ВЛАСНИКИ ВЕЛИКОГО КАПІТАЛУ ЯК СУБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито сутність наукової проблеми, окреслено мету і завдання дослідження, вказано, розв’язанню якого із завдань присвячений кожен з п’яти розділів роботи.

У першому розділі «Суб’єктність власників великого капіталу в соціологічному вимірі» здійснено концептуалізацію феномену соціальної суб’єктності великих власників, чинників його функціонування і наслідків впливу на ухвалення соціально-господарських рішень.

Для категоріального охоплення соціальної верстви власників великого капіталу в постсоціалістичному суспільстві термін «власники великого капіталу» є найбільш адекватним, оскільки поняття «підприємці», «капіталісти» та «буржуазія», поряд із референцією до аспектів соціальної стратифікації, мають ідеологічний відтінок та інші, додаткові значення. Основним критерієм операціоналізації власників великого капіталу є їхня суб’єктність у соціально-економічних та політичних перетвореннях, оскільки збереження легітимності ренти має гарантуватися механізмами економічного та політичного домінування.

У концептуалізації соціальної суб’єктності великих власників використані теоретичні положення низки праць П. Бурдьє щодо позиціонування активних суб’єктів у просторі соціальних взаємодій. Детермінація активності великих власників полягає у тому, що, маючи економічний капітал, вони як соціальні суб’єкти постають перед проблемою його конвертації в інші капітали, що має на меті вможливити домінування їх не тільки в економічній сфері, а й у політичній, ідеологічній, гуманітарній тощо. Можливість такої конвертації залежить від суспільно-економічних та політичних умов розвитку суспільства.

Аналіз основних теорій формування капіталізму дав змогу виокремити певну історично-цивілізаційну закономірність: у країнах Заходу первісне нагромадження капіталу і формування верстви великої буржуазії передувало зародженню капіталістичних відносин, у результаті буржуазія стала основним суб’єктом політико-економічних перетворень; у країнах з нерозвиненою буржуазією капіталізм впроваджувався інтелігенцією та державними колами. Постсоціалістичні трансформації в Центральній Європі вирізнялися всебічною лібералізацією та витісненням комуністичної номенклатури, що призвело до формування ринкового суспільства зі слабкою національною верствою великих власників; натомість у Східній Європі збереження впливу номенклатури відобразилося у формуванні верстви великих власників, зрощених із владою, та запровадженні корумпованого, низькопродуктивного «політичного капіталізму».

Щодо суб’єктності в економічній сфері існує два погляди: один погляд (А. Берлі, Г. Мінс, Й. Шумпетер, Р. Дарендорф) передбачає, що економічна суб’єктність всередині корпорації характеризується відокремленням власності від управлінського контролю; інший, консервативний погляд (В. Перло, Ф. Ландберг, М. Цейтлін, Ч. Р. Міллс) втілюється у скептичному ставленні до факту переважання управлінського контролю над власницьким. Виявлено, що зовнішні ризики (державне регулювання, тиск профспілок і соціал-демократів) лише посилюють концентрацію власності в корпораціях, збільшуючи міру економічної суб’єктності великих власників, тоді як правова захищеність приватної власності спричинює її розосередження. Основний зміст економічної суб’єктності великих власників пов’язаний із процесом привласнення, збереження та передання у спадок своїм нащадкам економічних активів. Класичні капіталісти здійснювали владу через володіння засобами виробництва, оскільки власність могла розглядатися як інституціоналізована форма влади над іншими людьми. Значна кількість власників дрібних і середніх фірм та їхнє соціальне оточення відігравали значну роль на політичних виборах і були соціальною опорою капіталізму. Процес акціонування підприємств та розмивання інституту власності змінив інституціональні основи капіталізму. Якщо метою класичних буржуа було накопичення прибутку, то сучасні капіталісти прагнуть у будь-який спосіб перетворити прибуток на ренту. Відповідно збереження легітимності ренти має гарантуватися політичними механізмами. Саме тому під впливом суспільних віянь великі власники загалом безболісно погодилися поділитися контролем над фірмами зі своїми менеджерами, частково відійшовши у тінь. На перший погляд, відбулося зміщення економічної суб’єктності всередині корпорації від власності до компетенції, однак, зрештою, як власники, так і менеджери є гомогенною групою зі спільними інтересами та цінностями.

