ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказано зв’язок роботи з науковим програмами, планами, темами; визначено мету та завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження; сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані щодо апробації результатів дослідження та публікації.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні підходи до проблеми маргіналізації інтелігенції як соціальної спільноти” – здійснено комплексний аналіз наукових праць з проблеми маргіналізації інтелігенції як соціальної спільноти американських, європейських, радянських, російських та українських науковців; проаналізовано інтелігенцію як соціальну спільноту й визначено головні чинники, через які зазначена група набуває ознак маргінальності; досліджено концептуальні підходи до вивчення інтелігенції та розглянуто передумови формування інтелігенції як “нового класу” в сучасному суспільстві.

З’ясовано, що інтелігенція на сьогодні є вельми суперечливим явищем. З моменту появи поняття “інтелігенція” залишаються відкритими питання щодо соціальної ролі та соціального статусу її представників. Європейська соціологічна думка не розмежовує поняття “інтелігенція” й “інтелектуали”. Головними показниками інтелігента / інтелектуала, на думку європейських дослідників, є наявність певного культурного капіталу, критика наявного порядку, політичної й економічної влади, бажання впливати на розвиток кожної людини та суспільства загалом. Поняття інтелігента / інтелектуала часом вживають у негативному значенні й пов’язують з формуванням маргінальних рис та з проявами деструктивних форм поведінки, зокрема радикальних змін і екстремістських дій.

Наголошено, що поняття “інтелігенція”, на відміну від терміна “інтелектуали”, є специфічно російським винаходом. Починаючи з 60-х рр. ХХ ст., до інтелігенції зараховували не тільки освічених людей, а й тих, хто мав високі моральні цінності та ідеали, хто володів етичною культурою. Інтелігенція становила найосвіченішу верству суспільства, яка була сполучною ланкою між владою та народом. У цей час головним призначенням інтелігенції є активне громадське життя, спрямоване на суспільний розвиток. Інтелігенція відрізняється критичністю мислення, альтруїстичною мораллю й виступає взірцем ціннісно-нормативної поведінки. Представники цієї соціальної групи здатні породжувати нові ідеї та символи, оскільки є аристократією інтелектуальних працівників.

Більшість науковців (М. Вебер, А. Гелен, Т. Манн, Х. Шельські, О. Шпенглер) визначають інтелігенцію першої половини ХХ ст. як маргінальну спільноту, члени якої характеризуються почуттям соціально-психологічного дискомфорту, страждають від обмеження власних прав і свобод, відчувають провину перед своїм народом (що свідчить про існування в репрезентантів зазначеної соціальної групи почуття відповідальності). Інтелігенція має право на критичний аналіз соціокультурної дійсності, але, незважаючи на вказані спільні риси, не обмежена єдиною думкою, культурною або ідеологічною системою. Загалом ставлення до інтелігенції в першій половині ХХ ст. було вкрай критичним та презирливим.

Починаючи із середини ХХ ст., ставлення до інтелігенції дещо змінюється. Висловлюється думка, що власники культурного капіталу (інтелігенти та інтелектуали) повинні долучатися до створення нових соціальних рухів, зберігаючи при цьому власну незалежність і ціннісно-нормативну систему. Дослідники звертають увагу на переосмислення якісно нової ролі представників інтелектуальних професій у постіндустріальному суспільстві, оскільки діяльність інтелігенції повинна бути спрямована на обслуговування інтересів панівного класу.

З’ясовано, що за радянських часів остаточно сформувався образ інтелігента – маргінала, який створив власну, маргінальну культуру. Представники інтелігенції цього періоду почувалися в постійній небезпеці внаслідок політичних репресій на ідеологічному ґрунті. Через відсутність реальних ресурсів інтелігенція так і не набула належної соціальної ролі, морального або символічного авторитету в суспільстві, яке не підтримувало ідею самостійного духовного життя особистості.

