СТАНОВЛЕННЯ ҐЕНДЕРНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ХЛОПЦІВ У НЕПОВНІЙ СІМ’Ї :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет дослідження, сформульовано гіпотези та вказано відповідні методи їх перевірки; розкрито наукову новизну та практичне значення результатів дослідження; наведено дані про апробацію результатів дослідження та публікації; подано відомості про структуру й обсяг дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні основи дослідження становлення ґендерної ідентичності чоловіка» – здійснено аналіз основних підходів до проблеми ґендерної ідентичності, на основі чого уточнено її зміст та структурний зв’язок з ґендером особистості, з’ясовано основні детермінанти, хід та новоутворення становлення ґендерної ідентичності в онтогенезі, розкрито особливості становлення ґендерної ідентичності чоловіка, визначено можливості та обмеження неповної сім’ї як агента становлення ґендерної ідентичності хлопця.

Внаслідок здійсненого аналізу сучасних теоретико-емпіричних досліджень ґендеру та ґендерної ідентичності, зокрема вітчизняних, було виявлено, що у дискурсах філософії, психології, соціології і педагогіки нині співіснують три основі підходи до тлумачення змісту ґендерної ідентичності: свідомісний, статусно-рольовий та самісний. За свідомісним підходом ґендерна ідентичність розглядається як аспект самосвідомості або ступінь усвідомлення особистістю своєї статі / ґендеру (B. Elliot, P. Carver, S. Kessler, C. Martin, D. Perry, D. Ruble, J. Szkrybalo, J. Yunger, Ю. Бєлікова, М. Бороденко, С. Бутковська, Т. Говорун, Н. Городнова, В. Добреньков, С. Дев’ятих, І. Кириллова, О. Кікінежді, В. Козлов, М. Коляснікова, А. Кравченко, Т. Лєнь, О. Морозова-Ларіна, В. Новицька, В. Петровський, Н. Смелзер, Н. Шухова та ін.). Статусно-рольовий підхід пов’язує ґендерну ідентичність зі способом і умовою організації поведінки з відтворення жіночності чи чоловічності, статусом оволодіння ґендерною роллю (С. Бем, Дж. Батлер, І. Бондаревська, П. Горностай, Т. Данильченко, С. Іванченко, Є. Ільїн, В. Москаленко, Т. Надвинична, В. Романова, Т. Склярук, А. Фурман та ін.). У межах самісного підходу ґендерну ідентичність розглянуто як аспект, прояв або умовний компонент Самості, Власного Я, особистісної ідентичності (J. Ross-Gordon, Н. Бурлакова, С. Діденко, О. Козлова, Ф. Леонтіу, Л. Ожигова, І. Романов, О. Соколова, А. Чекаліна та ін.).

Внаслідок розгляду виділених підходів було встановлено, що вони звертаються до значущих аспектів ґендерного, які варто розглядати у системі трьох взаємопов’язаних вимірів: глибинне (реальне, тілесне, несвідоме, чуттєве, статеве, сексуальне, хтиве); когнітивне (пізнаванне, доступне свідомості, стереотипне, уявлюване, уявне); поведінкове (активне, дійове, рольове, діяльнісне).

Вказана система дозволяє досліджувати ґендерну ідентичність через її твірну основу – ґендер, що розглядається нами як цілісна психічна репрезентація статі, сповнена неповторним динамічним глибинним, когнітивним та поведінковим смислом жіночого та чоловічого, здобута індивідом у результаті набуття індивідуального досвіду. Функціонування ґендеру у трьох вказаних вимірах можна розглядати як умовну структуру із таких компонентів: ґендерного концепту – тих аспектів ґендеру, що є доступними свідомості та виражають індивідуальну семіотичну структуру статево-маркованих якостей, властивостей і подій реальності, яка дозволяє особистості мислити стать і породжуватись як текст певної статі; ґендерного образу – чуттєвого (в тому числі – допорогового), дознакового, реального сприймання своєї та іншої статі, напрочуд тілесного, пов’язаного перед усім із потягом-відразою, і, пізніше, із більш складними емоціями, що значною мірою стосується попереднього (в тому числі – пренатального, раннього) досвіду статі, є динамічним та вимагає означення особистістю: у поведінці, в нарації або ж – у вигляді симптому; ґендерних практик – способів конкретного поведінкового здійснення, що мають потенціал реалізації особистістю себе як чоловіка або жінки завдяки своєму статево-маркованому смисловому навантаженню.

