КОРУПЦІЯ: СУТНІСТЬ, УМОВИ ІСНУВАННЯ, МЕХАНІЗМИ ПРОТИДІЇ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтована актуальність теми, показаний зв’язок з науковими темами, сформульовано мету і завдання, окреслено методи дослідження, розкрита наукова новизна та практична значущість результатів, подана інформація про особистий внесок здобувача, апробація результатів і публікації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження корупції» має характер загального теоретичного підґрунтя для досягнення мети роботи. Ідеться насамперед про концептуальний аналіз корупції як соціального феномену, сутність і зміст цього явища, історичну та соціальну обумовленість еволюції корупції, функціональні особливості корупційних процесів.

Різні історичні, соціокультурні умови й методологічні підходи, а також специфіка прикладних соціальних досліджень привели до певного розмаїття тлумачень явища корупції. Простежується така еволюція логіки трактування даного феномену: моральний погляд на корупцію — юридична інтерпретація терміна — соціальне розуміння явища.

Досліджуючи наявні інтерпретації поняття «корупція», автор наголошує на тому, що саме поняття «корупція» потребує чіткої відповіді щонайменше на чотири ключові питання, а саме щодо: а) сфери поширення корупції; б) характеру (сутності) діянь, які утворюють це явище; в) суб’єкта корупції (суб’єкта корупційних правопорушень); г) мотивації й мети корупційної поведінки (практик).

Автор вважає, що ареалом поширення корупції є сфера функціонування органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

У дисертації проаналізовані головні підходи до вивчення корупції. Перший — це моралізаторський або конвенційний (K. Friedrich, D. Simon, D. Eyttsen). Представники цього підходу розглядали корупцію як девіантну поведінку, обумовлену мотивацією одержання особистої вигоди за суспільний рахунок. Другий підхід — ревізіоністська школа (J. Аbuevа, D. Beyflі, N. Leffr, K. Leyes). Дослідники цього підходу виступали проти однобічно негативного розуміння корупції як суспільної патології, відзначаючи її позитивні функції в плані інтеграції, розвитку та модернізації суспільств «третього світу». Представники ринково-центристського підходу (S. Rose-Ackerman, G. Myrdal) розглядають корупцію як форму соціального обміну, а корупційні платежі — як частину трансакційних витрат.

Автор на основі аналізу явищ і процесів, які притаманні корумпованому суспільству, вважає, що в ньому, з одного боку, в очах населення різко падає рівень легітимності державної влади, а з другого — набирають впливовості сублегальні владні структури. Безпорадність влади щодо протидії корупції дискредитує право як інструмент регулювання життя держави і суспільства, оскільки законодавчі, правові й адміністративні структури починають працювати на захист умов, сприятливих для корупції, зміцнюється організована злочинність. Відбувається зміщення цілей політики від загальнонаціонального розвитку до забезпечення інтересів окремих регіональних кланів. Деформуються на підставі сублегальної регламентації механізми формування господарських і політичних еліт.

Висновки, що ґрунтуються на результатах емпіричних досліджень,  дають підстави стверджувати, що явище корупції має усталену соціальну базу, суб’єктивним фундаментом якої є її часткове загальносуспільне морально-ціннісне виправдання та визнання. Поширеність корумпованих практик серед широких верств населення пояснюється запровадженням механізмів ефективної соціальної взаємодії  с бюрократичним апаратом держави — корупція запорука успіху.

Вочевидь, що становлення громадянського суспільства та реальної правової держави передбачає не в останню чергу й моральне вдосконалення суспільства. Адже саме громадяни через усвідомлення та практичне освоєння соціально-життєвих процесів продукують власну культуру соціальних відносин.

У загальному вигляді корупцію слід визначити як соціальне явище, що охоплює всю сукупність діянь, пов’язаних з неправомірним використанням особами, уповноваженими на виконання функцій держави, наданої їм влади, службових повноважень, відповідних можливостей з метою задоволення особистих інтересів чи інтересів третіх осіб, а також інших правопорушень, що створюють умови для вчинення корупційних дій чи є приховуванням їх або потуранням їм.

Розглянуті різноманітні форми корупції (від примітивних, у вигляді отримання хабарів за здійснення як законних, так і незаконних дій, зокрема, перешкоджання в конкурентній боротьбі на користь хабарників, до складних і завуальованих), участі посадових осіб, їхніх родичів і близьких, особисто або через довірених осіб, у різних сферах підприємницької діяльності, продажу посад і звань; корумпованості посадових осіб вищого рівня, які беруть участь у законотворчості (у вигляді лобіювання законів за винагороду) тощо.

Залежно від обраної основи корумповані дії ділять на бюрократичну та політичну корупцію, примусову й узгоджену, централізовану і децентралізовану, суто кримінальну (в основному економічного характеру) та правову, яку, в свою чергу, поділяємо на девіантну і злочинну поведінку.

