СТАНОВЛЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет і методи, висвітлено наукову новизну, практичне значення роботи, наведено дані про апробацію, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади вивчення історії соціальної психології в Україні» висвітлено стан досліджуваної проблеми, розглянуто основні підходи до ретроспективного пізнання процесу становлення і розвитку соціально-психологічної думки в Україні, обґрунтовано теоретико-методологічні засади дослідження та концептуалізовано його предмет.

Праці низки дослідників історико-психологічної тематики (М. Д. Бойправ, О. О. Будилова, І. В. Данилюк, О. Ф. Іванова, Г. С. Костюк, В. М. Лєтцев, С. Д. Максименко, Б. Д. Паригін, Ю. Т. Рождественський, В. А. Роменець, М. П. Шихирєв, М. Г. Ярошевський та ін.), які тою чи іншою мірою зверталися до розгляду соціокультурних та світоглядно-філософських передумов становлення соціально-психологічної думки на українських теренах, засвідчують, що історія вітчизняної соціальної психології належить до найменш розроблених сфер психологічної науки, а отже, її вивчення пов’язане зі значними труднощами. По-перше, наразі у вітчизняній та зарубіжній літературі практично немає належного рівня досліджень із цієї тематики, а відтак – хоча б поверхово, контурно позначених стратегій таких досліджень. По-друге, певна складність виявляється у виділенні власне соціально-психологічних поглядів із комплексу щільно пов’язаних між собою загальнофілософських, культурно-світоглядних, громадсько-політичних та інших проблем в інтелектуальній спадщині вітчизняних мислителів.

Для подолання згаданих труднощів було спеціально розроблено схему історико-психологічного пошуку, в основу якої покладено метод історико-психологічної реконструкції. Це дало змогу відтворити чітку послідовну картину умов і рушійних сил становлення української соціально-психологічної думки, виявити логіку її розвитку, виокремити форми втілення соціально-психологічних поглядів та концептів.

Оскільки формування соціально-психологічних ідей у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. відбувалося в царинах різних гуманітарних наук, перший етап дослідження полягав у вивченні історії становлення цих наук у зазначений період. На другому етапі основним об’єктом аналізу стала професійна інтелектуальна спільнота в різних проявах її життя й активності (освітні заклади, експериментальні лабораторії, наукові товариства, конференції, з’їзди, наукові видання, громадсько-політична активність).

Наступний, третій, етап дослідження полягав у доборі корпусу наукових робіт, так чи інакше дотичних до висвітлення окремих аспектів розвитку соціально-психологічної думки в Україні. Було виділено чотири групи джерел, які стали основою виокремлення персоналій для подальшого опрацювання їхньої інтелектуальної спадщини: 1) історичні розвідки та дисертації, присвячені видатним діячам української науки і культури; 2) дослідження історії розвитку психологічного знання в Україні (переважно обмежені географічним або хронологічним критерієм), а також праці з історії світової та російської психологічної думки, де водночас представлено загальний опис поступу психологічного знання на теренах України; 3) спеціальні дослідження з історії окремих психологічних та суміжних з ними гуманітарних дисциплін; 4) дослідження історії розвитку соціально-психологічної думки на території Російської імперії (досліджувані у таких роботах окремі постаті, що фігурують у текстах як “російські вчені”, можуть бути однаковою мірою віднесені як до російської, так і до української науки в силу злитості інтелектуального середовища, характерної для імперської доби).

На основі результатів історіографічного аналізу було відібрано низку найяскравіших представників різних напрямів гуманітарного знання другої половини ХІХ – початку ХХ століття, а саме: І. Я. Франко, Ф. К. Вовк, М. С. Грушевський, М. П. Драгоманов (історія, етнографія, фольклористика);  П. І. Ковалевський, М. В. Країнський, І. О. Сікорський, Л. Є. Владимиров, А. Ф. Коні (правознавство, психіатрія); М. Я. Грот, М. М. Ланге, Г. І. Челпанов, О. О. Потебня, Д. М. Овсянико-Куликовський (філософія, мовознавство, психологія); Б. О. Кістяківський, А. С. Звоницька (соціологія); М. М. Драгомиров, М. О. Ухач-Огорович (військова теорія і практика).