Сутність політичної суб’єктності великого приватного капіталу, як і економічної, полягає у контролі над економічними важелями функціонування суспільства, які забезпечують вплив на владу. Реалізація цих інтересів лежить у площині функціонування сприятливого політичного режиму та залежить від панівної політичної культури суспільства. У країнах із розвиненим громадянським суспільством та системою забезпечення прав власності капіталісти переважно не беруть безпосередньої участі в державному врядуванні, підтримуючи політичні партії та окремих політиків. Натомість у нестабільних чи авторитарних суспільствах забезпечення прав власності часто вимагає або безпосередньої участі та прямих контактів з політичними лідерами країни, або ж формування власних політичних проектів.

Незважаючи на зрушення у системі контролю над корпораціями, спричинені розвитком акціонерного капіталу, великі власники продовжують володіти значним політичним впливом у ринкових суспільствах. У цих країнах сформувався інституціональний тип взаємодії великих власників і держави. У суспільствах, де політика домінує над економікою, клас власників залежить від політичного класу. Слабка правова система захисту власності, низький рівень легітимності власності зумовлюють домінування олігархічного типу взаємовідносин влади та великих власників. У класичних дослідженнях ідеології великого капіталу визначальними чинниками вважалися економічний, статусний та релігійний. У сучасних дослідженнях ідеологія капіталістів постає як специфічна форма реакції на стан «напруженості рольових функцій» великих бізнесменів, яка інтегрує їхню підприємницьку роль із дедалі більшими соціальними вимогами суспільства. Індивідуалістична сутність бізнесменів-власників поступово поступається місцем ширшим соціальним ініціативам.

У другому розділі «Регіональні та історичні особливості суб’єктності власників великого капіталу» пропонується порівняльний аналіз соціального походження та рівня суб’єктності великих власників у країнах Західної Європи та США часів промислового перевороту і відтворення капіталізму в перебігу постсоціалістичних трансформацій. Цей аналіз виокремив спільні та відмінні риси становлення буржуазного класу в межах окремих епох.

Спільним стало те, що формування індустріальної буржуазії в Західній Європі базувалося на вже усталеній соціальній структурі, коли головним джерелом становлення став сегмент населення, який уже був залучений у промислову, торговельну чи ділову діяльність: у всіх зазначених країнах понад 50% індустріальної буржуазії походило з відповідних верств. Це означає, що формування буржуазії базувалося на вже усталеній соціальній структурі. Буржуазія здебільшого походила з тих верств населення, які позитивно сприймали ідею приватної власності. Перетворення дрібних підприємців на промислових капіталістів відбувалося на тлі впровадження нових технологій і засобів організації виробництва. Але це стосувалося лише однотипної господарської діяльності. Водночас соціальна мобільність між секторами економіки була не такою стрімкою. Надалі це призвело до того, що у європейських суспільствах клас великої буржуазії став закритим.

Відмінності простежуються стосовно характеру суб’єктності нового класу та його відносин із земельною аристократією: міцніша інтеграція буржуазії з великими землевласниками у Великій Британії і Франції сприяла поширенню буржуазних цінностей серед правлячих еліт та лібералізації цих суспільств, внаслідок чого вони безболісно пережили постімперські синдроми у ХХ ст. Вищий відсоток великих і малих землевласників за походженням серед британських підприємців засвідчив переважання в цих групах орієнтації на торгові відносини й економічний розвиток над очікуваною від цих груп схильністю до феодального традиціоналізму. Більша присутність державних службовців у сегменті походження буржуазії Франції та Німеччини відображає радше адміністративний підхід до економіки з боку держави та її агентів, на відміну від Великої Британії, де втручання держави в економіку було гнучкішим. Професійний сегмент став більш важливим джерелом бізнес-класу у Франції, ніж це було в Німеччині та Англії. Ці відмінності в характері соціального походження стали важливими аспектами в інтеграції нового класу в соціальну і політичну ієрархії цих суспільств і надалі суттєво вплинули на їхній розвиток. Зокрема відсутність інтеграції буржуазії з аристократичними колами в Німеччині призвела до продовження політичного домінування юнкерів та їхніх цінностей у суспільстві, що в подальшому стало однією з причин формування нацистського суспільства.

