ЛОКАЛЬНА ІДЕНТИЧНІСТЬ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН: ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ ТА ВІДТВОРЕННЯ

Краткое содержание

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету, завдання, об’єкт і предмет дисертаційного дослідження, визначено наукову новизну отриманих результатів, їхнє теоретичне та практичне значення, наведено дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до вивчення феномену локальної ідентичності» проаналізовані соціологічні та психологічні підходи до визначення й інтерпретації ідентичності, її аналізу як соціокультурного феномену, обґрунтовано обрані напрямки дослідження, запропоновано та систематизовано категоріально-понятійний апарат для дослідження цього феномену.

Підрозділ 1.1. «Проблематика ідентичності у соціогуманітарних науках» присвячено визначенню основних теоретико-методологічних підходів до аналізу феномену ідентичності. У підрозділі здійснено аналіз інтерпретації поняття ідентичності у соціології та психології. Акцентуючи увагу на соціальних ідентичностях як умові існування індивіда у суспільстві, автор розглядає теорії Е. Еріксона, І. Гоффмана, Дж. Міда, Ч. Кулі, в яких фокусується увага на типах соціальних ідентичностей та засобах їхнього прояву.

На основі аналізу цього доробку зроблено висновок, що під ідентичністю традиційно розуміється результат співвіднесення себе індивідом із певним взірцем або моделлю, а під ідентифікацією – адаптація до цього взірця. У психології увага переважно акцентується на несвідомому наслідуванні індивідом поведінки або певних якостей тієї людини, з якою він себе ототожнює внаслідок емоційного зв’язку з нею. Підкреслено, що з психологічної точки зору ідентичність означає одночасно і стійку внутрішню тотожність, і відповідність соціально-груповим вимогам. Доки людина відповідає загальновизнаним психологічним нормам та догмам, вона є психологічно стабільною, а отже, ідентичність (відповідність) важлива з точки зору збереження індивіда як цілісної особистості.

У контексті соціологічного знання ідентичність інтерпретується не тільки як усвідомлення себе індивідом як унікальної, окремої особистості, але й як відчуття приналежності до певної соціальної групи, інтеріоризація групових цінностей і норм, що проявляється у поведінкових практиках. Отже, для соціології принципово важливо, що індивід адаптується до певних соціальних умов, особливості яких відіграють визначальну роль у набутті ним ідентичності.

В роботі зазначається, що існування певного стабільного суспільства, яке пропонує індивіду однозначно зрозумілий набір ідентичностей, є теоретичною моделлю, ідеальним типом. Реальне суспільство, особливо сучасне, є надзвичайно мінливим, що, зокрема, виявляється у мінливості смислів, яка зумовлена зростанням ролі культури, комунікацій тощо. Тому ідентифікація наразі не є лише механічною адаптацією до соціальних умов, але є інтерпретацією та переінтерпретацією культурних значень, смислів тощо. З огляду на це, найбільш придатним до аналізу ідентичності,в тому числі локальної є, на думку автора, соціокультурний підхід, що акцентує увагу на нерозривному органічному зв’язку соціального та культурного.

Підрозділ 1.2. «Дослідженні ідентичності у перспективі соціокультурного підходу» присвячено аналізу соціологічного теоретизування щодо соціокультурної природи ідентичності. Підкреслено, що соціокультурний підхід надає можливість поєднати дві опозиційні моделі продукування ідентичності, які історично та стратегічно конкурують, — есенціалістську, яка акцентує увагу на ідентичності як продукті об’єктивних соціальних структур, та конструктивістську, яка артикулює неможливість інтегральної, гармонічної, сталої ідентичності, оскільки остання конструюється у взаємодії різних та таких, що суперечать один одному дискурсів, практик   тощо.   Соціокультурний  аналіз,   не  заперечуючи  існування структур та

інститутів, акцентує увагу на людській діяльності та уявленнях, поза якими неможливе існування та відтворення соціальних структур.

