідно, й суб’єктивний зміст вчиненого діяння суперечливий.
У підрозділі 2.3. – “Психолого-правові особливості особистості насильницького злочинця” – здійснена верифікація гіпотези дослідження щодо впливу агресивності як властивості особистості на насильницьку злочинну поведінку. Зокрема, проведено діагностичний зріз за допомогою методики А. Басса і А. Дарки. Встановлено, що у всіх досліджуваних (100%) проявляється високий рівень фізичної агресії, у 63% – високий рівень вербальної агресії, у 43,5% – високий рівень прояву дратівливості, у 37% – високий рівень непрямої агресії та негативізму; разом із цим, вираженими є значення показника “почуття вини” (57%) та низьким – аутоагресії (74%).
Порівняння результатів основної та контрольної вибірок за допомогою t-критерію Стьюдента засвідчує наявність значимих відмінностей між ними за шкалами “фізична агресія” (t = 6,0944) та “негативізм” (t = 2,0253). Отже, саме ці властивості відрізняють осіб, які вчинили насильницькі злочини, від корисливих злочинців.
Результати, одержані за допомогою опитувальника Р. Кеттелла, свідчать про середній рівень прояву у насильницьких злочинців властивостей за всіма шкалами (окрім фактору В, де зафіксований низький рівень). Порівнянням результатів за допомогою t-критерію Стьюдента у двох групах засуджених встановлено, що суттєві відмінності наявні за факторами G (“добросовісність – недобросовісність”) та N (“гнучкість – прямолінійність”), де значення становлять відповідно (-2,70123) та (-4,00611). В першому випадку йдеться про значно нижчий рівень орієнтації на існуючі в соціальному оточенні норми у насильницьких злочинців, в другому – про більш виражену у них прямолінійність у стосунках.
За факторами другого порядку відмінності прослідковуються за факторами Fe (“екстраверсія – інтроверсія”) та f (“рівень врівноваженості”), де значення t-критерію Стьюдента становлять (-2,35374) та (2,54467). Отже, насильницькі злочинці, порівняно з корисливими, більш інтровертовані та менш врівноважені.
Згідно з результатами, одержаними за методикою Розенцвейга, засудженим за вчинення насильницьких злочинів притаманний низький рівень соціальної адаптації, відповідно – схильність до конфліктної взаємодії з оточуючими. При цьому наявні суттєві відмінності за цим показником між двома вибірками піддослідних (t = -10,3050), тобто соціальна адаптованість корисливих злочинців значно краща.
Розділ 3 – “Вектори та умови мінімізації кримінально караного насильства у соціальній взаємодії” – включає два підрозділи, в яких визначені заходи загальної та спеціальної профілактики насильницької злочинності, а також окреслені психологічні засади діагностики та корекції агресивності та схильності до насильства.
У підрозділі 3.1 – “Система та структура профілактики насильницьких злочинних проявів” – аргументовано, що проблема неефективності протидії насильницькій злочинності в сучасній Україні полягає, насамперед, у відсутності чіткої програми її профілактики. Ні в “Комплексній програмі профілактики правопорушень на 2007-2009 роки (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 20.12.2006 р. № 1767), ні в чинних “Концепції Загальнодержавної цільової соціальної програми “Молодь України” на 2009-2015 роки” (затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 11 червня 2008 р. № 825-р) та “Концепції реалізації державної політики у сфері профілактики правопорушень на період до 2015 року” (затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 p. №1209-р) така профілактика як окремий напрям діяльності правоохоронних органів та громадських організацій не виділяється. Відповідно, зусилля, що докладаються окремими суб’єктами профілактики, дотепер не становлять собою цілісної системи.
Така система повинна складатися з певних структурних компонентів і полягати, по-перше, у профілактиці загально-соціальній. На сьогодні правоохоронні органи реагують, переважно, на факти вчинених насильницьких злочинів, а не на їх попередження. Зусилля соціальних працівників і громадськості не становлять собою єдиного комплексу, спрямованого на недопущення цієї небезпечної соціальної деструкції. Другий компонент системного підходу до проблеми повинен полягати в створенні та впровадженні індивідуальної профілактики – сукупності заходів, які мали б належне законодавче, організаційно-правове, фінансове та кадрове забезпечення. На сьогодні ефективна первинна індивідуальна профілактика насильницької злочинності відсутня – є суто вторинна: постановка на обліки та адміністративний нагляд раніше засуджених за насильницькі злочини. Третім компонентом профілактики повинна стати відповідна фахова професійно-психологічна підготовленість працівників, які забезпечують ресоціалізацію та психокорекцію осіб, що вчинили насильницькі злочини. На сьогодні така робота також не має централізованого впорядкування.
