ПОЛІТИЧНА АНТРОПОЛОГІЯ ЙОАНА СОЛСБЕРІЙСЬКОГО: ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі подано загальну характеристику дисертаційного дослідження: обґрунтовано актуальність теми, зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади. Показано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, особистий внесок здобувача, наведені положення, винесені на захист, відомості щодо апробації результатів дисертації, вказано кількість публікацій за темою дисертації, подано інформацію щодо структури та обсягу роботи.

          У першому розділі «Філософія Йоана Солсберійського як предмет історико-філософського дослідження» розглянуто історіографію вивчення філософської думки Йоана Солсберійського, проаналізовано джерельну базу дослідження та історико-філософський контекст творчості середньовічного мислителя.

          У підрозділі 1.1. «Історіографія досліджень філософії Йоана Солсберійського» проаналізовано основні підходи до вивчення інтелектуального феномену Ренесансу ХІІ ст. загалом і філософської спадщини мислителя зокрема.

Враховуючи предмет та завдання даного дослідження, ми насамперед спиралися на ті праці, в яких увага приділялася філософським аспектам учення Йоана Солсберійського. Перші фундаментальні розвідки у цій царині з’являються у першій половині ХIХ ст. У той час філософська медієвістика переходить від накопичення знання, критичного видання та перекладу текстів і персонології до історико-філософського аналізу спадщини середньовічних мислителів.

Охарактеризовано праці вітчизняних та зарубіжних авторів: Р.Белялетдінова, М.Бочара, О.Гудкова, Е.Жильсона, Е.Канторовича, Ж.Констабля, Ч.Крея, С.Крилової, Я.Лаарховена, Г.Лібешутца, К.Недермана, М.Роуз, Р.Роуза, Р.Паляча, Р.Пула, К.Тейлора та інших.

Також розглянуто роботи, зокрема В.Горського, Ж. Ле Гоффа, Р.Коллінза, О.Перцева, К.Флаша, присвячені методології історико-філософського дослідження.

Аналіз історіографії виявив, що філософське, соціальне вчення, логічні ідеї Йоана та його роль у тогочасних інтелектуальних і суспільно-політичних процесах висвітлені досить ґрунтовно. Водночас актуальною залишається реконструкція вчення Йоана про людину у соціальних та політичних вимірах, яке ми вважаємо фундаментальним для розуміння інших аспектів вчення мислителя, адже концепт активного та відповідального суб’єкта є наріжним каменем його філософських роздумів.

У підрозділі аналізується метод історико-філософської реконструкції та формулюються основні етапи його застосування, які стосовно теоретичної спадщини Йоана Солсберійського полягають у наступному:

– дослідження історико-культурного та інтелектуального контексту філософської творчості мислителя;

– встановлення зв’язку між різними аспектами філософської думки Йоана;

– виявлення інтелектуального підґрунтя антропологічного повороту в філософії Йоана;

– експлікація ідей, що стосуються бачення людини у політичному контексті;

– відтворення концепту «суб’єкт-дієвець», аналіз його змісту та демонстрація історично-філософської значущості.

У підрозділі 1.2. «Філософська творчість Йоана Солсберійського: історичний контекст» розглянуто історично-культурний контекст творчості Йоана, дано огляд корпусу творів мислителя, подано історико-філософську характеристику його основних праць, зокрема трактату «Полікратик».

Йоан Солсберійський залишив по собі декілька трактатів та листування з різними видатними діячами того часу. Найбільш плідним у творчому плані періодом для нього була середина ХІІ ст. Знаменним для творчості Йоана став 1159 рік, коли помирає його покровитель Папа Адріан IV, а королівська влада Англії посилює тиск на Церкву. Тоді були завершені два основні трактати «Полікратик, або Про втіхи світу і заповіти філософів» (Policraticus, sive de nugis curialiun et vestigiis philosophorum) і «Металогіка» (Metalogicon). Також у цьому році була написана поема в двох частинах «Ентетик про настанови філософів» (Entheticus de dogmate philosophorum).