Різноманітні варіанти культурно-аналітичної традиції в соціології (зокрема, концепція соціальної дії М. Вебера, форми та змісту соціального Г. Зіммеля, символічний інтеракціонізм Дж. Міда та його послідовників, феноменологічна соціологія А. Щюца та інші) акцентують увагу на творенні та відтворенні соціального світу за активної участі культурно-символічної складової – значень, уявлень, інтерпретацій тощо. Такий підхід виявляється корисним в аналізі різноманіття, протиріч, розривів та дисконтинуальностей сучасного суспільства.

Розвиток суспільств протягом ХХ століття продемонструв, що універсальні концепти соціально-економічного та соціально-політичного розвитку, які відводять другорядну роль системі значень, що лежить в основі суспільства (його культури), не здатні у повній мірі пояснити соціальні зміни. Наприкінці ХХ століття в Європі та Північній Америці з`явилась низка концепцій, зокрема концепції культурної соціології Дж. Александера, культурної критики Ф. Джеймісона, соціального капіталу та економіки знання П. Бурдьє, інформаційної епохи М. Кастельса, суспільства ризику У. Бека, рефлексивного характеру соціальної дії Е. Гідденса, соціокультурного простору П. Штомпки та ін., які й спричинили «культурний поворот» у соціологічному знанні.

У підрозділі також розглядається теоретичний доробок Р. Баумайстера, який виявляє соціальні, економічні, релігійні, філософські та культурні підстави для появи і розвитку ідентичності як реального соціального явища; аналізуються роботи Е. Гідденса, в яких акцентується увага на ідентичності як проблемі сучасного світу та історії; а також дослідження А. Ройс, яка розглядає ідентичність як комбінацію старих і нових ідентифікаційних фрагментів, та М. Кастельса, який пропонує класифікацію форм і джерел формування ідентичності та виділяє легітимуючу, проективну ідентичність та ідентичність опору.

На основі аналізу цих концепцій автор доходить висновку, що ідентичність виступає соціокультурним феноменом та характеристикою ступеня та способу пристосування індивіда до певних соціальних умов. Вона акумулює уявлення індивіда щодо себе, своєї ролі та позиції у суспільстві, які відіграють значну роль у формуванні та відтворенні ідентичності, а також у задоволенні особистості від ідентифікації із певною групою. Уявлення задають бачення соціальної реальності, в межах якої ідентичності є чітко визначеними. Вони включають в себе розрізнення на «ми» і «вони», на «своїх» та «чужих». Саме на підставі уявлень, зокрема про те, хто поділяє «наші» цінності, норми, установки, індивіди інтерпретують соціальну реальність та визначають місце, яке вони займають у соціальному просторі. Якщо в межах класичного соціологічного теоретизування ідентичність розглядається як результат взаємодії між індивідами, то представники соціокультурного підходу підкреслюють, що ідентичність також виступає особистим проектом індивіда, що вибудовується під впливом різних політик ідентичностей.

У соціокультурних інтерпретаціях суспільство не є сталим «зліпком», а виявляється різним, суперечливим, із конкуруючими моделями, що позначається і на  характері  ідентичності.  Розгляд  ідентичності  як  соціокультурного  феномену

означає, що вона, з одного боку, є результатом об’єктивних умов – наявних соціальних груп, до яких індивід може належати та відчувати власну приналежність. З іншого боку, це означає, що ідентичність спирається на зовнішнє визнання, на ті актуальні та загальноприйняті уявлення щодо соціальної реальності, які існують у межах суспільства. В такий спосіб ідентичність проявляє культурну обумовленість.

У підрозділі 1.3. «Локальна ідентичність» як соціологічне поняття та соціокультурний феномен» сформульовано авторську дефініцію локальної ідентичності, яка визначається як результат ототожнення себе людиною з певним місцем фізичного простору, що має символічну і ціннісну значущість, специфічну культуру, та яка формується під впливом колективного та індивідуального досвіду і взаємодії в межах локальної спільноти.

Отже, локальна ідентичність ґрунтується на приналежності до спільноти, проживанні на певній території та взаємозв’язках, що виступають об’єктивами чинниками її формування. Спільнота, культура та місце виступають для індивіда центром стабільних цінностей, що надає йому відчуття безпеки у світі постійних соціальних зрушень.