Відповідно до викладеної позиції нами визначено ґендерну ідентичність як переживання неперервної самототожності, справжності себе як чоловіка або жінки на різних рівнях відношень ґендеру до Самості. Йдеться про відчуття відповідності Самості ґендеру у глибинній, когнітивній та поведінковій площинах: відповідності Я-концепту – ґендерному концепту; Я-практик – ґендерним практикам; глибинного образу Я – ґендерному образу.

Узагальнено, що з метою визначення типу, виду чи рівня ґендерної ідентичності дослідники застосовують різноманітні типології, які умовно об’єднано нами у дві групи: нормативно-рівневі (С. Бем, Б. Алєксєєв, І. Кириллова, І. Романов, В. Романова, О. Труфанова, А. Чекаліна та ін.) та порядково-структурні (А. Bandura, K. Bussey, P. Carver, S. Egan, C. Martin, D. Perry, D. Ruble, J. Szkrybalo, J. Yunger, Л. Ожигова, Р. Тайсон, Ф. Тайсон та ін.).

Виявлено, що дослідження проблеми детермінант становлення ґендерної ідентичності у наукових дискурсах представлене вивченням агентів та механізмів здійснення цього процесу. Серед основних агентів становлення ґендерної ідентичності особистості розглядають сім’ю (Г. Бевз, Ю. Бохонкова, В. Васютинський, П. Горностай, А. Денисенко, Ю. Денисенко, О. Лопухова, Н. Харламенкова та ін.), тип виховання (А. Галичанська, С. Діденко, О. Козлова, А. Купріянова, М. Малкович, Г. Махмадамінова, Я. Мяктінова, О. Сорокіна), особистості матері і батька, альтернативні агенти ґендерного розвитку (S. Golombok, R. Fivush, J. Ross-Gordon, Ю. Бєлікова, Т. Бурейчак, М. Каширина, В. Клюйкова-Цобенко, В. Козлов, В. Порядіна, С. Семчук, К. Смьордова, А. Чекаліна, Н. Шухова), в тому числі – культуру (Т. Говорун, В. Романова, Дж. Франкл) та мову (Т. Бурейчак, С. Зикова, Ю. Маслова, О. Містрюкова, М. Савіна, С. Семчук, Н. Шабаєва). Усю множину зазначених агентів ми об’єднали в дві групи: а) особистісні риси та ставлення значущих осіб обох статей і б) мовленнєві репрезентації феноменів культури (ґендерні стереотипи, норми, приписи тощо).

Серед механізмів становлення ґендерної ідентичності особистості основними виділено: ідентифікацію (E. Badinter, Ш. Бьорн, О. Донченко, Е. Еріксон, Л. Клочек, В. Клюйкова-Цобенко, І. Кон, М. Кубаєвський, Р. Лейнг, Г. Махмадамінова, Р. Тайсон, Ф. Тайсон, Дж. Франкл, З. Фрейд, А. Чекаліна, К.Г. Юнг), соціалізацію (A. Bandura, K. Bussey, A. Crouter, C. Kaczala, S. McHale, B. Okun, S. Whiteman, А. Алєксєєва, О. Аніщенко, Т. Говорун, Н. Городнова, Т. Данильченко, С. Дев’ятих, К. Джаклін, В. Добреньков, І. Дорошина, В. Козлов, Я. Корнілова, А. Кравченко, Т. Лєнь, С. Макаренко, Е. Маккобі, В. Москаленко, Т. Надвинична, В. Новицька, Н. Пилат, Н. Радіна, Н. Смелзер, І. Стахів, Л. Тодорів, А. Фурман, А. Чекаліна, Н. Шухова, Р. Юнусова, Н. Яворська), інтеріоризацію (S. Stryker, С. Бутковська, В. Васютинський, Д. Логвінова, О. Чистякова, Н. Чодороу), індивідуацію (Я. Коломинський, М. Малер, Дж. Мак-Девітт, Л. Ожигова, К.Г. Юнг) та ініціацію (Дж. Кемпбел, Дж. Холліс). Припущено, що кожен із зазначених механізмів є більш або менш актуальним на різних етапах онтогенезу.

