СОЦІАЛЬНА ТЕХНОЛОГІЗАЦІЯ СПОРТИВНО-ОЗДОРОВЧИХ ПРАКТИК

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми; вказано зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; викладено наукову новизну й практичне значення одержаних результатів; подано відомості про публікації, структуру й обсяг дисертації.

У розділі 1 – “Фізична культура та спорт як соціальна система” – створено теоретичну базу дослідження, обрано його парадигму та описано основні складові.

У підрозділі 1.1. “Соціологія спорту та фізичної культури як спеціальна соціологічна теорія” розглянуто теоретичні можливості соціологічного аналізу спорту (соціології фізичної активності) як окремого напряму соціологічної теорії. Зокрема, встановлено, що соціологія фізичної активності в разі її вивчення як окремого напряму соціологічного знання підпадає як під характеристику соціології соціальних дій, так і під соціологію соціальних інститутів і навіть соціологію соціальної свідомості. Така складність об’єкта дослідження, з одного боку, підкреслює багатовекторність його вивчення, а з іншого – свідчить про можливу суперечливість результатів.

Подано авторське бачення специфічної соціологічної теорії середнього рівня – соціології спорту (та фізичної культури). Відповідний напрям соціологічних досліджень запропоновано віднести до такого розділу соціологічної теорії, як соціологія особистості.

Фізична культура є невід’ємною складовою загальної культури суспільства, роль якої в контексті сучасних соціальних процесів зростає. До того ж фізична культура набуває власного впливу на соціальні процеси, адже в умовах постійного погіршення екологічної ситуації та зростання психічного й нервового навантаження на організм людини (з одночасним скороченням фізичного навантаження) вона виступає чинником, що підвищує адаптаційні можливості суб’єкта до соціальних (й екологічних) змін. Відтак, вона здобуває власне соціальні функції.

Зазначено, що процеси соціальної взаємодії між суб’єктами й об’єктами фізичної активності та спортивної діяльності формують відносно відокремлену соціальну реальність. Її існування дає змогу констатувати, що вона може бути об’єктом соціологічного дослідження, однак водночас є неможливою без соціального простору, який є своєрідним полем спортивних інтеракцій (практик).

Відповідно, процеси, пов’язані з проявами певної соціальної активності у сфері фізичної культури та спорту, зумовлюють формування певного специфічного соціального простору. При цьому очевидно, що, за логікою П. Бурдьє, ця соціальна сфера поєднуватиме два взаємопов’язані, але не тотожні соціальні простори – простір фізичної культури та простір спорту.

Визначено, що фізична культура і спорт являють собою саме певні соціальні програми, згідно з якими будується система соціальних відносин, яка в процесі свого перебігу коригується залежно від змін окремих ціннісних домінант у суспільстві (або змін соціальних цінностей). Відповідно, це дає підстави для розгляду кола соціологічних питань, пов’язаних із соціальним дослідженнями сфери фізкультури та спорту, як такої соціальної програми.

Ця програма складається в ході певного історичного розвитку, ґрунтуючись на соціокультурних процесах у суспільстві (у тому числі певних ментальних особливостях нації), а також залежить від економічних процесів (рівня життя, якості харчування). На жодний із зазначених факторів у житті об’єкта дослідження дослідник впливу не має, а це робить таку програму незалежною від нього та підтверджує справедливість вибору об’єкта соціологічного аналізу.

На цій підставі зроблено висновок, що фізичну культуру та спорт можна розглядати як самостійний об’єкт соціологічних досліджень, базуючись на принципах структурного функціоналізму. При цьому необхідно також зауважити, що вони відіграють не лише важливу відтворювальну функцію, а й формують певні соціальні та культурні норми, які, у свою чергу, впливають на загальну культуру суспільства, що свідчить про системний характер цих процесів.

У підрозділі 1.2. “Соціальна система фізичної культури та спорту як соціальний інститут” досліджено фізичну культуру та спорт як окремий соціальний інститут. Зокрема, встановлено, що на сучасному етапі більшість його дисфункцій зумовлена розірваним соціальним зв’язком між фізичною та виробничою культурою, а також відсутністю інституціональних зв’язків між підприємствами й закладами фізично-оздоровчої діяльності, що суттєво ускладнює використання фізичної культури як засобу психофізіологічної підтримки. Окреслену ситуацію можна вважати соціальною проблемою, яка пов’язана з розвитком більшості соціальних інститутів суспільства в усіх сферах його життєдіяльності. Взаємозв’язок елементів соціального інституту фізичної культури та спорту схематично відображено на рис. 1.  