Локальна ідентичність безпосередньо пов’язана із власним розумінням індивіда того, що складає спільноту, яка територіально маркується межами конкретного місця проживання. Передусім це стосується ідентифікації із тими соціокультурними особливостями спільноти та самого місця, які індивід сприймає як свої власні. Вона включає в себе уявлення індивіда про певну обмежену територію традиційного компактного проживання у звичному соціальному оточенні, де протікає його повсякденне життя.

Базова структура особистості формується в близькому оточенні, яким є локальна група, тому локальна ідентичність виступає невід’ємною складовою характеристики індивіда як соціального актора. Саме в межах близької локальної спільноти проходить первинна соціалізація індивіда, становлення його як особистості. Окрім того, в межах локальної групи формуються ті смисли, що має окреме місце, яке індивід інтерпретує як «своє» та обирає для своєї життєдіяльності. Таким чином, локальна ідентичність є специфічним соціокультурним феноменом, що поєднує в собі як структурні характеристики (наявність окремого місця поселення, локальної спільноти тощо), так і культурні характеристики. До останніх слід віднести уявлення щодо місця, його (місця) ціннісну та символічну значимість для окремого індивіда й групи, специфіку поведінкових практик та відносин між членами локальної спільноти, які поширюються і є дієвими лише в межах конкретного місця.

Підрозділ 1.4. «Локальна ідентичність індивіда в умовах глобалізації» присвячено розгляду проблематики відносин між глобальними та локальними феноменами. Підкреслено, що сучасні глобалізаційні процеси схиляють до думки про деактуалізацію локальних феноменів. Однак останні не є пасивними учасниками глобалізаційних процесів, вони демонструють широкий спектр реакцій: від прийняття та відкритості глобальним потокам і структурам до заперечення та опору (з проміжними варіантами співіснування та гібридизації). Це відбувається завдяки соціокультурним    особливостям   місця   та   соціальної  взаємодії  членів локальної

спільноти. Локальна ідентичність за умов зростання мобільності та впливу глобалізації, отримує нові перспективи розвитку у соціальній, культурній, політичній, економічній та ін. сферах, актуалізуючи питання щодо місця та локальної спільноти як чинників її формування.

У другому розділі «Структурні та культурні фактори формування локальної ідентичності» обґрунтовуються концептуальні засади авторської методології аналізу локальної ідентичності, розглядається контекст та чинники формування й відтворення локальної ідентичності, зокрема роль місця, його іміджу, локальної спільноти, минулого та колективної пам’яті групи у формуванні досліджуваного феномену.

У підрозділі 2.1. «Місце як середовище формування та відтворення локальної ідентичності» зазначається, що поняття місця є надзвичайно важливим для індивіда, адже воно тісно пов'язано з його повсякденним існуванням та виступає важливим чинником його ідентифікації з релевантними спільнотою та культурними цінностями.

Локальна ідентичність ґрунтується на локальній традиції та специфіці локальної взаємодії, яка стосується певної території, місця, на специфічних суспільних, культурних (символічних), економічних або навіть топографічних рисах, які притаманні певному місцю. Місце – це обмежений простір, що розкривається не стільки через географічні відмінності, скільки через відмінності символічного характеру – специфіку культури та взаємодії в межах локальної групи.

Специфіка значущих для місцевої спільноти територій розкривається через поняття «соціокультурне поле», під яким автор розуміє обмежений простір, де відбувається взаємодія між індивідами на основі прийнятих усіма інтерпретацій, уявлень, ідей, норм і цінностей. «Соціокультурне» в даному сенсі означає, що індивід знаходиться не лише у певних соціальних умовах як таких, але й у просторі смислів, значень, які пов’язані з цими умовами та виступають основою для ідентифікації. Спираючись на ідеї П. Штомпки, автор доходить висновку, що уявлення, смисли, цінності, які мають індивіди стосовно свого місця та своєї спільноти зумовлюють їхню поведінку та специфіку взаємодії у межах окремого місця. Використання даного поняття є евристичним, оскільки істотно розширює можливості інтерпретації особливостей внутрішньогрупового життя локальної спільноти.

