ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЯ СОЦІАЛЬНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, розкрито зв’язок роботи з науковими темами, сформульовано мету й завдання дослідження, описано методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, надано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження соціальної реабілітації в соціології» розглянуто соціологічні підходи та напрями, в межах яких досліджується соціальна реабілітація. Розкрито сутність концепції соціальних інститутів та інституціоналізації. Здійснено аналіз інституційного підходу щодо становлення соціальної реабілітації як об’єкту наукового вивчення.

В дисертації використано розуміння соціальної реабілітації як процесу, спрямованого на відновлення та заміщення втрачених функцій життєдіяльності людини через процеси соціалізації, адаптації людини до існуючих соціальних умов з метою її інтеграції у суспільство, а також через зміну існуючих у суспільстві стереотипів.

Теоретичними напрямами, в межах яких може досліджуватися суть поняття соціальної реабілітації у соціології є: теорії соціалізації (P. Berger, A. Giddens, E. Durkheim, И. Кон, T. Luckmann, G. Tarde, P. Sztompka), феноменологічний (H. Blumer, E. Goffman) та структурно-функціональний підходи (T. Parsons, R. Merton). Методологічні основи дисертаційного дослідження ґрунтуються на структурно-функціональному підході, який надає змогу розглядати соціальну реабілітацію як окремий соціальний інститут в контексті життєдіяльності та функціонування суспільства в цілому.

Інституціоналізацію соціальної реабілітації можна досліджувати у двох напрямах. Перший напрям передбачає аналіз процесу становлення соціальної реабілітації з огляду на набуття нею ознак соціального інституту в процесі суспільно-історичного розвитку, а саме: а) виникнення потреби у створенні соціального інституту для регулювання нової форми суспільної взаємодії соціальних акторів; б) формування ціннісно-нормативної структури (мета, завдання, функції інституційного утворення; норми та правила, що регулюють процес соціальної реабілітації і санкції за їх недотримання); в) організаційна та статусно-рольова структура; г) форми інституціоналізації соціальної реабілітації та змістовне наповнення соціального інституту; д) легітимація та взаємодія з іншими соціальними інститутами.

Другий напрям передбачає дослідження водночас процесу становлення та трансформації інституту соціальної реабілітації, коли він формувався і видозмінювався одночасно зі зміною процесів і стосунків у соціальній сфері, набуваючи при цьому нових інституційних форм та ознак соціального інституту. За визначенням М. Павенкової, становлення соціального інституту відбувається відповідно до таких етапів: доінституціональний (регулювання соціального життя іншими соціальними інститутами та виникнення практик, які вони не в змозі регулювати), інституціоналізації (легітимація нових цінностей, розширення функцій нового інституційного утворення), інституціональний (соціальне явище набуває усіх ознак соціального інституту) та деінституціоналізації (або трансформація соціального інституту). У дисертації поєднуються обидва зазначені підходи до аналізу інституціоналізації соціальної реабілітації.

Другий розділ «Інституціоналізація соціальної реабілітації у ХХ столітті» присвячений аналізові соціально-історичного контексту становлення соціальної реабілітації, складових соціальної реабілітації як інституційного утворення, формуванню та опису моделей соціальної реабілітації.

На початку ХХ ст. інституціоналізується практика соціальної реабілітації, хоча окремі її ознаки можна виокремити ще в XVII ст. Становлення інституту соціальної реабілітації відбувалося поступово в межах наявних практик соціальної допомоги, благодійності, соціального забезпечення. Нормативно-правове закріплення соціальної реабілітації відбулося у середині ХХ ст., коли в Загальній декларації прав людини було визначено, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. Окрім того, у 1958 році саме поняття «реабілітація» було відображено в нормативно-правових документах Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Мета соціальної реабілітації визнається авторкою як забезпечення повноцінного функціонування людини в суспільстві через відновлення важливих функцій життєдіяльності, розширення можливостей соціального функціонування окремих осіб чи груп осіб. Відповідно завданнями соціальної реабілітації авторка пропонує вважати: відновлення соціального статусу, соціальної позиції суб’єкта; досягнення ним певного рівня соціальної, матеріальної та духовної незалежності; підвищення рівня соціальної адаптації суб’єкта до нових умов життєдіяльності.