Показово, що ці твори висвітлюють різні за змістом теми – політичну доктрину та історію («Полікратик»), логіку («Металогіка»), історію античної філософії («Ентетик»). Це свідчить не тільки про широку ерудицію, але й велику працелюбність Йоана, який до того ж виконував важливу адміністративну функцію (фактично керував справами англійської Церкви) і дипломатичну місію. Він перебував у вирі політичних подій того часу, шукаючи відповіді на питання, поставлені часом.

Серед інших значних творів англійця слід назвати «Церковну історію» (Historia Pontificalis), написану у 1164 році. Цей твір охоплює добу від Реймського собору 1148 року до 1152 року і дає детальний опис життя папського двору в період понтифікату Євгенія III.

Також любомудр виявив себе у жанрі агіографічної літератури. Так, у 1162 році на замовлення Томи Бекета він підготував «Житіє святого Ансельма, архієпископа Кентерберійського». Житіє разом із іншими документами було представлене Папі Олександру ІІІ на соборі у Турі з тим, щоб переконати його канонізувати Ансельма Кентерберійського.

Найбільш популярним та значущим твором Йоана, що приніс йому славу «політичного мислителя» par exellence є «Полікратик», який за структурою відповідає поширеному у Середньовіччі жанру «княжих зерцал», де автор у контексті сучасної йому політичної історії досліджує різні доктрини античного періоду. Особливе місце у трактаті займають ідеї монархомахії, тобто вчення про виправданість і навіть необхідність позбавлення влади (більше того – життя) несправедливого государя.

Показано, що Йоан виходить за рамки церковної апологетики, що мала обґрунтувати вищість духовної влади відносно світської, й висуває нові філософсько-політичні та антропологічні ідеї, зміст яких полягає в артикуляції суспільного активізму, політичної відповідальності та верховенства права.

У другому розділі «Йоан Солсберійський та Ренесанс ХІІ ст.» досліджуються історико-філософський контекст становлення філософської думки Йоана Солсберійського, зокрема, Ренесанс ХІІ ст. як інтелектуальний і культурний феномен, формування та розвиток Шартрської школи, вплив античної традиції на філософську думку Йоана та значення останньої для подальшого розвитку філософії політики.

У підрозділі 2.1. «Ренесанс XII ст. і початки політичної антропології» аналізується антропологічний вимір соціокультурних перетворень у Західній Європі ХІІ ст., які отримали назву «народження індивідууму».

У даному підрозділі визначаються соціокультурні процеси епохи, значущі для ґенези політичної антропології, характеризуються основні інтелектуальні течій та доктрини періоду, з’ясовується перебіг рецепції та осмислення цих ідей у філософській творчості Йоана.

На основі праць Ж. Ле Гофа, А.Гуревича, Ф.Гватарі та М.Фуко проаналізовано механізми «виробництва суб’єктивності» у культурі та соціумі ХІІ ст. Показано, що ідеальна соціальна система середньовічного суспільства, окреслена релігійною доктриною, містила три основні форми колективної «суб’єктивності»: ті що працюють, ті що воюють, ті що моляться.

Водночас продемонстровано, що у середньовічній політичній філософії ми маємо справу із суб’єктом у подвійному сенсі: по-перше, архітектоніка «Земного Граду» ґрунтується на ототожненні індивідуумів та колективних суб’єктів, по-друге, з XII ст. з’являється розуміння суб’єкту як «дієвця», що здійснює політичні дії й несе за них відповідальність.

Очевидно, що «дієвець» випадає з гармонії «Земного Граду», ба, навіть, кидає їй виклик. Постає питання: що спонукає «дієвця» виступити проти освяченого суспільного ладу? Відповідь на це дає звернення до соціально-етичних орієнтирів середньовічного суспільства, де опозиція праведне/грішне є важливішою за всі соціальні поділи. У цьому контексті ключовим виступає гріх як негативний етичний імператив. Причому гріх та усвідомлення гріховності виступають не лише простою антиномією чесноти, а регулівною ідеєю, яка зумовлює діяльність, спрямовану на подолання гріховності та здобуття чесноти.