У другому розділі «Корупція як соціальне явище» на основі узагальнюючого аналізу теоретичного досвіду та прикладних досліджень розглянуто соціальні умови й чинники функціонування корупції, виявлено стан і можливості репродукування цього явища в Україні, охарактеризовані суб’єкти корупційної діяльності.

Вихідним моментом при цьому є чітка послідовність розгляду умов і чинників формування корупції як соціального явища. Чинниками корупції визначаємо явища, процеси тощо, які здійснюють будь-який детермінуючий вплив на корупцію.

Передусім необхідно визначити об’єктивні та суб’єктивні передумови корупції, характерні для всіх країн. Об’єктивною передумовою корупції є інститут делегування народом влади певним своїм представникам, наявність бюрократичного механізму управління державою, а більш узагальнено — суспільством. Суб’єктивною передумовою існування корупції є психологічна допустимість (схильність) певної частини людей до задоволення життєвих потреб у протиправний спосіб, у тому числі через неправомірне використання владних повноважень.

За критеріями сфер поширення та змісту чинники ділять на: а) політичні; б) економічні; в) організаційно-управлінські; г) правові; д) ідеологічні; е) морально-психологічні; ж) комунікативні.

Систему корупції можна розглядати як механізм неформального перерозподілу суспільних благ — можливостей і результатів господарської діяльності, що завдає значної шкоди формуванню інституцій держави, утвердженню їх ролі в процесі соціально-економічного розвитку, становленню громадянського суспільства. Адже цей механізм неформального перерозподілу благ діє не за принципом соціальної справедливості й рівності всіх громадян перед законом, а на підґрунті нелегітимного, силового відбирання благ від одних суб’єктів та передання їх іншим з метою отримання відповідної адміністративної ренти. Отже, в корупції принцип соціальної несправедливості виведено в головний метод неформального управління суспільними відносинами, що породжує цілу сферу тіньового управління, яка перешкоджає інститутам держави ефективно впливати засобами регулювання на соціально-економічні явища та процеси в суспільстві, роблячи їх некерованими, стихійними і не підпорядкованими закону.

Корупція завжди набуває загрозливих масштабів за умов хаотичних суспільних змін, докорінного руйнування економічних і суспільних підвалин. У такі періоди даються взнаки характерні проблеми перехідного стану, що сприяє поширенню корупції, — нерозвиненість громадянського суспільства; економічний занепад; невкоріненість демократичних політичних традицій, а звідси — проникнення корупції в політику, неусталеність законодавства.

Україна має свої специфічні проблеми — слабкість судової системи, установка правоохоронних органів на захист не особи, а держави, традиція підпорядкування чиновників не законові, а вказівкам зверху. Та, напевно, головне те, що за умов перехідного суспільства, для якого характерна дезінтеграція економічних і соціальних структур, корупція стає сублегальним («тіньовим») чинником регуляції економічної та політичної діяльності. Вона перебирає на себе функцію консолідації політичних і господарських еліт, а також упорядкування їхньої діяльності, бо інші регулятори (ідеологія, закон, релігія, мораль) або справляють дуже слабкий вплив, або взагалі не впливають на поведінку людей.

У процесі дослідження встановлено, що характерними рисами корупції в Україні є безпосередня участь вищих посадових осіб через своїх представників у великих монопольних проектах і тотальний корупційний тиск на підприємців, які належать до малого та середнього бізнесу. Отже, найбільш потерпає від корупції малий та середній бізнес, який є основою економічного зростання будь-якої країни, становлення середнього класу.

Сутність діянь, що утворюють корупцію як соціальне явище, обумовлюється неправомірним використанням відповідним суб’єктом наданих йому, у зв’язку з його службовим статусом, повноважень.

Суб’єктом корупції, корупційних правопорушень є особа, уповноважена на виконання функцій держави. Водночас суб’єктами корупційних відносин у деяких випадках є й інші, у тому числі приватні особи (наприклад, громадяни, які вступають у протиправні відносини із суб’єктом корупції з метою одержання певних преференцій для вирішення своєї проблеми).

Психологічну основу корупції становить прагнення суб’єкта неправомірно задовольнити, через використання офіційно наданої йому влади чи службових повноважень, особисті інтереси чи інтереси третіх осіб. При цьому такі інтереси, зумовлені чинниками корисливості, деструктують як особистість, так і морально-етичний клімат у суспільстві.

З погляду відносин у сфері обміну діють такі моделі корупції: представник влади — суб’єкт бізнесу; чиновник — політик; представник влади — індивіди, які розв’язують свої приватні проблеми, не пов’язані з бізнесом чи політикою. У загальному вигляді модель має тричленну структуру: «шеф —агент — клієнт».