Спираючись на теоретико-емпіричні дослідження, що стосуються психосексуального розвитку індивіда, конституювання суб’єкта та ґенези здійснення особистості в цілому (викладені у роботах А. Адлера, Е. Еріксона, А. Зупанчич, Дж. Кемпбела, М. Кляйн, Ю. Крістєвої, Ж. Лакана, Р. Лейнга, М. Малера, Дж. Мак-Девітта, М. Ніколчиної, В. Техке, Дж. Франкла, М.-Л. фон Франц, З. Фрейда, А. Фрейд, Н. Чодороу, К. Г. Юнга, S. Stryker, Г. Дьяконова, Н. Каліної, М. Кубаєвського, С. Максименка, Е. Труфанової, В. Хьосле, Т. Яценко), основною детермінантою становлення ґендерної ідентичності особистості нами визначено природну нужду до означення статі та до інтеграції особистості в несуперечну цілісність.

Виявлено, що хід становлення ґендерної ідентичності, у зв’язку із різними тлумаченнями останньої, є фрагментарно репрезентованим у класичних та сучасних теоретико-емпіричних дослідженнях, що потребує аналізу та інтеграції. Узагальнено, що становлення ґендерної ідентичності є процесом появи та смислового збагачення індивідуальної ідентичності особистості відносно її ґендеру в ході психосексуального розвитку індивіда, початок якого пов’язаний із диференціацією Я, та який характеризується появою новоутворень: досягненням ґендерної константності до 7 років, формуванням ґендерної ролі до 13 та ґендерного самовизначення, пов’язаного з розв’язанням юнацької кризи у 17–18 років.

Визначено, що становлення ґендерної ідентичності чоловіка має характерні онтогенетичні особливості, обумовлені біологічно і соціально, реалізація яких здійснює вплив на зміст його ґендеру та ґендерної ідентичності. Досягнення чоловіком ґендерної ідентичності пов’язують із розвитком і реалізацією певної якості, системи особистісних рис індивіда. Під такою, на зміну маскулінності, нині слушно вважати чоловічність (Ш. Бьорд, К. Герінґтон, Д. Гілмор, М. Кіммел, І. Кон, С. Ушакін та ін.), яка, за нашими висновками, потребує не здобуття, а пізнання, прийняття і означення.

Систематизовано особливості неповної сім’ї як агента становлення ґендерної ідентичності хлопця: невиконання ключових ролей, пов’язаних з присутністю батька (A. Honig, А. Аблітарова, Ю. Альошина, А. Волович, В. Добреньков, О. Калина, А. Кравченко, О. Левицька, Л. Рось, Дж. Холліс, А. Холмогорова, Дж. Франкл); актуалізація руйнівних впливів матері, пов’язаних із загальножіночими глибинними інтенціями, особливостями її особистості та об’єктивними чинниками життя матері-одиначки (А. Адлер, В. Васютинський, Е. Еріксон, М. Кіммел, Д. Марс, Дж. Рейнгольд, Н. Смелзер, Н. Хамітов, М.-Л. фон Франц); зниження якості образу батька як фундаменту для здобуття образу чоловіка (О. Калина, К. Маховер, І. Павлов, А. Холмогорова).