Наприкінці ХХ ст. виникають нові ідеї щодо становища та соціальних функцій інтелігенції (П. Бурдьє, Д. Белл, А. Гоулднер, Ш. Моррас, І. Селеньї, А. Турен, Й. Шумпетер). Найбільш цікавою та актуальною з них є теорія “народження” “нового класу”, головною функцією якого є заміна влади грошей владою інтелекту, високими технологіями, культурою та освітою. До цього класу належить найбільш освічена та модернізована частина суспільства, професійно зайнята розумовою діяльністю високої кваліфікації. Рушійною силою “нового класу” постає культурний капітал, а незатребуваність творчої праці й високого професіоналізму, відсутність стійкого становища кваліфікуються як причина маргіналізації значної частини інтелігенції. Усе це призводить до зубожіння основної маси інтелігенції, як результат – відбувається істотне зменшення її чисельності та маргіналізація.

У другому розділі – “Специфіка маргіналізації української інтелігенції як соціально-професійної групи” – удосконалено теорію маргіналізації пострадянської інтелігенції та концепцію вивчення її місця в професійній структурі сучасного українського суспільства, яка базується на використанні функціонального підходу при концептуалізації терміна “інтелігенція” через поняття “професіонали”; проаналізовано особливості формування самоідентифікації сучасної української інтелігенції.

Визначено, що в межах пострадянського наукового дискурсу досі не створено підхід, який би, з одного боку, чітко диференціював поняття “новий клас”, “інтелігенція”, “інтелектуали”, “професіонали”, “експерти”, а з іншого – зміг запропонувати систему розроблених індикаторів для ідентифікації перелічених соціальних груп. Тому під час визначення поняття “інтелігенція” продуктивним є функціональний підхід, завдяки якому відбувається концептуалізація терміна “інтелігенція” за допомогою термінів “професія” та “професіонал”, розроблених в американській соціології. Становлення в Україні ринкових відносин уможливлює використання досвіду західного напряму соціології професій при вивченні українського суспільства.

У межах функціонального підходу соціології професій інтелігенцію розглядають як соціально-професійну страту та виділяють за професійними й освітніми ознаками (робота, пов’язана зі складною розумовою працею в галузі матеріального й духовного виробництва, з наявністю спеціальної кваліфікаційної сертифікації). Тобто сукупність професіоналів у сучасному українському суспільстві можна (з певними застереженнями) позначити традиційним для вітчизняної соціологічної теорії поняттям “інтелігенція”. Враховуючи, що сучасна українська інтелігенція все ще перебуває в стані транзиту, вивчення професіоналів може дати відповідь на багато питань. Поряд із цим зазначений підхід варто застосовувати обережно, оскільки поняття “інтелігенція” ширше за поняття “професіонали”, тому що містить соціокультурну духовну складову.

Деінституалізація радянських і перехід до нових соціальних порядків та практик виявились для пострадянської інтелігенції травматичним досвідом. Якщо в Центральній Європі інтелектуали постають як представники “нового класу”, то в Україні та більшості країн пострадянського простору інтелігенція й досі не спромоглася знайти ні ясного розуміння своїх соціальних функцій, ні визнання з боку суспільства, а тому на сьогодні опинилась на узбіччі соціально-політичного життя й, втративши власну ідентичність, що дісталася їй від радянських часів, не змогла повною мірою сконструювати нову. Представники інтелігенції, втративши колишню роль та опинившись у ситуації невизначеності соціальних позицій (зазнавши маргіналізації), вимушені самостійно конструювати власний образ та шукати місце в новій професійній структурі ринкового суспільства.

Починаючи з пострадянського періоду, відбувається диференціація інтелігенції. Ця соціальна група розпалася на ядро та периферію (декласовану частину), тим самим змінивши свою сутність і призначення. Сьогодні представників інтелігенції сприймають як працівників, професійно зайнятих розумовою працею високої кваліфікації. Інтелігенти стають найманими робітниками, які переходять у галузі економіки, торгівлі та фінансів. Зміна соціального статусу й відсутність можливості швидко та вдало адаптуватися призводить більшу частину інтелігенції до кризи ідентичності. Той, хто не зміг швидко відреагувати на соціальні трансформації та зайняти нові позиції, опинився в маргінальному становищі, а результат – зубожіння основної маси інтелігенції.