У підрозділі 2.2. «Емоційний, когнітивний та поведінковий складники локальної ідентичності» розгортається ідея, що локальну ідентичність індивіда можна розглядати на трьох рівнях: емоційному, когнітивному та поведінковому. На емоційному рівні проявляються психологічні аспекти взаємодії людини й місця. Досвід досліджень у цій галузі підтверджує авторську тезу про те, що формування локальної ідентичності опосередковується локальною спільнотою, до якої належить індивід. Когнітивний рівень включає в себе уявлення не лише про місце як таке, але й про локальну спільноту – про її спосіб життя, традиції, історію, про типові характеристики представників цієї спільноти, про своє місце в ній тощо. Поведінковий компонент характеризує певну готовність до дії, а також сукупність мотивацій до дії, що сформовані на основі когнітивно-емоційного сприйняття себе в

якості представника локальної спільноти. Отже, локальна ідентичність як результат ідентифікації себе із «місцем» фізичного простору, його символічними та ціннісними системами, специфічною культурою тощо пов’язана із локальною спільнотою. Виходячи з аналізу емоційного, когнітивного та поведінкового елементів ідентичності автор акцентує увагу на баченні локальної спільноти як чинника існування та відтворення локальної ідентичності.

У підрозділі 2.3. «Фізичний простір як чинник формування локальної ідентичності» зазначається, що кожен окремий індивід має унікальний досвід соціалізації у фізичному світі, що включає також спільний досвід індивідів і груп, які живуть в однакових фізичних умовах (у місті чи в сільській місцевості, в приватному будинку або квартирі тощо). Крізь призму аналізу робіт таких дослідників, як К. Коффка, Е. Брунсвік, К.  Левін, Р. Баркер, Г. Райт, В. Іттельсон, Г. Прошанські, робиться висновок, що фізичні характеристики та умови життя у певному середовищі соціалізують людину у контексті особливостей пересування, мислення, відчуттів, виконання соціальних ролей і засобів вирішення проблем, які притаманні певному фізичному оточенню (місцю).

Дослідження зв’язку індивіда з місцем показують, що форми й ступінь цього зв’язку пов’язані з низкою чинників, серед яких частота та тривалість взаємодії у межах певного місця, наявність у досвіді значимих подій, які пов’язані з місцем, тощо. Важливим чинником є також соціальні контакти та група, в межах якої здійснюється взаємодія.

У підрозділі 2.4. «Локальна спільнота як агент соціалізації індивіда» підкреслюється, що локальна спільнота є групою, яка міцно пов’язана із власними, обмеженими територіями, які мають не лише практичне значення для матеріального існування групи та індивіда, але й втілюють у собі певний культурний світ, особливий символічний універсум. Засвоєння культурних норм та взірців відбувається під час первинної соціалізації індивіда в межах близької групи – локальної спільноти. Смисли, які лежать в основі локальної ідентичності, формуються та відтворюються саме певною спільнотою, яка використовує їх як символічний ресурс у боротьбі за легітимне визначення себе у соціальному просторі. У сучасному конкурентному світі локальні спільноти використовують маркетингові стратегії для конструювання і розповсюдження бажаних уявлень про себе. Однак уявлення про місце (локальний бренд) потребує легітимації. Легітимація значень, які приписуються місцю, може здійснюватися як з точки зору майбутніх перспектив, так і з огляду минулого як специфічного контейнеру смислів щодо історичної ролі локальної спільноти.

У підрозділі 2.5. «Історія та пам'ять: минуле як чинник легітимації місця та спільноти» зазначається, що легітимація будь-якого соціального феномену здійснюється в умовах боротьби, й особливого значення тут набуває часовий чинник. «Легітимація майбутнім» означає, що майбутнє, яке виступає як бажана мета, виправдує засоби, тобто певні теперішні дії. Але із зменшенням ролі раціональних проектів перебудови світу апеляція до майбутнього втрачає здатність бути ефективним легітимуючим чинником, тому вирішальної ролі набуває «легітимація минулим».

