СТРУКТУРУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ У ПОГРАНИЧНОМУ ПРОСТОРІ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, дається характеристика ступеня її розробленості, формулюються мета і задачі дослідження, його теоретичні та методологічні підстави, визначається об’єкт і предмет дослідження, розкриваються наукова новизна, практична значущість дослідження, апробація результатів.

У першому розділі – „ПОГРАНИЧНИЙ ПРОСТІР В СОЦІОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ” – проаналізовано накопичені у теоретичній та практичній соціології підходи, теорії та концепції щодо трактування поняття ідентичності та зосереджено увагу на національній ідентичності й стратегіях, що її визначають; розглянуто наявні сьогодні у теоретичній та практичній соціології підходи дослідження поняття „простір”; розкрито соціологічні інтерпретації пограниччя, їхній зміст і особливість, проінтерпретовано пограничний простір як соціокультурний простір та умову формування „людини пограниччя”.

Перший підрозділ „Соціологічний зміст поняття „ідентичність” у контексті пограниччя” – присвячений аналізу змісту поняття „ідентичність”, а також трактуванню ідентичності як соціокультурного феномену, розглянуто інтерпретації національної ідентичності й стратегій, що її визначають. Поняття „ідентичність” було запроваджено до наукового обігу в 50-х рр. ХХ ст. представником Віденської школи психоаналізу, відомим американським соціальним психологом Е. Еріксоном і тлумачилося ним як відчуття органічної належності індивіда до його історичної епохи і типу міжособистісних взаємодій, характерних для неї.

Проблематика ідентичності у різних їх виявах, досліджується українськими науковцями Л. Азою, В. Арбєніною, В. Євтухом, Л. Нагорною, А. Ручкою, Л. Сокурянською, М. Стегній, Н. Черниш, К. Шестаковою, О. Шестаковським, М. Шульгою та іншими. Спираючись на теоретичний доробок таких зарубіжних дослідників, як Б. Андерсон, П. Бергер та Т. Лукман, П. Боскій, І. Гофман, Р. Дженкінс, Е. Еріксон, Ч. Кулі, Дж. Мід, Е. Сміт, ми вивчали формування й функціонування цього феномену у конкретних українських реаліях.

Згідно з твердженням українського соціолога М. Шульги, ідентичність особистості – це результат тривалого процесу її соціокультурного формування, не усвідомлюваний нею, а тим більше – не контрольований. Ідентичність є складним соціокультурним феноменом, у якому вирізняються особистісні, соціальні і культурні аспекти, що обумовлює її багатомірний характер і є продуктом складних взаємовідношень об’єктивного і суб’єктивного, зовнішнього та внутрішнього. Якщо ідентичність індивіда розуміти й аналізувати як процес, то при цьому дуже важливо з’ясувати безперервність, усталеність ідентичності і водночас можливості її зміни впродовж життя. Слід зазначити, що формування ідентичності особистості залежить не тільки від внутрішньоособистісних ідентифікацій, а й від впливу зовнішнього соціокультурного середовища, що виступає у подвійній іпостасі: може бути безпосереднім, мікроструктурним оточенням людини (сім’я, друзі, сусіди, колеги тощо) або опосередкованим макроструктурним контекстом (локальним, регіональним, національним, соцієтальним, глобальним тощо), йому належить фундаментальна роль у формуванні ідентичності.

У роботі аналізуються особливості основних підходів, щодо вивчення різних аспектів етнічної і національної ідентичності, а саме: примордіалістський (К. Гірц, С. Грінберг, У. Коннор); інструменталістський (С. Олзак, Дж. Нейгел, Ф. Барт); конструктивістський (Б. Андерсон, Е. Хобсбаум, В. Тішков); теорія етносу (Ю. Бромлей, М. Мнацакян).

У контексті динаміки ідентичностей, особливо у поліетнічних контактних зонах, якими, зазвичай, виступають прикордонні простори, надзвичайно релевантними є думки відомого англійського вченого Ентоні Сміта, який підкреслює, що це – складні конструкції, які складаються з багатьох взаємопов’язаних компонентів: етнічних, культурних, територіальних, економічних та політико-юридичних.