Четвертим етапом дослідження стало формування відповідної бази першоджерел та відбір тих, що є релевантними для досягнення визначених цілей дослідження. П’ятий етап полягав у систематизуючому аналізі та інтерпретації цих джерел з метою встановлення основного змісту, напрямів, послідовності і логіки розвитку вітчизняної соціально-психологічної думки.

Вихідною одиницею аналізу під час вивчення історичного поступу соціальної психології на теренах України виступила соціально-психологічна проблема як утілення потреб суспільної практики, що знаходили своє відображення в різних сферах знання. Основним критерієм ідентифікації тієї чи тієї проблеми або ідеї як соціально-психологічної слугувала її включеність у предметно-змістове поле соціальної психології. При цьому предмет соціальної психології тлумачився за М. М. Слюсаревським – як індивідуальні та надіндивідуальні (групові, колективні, масові) психічні явища, що зумовлюються історичною та культурною єдністю людей, їх взаємодією, спільною діяльністю і виявляються в особливостях індивідуальної, групової та міжгрупової поведінки.

Поряд із проблемним у дисертаційній роботі застосовувалися хронологічний і біографічно-персонологічний принципи побудови дослідження. Це дало можливість простежити динаміку розвитку соціально-психологічної думки шляхом виявлення змін проблематики залежно від зовнішніх, особистісних та внутрішніх чинників детермінації науки.

У другому розділі «Соціокультурні та загальнонаукові передумови становлення соціально-психологічної думки в Україні» основну увагу приділено відтворенню соціокультурного контексту становлення вітчизняної соціально-психологічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст.

У цей період духовне життя українського суспільства було щільно пов’язане із загальним поступом західноєвропейської науки і культури. Разом з тим воно відображало історичні й соціокультурні особливості Російської та Австро-Угорської імперій, у складі яких перебувала Україна. Унаслідок сукупності цих чинників у вітчизняному соціогуманітарному пізнанні склалася вельми непроста, суперечлива, часом драматична, але водночас і перспективна для актуалізації соціально-психологічної думки ситуація.  

Це був період інтенсивного становлення поглядів на людину та її роль у суспільстві, пов’язаний з розвитком рефлексії українським народом своєї самобутності, власного психологічного складу. Саме в цей час розпочалося формування багатьох галузей української науки, зокрема вітчизняної психології, вівся пошук шляхів її розбудови, відмінностей від інших наук. Зростання популярності позитивістської методології, прискорений розвиток фізіології, поступове зростання ролі експериментальної психології, наявність різних філософських концепцій особистості і суспільства, розгортання широких дискусій як у сфері психології, так і в дотичних до неї дисциплінах з приводу її предмета, методів і завдань – усе це разом визначало той загальнонауковий контекст, у межах якого розвивалася соціально-психологічна думка.

Українські університети – Харківський, Новоросійський (нині Одеський), Львівський, Київський, Чернівецький – у другій половині ХІХ ст. перетворилися на потужні освітні та наукові центри. За результативністю наукових відкриттів, науково-методичним рівнем викладацького складу, кількістю студентів вони увійшли до низки провідних в очах світової громадськості. Важливими осередками розвитку соціально-психологічної думки були також експериментальні психологічні або психофізіологічні лабораторії, що засновувалися при університетах та психіатричних лікарнях. На початок ХХ ст. на території України функціонувало шість психологічних лабораторій: при Новоросійському університеті (1895, М. М. Ланге), при Львівському університеті (1900, К. Твардовський), при Харківському університеті (1908, П. Є. Лейкфельд), при Київській духовній академії (1915, І. П. Четвериков та А. К. Маккавейський), при Київському університеті Св. Володимира (1893, Г. І. Челпанов), а також при клініці нервових і душевних хвороб у Харкові (80-ті рр. ХІХ ст., П. І. Ковалевський).