Відповідно, відсутні організаційно-правові передумови для того, щоб створити загальну систему протидії насильницькій злочинності в нашій державі. Маємо констатувати, що система протидії насильницькій злочинності відсутня як така. Це твердження витікає з того, що ані правоохоронні органи, ані територіальні органи влади не опікуються практичним вирішенням даної проблеми. Наявний законодавчий базис складає лише підґрунтя для формування системи протидії, що й лягло в основу нашого дослідження.
Важливою особливістю спеціальних заходів попередження насильницької злочинності є те, що вони повинні здійснюватися суб’єктами профілактики, починаючи з ранніх стадій формування антисуспільної спрямованості особистості девіанта. Це завдання полегшується тим, що даний процес, як правило, має груповий характер та досить подовжений у часі, починаючи з формування у неповнолітнього в колі сімейного чи “вуличного” виховання агресивної протиправної спрямованості. Тому своєчасне та невідкладне реагування на прояви девіантності здатне схилити особу до добровільної відмови від вчинення злочину та формування соціальних навичок медіації без застосування фізичної агресії.
У підрозділі 3.2. – “Психологічні засади діагностики та корекції агресивності та схильності до насильства” – обґрунтовано, що психокорекційні заходи повинні адресуватися, насамперед, емоційній та смисловій сфері особистості насильницьких злочинців. Основна ідея діагностики та психокорекції осіб, засуджених за скоєння насильницьких злочинів, пов’язана з цілеспрямованим впливом на смислові стереотипи, зміну уявлень про відповідальність за здійснений ними злочин. Найбільш ефективною формою психокорекції є групова робота на базі методів, що дозволяють виявляти і аналізувати почуття в ході рольового розігрування ситуацій насильства. Метою психокорекційних занять повинно стати усвідомлення наслідків та відповідальності за події власного життя, оволодіння власною імпульсивною поведінкою. Слід також звернути увагу на формування адекватної моделі самореалізації в суспільстві і самоствердженні в міжособистісних відносинах та корегування соціальних установок даної категорії засуджених.
Проведений аналіз сучасних напрямів психотерапії та діяльності базової УВП № 41 дав змогу обрати та систематизувати методи психологічного впливу, що найбільш відповідають меті та умовам авторського дослідження. Принципова схема психологічного впливу на особистість засудженого за вчинення насильницького злочину з метою корекції соціальних установок виглядає наступним чином: встановлення продуктивного контакту з клієнтом, дезактуалізація гострої невротичної симптоматики, застосування психокорекційних методик із урахуванням встановленого особистісного профілю, соціально-психологічна корекція, закріплення психопрофілактичних умінь та навичок, вплив із метою закріплення соціальних зв’язків. Як групові, так і індивідуальні сеанси повинні бути комплексними і вміщати в собі гіпносугестію, самонавіювання, раціональну психотерапію.
При плануванні психокорекційних занять слід враховувати, що основними мотивами участі засуджених в групах є: бажання урізноманітнити тюремне життя; прагнення одержати визначені пільги, насамперед, дострокове звільнення; “тиск” з боку адміністрації; готовність одержати допомогу у зв’язку з особистими проблемами і поганим самопочуттям; прагнення краще підготуватися до життя на волі.
При проведенні профілактичної та психокорекційної роботи з засудженими особливу увагу слід звертати на цільове комплектування відповідних груп, оскільки насильницькі та корисливі злочинці значно різняться за індивідуально-психологічними властивостями: засуджені за корисливі злочини – це особи, які свідомо обрали незаконний спосіб дій, “насильники” характеризуються порушеннями поведінкових установок, що визначають антисоціальні форми вирішення особистісних проблем. Відповідно, негативні зміни у корисливих злочинців набувають форми криміналізації особистості, а у насильницьких – призводять до погіршення соціальної адаптованості, що й визначає необхідність різних підходів щодо їх ресоціалізації. Найбільш ефективною в цьому випадку є психокорекційна робота в межах когнітивного напряму, що переслідує мету когнітивно-поведінкового реконструювання, тобто навчання раціональній інтерпретації автобіографічних життєвих подій, пов’язаних із формуванням агресивних установок та антисуспільної насильницької спрямованості поведінки.
|