Якщо дивитися концептуально, то нація має поєднувати дві низки вимірів: з одного боку, громадянські та територіальні, а з іншого – етнічні й генеалогічні, в кожному випадку в різних пропорціях. Ідентичність певної національної спільноти, як підкреслює А. Ручка, радше можна уявити як її колективну самосвідомість, самовизначення, самовироблення власного образу та змісту самосвідомості, ніж як зовні кимось сконструйований образ „національного характеру”. Е. Сміт виділяє дві моделі нації – „громадянську” або західну та „етнічну” – східну, роблячи при цьому висновок, що кожен націоналізм містить громадянські та етнічні елементи в різних пропорціях і формах.

Другий підрозділ – „Поняття „простір” у соціологічних дослідженнях” – присвячено дослідженню підходів до трактування поняття „простір”. Глобалізаційні перетворення зумовлюють актуалізацію просторових аспектів буття людства, що, в свою чергу потребує вироблення концепцій, покликаних пояснити й зорієнтувати сучасне суспільство. Насамперед це стосується таких концептів, як глобалізація, регіоналізації та локалізація.

Термін „соціологія простору” був започаткований Г. Зіммелем, якого можна вважати основоположником формули „соціологія простору”. Фізичний простір, Зіммель вважає, не є вагомим важелем суспільного розвитку, але має на нього значний вплив. Соціальний простір він розглядає як певну систему місць, які займають певні особи, тому підходи вченого дають підставу говорити про територіальну ідентичність.

П. Сорокін запропонував свою концепцію соціального простору та принципово по-новому підійшов до неї, досліджуючи соціальний простір під кутом зору соціальної мобільності, підтверджуючи, що соціальний і геометричний простір докорінно відрізняються один від одного. Соціальний простір, за П. Бурдьє, – це сукупність підпросторів або полів, структура яких залежить від нерівномірного розподілу окремих видів капіталу. А. Шюц же зображає життєвий світ просторовим, стратифікованим на окремі сектори досвіду, поділяючи їх на два види: світ в актуальній та світ у потенційній досяжності. Дослідник розмірковує над тим, що кожна людина має свій світ актуальної досяжності, сектори якої можуть перемінюватися, але не повністю. Значна частина дослідників акцентують увагу на просторі як важливому чиннику життєдіяльності людини. Життєвий простір, за К. Левіним, складається з певних областей і має деяку величину. Що більший у людини життєвий досвід, то більший її життєвий простір. Л. Сохань, зокрема, розглядала життєвий простір особистості, як дві реальності – фізичну і психічну, які впливають одна на одну. С. Літвінов у своїх працях обґрунтовує тезу про можливість виділення соціології простору в соціологічній галузі.

Окреслені контури якісної моделі регіону, що виступають предметом соціологічного дослідження, розглядають регіон як простір з певною геоторією, історичними відносинами, локалізованими різноманітними формами соціокультурних практик, явищ, ідентичностей та взаємодій. Оскільки території пограниччя властиві усі вищезазначені контури регіону, таке теоретичне підґрунтя дає підставу розглядати його як регіон – простір. А головною особливістю такого виду соціального простору є двополярність, розміщення по обидва боки уявного чи конкретного кордону.

Третій підрозділ – „Географічно-просторовий та соціокультурний вимір явища „пограниччя””, – присвячений соціологічним інтерпретаціям розуміння змісту і сутності пограниччя, у ньому проінтерпретовано пограничний простір як соціокультурний простір та умову формування „людини пограниччя”.

Проблематика кордону та пограниччя довгий час залишалася поза увагою дослідників. Однак процеси глобалізаційних змін змусили наукове співтовариство звернути увагу на дослідження кордону та пограниччя по усьому світові. Визначальним чинником у житті пограничного простору є наявність кордону; саме його специфіка та особливість визначають тип пограниччя, яке, своєю чергою формує ідентичності та повсякденні практики мешканців пограниччя.