У підрозділі 2.2. «Йоан Солсберійський та філософська традиція Шартрської школи» розглядається становлення та розвиток Шартрської школи, роль та місце аристотелізму у цьому процесі та вплив ідей її представників на філософську думку Йоана Солсберійського.

Шартрська школа як навчальний кафедральний заклад, інтелектуальна течія та «школа» у сенсі форми організації колективної інтелектуальної діяльності відіграла роль інтелектуальної спільноти, що виступила рушієм інтелектуальних перетворень ХІІ ст.

Навчальна програма школи базувалася на системі «вільних мистецтв», яка, у свою чергу, була запозичена з пізньоантичних римських шкіл граматики та риторики. У процесі навчання використовувалися енциклопедичні компендіуми Марціана Капелли «Про шлюб Філології і Меркурія» (De nuptiis Philologiae et Mercurii), Ісідора Севільського «Початки» (Origines), Кассіодора «Настанови до вивчення божественних і світських наук» (Institutiones divinarum et saecularium litterarum), Августина Аврелія «Про християнську доктрину» (De Doctrina christiana). Школа також придбала переклади платонівського «Тімея», логічних трактатів Аристотеля, грецьких і арабських трактатів із математики, природознавства.

Обґрунтовано правомірність вживання поняття «школа» щодо ученого співтовариства, згуртованого довкола кафедрального собору у французькому Шартрі. Говорячи про Шартрську школу, ми вживаємо це поняття у трьох сенсах. По-перше, це поняття позначає інтелектуальну течію, що постала у ХІІ столітті навколо кафедральної школи у Шартрі, по-друге, – власне школу як навчальний заклад і, по-третє, «школу» як форму організації колективної інтелектуальної діяльності. Якщо перші два значення не викликають заперечень, то третє виглядає дещо сумнівним. Адже враховуючи еклектизм концепцій представників школи, та різноплановість їх інтересів, складно говорити про колективну інтелектуальну діяльність в рамках спільного проблемного поля та підходів, що є невід’ємною рисою поняття «наукова школа». Водночас Шартрська школа виконувала ряд важливих функцій «наукової школи», зокрема вона продукувала не лише ідеї, але й формувала мислителів. Тому ми можемо назвати її, хоча і з певними застереженнями, науковою школою у сучасному розумінні.

Про свій зв’язок із Шартрською школою Йоан пише, зокрема, у «Металогіці», описуючи навчання у паризьких та шартрських «магістрів» у період з 1136 до 1148 року – П’єра Абеляра, Альберіка Реймського, Гильома Коншського, Бернара Шартрського, Тьєррі Шартрського та Жильбера Порретанського.

Таким чином, філософські ідеї Йоана не були продуктом «саморозвитку», а стали результатом осмислення інтелектуальних та соціокультурних перетворень ХІІ століття, які нуртували в інтелектуальному середовищі як безпосередньо навчального закладу, так і в контексті різноманітних контактів Йоана з інтелектуальними, політичними та релігійними діячами тієї епохи.

Зацікавленість Йоана суспільно-політичною проблематикою, зокрема вченням про людину у політичному контексті, багатою мірою була зумовлена його публічною позицією державного і церковного діяча і полеміста. Пріоритет суспільно-політичної проблематики у філософській думці Йоана може розглядатися як певна «спеціалізація» у рамах Шартрської школи.

У підрозділі 2.3. «Античні джерела політичної філософії Йоана Солсберійського» розглянуто вплив античної філософії на політичну філософію Йоана Солсберійського.