Запропоновано соціальний інститут фізичної культури та спорту розглядати як систему, створену великою кількістю індивідуальних акторів, що взаємодіють один з одним у тій чи іншій формі стосовно проявів фізичної активності. При цьому відповідна взаємодія відбувається у певному середовищі, в якому панівною мотивацією є прагнення до максимізації результату.

Виділено функції цього інституту, а саме: еталонно-порівняльну, евристично-результативну, соціально-громадську, оздоровчо-рекреаційну, емоційно-видовищну, соціальної інтеграції та соціалізації особистості, комунікативну, економічну.

Наголошено на тому, що в умовах глобалізації специфічних функціональних та просторових меж принципово неможливими є штучні зміни соціального інституту суспільства шляхом «вбудовування» в його структуру цінностей і норм спорту (фізичної активності), які були сформовані в межах іншого соціального інституту.

У підрозділі 1.3. “Структурування спорту та фізичної культури в контексті соціологічного аналізу” розглянуто внутрішню структуру спорту та фізичної культури як соціального утворення (інституту). Встановлено, що фізична культура містить у собі певну внутрішню однорідність та схожу функціональну спрямованість, спорт такої однозначності не має (що пов’язано із різними кінцевими цілями власне спортивних практик). Сучасний спорт є дуже багатогранним, він являє собою складне економічне та соціальне явище, яке не може не породжувати внутрішні суперечності.

Рис. 1. Структура взаємозв’язку елементів
соціального інституту фізичної культури та спорту

Типізація спортивних та оздоровчих груп – елементів структурного аналізу – дала змогу визначити перелік суб’єктів (як окремих соціальних структур – систем) у галузі фізичної культури та спорту:  система підготовки кадрів (підготовка тренерів для спортсменів вищої кваліфікації, підготовка тренерів для спортсменів-аматорів, підготовка менеджерів спорту); система тренерства (тренерів – професійних спортсменів, тренерів – спортсменів-аматорів, тренерів спортсменів (аматорів) з особливими потребами (інвалідів)); система управління (державне управління фізичною культурою та спортом, професійні спортивні клуби (професійні спонсори), аматорські спортивні клуби); система наукового забезпечення спорту (система медичного забезпечення, забезпечення технічним та допоміжним устаткуванням (одяг, взуття), біолого-фармацевтичне забезпечення); система спортивних акторів (спортсмени-професіонали, аматори, орієнтовані на спортивні досягнення, аматори, орієнтовані на саморозвиток, вимушені спортсмени (інваліди в процесі реабілітації)); медична система (обслуговування спортсменів, реабілітація (лікувальна фізкультура), профілактика професійних захворювань); мережа спортивних закладів (масових закладів, орієнтованих на аматорів різного рівня), професійних спортивних майданчиків, сезонних (аматорських, загальнодоступних спортивних майданчиків та інших безкоштовних закладів фізичної культури); система ЗМІ (пропаганда спорту, висвітлення спортивних досягнень та подій, висвітлення медичних, наукових проблем спорту тощо); система глядачів та вболівальників (вболівальники (відвідувачі заходів фізичної культури), спостерігачі (переважно аудиторія, що цікавиться спортивними подіями через медійні засоби), гравці (тоталізатор)).

У розділі 2 – “Спорт та фізична культура як продукт загальної культури суспільства” – розглянуто соціокультурні засади фізичної культури та спорту з метою встановлення об’єктів інструментального (технологічного) впливу.

У підрозділі 2.1. “Взаємозв’язок культури і фізичних практик” розглядають культурні засади, що формують певне ставлення до фізичних практик (а відповідно, й до фізичної активності). Встановлено, що сучасні досить поширені фізичні практики мають еротичний контекст (східні танці, бодібілдинг), чим дисонують з культурою, яка є результатом історичного процесу суспільного розвитку. Збільшення частки зазначених практик свідчить про зміни в культурі суспільства під впливом сучасних інформаційних процесів та переорієнтації фізичної культури на функціональне забезпечення інших біологічних потреб (у тому числі сексуальної).