Пограниччя – це соціокультурний простір, який відзначається соціальною, культурною, економічною, політичною своєрідністю та утворюється за рахунок взаємодії і накладання культур, етносів, а також повсякденних практик. Польські соціологи та культурологи відзначаються вагомим теоретичним доробком у впровадженні й подальшому визначенні поняття пограниччя, однак узгодженого розуміння пограниччя у їхніх працях нема. Найбільш відомим є визначення „пограниччя” Г. Бабінського, за яким – це більше або менше окреслений, певною мірою історичний терен, на якому відбувається культурний і суспільний обмін між двома та більше суспільними групами. Подібне визначення подається польським теоретиком пограниччя А. Садовським, який бачить пограниччя у трьох площинах – просторовій, суспільно-культурній та особистісно-культурній. Дослідниця А. Клосковська розглядає пограниччя у широкому та вузькому розумінні дефініцій цього поняття. М. Щепанський пов’язує пограниччя з державними кордонами та політичними практиками. На соціокультурному характері пограниччя акцентує свою увагу З. Круч. З точки зору світосистемного аналізу пограниччя розглядається як новий політичний, економічний і культурний феномен. Відомий польський етнограф Ю. Хлєбовчик звертає увагу на специфічну культуру пограниччя, адже це територія зіткнення та існування різних мовних, етнічних груп, для яких характерний специфічний розвиток. Культура пограничного простору характеризується підвищеною мобільністю і сприйнятністю до новацій.

Досить розгорнутим є визначення „етнічне пограниччя” українського етносоціолога В. Євтуха. Вітчизняними та польськими дослідниками розроблена типологія пограниччя. Так, Г. Бабінський поділяє пограниччя на так звані „старі” та „нові”. Ю. Хлебовчик виділяє два найбільші типи пограниччя: стикове та перехідне, ставлячи в основу такого поділу особливості контактної зони в області кордону. Український соціолог В. Кочан доповнює запропонований розподіл третім типом – фронтирне пограниччя. Залежно від формування І. Мітін виділяє два типи пограниччя, які формуються „згори” та „знизу”. Досить обширною є класифікація пограниччя на основі врахування різноманітних об’єктивних умов, а також набору суб’єктивних чинників.

Інтенсивна взаємодія культур пограниччя виступає основною умовою формування „людини пограниччя”, тобто формування певних ідентичностей. У результаті взаємодії індивіда з іншою культурою можлива реалізація чотирьох основних стратегій трансформації комплексу його соціокультурних якостей: асиміляція, сепарація, маргіналізація й інтеграція. Пограниччю як соціокультурному феномену властиві такі стратегії, як маргінальність та інтеграція, однак В. Кочан пропонує модель культурної андрогінізації, тобто проміжне положення між маргіналізацією та інтеграцією, вважаючи, що це радше процеси деякого заперечення культури пограниччя. На практиці визначення маргінальності залежить від підходу, в рамках якого воно розглядається. Існує три основні напрями вивчення маргінальності: соціальна (структурна) маргінальність, маргінальність соціальної ролі та етнокультурна маргінальність. Для територій пограниччя характерна етнокультурна маргінальність. Яка розглядається як такий стан особистості, коли вона одночасно перебуває у двох чи більше етнокультурних вимірах і, зазвичай, виявляється в об’єктивній подвійності зовнішніх атрибутів етнокультури (мови, звичаїв, побуту, оздоблення житла, їжі, тощо). Етнокультурна маргінальність постійно супроводжується суб’єктивним відчуттям кризи етнічної ідентичності та є вагомим бар’єром у формуванні колективної національної ідентичності.