Найбільш значущі інтенції отримані середньовічним філософом від доктрин Аристотеля і Цицерона. Зокрема, у «Полікратику» Аристотель згадується 72 рази, а Цицерон майже вдвічі більше – 132 рази. Це пояснюється тим, що саме Цицерон приділяв особливу увагу проблемі, яка хвилювала самого Йоана, а саме – яким має бути державний діяч.

На відміну від більшості представників Шартрської школи, Йоана можна вважати одним із найбільш віддалених від неоплатонізму та наближених до аристотелізму мислителів. Цей факт дав підстави Ф.Коплстону стверджувати, що Солсберійського не можна вважати її представником. Тим не менш, ідейна спрямованість творів Йоана, їх стиль та пафос, безперечно, відповідає характерним рисам творчості представників Шартрської школи. Утім, його не можна беззаперечно віднести й до перипатетиків. Він залишається еклектичним філософом, а Аристотель для нього – лише один із-поміж античних попередників, який виступив для нього джерелом інспірації. Про величезну шану до Аристотеля свідчить жартівливий зворот, ужитий шартрцем. Він називає Платона «принцем філософів (якщо дозволить Аристотель)».

Йоан Солсберійський був прихильником аристотелівської органічної теорії держави. Концепцію «суспільної тварини» Аристотеля Йоан доповнив тезою про те, що кожна людина природно прагне до влади, тобто кожен радше прагне панувати, ніж бути підлеглим. За таких умов прагнення до влади завжди пов’язане з небезпекою зловживання нею.

Рецепція політичної філософії Аристотеля англійцем оцінюється не як «сліпе» слідування авторитетові Стагірита, а, радше, творча інтерпретація його ідей.

Водночас погляди Йоана Солсберійського зазнали значного впливу представників еліністичної римської традиції, зокрема Сенеки, Овідія, Вергилія, Цицерона. Він дотримувався запозиченого у Цицерона поділу політичних дієвців на два типи: «правителів» і «народ», або «спільноту громадян». Правителі – це видатні мужі, яких приваблює діяльність на благо держави. Протилежністю правителів виступають тирани, а народу – натовп.

Позиції античних авторів у контексті апології християнського віровчення слугують для нього наріжним каменем для розвитку власних філософських спекуляцій, стимулюючи пошуки досконалої гармонії між істинами Одкровення та розумом.

          У підрозділі 2.4. «Значення вчення Йоана Солсберійського у ґенезі філософії політики» досліджується вплив ідей Йоана Солсберійського на подальший розвиток філософії політики.

Доведено, що ключові елементи вчення Йоана виростають із середньовічної світоглядної парадигми і тісно пов’язані із його апологетикою ролі Церкви у протистоянні із королівською владою. Разом із тим, слід відрізняти оцінку змісту філософсько-політичного вчення Йоана Солсберійського та його оцінку сучасниками і наступними поколіннями мислителів.

Показано, що Йоана можна вважати новатором лише у тому сенсі, в якому він переосмислює суспільно-політичні тенденції свого часу. У XII столітті культурні, економічні та соціальні трансформації відкрили перед індивідуумом перспективи соціального вибору. Саме цей діяч уперше зробив спробу теоретичного обґрунтування етично вмотивованого суспільного вибору для різних суб'єктів – правителів та підданих.

Звернення коментаторів та політичних авторів періоду Реформації та Контрреформації, головним чином, до Йоанового концепту «монархомахія» зумовлене актуальністю цих ідей для їхнього власного історичного періоду, адже у XVI–XVI ст. в Європі загострилося протистояння між світською владою та Церквою.