Організаційна структура інституту соціальної реабілітації включає мережу спеціалізованих закладів та установ, наукових інститутів, освітніх закладів та громадських організацій. Реабілітаційні послуги надаються особам зі стійкими розладами функцій організму (інвалідність); особам зі зміною соціального статусу (люди похилого віку, біженці, безробітні та ін.); особам з девіантною поведінкою (неповнолітні, особи із алкозалежністю, наркозалежністю, особи, які повернулися із місць позбавлення волі та ін.).

Розгляд соціальної реабілітації з огляду на її функціональне призначення підтверджує, що їй притаманні теоретично виокремлені Р. Мертоном функції, оскільки під час цього процесу відбувається відтворення суспільних стосунків, регуляція взаємостосунків між членами суспільства, трансляція соціального досвіду, інтеграція тощо. Щодо інших функцій, то серед них можна зазначити такі: відновлювальна (повне або часткове відновлення фізичних, правових, матеріальних, професійних, економічних, політичних та культурних можливостей суб’єкта реабілітації); функція контролю (регуляція поведінки та підтримання соціального порядку, що дозволяє зберегти традиції, звичаї, норми моралі, відтворити соціальні відносини в межах усталеної нормативної системи в суспільстві) та функція нормалізації суспільних стосунків (базується на визнанні відхилень як неминучого явища, пов’язаного із закономірностями розвитку як суспільства, так і окремої особистості).

У ході дослідження автором виділено низку аналітичних моделей для характеристики процесу інституціоналізації соціальної реабілітації, а саме: патерналістську, індивідуалістську та змішану.) Модель соціальної реабілітації розуміється  авторкою як загальна схема опису найбільш важливих елементів інституту соціальної реабілітації, що дає змогу порівнювати зміст соціальної реабілітації в різних суспільствах.

Індивідуалістська модель передбачає забезпечення повноцінного функціонування в суспільстві кожної людини, незалежно від її походження, стану здоров’я, соціального статусу, економічного становища чи політичних переконань. Патерналістська, в свою чергу, орієнтована на забезпечення функціонування суспільства без жодних проявів «соціальних патологій» (безробіття, алкоголізму, наркоманії, проституції тощо). Натомість змішана модель передбачає забезпечення оптимальної життєдіяльності суспільства та взаємодії його членів. Відповідно, кожна із моделей має свої відмінності у організації послуг клієнтам, суб’єктах та видах реабілітаційних послуг. Сьогодні найпоширенішою можна вважати змішану модель соціальної реабілітації.

У третьому розділі «Модель соціальної реабілітації в сучасному українському суспільстві» застосовано виокремлені у попередньому розділі складові моделі соціальної реабілітації для вивчення інституціоналізації соціальної реабілітації в сучасному українському суспільстві.

Соціальна реабілітація в сучасному українському суспільстві перебуває на етапі становлення. Успадкувавши з радянських часів ознаки патерналістської моделі, зі здобуттям незалежності в Україні формується нова — змішана модель соціальної реабілітації.

Основними чинниками, що вплинули на інституціоналізацію соціальної реабілітації в незалежній Україні, стали складне соціально-економічне становище, зміни у соціальній політиці держави та початок професійної підготовки соціальних працівників. На початку 1990-х років починають визнаватися нові групи клієнтів соціальної реабілітації, які потребують специфічних напрямів, форм та методів реабілітації. З огляду на погіршення соціально-економічного становища та розширення груп клієнтів трансформуються напрями соціальної політики, в межах яких оновлюється зміст соціальної реабілітації, зокрема: відбувається перехід від універсальної матеріальної підтримки до надання адресних соціальних послуг; активним суб’єктом надання реабілітаційних послуг стає громада та її члени; розвиваються диференційовані підходи до соціальної реабілітації відповідно різних груп клієнтів.