Хоча основними центрами наукових досліджень були університети, багато вчених працювали й за їхніми межами. Для вирішення масштабних наукових проблем вони об’єднували зусилля, обмінюючись інформацією та підтримуючи постійні наукові зв’язки. Протягом 1870–1880-х років було створено мережу наукових товариств як гуманітарного, так і природничо-наукового профілю. Найвизначнішими з них стали Наукове товариство імені Т. Г. Шевченка у Львові (1873), Південно-Західний відділ Імператорського Російського географічного товариства (1873) та Українське наукове товариство в Києві (1907). Їхня активна діяльність знайшла своє відображення у професійних журналах, проведенні наукових з’їздів та конференцій.

Основне емпіричне джерело формування соціально-психологічної думки в досліджуваний період перебувало в таких сферах практичної і наукової діяльності, як психіатрія, юриспруденція, військова справа, етнографія тощо. Майже всі мислителі, чия інтелектуальна спадщина містить ідеї соціально-психологічного характеру, були не психологами, а представниками інших наук гуманітарного профілю або ж спеціалістами-практиками. Це пояснюється передусім тим, що на той час учені-психологи обмежувалися вивченням психічних особливостей індивіда, здебільшого не пов’язуючи їх із суспільним життям.

Однією з передумов актуалізації соціально-психологічної думки в українському інтелектуальному середовищі була поява в Західній Європі перших соціально-психологічних теорій, зокрема теорії психології народів і теорії психології мас. Переклади російською мовою робіт В. Вундта, Г. Лебона, С. Сігеле, Г. Тарда після їх опублікування на Заході здійснювалися досить швидко і викликали неабиякий резонанс серед українських науковців, про що свідчить значна чисельність оглядів і рецензій. Більше того, регулярні закордонні стажування в провідних європейських університетах та володіння принаймні двома іноземними мовами забезпечувало вітчизняним ученим щільну взаємодію із представниками зарубіжних наукових кіл та безпосереднє знайомство з найважливішими теоретичними та емпіричними напрацюваннями М. Лацаруса, Х. Штейнталя, В. Вундта, Е. Дюркгайма, Г. Спенсера, Г. Тарда, Г. Зіммеля, С. Сігеле, Ч. Ломброзо, психіатричних шкіл Ж. М. Шарко, А. О. Льєбо та ін. До того ж, осмислення українським академічними колами ідей провідної на той час філософської європейської думки розпочалося ще під час формування першого викладацького складу вітчизняних університетів, що набирався саме за кордоном, у Німеччині. Знайомлячись із закордонними науковими здобутками, вітчизняні вчені творчо переосмислювали їх та почасти втілювали у власних інтелектуальних побудовах.

Отже, реконструкція соціокультурного контексту становлення соціально-психологічної думки в досліджуваний період дає змогу зрозуміти як передумови та особливості, так і джерела та рушійні сили її розвитку.

У третьому розділі «Інтелектуальна спадщина вітчизняних мислителів другої половини ХІХ – початку ХХ століття як джерело наукових уявлень про становлення соціальної психології в Україні» за допомогою аналізу інтелектуальної спадщини окремих науковців та мислителів відтворено основні погляди, ідеї та концепти, що становлять зміст української соціально-психологічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ ст., здійснено їх систематизуючу інтерпретацію, виділено провідні наукові категорії, у яких вони втілювалися.

Відповідно до основного предмета дослідницького інтересу вітчизняних мислителів, що працювали в досліджуваний період, можна виокремити кілька напрямів розвитку ними соціально-психологічної думки:  психологію великих груп; психологію масових явищ та впливу на маси; психологію спілкування та міжособової взаємодії; соціальну психологію особистості. У дисертації аналізується кожен із цих напрямів.