Папа Бенедикт XVI, оцінюючи значення спадщини Йоана, наголошує, що ідея «природного права», яку поділяв соратник Томи Бекета, становить важливу передумову демократичного розуміння природи суспільства, адже цей концепт закладає ідею рівності між усіма суб’єктами, яким це природне право прислугує однаковою мірою. Бенедикт XVI пише, що тема зв’язку між природним правом і позитивним правовим устроєм є вельми актуальною сьогодні, оскільки ми є свідками того, як створюються розбіжності між свободою і розумом, який покликаний відкривати етичні цінності і на який повинна спиратися свобода. Тому, на думку Понтифіка, Йоанова критика «тиранії правителів» актуальна сьогодні щодо «тиранії релятивізму», який не визнає нічого сталого і визначеного поза власним «его» та його бажаннями.

У третьому розділі «Основні концепти політичної антропології Йоана Солсберійського» аналізуються ключові положення вчення про людину у політичному контексті у філософській думці Йоана Солсберійського.

У підрозділі 3.1. «Онтологічне і гносеологічне підґрунтя вчення про людину у Йоана Солсберійського» проаналізовано зв'язок між, з одного боку, метафізикою та гносеологію у вченні мислителя, а з іншого – антропологією й етикою.

Досліджуваний період історії філософії відзначався пануванням метафізики як «божественної науки» (scientia divina). Погляди філософів на буття та форми його існування знаходили тією чи іншою мірою відображення в інших сферах їхньої інтелектуальної діяльності.

У даному місці ми розуміємо метафізику в широкому сенсі, тобто не лише як вчення про «буття саме по собі», але «буття» як предмет пізнання. Середньовічна гносеологія поєднує референціальну теорію істини, що походить від Аристотеля, з неоплатонічним ілюмінаціонізмом. Тобто, у цьому контексті «метафізика» включає у себе не лише онтологічну, але й гносеологічну проблематику і виражається через неї.

Реконструкція гносеології та онтології Йоана здійснена на основі історико-філософської реконструкції метафізичних сенсів логічного трактату «Металогіка». Доведено, що ключовий елемент метафізики Йоана Солсберійського становить сингулярне. В антропологічній та етичній площині це знаходить вираз у вченні про чесноти, свободу та їхню соціальну зумовленість. Якщо «неможливе існування людини, яка не була би тією чи іншою», то «сутність» людини є релятивною, контекстуальною і значною мірою залежить від її дій. Людина має природні та конвенціональні якості, які реалізуються у певному контексті (час, місце і спосіб). Тому те, «чим людина є», за остаточним підсумком складається не лише з природних та конвенційних якостей, а й залежить від обставин їхньої реалізації. Таким чином, людина виступає суб’єктом-дієвцем, який формує себе.

У підрозділі 3.2. «Індивідуальні та суспільні чесноти» аналізується теорія політичних прав та суспільна етика Йоана Солсберійського.

Особливе місце у політичній філософії Йоана Солсберійського відведено теорії політичних прав і суспільній етиці, або вченню про чесноти підданих і володарів. Новизна підходу Йоана у вирішенні цих проблем полягає у синтезі класичної думки і християнського вчення на основі припущення, що не існує суперечності між «сутністю» християнської та «істиною» язичницької філософії. Тому завдання середньовічного мислителя полягало у тому, щоб продемонструвати цю несуперечливість через демонстрацію узгодженості між двома доктринами на більш глибокому рівні.

Доведено, що у філософії Йоана Солсберійського присутній діалектичний зв’язок між свободою як ключовою тезою антропології Йоана та чеснотою. Мислитель тлумачить свободу не лише як свободу вибору між добром та злом, але як можливість оцінювати, що є добром та злом. Крім того, удосконалення чеснот, на його думку, є метою людського життя.

Зазначено, що розуміння свободи у мислителя розходиться з поглядами представників елліністичної філософії, для якої характерний фаталізм і детермінізм, натомість наближається до ідей філософів класичного періоду, зокрема Сократа та Аристотеля.

Водночас, Йоан розрізняє «свободу», яка полягає у прислуханні до розуму та слідуванні чеснотам, та «фіктивну свободу», що ґрунтується на незнанні блага й виражається у потуранні пристрастям. Ця фіктивна свобода насправді обертається небезпечною гріховною неволею й, більше того, зазіханням на божественну справедливість.