У Сполучених Штатах, де панувала ідеологія особистого збагачення і земельні аристократи були нечисленними, буржуазія одразу домоглася статусу панівного класу. Замість того, щоб домагатися статусу традиційного панівного класу, буржуазія перебрала на себе функції колишніх домінуючих еліт. Відсутність аристократїї з її способом життя сприяла тому, що буржуазія порівняно вільно сформувала свою культуру і спосіб життя. Це дало змогу швидко поширити в суспільстві буржуазні цінності, ідеологію вільного ринку та міф про можливість для будь-якої людини копіткою працею дістатися верхніх щаблів соціальної ієрархії. Завдяки прогресивним земельним реформам формування буржуазного класу на початковому етапі відбувалося на ґрунті верств не лише промисловців і плантаторів, а й фермерів. Після набуття буржуазією статусу панівного класу рекрутування до цієї когорти з небуржуазних верств почало звужуватися. Однак уже в середині ХХ ст. було зафіксовано тенденцію зростання частки середнього та нижчого класів у походженні вищих керуючих. Порівняно із західноєвропейськими країнами американське суспільство є більш відкритим для просування вгору по соціоекономічній драбині.

У країнах Центральної Європи на тлі зміни форми власності на державні об’єкти було проведено найбільш ефективні в постсоціалістичному просторі ринкові перетворення: продаж державного майна здійснювався за умов відкритої конкуренції за ринковими цінами, що збагатило державні скарбниці і створило можливості для розв’язання соціальних проблем. Водночас політика люстрації та допуск іноземного капіталу до масової приватизації державної власності обмежили доступ комуністичної номенклатури до володіння власністю і пригальмували формування власної національної буржуазії. Таким чином, постсоціалістичний процес формування бізнес-еліти в країнах Центральної Європи зумовив становлення феномену «капіталізму без капіталістів». Рушійними силами реформування економіки стали технократи та інтелектуали, тоді як вплив колишньої комуністичної номенклатури був обмеженим. Нечисленні верстви місцевих власників великого капіталу сформувалися у процесі розвитку нових для постсоціалістичних економік секторів.

Натомість сформована переважно з номенклатури соціальна верства власників великого капіталу в постсоціалістичній Росії шляхом непрозорої приватизації отримала у розпорядження великі ресурси й мала відносну незалежність від держави в 1990-х роках. Утім, спільне номенклатурне походження великих власників та політичного класу, який прагнув відновити свій контроль у державі над економікою та політичним життям, зумовило перемогу бюрократії в особі «силовиків», оскільки великий бізнес через своє походження не міг протистояти наступу держави. Внаслідок цього у 2000-х роках російський бізнес виявився під контролем держави. Деякі найбільш впливові бізнесмени були вигнані з Росії або ув’язнені. Втративши політичну суб’єктність, великий бізнес став заручником держави, яка за принципом лояльності підтримує чи карає великих бізнесменів. Економічна еліта Росії початку XXI ст. ― це закрита група людей, яка контролює великі капітали і цілі галузі промисловості з дозволу влади. Водночас ця група є залежною від волі влади, тому не може набути того повноцінного статусу соціального класу, який мають великі власники в ринкових суспільствах. Ключовим соціальним фоном діяльності російських власників великих активів за умов державного капіталізму є те, що влада досі має можливості піддати сумніву наслідки приватизації, суспільство не вірить, що активи належать їх власникам остаточно, і, зрештою, вже самі великі власники усвідомлюють умовність свого володіння.