Під впливом західної “психології народів” українські вчені розробляли психологію великих груп шляхом вивчення продуктів культури (різних видів народної творчості, звичаїв, традицій, мови). Перші соціально-психологічні студії на теренах України були започатковані членами Південно-Західного відділу імператорського Російського географічного товариства та вченими  “Гуртка етнографічно-статистичного” у 40-50 рр. ХІХ ст. Активне національно-культурне пробудження в Україні у другій половині ХІХ ст. сприяло переходу від стихійного до структурованого і системного вивчення психології українського народу (В. М. Гнатюк, М. С. Грушевський, М. П. Драгоманов, Ф. М. Колесса, І. Я. Франко, Ф. К. Вовк та ін.).

Засадничим принципом поглядів українських учених було розуміння народних мас як носія національної самосвідомості. Свій дослідницький предмет вони означували через категорії “народний дух” та “народний характер”. У зібраних етнографічних матеріалах конкретні соціально-психологічні спостереження включалися в загальні описи народного побуту, соціальних відносин та особливостей мови, фольклористичні матеріали. Це стосується передусім опису внутрішньосімейних стосунків, становища жінки в сім’ї і пов’язаних із ним рис її характеру та особливостей поведінки, вивчення соціальних настановлень і соціально-психологічних механізмів конформізму.

Дослідження психічного складу народу та колективної свідомості спиралися також на поєднання здобутків психології та мовознавства. Мова тлумачилась українськими вченими як основа психології народу, зокрема як психологічний стрижень національного характеру і детермінанта формування психічної діяльності, характерної для певного етносу (О. О. Потебня), як національна основа мислення і поведінки (Д. М. Овсянико-Куликовський), як “скарбівня людських досвідів, спостережень, поглядів і чуття, людської цивілізації” (І. Я. Франко). Окремою темою постали так звані колективні соціальні емоції та афекти, що тлумачились як передумова виникнення вербальної мови та мови жестів і водночас як регулятор спілкування між народами (Д. М. Овсянико-Куликовський).

Тогочасні українські мислителі окреслили низку важливих проблем, які в подальшому розроблялися в такій дисципліні соціально-психологічного профілю, як етнопсихологія. До них належать проблеми національного характеру, національної самосвідомості, співвідношення національної психології і мови, підсвідомого в національному світовідчутті.

Проблематику  психології масових явищ та впливу на маси репрезентує насамперед вивчення медиками-психіатрами і правознавцями соціально-психологічних феноменів деструктивної колективної поведінки (В. Є. Владимиров, М. В. Країнський, І. О. Сікорський). Ці феномени вони досліджували на практичному матеріалі так званих психічних епідемій (“мальованщина”, “крикливство”, “біснування”, “колективні вбивства/самогубства”), задля пояснення яких зверталися до механізмів зараження, наслідування та навіювання. Взаємодію з масою (в значенні публіки, як її розумів Г. Тард) українські вчені описували на прикладах як юридичної, так і військової практики (А. Ф. Коні, М. І. Драгомиров). При цьому мету взаємодії вони вбачали в здійсненні впливу, успіх якого, на їхню думку, залежить як від майстерного володіння техніками вербального та невербального спілкування, так і від соціально-психологічних властивостей особистості комунікатора.

Феноменологія різних форм міжособової взаємодії та їх особливостей була одним з найбільш розроблених напрямів вітчизняної соціально-психологічної думки досліджуваного періоду. Зокрема, на основі детального аналізу першоджерел у дисертаційній роботі показано, як вивчалися питання невербальної поведінки (І. О. Сікорський, А. Ф. Коні, М. Я. Грот, М. І. Драгомиров), міжособового розуміння (Д. М. Овсянико-Куликовський, М. Я. Грот, А. Ф. Коні), роль спілкування у філогенезі особистості (І. Я. Франко), терапевтичне значення спілкування для реабілітації людей з проблемами психічного здоров’я (І. О. Сікорський), прояви етнонаціональної специфіки у міжособовому спілкуванні (А. Ф. Коні).