Філософ поєднує класичне античне розуміння взаємозв’язку між свободою і доброчесністю і положення християнського віровчення. Гріхи та вади є джерелом рабства і вони ставлять людину у залежність від людей і речей. Він відзначає, що потрапити у рабство до вади та гріху гірше, ніж стати рабом людини.

Свобода у Йоана має не лише індивідуальні, але й суспільно-політичні виміри. Свобода, поєднана із чеснотами, становить головний мотив та основну мету діяльності справедливого та доброчесного володаря. Водночас, Йоан неодноразово підкреслює, що благочестивий володар повинен дотримуватися законів й прагнути привести своїх підданих до «спільного блага». Коли серцем правителя заволодіває гріх, тоді він стає тираном. Правитель, що не дотримується закону й нехтує правами своїх підданих, зазіхає на свободу Церкви, стає ворогом Господа й, отже, приречений на покарання або безпосередньо від Бога, або від людей.

Показано, що джерелом етичних концепції Йоана були погляди Сократа, Аристотеля і Цицерона, засвоєні ним крізь призму християнської патристики. Тут ми маємо справу не з простою рецепцією античних ідей, а з творчим синтезом, реартикуляцією античної антропології у контексті християнського віровчення.

          У підрозділі 3.3. «Влада і політичні суб’єкти» реконструйовано концепцію суб’єкта-дієвця у політичній антропології Йоана Солсберійського.

На думку Йоана, людина прагне влади через власну натуру. Оскільки влада має загарбницьку природу, то кожна людина схильна панувати над усім, куди простягається її влада, і навіть зловживати нею. При цьому спокуса зловживання владою може бути подолана лише завдяки «приписам права та божественним настановам», а не на основі індивідуальної доброчесності.

Влада – це не природний атрибут правителя, адже кожний народжується із прагненням й правом на свободу та владу, а функція, яку людина здобуває чи отримує у спадок. Тому легітимність влади не в останню чергу залежить від того, чи вона використовується на благо, чи на лихо підданим. Іншими словами, Йоан розглядає феномен влади у двох аспектах. З одного боку, вона є натуральною схильністю людини, а з іншого – через її загарбницьку природу, вона неодмінно тяжіє до тиранії, і сам правитель, наскільки б доброчесним він не був, не може подолати цю спокусу. На пересторозі цьому стоять людські та божественні закони.           Закон, за Йоаном Солсберійським, є мірилом справедливості й головною засадою суспільного ладу. Онтологічний статус закону полягає у тому, що він відображає «божественну волю». Очевидно, що йдеться лише про «справедливі» та «добрі» закони, а міру відповідності їх «божественній волі» визначатиме її «повноважний представник» – Церква. Погляди на відносини між державою та церквою характеризуються як «ієрократія» (Г.Лібешутц), тобто, виходячи з доктрини верховенства Церкви над світською владою, за цього допускається лише обмежене втручання Церкви заради блага держави. Таким чином, розуміння влади Церкви співвідносне з визнанням її посередницької місії та нагляду за моральною стороною влади.

Говорячи про найбільш популярний концепт Йоана, «монархомахія», слід зазначити, що він не виправдовує активний опір несправедливим володарям, а тільки попереджає тирана, що його чекає невідворотна Божа кара.

Для Йоана, котрий вирізняє два типи політичних суб’єктів – правителів і підданих, що залежать одне від одного як члени одного тіла – держави, така співзалежність є основою суспільного ладу. Суб’єктивними правами наділяються не лише індивідууми, що мають високий суспільний статус – правителі, князі, церковні ієрархи, але й прості піддані.

Таким чином, Йоан змальовує холістичну перспективу соціально-політичного устрою: правитель та піддані є членами одного тіла, залежать одне від одного та впливають одне на одне. Взаємозалежні, влада та свобода людини є основними цінностями у політичному полі.