У третьому розділі «Суб’єктність великих власників у соціально-економічних та політичних перетвореннях в Україні» розглянуто феномен первісного накопичення капіталу та рушійних сил процесів постсоціалістичної приватизації, проаналізовано специфіку суб’єктності великих власників в економічній, політичній та соціально-гуманітарній сферах України.

Визначальними у первісному накопиченні капіталу стали процеси приватизації. Домінування у громадській думці населення України «трудового» варіанта приватизації державної власності зумовило в подальшому процеси роздержавлення шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом його викупу або безпосередньо шляхом викупу середніх і великих підприємств (т. зв. робоча, або мала, приватизація). У результаті підприємства були фактично зосереджені в руках керівництва. Водночас поширення «ізоляціоністських» переконань у суспільстві, коли населення було проти участі іноземного капіталу у приватизації, дало окремим вітчизняним бізнес-групам переваги у вигляді пільг. Це спрямувало перебіг приватизації за сценарієм, коли післяприватизаційний перерозподіл власності в Україні призвів до концентрації власності серед декількох вітчизняних великих бізнес-груп. Відмінний від постсоціалістичних країн Центральної Європи процес приватизації зумовив формування власної національної буржуазії, яка безпосередньо зацікавлена у збереженні суверенітету і стабільності нової держави, оскільки лише у власній, здебільшого ними контрольованій державі вони можуть почуватися безпечно. Крім цього, на відміну від Росії, приватизація стратегічних підприємств реально розпочалася тоді, коли регіональні бізнес-групи вже накопичили необхідні інвестиційні ресурси для придбання права власності на контрольовані активи. І хоча сама процедура проведення аукціонів передбачала надання переваги наближеним до влади інвесторам, а не тим, хто пропонував більше, все ж таки це було не безпосереднє передання власності наближеній номенклатурі, а грошова форма роздержавлення, коли до бюджету надходили певні кошти.

Саме з цього часу великий український капітал почав набувати суб’єктності в економічній та політичній сферах. Проникнення приватного капіталу в Україні набуло досить значного поширення в різних видах економічної діяльності: у 2011 р. частка приватного сектору у ВВП України зросла до 66 %. Ставши повноправними власниками і залучивши банківський капітал для інвестицій на власні підприємства, великі власники змогли сконцентрувати ресурси для виконання стратегічних завдань. Динаміка взаємовідносин української влади і великого капіталу за умов постсоціалістичних перетворень пройшла кілька етапів формування політичної суб’єктності великих власників: зародження регіональних ФПГ на базі капіталу «червоних директорів», трейдерського та банківського капіталів за сприяння місцевої влади → вихід ФПГ на загальноукраїнську арену шляхом створення партійних проектів → активна участь ФПГ у політичних процесах (2002–2005 рр.) → політична суб’єктність ФПГ за умов парламентсько-президентської республіки (2006–2010 рр.) → захоплення східноукраїнськими ФПГ політичної влади в Україні та безпосереднє управління політичними та економічними процесами (з 2010 р.). Зрештою, одним із чинників формування особливого, порівняно з Росією і країнами Заходу, типу політичної суб’єктності власників великого капіталу стало суспільно-політичне розмежування українського суспільства, коли відмінні геополітичні та етнокультурні орієнтації громадян вдало експлуатуються великими власниками, які й залишаються основними арбітрами у разі чергового політичного загострення.