Минуле (як в якості уявлень, так і в існуючих об’єктиваціях) виконує важливу роль в існуванні окремого місця та локальної спільноти. Різні соціальні агенти створюють власні версії минулого і намагаються їх легітимізувати. Тому слід розрізняти минуле та пам’ять. Пам'ять, за М. Хальбваксом, є колективним, а не індивідуальним переживанням. Колективна пам’ять групи відрізняється від історії як офіційної версії минулого. Локальні групи, конкуруючи між собою, намагаються легітимізувати власну пам'ять, що знаходить своє втілення у символічному просторі місця – його маркуванні, переозначенні тощо. Базуючись на ідеях М. Хальбвакса, автор підкреслює, що пам'ять має не лише психофізіологічні, але й соціальні функції. Минуле не вилучається з пам'яті як цілісна картина колишньої соціальної реальності. Воно реконструюється за допомогою таких орієнтирів, як соціальне сприйняття, мова, соціально закріплені уявлення щодо простору, цінностей локальної групи, до якої належать індивіди. Важливо, що й значущість місця, його сакралізація та легітимація уявлень щодо спільноти міститься в минулому, а саме в колективній пам’яті, що є близькою індивідові на відміну від історичної (офіційної) пам’яті, яка може змінюватися в залежності від політичної кон’юнктури та дій агентів політик ідентичностей.

У підрозділі 2.6. «Місто як місце формування та відтворення локальної ідентичності» місто розуміється як фізично обмежений простір групи для спільного проживання, що має особливе культурне та символічне значення, яке сформоване на основі особистісних емоційних відчуттів і уявлень, пов'язаних з цим містом. У місті реалізуються не лише економічні, виробничі, соціальні, територіально-поселенські інтереси суспільства. Воно є втіленням певних ідей, значень та символів, що намагаються легітимізувати як спільноти, так і інші соціальні агенти. Ремаркування, переозначення символічного простору міст, що проявляється у назвах вулиць, заміні пам’ятників та багатьох інших топонімів, свідчить про велику значущість міського простору у формуванні ідентичностей як місцевого, так й загальнонаціонального значення.

У третьому розділі «Локальна ідентичність: індивідуальні та групові прояви» аналізуються результати кількісного емпіричного дослідження локальної ідентичності студентської молоді та матеріали інтерв’ю з мешканцями міста Харкова.

У підрозділі 3.1. «Локальна ідентичність сучасного українського студентства», засновуючись на результатах дослідження кафедри соціології ХНУ імені В.Н. Каразіна, автор з’ясовує місце локальної ідентичності з-поміж таких територіально-просторових ідентичностей, як громадянська, регіональна, європейська, глобальна. Підкреслюється, що саме локальна ідентичність посідає перше місце серед зазначених ідентичностей. Так, відсоток респондентів, які повною мірою відчувають свою належність до рідного міста чи села, становить 63%, тоді як громадянами України повною мірою відчувають себе 57% респондентів, представниками регіону – близько 50%, а представниками свого етносу – 38% респондентів.

Найбільш високим рівнем локальної ідентичності вирізняються сільські жителі,  що  є  наслідком  тісних  стосунків,  які характерні  для сільської  спільноти.

Водночас високий рівень локальної ідентифікації притаманний столичним жителям. Це пояснюється тим, що їхня ідентичність вибудовується та підкріплюється також наявністю «інших», і саме велике місто є місцем, де стикаються суб’єкти різних ідентичностей, тим самим підкріплюючи локальну ідентичність місцевих мешканців.

У роботі доводиться, що локальна ідентичність виступає динамічним феноменом. За умови проживання індивіда в одному місці рівень його локальної ідентичності є високим, в той час як при переїзді її рівень дещо знижується. Зокрема, при порівняльному аналізі студентів-першокурсників та студентів 4 курсу, було виявлено, що локальна ідентичність студентів перших курсів є вищою, ніж у студентів четвертого курсу. Проте, незважаючи на це, вона є провідною та стабільною ідентичністю порівняно із іншими територіально-просторовими ідентичностями. Локальна ідентичність виявляється найбільш стійкою, як і все те (уявлення, норми, цінності, ролі), що засвоюється індивідом під час первинної соціалізації й апелює до емоційного рівня в структурі ідентичності індивіда.