У ході аналізу основних цілей фізичних практик констатовано, що разом із оздоровчою (для фізичної культури) та метою перемоги (для спорту) у фізичних практиках визначено цілі, що викликають фізичну активність суб’єктів, зокрема: можливість додаткових комунікацій, соціальний престиж, форма дозвілля, можливість фізичного самовдосконалення (зовнішній прояв тілесності), засіб зняття фізичного (розумового) перевантаження шляхом зміни виду діяльності тощо.

Також визначено, що фізична культура та спорт є складною ціле-раціональною дією, адже отримання безпосередньої користі від проявів фізичної активності для індивідів, як правило, є опосередкованим (вторинна раціональність спостерігається і в спорті).

Однією із соціокультурних причин скорочення фізичної активності запропоновано вважати той факт, що в умовах зростання динамізму соціальних відносин час на оздоровчі (здоров’язбережувальні) практики є дефіцитним, що змушує його “конкурувати” з часом на трудову діяльність або відпочинок.

У підрозділі 2.2. “Фізична активність як соціокультурна практика” обґрунтовано завдання проведеного соціологічного дослідження, цільову аудиторію, розраховано вибірку, охарактеризовано специфіку анкетних запитань. Основним об’єктом дослідження обрано дві групи акторів, – осіб, які мають фізичні практики, пов’язані зі здоров’язбереженням (тобто фізично активних), та тих, хто потенційно здатний виявляти фізичну активність, однак уникають цього (фізично не активні).

Вибір цільової аудиторії обмежено особами у віковій категорії 15–34 роки (обох статей). Метою анкетного опитування було дослідження нормативно-ціннісних та мотиваційних аспектів щодо реалізації спортивних практик.

Паралельно з першим було проведено опитування осіб, які займаються спортом (спортсменів, переважно аматорів) та частково спортсменів-професіоналів аналогічного віку. Дослідження проводив особисто автор з метою встановлення цінностей та норм, що мають місце в спорті, а також діагностування соціальних причин і наслідків фізичної спортивної активності.

У підрозділі 2.3. “Спорт як специфічна форма культурного розвитку” досліджувався вплив практик фізичної активності на культурний розвиток. Встановлено, що існування культурної ідентичності національних спортивних практик пов’язано із поширенням окремих видів спорту в певних країнах. 

Констатовано існування вульгаризації сучасного спорту, який із засобу пропаганди здорового способу життя перетворюється на засіб відпочинку та розваги. При цьому характер шоу, що має місце в спортивних змаганнях, є суспільно затребуваним.

Охарактеризовано історичну генезу цінності спортивно-оздоровчих практик на території України. Цей процес розбито на три етапи: перший пов’язаний із розвитком фізичних можливостей для відповіді зовнішній інтервенції (тобто з дитячого віку здійснювалась підготовка до захисту Батьківщини); в часи перебудови відбулося зростання фізичної активності (особливо у видах спорту, пов’язаних із бойовими мистецтвами) через підвищення рівня злочинності тощо; сучасною причиною фізичних практик серед молоді є прагнення до певних стандартів тілесності (еротизму).

У підрозділі 2.4. “Норми та девіації сучасних практик фізичної активності” розглянуто специфіку відхилень фізичних практик від певних суспільних стандартів. Встановлено, що граничні, з фізичної точки зору, результати, які межують із фізичними можливостями людини, створюють умови для вживання певних стимуляторів, що, окрім неспортивності, призводить до завдання шкоди організму самого спортсмена. За таких умов спорт перетворився не на соціально-нормативне середовище здорового способу життя, а на ще одну форму фізичних практик, які завдають певної шкоди організму людини.

Внутрішньою причиною спортивних девіацій є той факт, що за своєю суттю спорт у контексті спортивних досягнень є середовищем, сприятливим для порушення норм у зв’язку із жорсткою конкуренцією. Він на сьогодні перетворюється на своєрідне шоу, що також зумовлює ненормативні практики. Наголошується, що спортивні норми (у тому числі соціальні норми, які регламентують спортивну поведінку) є досить жорсткими, а відтак, людина, що соціалізує такі норми, часто ще більше їх звужує. Натомість навіть у досить специфічних і суворо контрольованих норм є зона допустимих варіацій, не кажучи про практику, де норми мають цілий діапазон допустимих стилів поведінки, які, однак, можуть не відхилятися від букви закону. У такому контексті в умовах реальних соціальних практик в осіб, які мають систему соціалізованих норм спортивної діяльності, відчуття аномії виникає раніше, ніж у осіб, що не соціалізували спортивних норм.