Другий розділ – „СТРУКТУРУВАННЯ Й ФОРМУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ МЕШКАНЦІВ ПОГРАНИЧЧЯ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ” – присвячений аналізу специфіки формування ідентичностей у Карпатському регіоні; дослідженню особливостей структурування та формування національно-просторових ідентичностей мешканців пограниччя Карпатського регіону

У першому підрозділі – „Специфіка формування ідентичностей у Карпатському регіоні” – досліджено особливості Карпатського регіону у геополітичному контексті соціально-економічного виміру. Показано, що вагому роль у житті означеного регіону відіграє членство у Міжрегіональному Союзі „Карпатський Єврорегіон”, який включає прикордонні території п’яти посткомуністичних країн (чотири з них є членами ЄС) з різним економічним рівнем, різнорідною етнічною, релігійною та культурною структурами. Встановлено, що соціально-економічні чинники Карпатського регіону відіграють важливу роль у закономірностях формування ідентичностей, а особливо у формах вияву регіональних ідентичностей мешканців даного регіону.

У другому підрозділі – „Особливості структурування національно-просторових ідентичностей мешканців пограниччя Карпатського регіону” – звертається увага на пограничний простір Карпатського регіону, що є передумовою та чинником формування своєрідної структури національно-просторових ідентичностей мешканців пограниччя. Території пограниччя належать до периферійних територій держави, яким властивий дещо інший розвиток, ніж центральним територіям, зокрема вони зазнають більшою мірою вплив сусідів у економічній, політичній, культурній сферах життя. Проаналізувавши пограниччя Карпатського регіону згідно з типологією пограниччя, ми виявили, що вони є досить неоднорідними і залежно від області пограниччя, яке досліджується, різняться кількістю сусідів та взаємозв’язками із ними, динамікою міграційних процесів, культурно-історичними традиціями, етнічним складом тощо.

Наголошується, що у прикордонних регіонах значно інтенсивніші, ніж в інших регіонах, є контакти між багатьма етнічними групами, що часто приводить до розмивання національної самототожності мешканців та самовизначення радше у категоріях місця проживання чи регіону, ніж у національних категоріях (як „тутешній” або „ані той, ані той”). На це звертають увагу як українські науковці (В. Євтух, Г. Коржов, С. Хобта, К. Шестакова), так і польські дослідники (А. Клосковська, Е. Чиквін, М. Щепанський, З. Ясінський).

Ще одним підтвердженням цієї тези стали результати нашого дослідження, які засвідчили, що пограниччя Карпатського регіону відзначається своєю структурою національно-просторових ідентичностей, так званою пограничною ідентичністю, тобто домінуванням регіональної та досить значним показником (для кожного десятого мешканця пограниччя) подвійної етнічної ідентичності.

Третій розділ – „СОЦІОКУЛЬТУРНІ КОНТЕКСТИ ІДЕНТИФІКАЦІЙНИХ ПРАКТИК” – присвячено характеристиці цих практик на пограниччі Карпатського регіону; розробці елементів програми соціологічного дослідження; дослідженню впливу демографічних та етнічних характеристик на формування ідентичностей мешканців пограниччя та їх взаємозалежності, а також їхніх інтерсуб’єктивних значень емоційного компонента; аналізу соціокультурних практик пограничного простору, що виступають чинниками формування пограничної ідентичності.

У першому підрозділі – „Фрагменти програми соціологічного дослідження „Структурування та функціонування ідентичностей у пограничному просторі Карпатського регіону” – підкреслюється, що масштабність об’єкта дослідження стала передумовою багатоступеневого формування вибіркової сукупності, формування вибірки базується на комбінованому підході. У дослідженні використовується невипадкова (цілеспрямована) територіальна вибірка. Перший ступінь вибірки полягає у відборі населених пунктів пограниччя, другий включає відбір респондентів. Основним методом збору первинної соціологічної інформації у даному дослідженні виступає опитування методом стандартизованого телефонного інтерв’ю за допомогою спеціально розробленого інструментарію.