Соціально-психологічна проблематика особистості також посідала значне місце у працях вітчизняних учених другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Провідною темою було тлумачення психіки як такої, що розвивається лише в суспільстві, у процесі еволюції соціуму й індивіда в ньому. Співвідношенню індивідуального та соціального (колективного, суспільного) у структурі особистості та її поведінкових проявах багато уваги приділяли І.О. Сікорський, М. В. Країнський, Л. Є. Владимиров, П. І. Ковалевський, І. Я. Франко, М. Я. Грот. Особистісна поведінка при цьому розглядалася в аспектах її регуляції, з одного боку, індивідуально-психологічними рисами, так званими соціальними почуттями, до яких згадані автори відносили егоїзм, жаль, співчуття, сумління і сором, симпатію й антипатію (Л. Є. Владимиров, М. Я. Грот), з другого – впливами сім’ї, друзів і знайомих, тобто найближчого соціального оточення людини (Л. Є. Владимиров, І. О. Сікорський, М. В. Країнський, П. І. Ковалевський). Було висунуто оригінальні концепти генези та співвідношення свідомого і колективного несвідомого в структурі людської психіки (І. Я. Франко), запропоновано обумовлену суспільними впливами кругову модель особистості та введено поняття “суспільно-психологічні типи” (Д. М. Овсянико-Куликовський).

Постійна увага приділялась і девіантним проявам особистості. Активне обговорення криміналістами концепції біологічної та антропологічної природи злочинності, що розпочалося на Заході, актуалізувало проблему співвідношення її спадкових та соціально зумовлених детермінант. Вітчизняні правознавці та психіатри (Л. Є. Владимиров, П. І. Ковалевський, І. О. Сікорський, А. Ф. Коні, М. В. Країнський) розглядали витоки і чинники, передумови та характерологію злочинності як соціального явища, психологічні аспекти виховного впливу на злочинця, проблеми осудності обвинуваченого. Свої міркування щодо сутності та етіології феномену асоціальної, деструктивної та злочинної поведінки вони будували, з одного боку, на матеріалістичному уявленні про психіку як функцію вищої нервової діяльності, з другого – на здобутках емпіричної психології та положеннях антропологічного вчення про злочинність.

Проведено також аналіз соціологічної спадщини українських учених другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які вдавалися до аналізу суспільства із психологічних позицій (Б.О. Кістяківський, А. С. Звоницька). Цей аналіз показав, що майже всі їхні теоретичні концепти базуються на поширеному тоді розумінні соціально-психологічних явищ як таких, що притаманні великим групам людей – націям, громадським об’єднанням. Проте, хоча вони і вважали міжособовий аспект взаємодії вихідним елементом суспільних відносин і процесів, поза їхньою увагою залишалися результати цієї взаємодії на рівні малої групи, індивіда, особистості.

Спектральна широта проаналізованих соціально-психологічних поглядів, ідей і концептів українських мислителів засвідчує їх значний  евристичний потенціал. При цьому окреслені напрями розвитку вітчизняної соціально-психологічної думки другої половини ХІХ – початку ХХ століття в принципі відповідають структурі сучасного соціально-психологічного знання. Тож залишається тільки шкодувати, що ці здобутки не стали підмурівком української традиції в соціально-психологічній науці – ні за радянських часів (що зрозуміло), ні після проголошення державної незалежності (що навряд чи виправдано). За великим рахунком, напрацювання означеного періоду увійшли хіба що в пізнішу етнопсихологічну традицію. Тому правомірно припустити, що залучення досліджених матеріалів до розбудови теоретико-методологічних підвалин вітчизняної соціальної психології підвищить рівень її автентичності, стимулюватиме її поступ як “науки з потенціалом самодостатнього розвитку” (Л. Е. Орбан-Лембрик).