У сучасних умовах інтелігенція все більше перетворюється на умовну (номінальну) групу, межі якої розмиті та визначаються, перш за все, її рефлексивністю. Оскільки за формальними ознаками в структурі суспільства цю групу найчастіше виявити вкрай складно, то значущими стають самосвідомість інтелігенції, а саме її самосприйняття, самоідентифікація. На формування самоідентифікації вплинули, насамперед, наслідки руйнування радянської системи. Серед головних чинників можна виділити як зовнішні (соціальна та економічна нестабільність, зміна ціннісно-нормативних вимірів, нова державна ідеологія, громадська думка, соціальна аномія, особливості соціальної мобільності), так і внутрішні показники (внутрішня ізоляція, безальтернативність, політична пасивність, почуття психологічного дискомфорту, відчуженості та непотрібності, відчуття втрати попереднього соціального статусу й відсутність сил здобути новий, почуття неповноцінності та невпевненості у своїх здібностях і перспективах).

У третьому розділі – “Маргіналізація сучасної української інтелігенції на прикладі інтелігенції м. Донецьк” – проаналізовано регіональну ідентичність сучасної української інтелігенції; у результаті використання біографічного методу визначено особливості самоідентифікації донецької інтелігенції в умовах сучасного українського суспільства та здійснено спробу створити портрет сучасної інтелігенції Донецька.

Встановлено, що сучасна українська інтелігенція перебуває в стані трансформації та адаптації до нових соціокультурних умов. Сьогодні внаслідок невизначеного соціального статусу інтелігенція диференціюється та виявляється розколотою на групи, які мають різний професійний склад, творчий потенціал, матеріальний прибуток, стиль життя, інтереси, ціннісні орієнтації, політичні установки. При цьому спостерігається тенденція збільшення відмінностей між представниками різних когорт інтелігенції.

Соціокультурні зміни, що охопили сучасну Україну, призвели до кризи і в галузі національно-етнічних відносин. Це зумовило процес перегляду належності інтелігенції до такої соціальної групи, як регіональна спільнота. Безумовно, відмінності в культурному, економічному та політичному житті інтелігенції різних регіонів визначають її регіональну ідентичність. Регіональна ідентичність сучасної української інтелігенції є важливим психологічним компенсатором, оскільки допомагає їй відчути гармонійне поєднання свого внутрішнього світу та включеності в певну регіональну спільноту.

Для дослідження особливостей самоідентифікації сучасної донецької інтелігенції використано біографічний метод, який дає змогу ближче підійти до повсякденного світу людей, зрозуміти мотиви їхнього вибору, вчинків, життєвих стратегій. У результаті отриманих емпіричних даних з’ясовано, що, з одного боку, відбувається погіршення рівня життя та матеріального добробуту більшості інтелігенції, зниження її соціального статусу й авторитету в очах суспільства. Інтелігенції особливо складно прийняти нові вимоги до нового стилю життя, роботи та успішно адаптуватися до них. Відмова від попереднього соціального статусу й відсутність адаптивної стратегії прилаштовування до нового статусу призводять до виникнення відчуття невизначеності, нестабільності. Тривале перебування між цими позиціями й статусами є маргінальною ситуацією. Особливо важко сприймає зміни старше покоління, яке сформувалося за радянських часів.

З іншого боку, певна частина донецької інтелігенції все ж таки знайшла престижну роботу та зробила кар’єру, отримавши високий дохід. Це, насамперед, представники політичної й бізнес-еліти, які мають владні та матеріальні ресурси й впливають на формування нових політичних орієнтирів, соціальних цілей та цінностей. Для репрезентантів цієї соціальної групи не характерна пасивна поведінка, страх перед новими досягненнями. Вони завжди готові ризикувати для перспективного майбутнього.

У цілому доводиться констатувати, що відбувається скорочення чисельності сучасної української інтелігенції: перехід із галузі інтелектуальної праці в інші галузі знань (економіку, фінанси тощо); від’їзд за кордон у пошуках перспективної роботи за професією; перехід у політику та бізнес з метою збільшення соціального й економічного капіталів; отримання нового соціального статусу в групі “нових бідних”. Усе це свідчить про порушення балансу між потребою суспільства в інтелектуальних ресурсах та матеріальною винагородою тих, хто створює інтелектуальну продукцію.