Третій розділ «Антикорупційна політика в Україні: умови та механізми протидії» присвячений аналізу ключової суспільної проблеми — мінімізації одного з різновидів соціальної деформації — корупції. При цьому особливе значення надається дослідженню пріоритетів державної політики, протидії корупції, напрямів антикорупційної діяльності державних органів, соціальних інституцій та неурядових організацій.

У роботі зазначено, що фундаментальними для антикорупційної діяльності є взаємопов’язані між собою положення про те, що: а) корупція є породженням не однієї чи кількох, а цілої низки різних за характером, силою детермінуючого впливу та сфер прояву соціальних передумов; б) протидія корупції не може бути зведена до безпосередньої правоохоронної діяльності, а являє собою реалізацію постійної функції держави щодо застосування комплексу економічних, політичних, правових, ідеологічних, організаційно-управлінських, психологічних, освітніх та інших заходів; в) протидія корупції може привести до відчутних позитивних результатів за умови надання пріоритету запобіганню корупції, передусім профілактичному впливу на чинники корупції. Це ж, у свою чергу, є головним для визначення мети протидії корупції, основних її напрямів, вибору антикорупційних засобів.

Запобігання корупції охоплює як цілеспрямоване включення осіб, уповноважених на виконання функцій держави, та інших суб’єктів у систему соціально позитивних відносин, так і перешкоджання вступу їх у корупційні відносини чи припинення реалізації останніх.

Узгоджені, системні зусилля щодо протидії корупції перебувають у межах трьох стратегій: усвідомлення, запобігання, викорінення. Спочатку необхідно усвідомити загрозу корупційних дій і переконати в цьому суспільство і владу (усвідомлення); потім треба докласти зусиль для неприпустимості корупції, ліквідації причин, що її породжують (запобігання); нарешті потрібно застосовувати санкції до людей, які її здійснили, й захистити решту від наслідків корупції (знищення).

Діяльність у межах даних стратегій має здійснюватися на основі чітко розроблених соціально-правових норм, стандартів і сценаріїв.

Констатовано, що для антикорупційної діяльності принципово важливим є правильне розуміння соціальної та правової сутності корупції, на якому ґрунтується розроблення й реалізація стратегії протидії їй. Таке розуміння дає змогу не обмежувати протидію корупції примусовим впливом, переважно у формі юридичної відповідальності за конкретні корупційні правопорушення, а з урахуванням усіх важливих соціальних аспектів розробити програму і здійснювати антикорупційну діяльність як комплекс економічних, політичних, організаційних, правових, ідеологічних, комунікаційних, виховних та інших заходів.

Оскільки корупція є соціальним явищем, притаманним будь-якій державі, то протидія їй є постійною функцією держави. Здійснюватися така функція має на підставі науково обґрунтованої концепції протидії корупції, а також довгострокових і короткострокових програм.

До основних напрямів протидії корупції належать: а) соціально-правове запобігання корупції; б) виявлення, розслідування, розгляд фактів корупційних діянь, забезпечення передбаченої законом відповідальності за корупційні правопорушення в усіх випадках їх здійснення; в) вдосконалення антикорупційного законодавства; г) поновлення законних прав та інтересів фізичних і юридичних осіб, усунення наслідків корупційних діянь.

У розділі визначені складові системи забезпечення антикорупційної діяльності; охарактеризовані об’єктивні та суб’єктивні чинники, що обумовлюють зміст і спрямованість антикорупційної політики; сформульовані основні принципи, яким має відповідати діяльність із протидії корупції (верховенство права, законність, системність, комплексність, адекватність, відповідність, практична спрямованість, наукова обґрунтованість, економічна доцільність, взаємодія владних структур з інститутами суспільства і населенням, оптимальність та ефективність.

Автор пропонує поділити антикорупційні заходи на профілактичні, правоохоронні, репресивні, заходи поновлення. Залежно від масштабу застосування засоби протидії поділяють на загальнодержавні, регіональні, локальні, групові (корпоративні), індивідуальні. За терміном і нагальністю застосування – на невідкладні, короткострокові, довгострокові та постійного характеру. Залежно від часу здійснення антикорупційні заходи можуть бути двох видів: докорупційні та посткорупційні. Заходи протидії корупції залежно від основного змісту поділяють на правові, політичні, економічні, ідеологічні, організаційно-управлінські, психологічні, інформаційні.

Важливість завдання антикорупційної діяльності в Україні полягає в тому, щоб зробити корупцію справою ризикованою і невигідною. Ризик вчинення корупційного діяння, збільшення соціальної ціни державної служби (престиж, соціально-економічне забезпечення) і зменшення передумов корупції — ось ті елементи, які повинні складати основу антикорупційної політики. Що стосується конкретних антикорупційних заходів, то основне їх завдання полягає в усуненні (нейтралізації) чинників, які є причинами й умовами корупційних діянь