ІМПЛЕМЕНТАЦІЯ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ПРАВ ЛЮДИНИ В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ ДЕРЖАВИ ІЗРАЇЛЬ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету і основні задачі дослідження, визначається об’єкт, предмет і методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних резуль­татів, наводиться інформація про апробацію і публікацію основних положень дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ 1 «Питання імплементації прав людини в міжнародному праві» складається з трьох підрозділів і присвячений вивченню генезису прав людини в міжнародному праві, доктринальних підходів до питання взаємодії міжнародного права з національними правовими системами та дослідженню механізмів імплементації міжнародних стандартів прав людини в національне право держав.

У підрозділі 1.1 «Генезис прав людини в міжнародному праві» проана­лізовано основні віхи виникнення та розвитку прав людини, їх нормативно-правове закріплення в джерелах міжнародного права, а також формування сучасного каталогу міжнародних стандартів прав людини.

Автор обґрунтовує, що права людини – це явище історичне. Ідея прав людини, що зародилася в якості філософьско-правових концепцій ще за античних часів, набула нового значення після низки буржуазних революцій та отримала остаточне визнання на рівні міжнародного права після створення нового міжнародного правопорядку під егідою ООН. Особливе місце серед фундаментальних джерел міжнародного права в сфері прав людини належить Статуту ООН 1945 р., Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакту про громадянські і політичні права 1966 р. та Міжнародному пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., котрі заклали підвалини для стрімкого розвитку універсальних та регіональних документів в цій галузі.

Зроблено висновок про наявність станом на початок ХХІ ст. широкого консенсусу серед суб’єктів міжнародного права та вчених-міжнародників щодо єдності та взаємозв’язку усіх прав людини: громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних як цілісної системи міжнародних стандартів прав людини, що підлягають обов’язковій міжнародній та національній імплементації.

У підрозділі 1.2 «Доктринальні підходи до питання взаємодії міжнародного права з національними правовими системами» досліджено широкий спектр дуалістичних та моністичних теорій взаємодії міжнародного права з національним правом.

Критично аналізуючи класичні моністичні та дуалістичні доктринальні підходи до взаємодії міжнародного права з національними правовими системами, відзначаючи значний науковий доробок їх авторів, в дисертації, водночас, звертається увага й на суттєві недоліки вищезазначених теорій, котрі вже не відповідають повною мірою реаліям сучасного міжнародного права.

Зроблено висновок, що сучасна доктрина взаємодії міжнародного права з національним правом більше спирається на схожі між собою теорії «гармонізації» двох систем (Д. П. О’Коннелл), «загальної сфери дії міжнародного і внутрішнього права» (Дж. Фіцморіс), «координації» міжнародного і внутрішнього права на основі верховенства першого (Ш. Руссо), «взаємодії однієї системи з іншою і з системою міжнародних відносин у цілому» (І. І. Лукашук), «взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного (націо­нального) права» (Г. В. Ігнатенко), «примату міжнародного права» (В. І. Євінтов) тощо, котрі відкидають моністичну і дуалістичну позиції в їх первинному (чистому) вигляді як такі, що не можуть бути в повній мірі релевантними в сучасному глобалізованому світі. Отже, єдність процесу здійснення міжнародної і внутрішньої законності має зумовлювати визна­чення державами правової ідеології примату міжнародного права, що особливо стосується сфери міжнародних стандартів права людини з одночасною повагою до принципу державного суверенітету інших країн та ролі національно-правових механізмів їх імплементації.

У підрозділі 1.3 «Механізми імплементації міжнародних стандартів прав людини в національне право держав» проаналізовано міжнародні та національні механізми імплементації основних норм міжнародного права в галузі прав людини у національне право сучасних держав.