Мірою утвердження економічної й політичної суб’єктності, великий капітал має дедалі більше усвідомлювати власну відповідальність за розвиток суспільства і долучатися до розв’язання стратегічних питань розвитку країни. З великим капіталом пов’язана поява феномену доброчинності й перетворення її на невіддільний елемент функціонування суспільства. Основними стимулами активізації меценатства, звичайно, є прагматичні потреби капіталу у прихильності влади та суспільства. На тлі обмеженості фінансових можливостей держави великий капітал поступово починає перетворюватися на вагомого інвестора, який може позмагатися за масштабами фінансування з державним бюджетом. Задля легітимації неоднозначної діяльності великого капіталу в очах громадськості його представники активно впроваджують власну суб’єктність у соціально-гуманітарній сфері України. Під контролем великих власників перебуває переважна більшість як друкованих, так і електронних ЗМІ. Це дає їм змогу активно висвітлювати власну благодійницьку діяльність. Створені з їхньої ініціативи благодійні фонди спрямовують свою діяльність на ті сфери, де фінансування з державного бюджету є обмеженим. Широке висвітлення підтримки великими власниками популярних видів спорту, де активність держави є мізерною, сформувало стереотип їхньої незамінності. Менш розвинутим є формування інтелектуального середовища задля ідеологічного обґрунтування соціально-економічної доцільності існування великого капіталу. Втім, великий капітал посилює свій вплив на розроблення та реалізацію державної політики за допомоги ідеологічного й аналітичного забезпечення своєї діяльності в цьому напрямі, започатковуючи системні зв’язки з українською наукою.

У четвертому розділі «Українське суспільство і власники великого капіталу: проблеми взаємодії» проаналізовано історичні й сучасні ціннісно-нормативні уявлення щодо функціонування інституту приватної власності на території України та образ власників великого капіталу в масовій свідомості українського суспільства.

Ставлення населення до інституту приватної власності та багатства загалом значною мірою визначається впливом різного роду ціннісно-нормативних уявлень, які склалися в суспільстві історично. Передбачена православними догматами регуляція поведінки у сфері приватної власності не заклала духовних засад для створення людини буржуазного типу, однак завдяки співпраці з великими власниками православна церква набувала економічної незалежності й могла втримувати вплив ортодоксальних ідей християнства. Ця співпраця стала взаємовигідною: церква отримувала економічну та політичну підтримку, натомість власники набували легітимності в очах громадськості. Водночас, визнаючи станову диференціацію, церква обережно ставилася до ділової активності, не пов’язаної з аграрним сектором. Адже здобуття прибутку за допомоги комерції та промислових методів йшли в розріз із православною догмою про спасіння душі. Тому набувало поширення явище, коли купці й підприємці вносили щедрі пожертви до церковної казни, на монастирі, собори та церкви на знак каяття, що мало б сприяти спасінню їхніх душ. Так у свідомості людей знаходила відображення ідея спокути за багатство, яке завжди асоціювалося з гріхом. У їхніх діях простежувалася мотивація не стільки добродійності у вигляді допомоги ближньому (власне допомога на їхні пожертвування надавалася опосередковано, через церкву), скільки бажання спасти свою душу в іншому, головному, за православними догматами, житті, яке має розпочинатися після фізичної смерті. Внаслідок слабкого розвитку правових відносин та суперечливого ставлення до приватної власності у східному християнстві сформувався своєрідний соціокультурний феномен недовіри до праведності накопичення власності водночас із неворожим ставленням до великих власників.

На відміну від країн Центральної Європи та Балтії, в Україні відсутність упродовж тривалого часу приватної власності на засоби виробництва на більшій частині її території зумовила те, що ідея реституції (повернення підприємств і майна попереднім власникам) не набула підтримки у громадській думці. Натомість найбільшої популярності набула ідея передання державних підприємств і землі працівникам, причетним до цих засобів виробництва. Саме домінування у громадській думці населення України «трудового» варіанта приватизації державної власності напередодні інституціональних змін в економіці зумовило в подальшому процеси роздержавлення шляхом оренди державного майна трудовим колективом із правом його викупу або безпосередньо шляхом викупу середніх і великих підприємств (т.зв. робоча, або мала, приватизація). Як наслідок, підприємства були фактично сконцентровані в руках керівництва.