За часи незалежності в українському суспільстві сформувалася власна модель соціальної реабілітації. Коло клієнтів у вітчизняній моделі соціальної реабілітації є дуже широким і включає різні групи клієнтів, яких вітчизняне законодавство називає особами, що перебувають у складних життєвих обставинах. Окрім того, послуги із соціальної реабілітації надають також родичам клієнтів, які перебувають у складних життєвих обставинах. Фактично кожен член суспільства в певний період свого життя може потребувати послуг соціальної реабілітації, яка сьогодні все ще ототожнюється із адаптацією, інтеграцією та соціалізацією.

В сучасному українському суспільстві співіснують різноманітні напрями, форми та методи соціальної реабілітації, кінцевою метою якої для різних соціальних груп є інтеграція у суспільство усіх його членів та забезпечення їхнього оптимального функціонування. При цьому надаються різноманітні види реабілітаційних послуг: медичні, психологічні, професійні, соціальні, педагогічні. Кожен зі згаданих вище видів реабілітаційних послуг набуває більшого чи меншого значення в різних соціальних умовах та залежно від клієнта реабілітації.

В Україні діє значна кількість суб’єктів соціальної реабілітації, до яких можна віднести: державні інституції та благодійні, приватні, міжнародні, громадські, релігійні організації. Вони надають широкий перелік реабілітаційних послуг залежно від потреб клієнтів. При цьому послуги з духовної реабілітації забезпечують винятково релігійні організації та самоорганізації груп реабілітантів. Реабілітаційні послуги в організаціях та інституціях окрім фахівців можуть надавати волонтери, які часто є колишніми клієнтами соціальної реабілітації.

Значну кількість суб’єктів становлять державні заклади, які повинні виконувати функції соціальної реабілітації. Однак ці функції не можуть виконуватися ефективно через низку причин, а саме: а) діяльність закладів не завжди відповідає змісту соціальної реабілітації; б) у мережі суб’єктів соціальної реабілітації переважають заклади стаціонарного типу; в) дублювання діяльності різних міністерств і відомств; г) для одних груп клієнтів створено розгалужену мережу закладів при різних міністерствах, для інших такі заклади відсутні. Але не лише розпорошеність мережі реабілітаційних закладів та їхніх функцій перешкоджає інституціоналізації соціальної реабілітації. Суттєвою перешкодою є брак кваліфікованих фахівців, здатних надавати ефективні послуги соціальної реабілітації.

Легітимація соціальної реабілітації у нормативно-правових документах відбувається поступово. Проведене дослідження дає підстави для виокремлення трьох періодів: 1) етап законодавчого закріплення окремих напрямів реабілітації (1991–2000 роки); 2) етап легалізації соціальної реабілітації у законодавстві України та його інституційне оформлення (2001–2012 роки); 3) етап оформлення базових стандартів соціальної реабілітації Для першого етапу притаманно: відсутність цілісного розуміння реабілітації загалом та соціальної реабілітації зокрема; становлення реабілітації для окремих соціальних груп. На другому етапі оформлюється визначення соціальної реабілітації у двох Законах України, які тяжіють до різних моделей соціальної реабілітації — патерналістської та індивідуалістської. Також законодавство цього етапу визначає мережу закладів державної та недержавної форми власності, які надають реабілітаційні послуги. На сучасному етапі (з 2012 року по теперішній час) в нормативно-правових актах закладаються базові стандарти соціальної реабілітації для усіх соціальних груп.

На державному рівні соціальна реабілітація не має ані державних стандартів, ані уніфікованих методик роботи, ані офіційно затверджених напрямів реабілітації. На сьогодні у вітчизняному законодавстві розроблено перелік соціальних послуг, однією з яких визначено соціальну реабілітацію. Для кожної послуги (і для соціальної реабілітації в тому числі) повинні бути розроблені стандарти її надання, які включатимуть опис змісту послуги, процедуру її надання, критерії якості тощо. Однак у цьому переліку соціальна реабілітація все ще розуміється як надання медичних послуг. За такого підходу можна припустити, що подальша інституціоналізація соціальної реабілітації відбуватиметься за прикладом змішаної моделі із домінуванням патерналістської.