Суверенна рівність держав, їхня незалежність у здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики обумовили обставини, згідно з якими вони, будучи творцями міжнародно-правових норм, виступають у той же час основними суб’єктами їхньої імплементації. Переважна більшість міжнародно-правових норм, що містяться в міжнародно-правових договорах, реалізується через національний механізм імплементації. У міжнародно-правовій літературі термін «імплементація» вживається у канві співвідношення міжнародного і національного права держав. Однак у правових доктринах країн СНД даний термін має ширше тлумачення, коли під механізмом імплементації розуміється система правових і організаційних засобів як тих, що створені спільними зусиллями держав, так і тих, що використовуються індивідуально з метою всебічної, своєчасної та повної реалізації прийнятих відповідно до міжнародного права зобов’язань.

Окрема увага приділена порівняльному аналізу численних теорій імплементації, трансформації, відсилання тощо. Окрім теоретичного виміру, автор зосередив увагу на практичних конституційно-правових механізмах імплемен­тації міжнародних стандартів прав людини в національне право сучасних держав. В цьому плані запропоновано поділити держави за їх конституційно-правовими механізмами імплементації міжнародних стандартів прав людини в національне право на 3 групи: 1) держави, котрі визнають норми звичаєвого права та всі міжнародні договори, що належать до категорії самовиконуваних в якості складової своєї національної правової системи; 2) держави, що визнають в якості невід’ємної складової національної правової системи лише загально­визнані принципи і норми міжнародного права; 3) держави, що визнають будь-які норми міжнародного права частиною національної правової системи, за умови, що такі норми належним чином ратифіковані державою.

Зроблено висновок про відсутність детермінованого зв’язку між регіональною належністю певної держави та характером імплементації норм міжнародного права в її національному правопорядку, а також про те, що вибір певної моделі імплементації норм міжнародного права в національне право, взагалі, та міжнародних стандартів прав людини, зокрема, переважно залежить від рівня розвитку держави, її правової традиції та офіційної доктрини держави в сфері взаємодії її національного права з міжнародним правом та від політичної волі керівництва країни в цій сфері.

Розділ 2 «Характер імплементації зобов’язань Держави Ізраїль в сфері забезпечення прав людини» містить три підрозділи, в яких визначаються особливості імплементації норм міжнародного права в національне право Держави Ізраїль, досліджуються характер та ступень імплементації загальновизнаних громадянських, політичних, соціальних, економічних та культурних прав людини в цій державі.

У підрозділі 2.1 «Особливості імплементації норм міжнародного права в національному праві Держави Ізраїль» викладено аналіз правової системи Держави Ізраїль, котра належить до змішаної сім’ї права, в рамках якої органічно переплітаються та уживаються елементи англосаксонського та континентального права, рудименти оттоманського права, сучасне законо­давство, прийняте ізраїльським парламентом – Кнесетом, та релігійне (канонічне) право іудаїзму, а також християнських, мусульманських та друзьких конфесій.

В зв’язку з особливостями, притаманними правовій системі Держави Ізраїль, трансформація норм міжнародного права у норми ізраїльського національного законодавства відбувається різними, проте рівноцінними за юридичною силою способами і має наступні форми: 1) прийняття національного закону, що фактично відтворює аналогічні положення норм міжнародного права, трансформуючи їх у ізраїльське законодавство; 2) пряме відсилання в тексті національного закону до тексту того чи іншого міжнародного договору; 3) національно-правова трансформація міжнародних договорів за допомогою підзаконних актів, що підлягають опублі­куванню у спеціальному офіційному друкованому органі держави.

Зроблено висновок про те, що судова гілки влади Ізраїлю на чолі з Верховним Судом не тільки виступає в ролі ефективного гаранта прав і свобод людини, але, водночас, є важливим елементом національного інституційного механізму імплементації положень міжнародних стандартів прав людини в національну правову систему Держави Ізраїль. Практика судового захисту прав людини в Державі Ізраїль за допомогою системи незалежних судів загальної та спеціальної юрисдикції, повноваження яких визначені відповідними процесуальними законами, в цілому відповідає усталеній міжнародній практиці у згаданій сфері.