Участь іноземців також здебільшого була неприйнятною з огляду на політичні причини та «патріотичні» настрої в суспільстві, коли набули поширення страхи, що іноземці «все скуплять». Тому негрошовий та політичний спосіб перебігу приватизації набув «ізоляціоністського» характеру. Це спрямувало процес приватизації в бік концентрації власності серед декількох вітчизняних великих бізнес-груп. Відсутність іноземного капіталу сприяла гальмуванню інституціональних реформ та консервації «ручних» методів перерозподілу власності державою.

Сучасна поляризація українського суспільства на бідних і багатих актуалізує проблему ставлення населення до приватних власників. Українське суспільство прихильно ставиться до приватного підприємництва та лояльно сприймає приватних підприємців. Упродовж останніх років відбувається зростання підприємницьких домагань серед населення України. З’ясовано, що населення толерантніше ставиться до приватної власності загалом, особливо за умов трудового характеру її набуття, однак негативно розцінює приватизацію великих промислових підприємств та землі. Негативне ставлення населення до приватизації великих промислових підприємств та землі не було достатньо артикульованим політичними силами лівого спрямування, тому не набуло впливу на проведення відповідної соціально-економічної політики. До того ж існування приватного сектору економіки стало важливим чинником адаптації населення до економічних перетворень: виявлено, що в разі погіршення економічної ситуації населення охочіше виявляє готовність працювати у приватних підприємців, тоді як за умов поліпшення ситуації ця готовність зменшується.

Власники малих підприємств і власники землі, оброблюваної самотужки, викликають більші симпатії, ніж власники великих підприємств та власники землі, оброблюваної найманими працівниками. Це пов’язане з трудовим характером володіння засобами виробництва. Загалом переважає нейтральне або позитивне сприйняття приватних власників, відмінності в якому зумовлюються віком, освітою, типом населеного пункту та матеріальним статусом. Молодь та люди середнього віку в цілому позитивно сприймають великих власників. Із віком ставлення до них зміщається в бік негативних оцінок. Рівень освіти також визначає ставлення до великих власників: українці, які продовжили вчитися після школи, виявляють більшу толерантність стосовно промислових багатіїв. За винятком Києва, де найбільше зафіксовано нейтральні почуття, більш позитивно до власників великого капіталу налаштовані мешканці великих міст. Зі зменшенням розміру населеного пункту ставлення змінюється в негативний бік. Вплив матеріального статусу дається взнаки в тому, що зі збільшенням доходу та самооцінки матеріального статусу зростає рівень позитивних оцінок.

У масовій свідомості населення України найбільш бажаною й безпосередньою, прямою функцією великих власників є роль платників податків, iнвесторів у розвиток економiки та творців нових робочих місць, але не спонсорів і меценатів. Лише за умови виконання ними своєї прямої ролі у громадській думці відбудуться зрушення щодо визнання їхньої суб’єктності у соціально-гуманітарній сфері. З іншого боку, у масовій свідомості українського населення серед різних соціальних груп підприємцям та бізнесменам відводиться чільна роль у житті українського суспільства. Українські громадяни чітко вирізняють вітчизняних олігархів як найголовніших суб’єктів соціально-економічних перетворень у країні, водночас переважна більшість населення вважає, що великий капітал має сьогодні забагато влади в українському суспільстві: незважаючи на суспільне визнання суб’єктності великих власників у соціально-економічній трансформації, населення переважно критично ставиться до суперечливого розподілу додаткової вартості великих компаній і стурбоване надмірним впливом великого капіталу на сучасну українську політику.

У п’ятому розділі «Соціологічний портрет великих власників в Україні» здійснено емпіричний аналіз соціальних характеристик великих власників України, зокрема зафіксовано демографічні та освітні характеристики великих власників в Україні, з’ясовано соціальні передумови та способи створення їхнього капіталу.