У другому розділі – «Емпіричне дослідження особливостей ґендерної ідентичності хлопців різного віку, що зростають у неповній сім’ї» – викладено організацію і зміст етапів дослідження ґендерної ідентичності хлопців; визначено методику дослідження виділених трьох компонентів ґендерної ідентичності особистості; наведено результати емпіричного дослідження особливостей ґендерної ідентичності хлопців різного віку, що зростають у неповних сім’ях; інтерпретовано значення відсутності батька для кожного компонента та загальної структури ґендерної ідентичності хлопця на різних етапах онтогенезу.

Процес емпіричного дослідження включив чотири етапи: підготовчий, діагностичний, математико-аналітичний та інтерпретаційний.

На підготовчому етапі було відібрано діагностичний інструментарій на визначення виділених нами трьох компонентів ґендерної ідентичності особистості. Відмова від застосування шкал «маскулінності» та «фемінінності» у статеворольовому опитувальнику С. Бем зумовила введення коефіцієнтів відповідності різних рівнів, покликаних математично відобразити відношення репрезентацій Самості до репрезентацій статі, а також коефіцієнта лабільності-ригідності ґендерних меж. Задля дослідження особливостей глибинного компонента ґендерної ідентичності було розроблено бланк для реєстрації графічних збігів у парах психомалюнків «Я» і «Чоловік», «Я» і «Жінка», що спирається на теоретико-емпіричні дослідження Л. Гаркавенко, Д. Дилео, Т. Доцевич, С. Леві, К. Маховер, С. Носова, О. Потьомкіної, Е. Потьомкіної, Г. Фьорса, М. Чобітько і Т. Яценко.

З метою розв’язання питання становлення чоловічої ґендерної ідентичності в умовах виховання в неповній сім’ї респондентів було об’єднано у дві групи: експериментальну та контрольну. Експериментальну групу склали хлопці, що виховуються без батька (90 хлопців з неповних сімей, по 30 у кожній віковій групі). Хлопці з повних сімей утворили контрольну групу вибірки (150 хлопців з повних сімей, по 50 у кожній віковій групі). 17 учителів загальноосвітніх шкіл та вихователів дитячого оздоровчого табору виступили в ролі експертів.

На діагностичному етапі було проведене дослідження респондентів за обраними методиками із подальшим зіставленням отриманих даних між досліджуваними контрольної та експериментальної групи. Щирість, природність результатів дослідження були забезпечені проголошенням мотиваційної інструкції та встановленням такого порядку діагностичних процедур: психомалюнок «Я»; статеворольовий опитувальник С. Бем на визначення Я-концепту піддослідного; психомалюнки «Чоловік» і «Жінка»; статеворольовий опитувальник С. Бем на визначення ґендерних концептів чоловічого і жіночого. Час проведення експертного оцінювання був довільним. Респонденти юнацького віку не оцінювались експертом.

Суть первинної обробки отриманих емпіричних даних полягала у підрахунку збігів між Я-концептом і ґендерним концептом, між Я-практиками, оціненими експертами, та ґендерним концептом, між глибинним образом Я та ґендерним образом, а також у обчисленні відношення цих збігів до рівнів розробленості зазначених компонентів ґендеру. Підрахунок частоти використання кольорів у психомалюнках «Чоловік» і «Жінка» дозволив визначити групові тенденції у глибинній семантиці ґендерного образу. Інтерпретація використання кольору у змалюванні образів Чоловіка і Жінки спиралась на загальні положення психології кольору, викладені у роботах Б. Базими, М. Люшера, Л. Собчик, П. Яньшина, Г. Клара, а також на інтерпретаційні схеми Колірного тесту ставлень, розроблені Є. Бажиним, А. Еткіндом та А. Лутошкіним.