У підрозділі 2.2 «Реалізація економічних, соціальних і культурних прав людини в Державі Ізраїль» зазначається, що Ізраїль ратифікував усі основоположні міжнародно-правові документи у цій сфері, зробивши також національну імплементацію їхніх положень на досить високому демокра­тичному рівні. Проаналізовано Основні Закони Держави Ізраїль, чинне галузеве законодавство, підзаконні акти та наявну судову практику в сфері реалізації економічних, соціальних та культурних прав людини в Ізраїлі. Зроблено порівняння ступеню реалізації міжнародних стандартів прав людини в цій сфері в Ізраїлі та інших країнах Близького Сходу, в результаті чого було виявлено, що Ізраїль залишається єдиною державою на Близькому Сході, котра ратифікувала та імплементувала на національному рівні усі положення основних міжнародно-правових документів у зазначеній галузі.

Зроблено висновок про високий рівень реалізації економічних, соціальних і культурних прав людини в Ізраїлі, що робіть цю країну безумовним регіональним лідером за усіма показниками.

У підрозділі 2.3 «Реалізація громадянських і політичних прав людини в Державі Ізраїль» зроблено комплексний аналіз характеру та ступеню реалізації в Ізраїлі міжнародних стандартів прав людини в сфері забезпечення громадянських і політичних прав. Зазначене дослідження ґрунтується на послідовному і системному аналізі національно-правового регулювання широкого каталогу громадянських і політичних прав в Ізраїлі, що спирається не тільки на положення ратифікованих Ізраїлем основних міжнародних конвенцій у сфері прав людини і трансформацію їх положень на рівні національного законодавства, але й на аналізі прогресивної адміністративної практики органів державної влади та місцевого самоврядування Ізраїлю, а також відповідної судовій практиці захисту таких прав на рівні Верховного Суду Ізраїлю, судів загальної і спеціальної юрисдикцій.

Зроблено висновок про демократичний характер правової системи Держави Ізраїль і досить високий рівень реалізації громадянських, політичних та інших прав людини на її території, що також співпадає з висновками авторитетної міжнародної організації «Freedom House», котра віднесла Державу Ізраїль до категорії «цілком вільних держав». На відміну від сусідів по регіону Держава Ізраїль ратифікувала усі основоположні міжнародно-правові документи універсального характеру у сфері прав людини та послідовно імплементує їх положення на національному рівні. Останнє стає можливим завдяки широким повноваженням та справжньої незалежності судової гілки влади на чолі з Верховним Судом Ізраїлю, котра не тільки виступає в ролі ефективного гаранта прав і свобод людини, але й є важливим елементом національного інституційного механізму забезпечення реалізації принципу верховенства права. Практика судового захисту прав людини в Державі Ізраїль за допомогою системи незалежних судів загальної та спеціальної юрисдикції, повноваження яких визначені відповідними процесуальними законами, в цілому відповідає наявній міжнародній практиці у згаданій сфері і подібна до відповідних стандартів та практик провідних демократичних країн світу.

Розділ 3 «Особливості імплементації міжнародних зобов’язань Держави Ізраїль в сучасних геополітичних умовах» складається з двох підрозділів, в яких висвітлено доктринальні, нормативно-правові та організаційно-правові засади і особливості застосування міжнародних стандартів прав людини на території Іудеї, Самарії (Західний берег річки Йордан) та в Секторі Газі, проблеми у забезпечені прав людини під час збройних конфліктів на Близькому Сході, а також аналізується ізраїльська правова доктрина в сфері застосування міжнародних стандартів прав людини під час збройних конфліктів.

У підрозділі 3.1 «Проблеми застосування міжнародних стандартів прав людини на території Іудеї, Самарії та Сектору Газа» зазначено, що історія взаємодії правових інститутів Держави Ізраїль з міжнародним правом у сфері національної імплементації норм міжнародного права може бути умовно поділена на два періоди: 1) 1948–1967 рр. та 2) 1967–2013 рр. Характерною рисою першого періоду є те, що від його початку – моменту проголошення державної Незалежності у травні 1948 р. і до Шестиденної війни 1967 року питання співвідношення та взаємодії ізраїльського права з міжнародним правом виникало відносно не часто. Натомість другий період, котрий розпочався одразу після завершення Шестиденної війни 1967 року в результаті чого під ізраїльським контролем опинилися значні території Іудеї та Самарії (включно зі східними районами Єрусалиму), котрі в сучасній міжнародній літературі також іменуються «Західним берегом річки Йордан» або просто «Західним Берегом», а також Сектору Газа, котрі до того були окуповані у 1948-му та 1949-му роках Йорданією та Єгиптом відповідно.