Виявлено відмінності у кількісних характеристиках тих показників, за якими можна побічно визначити масштаби верстви власників великого приватного капіталу в Україні. Проблематична досяжність верстви великих власників у соціологічних опитуваннях дає змогу лише окреслити пропорції цієї частки. Зокрема, частка тих, хто визначив себе як підприємців у великому або середньому бізнесі, становить близько 1 % дорослого населення. Частка роботодавців сягає 1 % зайнятого населення та близько 2 % дорослого населення. Кількість тих, хто працює у власному сімейному бізнесі, ― від 1 % до 1,8 % дорослого населення України, що в цілому відповідає середньоєвропейським показникам. Враховуючи те, що ці показники охоплюють також середніх і дрібних власників, частка великих власників є нижчою за ці відсотки. Про це свідчать результати досліджень, у яких збігається кількість тих, хто вказав, що головним джерелом доходу родини є інвестиції, заощадження, страхування або власність, і тих, хто вказав, що його сім’я має у власності велике підприємство, а саме 0,1 % дорослого населення України. До того ж кількість тих, хто брав участь у приватизаційних процесах, зокрема, у купівлі підприємства на аукціоні або конкурсі, сягає 0,3 % дорослого населення. Однак проблема досяжності в соціологічних опитуваннях верстви великих власників не дає підстав остаточно зупинятися в аналізі саме на цих частках. Крім цього, аналіз класової структури України за схемою Е. Райта (Європейське соціальне дослідження) виявив чисельність верстви «капіталістів» у межах 0,3–0,5 % дорослого населення. За даними Держслужби статистики, багаті громадяни становлять 0,5–0,7 % загальної кількості населення України. Таким чином, беручи до уваги дані різних соціологічних досліджень та статистичні оцінки, можна стверджувати, що частка верстви власників великого приватного капіталу в населенні України становить від 0,3 % до 0,7 %.

Для з’ясування соціальних характеристик верстви великих власників було сформовано список із 337 осіб. Для аналізу була розроблена анкета з такими показниками, як стать, вік, місце народження, соціальне походження батьків, рівень освіти, освітньо-кваліфікаційна спеціалізація, галузева основа бізнесу, способи створення капіталу та особистий досвід державної або політичної діяльності за роки незалежності. Аналіз цих даних дав змогу вперше в українській соціології окреслити соціологічний портрет великих власників в Україні. Виявилося, що великий власник України є чоловіком близько 50 років з вищою освітою, який народився у великому місті й має здебільшого інженерно-технічну кваліфікацію. Більшість українських капіталістів на тепер перебувають у досить продуктивному віці ― від 41 до 60 років. Соціальна верства великих власників виявилася однією з найосвіченіших соціальних груп суспільства: абсолютна більшість (324 особи ― 96,4 %) має вищу освіту, більш як п’яту частину (75 осіб ― 22,3 %) становлять, ті хто здобув додаткову вищу освіту, п’яту частину (66 осіб ― 19,6 %) – ті, хто здобув науковий ступінь кандидата наук, а 17 осіб (5,1 %) ― доктора наук. Майже третина представників великого бізнесу здобули освіту в Києві. Той факт, що майже половина українських капіталістів здобули інженерно-технічну освіту, пояснюється тим, що саме інженери за фахом були працівниками виробничої сфери. Саме вони орієнтувалися в ліквідності певної продукції, могли оцінити перспективу та цінність певних радянських підприємств. Тому інженерно-технічна кваліфікація давала змогу відтворити технологічний ланцюжок виробництва у ринкових умовах.