Запропоновано типізацію спортивних девіацій. Так, за особливостями проявів соціальних девіацій у спортивних практиках пропонуються такі рівні: внутрішня девіація; відкрита девіація; зовнішня девіація. 

Окрім рівнів можна виокремити також форми девіацій: за ступенем стійкості (стійкі – нестійкі); повсякденні – випадкові (стандартні – нестандартні; неординарні; екстремальні; проблемні-конфліктні); за часовими характеристиками; за просторовими параметрами; за суб’єктами діяльності; за спрямованістю девіантної практики.

У розділі 3 – “Соціальна технологія формування спортивно-оздоровчих практик” – здійснюється розробка авторських соціально-технологічних підходів для підвищення рівня фізичної активності.

У підрозділі 3.1. “Емпіричне обґрунтування напрямів активізації практик фізичної культури та спорту” за результатами емпіричних досліджень розглядаються соціально значущі норми та цінності, які в подальшому виступатимуть інструментами в реалізації соціально-технологічних операцій.

Визначено, що на сьогодні найбільшого значення набуває не необхідність створення об’єктів спортивної інфраструктури, а необхідність поліпшення їх оснащення. Також встановлено, що фізичні практики респондентів та членів їх сімей суттєво різняться, через що значення набувають особистісно орієнтовані підходи до популяризації спорту. Більшість респондентів, займаючись спортивними практиками, виходять з егоїстичної мотивації. Також визначено, що важливим для них є поєднання фізичних практик із певними розважальними заходами.

На підставі проведеного аналізу визначено основні напрями подальшої технологізації підвищення фізичної активності респондентів:  підвищення рівня оснащення (матеріально-технічного забезпечення) спортивних установ та закладів; зниження вартості спортивних практик; пропагандистська робота, спрямована на залучення до спортивно-оздоровчих практик якомога молодших осіб; підвищення змістовної наповненості та різноманіття спортивних практик (змагань); популяризація спортивних практик через егоїстичну мотивацію; пропагування з використанням усіх можливих засобів та методів впливу; підвищення ігрового характеру тренувань,  скорочення термінів демонстрації їх результатів.

У підрозділі 3.2. “Соціальні механізми підвищення фізичної активності” як соціально корисну практику обґрунтовано інструментальні підходи до розбудови відповідних соціальних технології збільшення фізичної активності. Як можливі форми фізичної активності запропоновано такі: ходьба, біг, їзда на велосипеді, плавання та танці.

Наголошується, що безпосередня активізація фізичної активності пов’язана з необхідністю впливу на світогляд людини, її систему цінностей, потреби. Має здійснюватися вплив на мотиваційну сферу особистості, формуватися ґрунтовні, глибокі знання про оздоровчі та здоров’язбережувальні можливості фізичної культури, а також навички реалізації в професійній діяльності цінностей фізичної культури.

У підрозділі 3.3. “Технологізація поширення оздоровчих практик у суспільстві” розроблено конкретні соціальні підходи для підвищення фізичної активності. Відзначено, що індивід як об’єкт соціальної технології разом з тим не позбавляється суб’єктності,  повинен мати можливість «втручатися» в об’єктивний хід процесів, змінювати їх порядок, встановлювати інший темп процедур і операцій залежно від власних бажань і прагнень, змінювати вимоги до швидкості їх виконання, ефективності й доцільності. Оскільки соціальна структура суспільства представлена різними соціальними групами, соціальними інститутами та прошарками, то використання соціальних технологій для підвищення фізичної активності має бути відповідним чином диференційоване.

Запропоновано напрями технологізації соціальної роботи щодо підвищення ролі фізичної культури в соціальному бутті, зокрема: технології соціальної роботи із сім’єю (і навіть у сім’ї); технології соціальної роботи з молоддю; технології фізичної активності літніх людей; технології соціальної роботи зі спортсменами-інвалідами.