Зроблено висновок, що дії Ізраїлю на контрольованих ним спірних територіях Західного берегу річки Йордан (в Іудеї та Самарії) та у Секторі Газа в сфері забезпечення прав і свобод людини в умовах перманентного збройного конфлікту і боротьби з тероризмом знаходяться в межах імперативних норм чинного міжнародного гуманітарного права, а в деяких випадках значно перевищують встановлені міжнародні стандарти та практику дій інших держав у подібних ситуаціях.

З аналізу ізраїльського законодавства, чинної доктрини та судової практики випливає, що Держава Ізраїль поширює застосування норм міжнародного гуманітарного права на всі дії ізраїльської армії та посадових осіб щодо спірних територій, навіть в умовах, коли міжнародне законодавство та практика дій інших держав у подібних ситуаціях не зобов’язує Ізраїль застосовувати зазначені вище положення міжнародного гуманітарного права відносно конкретних обставин палестино-ізраїльського конфлікту.

У підрозділі 3.2 «Особливості ізраїльської правової доктрини в сфері застосування міжнародних стандартів прав людини під час збройних конфліктів» проаналізовано доктринальні підходи ізраїльських вчених до подій тривалого арабо-ізраїльського протистояння, резолюцій ООН та пов’язаних з цим проблем забезпечення міжнародних стандартів прав людини на спірних територіях та під час збройних конфліктів. В цьому плані ізраїльський доктринальний підхід до гуманітарних положень IV Женев­ської конвенції про захист жертв війни 1949 р. зводиться до одночасного віднесення її норм як до системи міжнародного договірного права, так і до джерел міжнародного звичаєвого права. Іншими словами, ізраїльська доктрина і правозастосовна практика відносять норми цієї Конвенції до категорії норм міжнародного договірного права, які здатні до самовико­нання, та водночас розглядають їх в якості міжнародно-правових звичаїв. Зазначений підхід отримав підтримку з боку Верховного Суду Ізраїлю на почату 80-х років ХХ ст. та згідно з прецедентними рішеннями Верховного Суду Ізраїлю гуманітарні положення IV Женевської конвенції повинні вважатися автоматично інкорпорованими в ізраїльську правову систему, а в разі виникнення колізії між відповідними нормами міжнародного звичаєвого права та законодавством, що приймається Кнесетом, пріоритет належить саме нормам міжнародного права. Таким чином, Верховний Суд зобов’язав парламент в своїй законотворчій діяльності намагатися керу­ватися гармонією з нормами міжнародних договорів, до яких приєднався Ізраїль, а також до чинних норм міжнародного звичаєвого права, навіть, якщо такі норми ще формально не трансформовані Кнесетом в національне законодавство.

Автором зроблено висновок, що підписані в рамках палестино-ізраїльського мирного процесу 90-х років ХХ ст. двосторонні угоди між Державою Ізраїль та Організацією Визволення Палестини (ОВП) щодо різних аспектів примирення і вирішення тривалого конфлікту містять положення про обопільну відповідальність зазначених суб’єктів щодо імплементації на спірних територіях міжнародних стандартів прав людини. Однак, згідно з положеннями цих договорів та інших норм сучасного міжнародного права, з часу створення на більшій частині контрольованих територій Палестинської Автономії, саме на неї покладається основний тягар відповідальності включно з максимальною юридичною відповідальністю за стан дотримання на її території принципів і норм чинного міжнародного права взагалі та міжнародних стандартів прав людини, зокрема, в той час, як до Держави Ізраїль може бути застосована тільки додаткова (субсидіарна) відповідальність. В цьому плані імплементація міжнародних стандартів прав людини в Державі Ізраїлі розглядається автором, як важливий чинник нормалізації ситуації на Близькому Сході та в якості взірця для наслідування іншими країнами цього регіону.