Про особливий на пострадянських теренах спосіб формування великого капіталу свідчить те, що до приватизації підприємств більшою мірою були причетні бізнесмени, серед яких домінують люди середнього віку і які набули первісний капітал шляхом створення свого бізнесу з нуля (145 осіб ― 43 %) або шляхом кар’єрного зростання від керівника підрозділу до топ-менеджера (49 осіб ― 14,5 %), тоді як частка номенклатурного та «силового» походження капіталів виявилася значно меншою (88 осіб ― 26,2 %), в якій здебільшого представлені люди старших вікових когорт. Зважаючи на доволі літній вік великих власників в Україні з номенклатурним і «силовим» минулим, їхня впливовість з часом нівелюється. Той факт, що переважну більшість українських капіталістів становлять люди, які набули первісний капітал шляхом створення власного бізнесу чи шляхом кар’єрного зростання, вирішальним чином вплинув на формування класової свідомості великих власників. На відміну від своїх російських колег, які дедалі частіше усвідомлюють умовний характер володіння приватизованими активами через номенклатурні механізми їх набуття, складний, тернистий і часто кримінальний шлях первісного накопичення власності українськими великими власниками, необхідність її утримання від хижацьких інстинктів своїх колег та чиновників, тривала участь у бурхливому політичному житті, яка навчила їх обстоювати свої інтереси некримінальними засобами, близькість до європейської правової системи та перспектива майбутнього входження в неї України, – все це сформувало чітке усвідомлення приватизованої ними власності як своєї й тільки своєї.

Для аналізу формування ціннісних орієнтацій, громадянської самоідентифікації, класової свідомості, геополітичних переконань та стилів життя великих власників був зроблений огляд українських друкованих та електронних ЗМІ за період 2005–2012 рр. До уваги бралися інтерв’ю самих власників великого капіталу, їхніх батьків, однокласників та вчителів. Усі фактичні матеріали відбиралися за принципом документальної доказовості й достовірності.

Більшість представників великого капіталу чітко ідентифікують себе з незалежністю та державністю України. У ціннісних орієнтаціях великих власників декларується власне самоусвідомлення того, що вони є соціальною основою української державності, яка цілком органічно відповідає їхнім класовим інтересам. Цим же інтересам підпорядковані геополітичні орієнтації більшості українських капіталістів, які переважно спрямовані на інтеграцію України до Європейського Союзу, оскільки європейський вектор приваблює насамперед інституціональними перспективами захисту набутої сумнівними шляхами приватної власності. Прагнучи інституціонально захистити вже завойовані економічні та політичні здобутки, великі власники декларують нові вимоги перед владою, нав’язуючи власне бачення перспектив розвитку суспільства.

Свою соціальну суб’єктність великі власники в Україні демонструють через статусне споживання, коли на підставі символічного значення придбаних розкішних товарів чи ексклюзивних послуг вони прагнуть посилити свою соціальну значущість. Основні сфери активності, в яких зосереджені більшість багатіїв поза своїм бізнесом, це: спонсорування спорту, утримання спортивних команд, особливо футбольних; наукові дослідження, пов’язані зі сферою підприємництва; підтримка релігійних установ (церков, синагог, мечетей); мисливство і рибальство; екстремальна їзда на транспортних засобах; водні різновиди дозвілля; гірські лижі; творчі експерименти в музиці, вокалі, поезії, прозі; заняття спортом тощо. Унаслідок особливого стилю життя українських капіталістів сформувалась окрема інфраструктура, яка обслуговує їх. Задля самоствердження та підвищення соціального статусу з метою розширити межі своєї соціальної суб’єктності великі власники, маючи необмежені ресурси, культивують розкішне споживання, чим мимоволі виказують неусталеність та «молодість» нової для постсоціалістичної України соціальної верстви. На відміну від своїх колег із країн з традиційною ринковою економікою, де повага до них формується переважно через доброчинну та соціально відповідальну активність, українські капіталісти прагнуть поліпшити свою соціальну позицію в суспільстві спрощеним і навіть примітивним шляхом ― за допомоги демонстративного споживання, котре, як вони сподіваються, сприяє підвищенню статусу через стимулювання заздрості та, відповідно, наслідування з боку навколишніх людей. Водночас демонстративне споживання українських капіталістів цілком відповідає наявним в українському суспільстві соціальним нормам, коли у громадській думці єдиним засобом досягнення життєвого успіху є гроші та влада. Саме завдяки цьому демонстрація великими власниками своєї соціальної суб’єктності у такому парадоксальному, з погляду здорового глузду, і негідному, в контексті соціальної справедливості, стилі життя не наражається на рішучий спротив суспільства.