Згідно з авторською гіпотезою, локальна ідентичність виступає чинником громадянської ідентичності. Результати дослідження підтверджують це припущення: більшість студентів ідентифікують «малу» батьківщину із своєю Батьківщиною. Звичайно, можна говорити про те, що громадянська ідентичність є, скоріше, номінальною ідентичністю індивіда, який проживає у певній країні. Проте локальна ідентичність проявляється завдяки її природному походженню, і місце, де народився індивід, є частиною його рідної країни, що й обумовлює зв’язок між локальною та громадянською ідентичностями. Невипадково, що для студентів з високим рівнем ідентичності менш характерні еміграційні настрої, аніж для локально не ідентифікованих студентів (14% перших проти 21% останніх налаштовані виїхати за кордон на постійне місце проживання); а відмова від українського громадянства є неприйнятою для 66% респондентів із високою локальної ідентичністю проти 38% респондентів із дефіцитом локальної ідентичності.

У підрозділі 3.2. «Харківська ідентичність: чинники формування» ілюструються можливості застосування розробленої автором методології аналізу локальної ідентичності мешканців певного місця (на прикладі жителів міста Харкова).

Підкреслюється, що у формуванні локальної ідентичності важливу роль відіграє первинна соціалізація індивіда в межах близького оточення та взаємодія всередині групи. Інтерпретація соціальної реальності у контексті виокремлення «своїх» та «чужих» груп зумовлюється тими уявленнями, що існують як в межах групи (колективні уявлення), так і у свідомості індивіда. Одним із значущих середовищ формування локальної ідентичності, зокрема ідентитетом міської ідентичності, є двір, до якого індивіди мають особливе ставлення. Двір виступає «просторовим контейнером» смислів, цінностей та уявлень індивіда щодо соціальної реальності, завдяки чому він має змогу розмістити себе і групу у просторі інших. Тож дослідження кожного окремого місця та локальної спільноти повинно виходити із факту їхнього нерозривного зв’язку та унікального характеру існування.

Дослідження, здійснене за участі автора у місті Харкові, виявило відмінності у формуванні локальної ідентичності його корінних та некорінних мешканців. Якщо для корінних мешканців локальна ідентифікація є безпроблемною та виступає як об’єктивний факт їхнього народження, то для некорінних мешканців відчуття себе членом локальної спільноти з’являється, по-перше, внаслідок отримання людиною власного житла, по-друге, наявності приватного кола спілкування (створення сім’ї, народження дітей), по-третє, формування тісного кола спілкування із близькими та друзями, а також взаємодії у професійній сфері. У підрозділі підкреслюється, що навіть за умови, коли респонденти не вважають себе членами певної спільноти, їхня ідентифікація із локальною спільнотою проявляється у використанні ними при описі певного місця, подій, пов’язаних з цим місцем, представників локальної спільноти і т.д., таких слів, як «наші», «наша», «свій», що може свідчити про неусвідомлену локальну ідентичність. Автор визначає таку ідентичність як латентну або приховану ідентичність, підкреслюючи необхідність її подальшого більш ґрунтовного дослідження.

Отже, локальна ідентичність формується під впливом тих факторів, які зумовили вибір певного місця в якості поля своєї майбутньої життєдіяльності. Для некорінних мешканців головним фактором є уявлення щодо місця як поля можливостей та професійних домагань, які пов’язані із даним місцем, а також із новими сімейними обставинами.

Дослідження виявило існування чинників, які мають однаковій вплив на формування та відтворення локальної ідентичності як корінних, так і некорінних мешканців. Це перш за все є уявлення про минуле місця. Визначено, що до таких уявлень відносяться суб’єктивна історія, уявлення про значимі історико-культурні події та відомих історичних й сучасних особистостей, про економічну спеціалізацію території, рівень її соціально-економічного розвитку тощо. Ці уявлення надають значимості та актуалізують місце і групу у соціальній реальності. Завдяки цьому локальна ідентичність є найбільш яскраво вираженою на відміну від будь-якої іншої територіально-просторової ідентичності, зокрема регіональної, громадянської, європейської тощо, бо останні базуються на уявленнях переважно абстрактного характеру.