На математично-аналітичному етапі нами було реалізовано такі два кроки:

1)  підрахунок первинних даних і відповідних коефіцієнтів ґендерної ідентичності за результатами викладених методик по кожному досліджуваному; статистичний аналіз середніх значень і взаємозв’язків між показниками в кожній групі вибірок (дескриптивний аналіз, ранжування, кореляційний аналіз за коефіцієнтом рангової кореляції r_s Спірмена); обрахунок статистично значущих різниць у показниках між контрольною та експериментальною вибірками в кожній з вікових груп (U-критерій Манна-Уітні, точковий бісеріальний коефіцієнт кореляції r_bp Пірсона, φ*‑критерій кутового перетворення Фішера, χ²-критерій Пірсона);

2)  визначення тенденцій у змінах обрахованих показників між групами різного віку (H-критерій Крускала-Уолліса, U-критерій Манна-Уітні, φ*-критерій кутового перетворення Фішера, χ²-критерій Пірсона).

Відповідні математичні обрахунки здійснювались із використанням стандартних пакетів статистичних програм STATISTICA 10.0 та SPSS 17.0.

На інтерпретаційному етапі дослідження нами було здійснено психологічний аналіз, синтез та тлумачення отриманих даних з позицій глибинної психології.

Внаслідок реалізації зазначених діагностичних та математичних процедур нами було встановлено низку особливостей ґендерної ідентичності хлопців з неповних сімей. Зокрема, у молодшому шкільному віці хлопчики з неповних сімей у порівнянні з хлопчиками з повних мають на когнітивному рівні: вищий ступінь розробленості концепту «чоловіче» (U_Ч=556, p<0,05) та нижчий – концепту «жіноче» (U_Ж=540,5, p<0,05) при подібному рівні розробленості Я-концептів; достовірно вищий ступінь лабільності ґендерних меж (U_сН=437,5, p<0,01); подібність у рівні відповідності Я-концепту концепту «чоловіче» та достовірно нижчий рівень відповідності Я-концепту концепту «жіноче» (U_kж=423, p<0,01), що, доповнене особливостями семантики цих концептів, виражає достатній ступінь відповідності власній чоловічності завдяки інфляції й ідеалізації чоловічого, десеміотизації і мінімізації жіночого та встановленню лабільної межі між ними у ґендерному концепті; на поведінковому рівні: вищий ступінь поведінкової відповідності концепту «чоловіче» (U_kгпЧ=399,5, p<0,01) та подібність у рівні відповідності Я-практик концепту «жіноче», що засвідчує досягнення ґендерної тотожності через посилене демонстрування власної чоловічності в індивідуальних ґендерних практиках; на глибинному рівні: більша кількість графічних збігів між психомалюнками «Я» та «Чоловік» (U_ГЧ=464, p<0,01), «Я» та «Жінка» (U_ГЖ=481,5, p<0,01), більша частка психомалюнків «Чоловік», позбавлених кольору та забарвлених жовтим, менша частка – зеленим, більша частка психомалюнків «Жінка», позбавлених кольору, менша частка змалювання образу Жінки чорним, коричневим та зеленим, подібність у рівні відповідності глибинного образу Я  образу Чоловіка і образу Я образу Жінки, що вказує на встановлення глибинної тотожності з ґендерним образом завдяки посиленню ідентифікаційних зв’язків із ним на противагу відторгненню жіночності.

В узагальненому вигляді залежності показників ґендерної ідентичності хлопчиків 7–8 років від чинника відсутності батька представлені у таблиці 1, побудованої за значеннями точкового бісеріального коефіцієнта кореляції Пірсона, за даними якої хлопчики із неповних сімей, порівняно з хлопчиками з повних, мають достовірно вищу відповідність Я-концепту концепту «жіночого», яскравіше проявляють свою чоловічність у поведінці та мають дещо гнучкіші ґендерні межі.

Внаслідок застосування коефіцієнта рангової кореляції Спірмена по відношенню до значень коефіцієнтів ґендерної ідентичності різних рівнів нами було визначено, що за структурою ґендерна ідентичність хлопчиків 7–8 років з неповних сімей є фрагментованою: її когнітивний, поведінковий та глибинний компоненти не пов’язані між собою. Усвідомлення власної чоловічності не корелює з її проявами, а останні не виражають глибинного прийняття образу Чоловіка.