У другому підрозділі – „Чинники формування ідентичностей на пограниччі” – розглядається та аналізується вплив соціально-демографічних та етнічних характеристик мешканців пограниччя, а саме: області проживання, віку, статі, освіти, етнічної приналежності на формування їх просторових ідентичностей. У ході дослідження виявлено певні особливості, взаємозалежності між етнічною приналежністю мешканців пограниччя та їх ідентичністю. Для мешканців пограниччя української етнічності найбільш вираженою є національно-етнічна та регіональна ідентичність; водночас для мешканців пограниччя неукраїнської етнічності найбільш характерна – подвійна етнічна ідентичність. Слід зазначити, що залежно від області пограниччя прослідковується чітка взаємозалежність між пограниччям досліджуваної області і ідентичністю мешканців пограниччя. Так, якщо на пограниччі Львівської та Івано-Франківської областей найбільш притаманною є національно-етнічна ідентичність, то на пограничному просторі Чернівецької та Закарпатської областей домінує регіональна і найбільш виражена подвійна етнічна ідентичність. Вікова структура мешканців пограниччя також має вагомий вплив на структуру ідентичностей. Мешканцям пограниччя старших вікових груп та молоді найбільш притаманна національно-етнічна ідентичність, у той час як мешканці пограниччя середнього віку склали найбільший відсоток з подвійно-етнічною (16,7%), регіональною (39%) та локальною (15,4%) ідентичністю. Зі зростанням віку мешканців пограниччя серед них зменшується кількість респондентів, які маніфестують себе носіями регіональної ідентичності. Європейцями в основному відчувають себе наймолодші вікові категорії. Фіксується залежність і від статі опитаних. Національно-етнічна ідентичність є більш вираженою у жінок, ніж у чоловіків, для яких більшою мірою характерна регіональна та подвійна етнічна ідентичність. Освітній рівень мешканців пограниччя виступає також вагомим чинником структурування національно-просторових ідентичностей. Серед мешканців пограниччя з середньою спеціальною освітою найбільше представників з подвійною етнічною та локальною ідентичністю. В інших двох группах респондентів (з неповною середньою, середньою та з неповною вищою, вищою освітою) найбільш виражені національно-етнічна та регіональна ідентичність.

Важливим чинником, який зумовлює пограничну ідентичність, виступає інтерсуб’єктивне значення емоційного компонента – емоційне ставлення мешканців пограниччя до представників інших етнічних груп, у нашому випадку до своїх сусідів по той бік кордону. Проаналізовані дані засвідчили позитивну ідентифікацію мешканців пограниччя Карпатського регіону щодо своїх сусідів по той бік кордону. Таким чином, „погранична ідентичність” не є результатом бар’єрної функції кордону. Кордон для мешканців пограниччя не виступає межею між „внутрішнім” та „зовнішнім”, чи між „нами” та „ними”. Підтвердженням цього є той факт, що більша половина мешканців пограниччя (67%) хочуть бачити вільний режим перетину кордону.

Третій підрозділ – „Соціокультурні практики функціонування пограничних ідентичностей” – присвячений аналізові соціокультурних практик пограничного простору, що виступають чинниками формування пограничної ідентичності.

Для більш комплексного і повного дослідження пограничної ідентичності нами було проаналізовано такі чинники, як телебачення, мова спілкування, відзначання свят, які стосуються сусідів, та прив’язаність до місця проживання.

Дані опитування засвідчили, що більшість мешканців пограниччя Карпатського регіону дивляться як українське, так і закордонне телебачення однаковою мірою, а отже, телебачення дає їм змогу активно взаємодіяти між собою, вбирати певні зразки поведінки своїх сусідів, незважаючи на кордон, який виступає чинником певного просторового розшарування. Проаналізувавши такий чинник, як мова, ми виявили, що він не є вагомим у формуванні пограничної ідентичності, хоча деякою мірою впливає на неї та має певні залежності відносно областей, етнічності, віку, статі та освіти мешканців пограниччя. Вагомим чинником у формуванні пограничної ідентичності є відзначання свят, які стосуються сусідів по той бік кордону. Майже половина мешканців пограниччя Карпатського регіону так чи інакше відзначають свята країни-сусіда, тим самим ідентифікується з цінностями та нормами, які закладаються у їхній зміст, та приймають їх. Ще одним важливим чинником пограничної ідентичності виступає прив’язаність до місця проживання: для половини мешканців пограниччя Карпатського регіону властива сильна прив’язаність до свого місця проживання, що посилює регіональну ідентичність.