Розділ 1.ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дисертаційного дослідження, рівень наукового розроблення проблеми, з’ясовано зв’язок з науковими програмами, планами, темами, окреслені мета й задачі дослідження, його об’єкт і предмет, визначені його методи, аргументується наукова новизна одержаних результатів, надається інформація про їх апробацію, наводиться список публікацій автора за темою дисертації, визначається її структура та обсяг.
Розділ 1 «Теоретико-правові засади права на судовий захист за трудовим законодавством України» складається із 4-х підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Поняття і зміст права на судовий захист у сучасних умовах» визначено, що в державно-правовому механізмі забезпечення прав і свобод людини та громадянина саме право на судовий захист відіграє одну з основних ролей. У сучасних дослідженнях дане право розглядається як об’єктивне явище, що існує в будь-якому демократичному суспільстві незалежно від волі конкретних осіб та гарантує захист порушених, оспорюваних або невизнаних прав, свобод чи інтересів кожній особі, забезпечується державою, її компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими органами або відповідними міжнародними організаціями після використання всіх національних засобів правового захисту.
Обґрунтовано думку про те, що серед елементів права на судовий захист особливо важливими є право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення та розгляд справи в найкоротший строк, передбачений законом. Право на оскарження дійсно є істотною ознакою права на захист, бо воно підкреслює, що в особи є можливість оскаржити не тільки дії державних органів та інших осіб, з якими вона вступає в правовідносини, а й самого суду, що вбачається дуже важливим.
Запропоновано внести зміни в ЦПК України щодо заміни терміну «найкоротший строк» на «розумний строк». Останній хоч і є по суті оціночним, але, виходячи з того, що більш короткий термін розгляду справи не завжди є гарантією повноти та всебічності розгляду, саме «розумність» видається більш відповідним основним завданням судового розгляду.
Досліджено поняття «право на судовий захист», під яким в суб’єктивному значенні розуміють право кожного на відкритий розгляд і вирішення упродовж розумного строку компетентним, незалежним і неупередженим судом конкретної судової справи правовими засобами, наданими суду з метою захисту гарантованих Конституцією, законами України, а також нормами міжнародного законодавства прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства та держави, а також законодавчо закріплена й гарантована можливість оскарження судового рішення з мотивів його незаконності та/або необґрунтованості.
Зроблено висновок про те, що в системі захисту трудових прав людини існують такі його форми: (1) самозахист працівника в разі порушення його трудових прав; (2) позасудове вирішення трудових конфліктів, спорів; (3) судовий захист права на працю. Серед указаних форм саме останній має особливе значення, оскільки він набагато ефективніший, що зумовлено наступними факторами: (а) правосуддя як специфічна функція держави знаходиться у виключній компетенції судів; (б) у системі державних органів суди займають відокремлене положення, при прийнятті рішень вони самостійні та незалежні від інших гілок державної влади; (в) суди спеціально утворені для здійснення правосуддя, а для інших юрисдикційних органів правовий захист є одним із напрямків діяльності.
У підрозділі 1.2 «Право на судовий захист як елемент правового статусу суб’єкта трудових правовідносин» удосконалено поняття «статус», «правовий статус», визначено елементи трудоправового статусу, розглянуто складові частини трудових правовідносин.
На підставі аналізу поглядів науковців щодо визначення правового статусу зроблено висновок про те, що структура трудоправового статусу включає такі елементи: (а) правові норми, що встановлюють даний статус; (б) правосуб’єктність; (в) трудові права та обов’язки; (г) юридичні гарантії трудових прав і обов’язків; (ґ) відповідальність за неналежне виконання або порушення трудових обов’язків.
Зазначено, що одним із найбільш значущих прав, що становить правовий статус суб’єкта трудового права, є право на захист трудових прав. Проте ефективного захисту трудових прав працівників можливо досягти лише за умови виваженого взаємозв’язку між кожною формою такого захисту.
Визначено поняття «право на судовий захист трудових прав» як можливість звернення до суду суб’єкта трудових правовідносин, реалізація якої в установленому законом порядку є підставою для справедливого й неупередженого розгляду порушеного питання судом у розумні строки з винесенням рішення, невиконання якого в добровільному порядку тягне можливість звернення за примусовим виконанням у рамках виконавчого провадження.
Обґрунтовано, що, з точки зору процесуальної форми, право на судовий захист включає в себе принаймні чотири основні можливості, зокрема можливість (1) уповноваженої особи звернутися з вимогою про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу до компетентного державного чи громадського органу в позовній або іншій передбаченій законом формі, (2) користуватися всіма передбаченими законом правами та гарантіями в процесі розгляду цієї вимоги, встановленими щодо даної форми захисту права, (3) оскарження, опротестування в установленому законом порядку рішення органу по даній справі, (4) звернутися за здійсненням примусового виконання рішення.
Аргументовано думку про те, що для досягнення бажаного результату від трудових відносин, доцільно розробити оптимальні механізми реалізації та захисту трудових прав. При цьому відзначено, що судова форма захисту є більш дієвою порівняно з іншими, так як її здійснюють суди загальної юрисдикції. Запропоновано доповнити ЦПК України новою главою «Особливості провадження у справах щодо розгляду трудових спорів», а також звернути більшу увагу на підготовку майбутніх суддів у галузі трудового права.
У підрозділі 1.3 «Структура права на судовий захист за трудовим законодавством України» розглянуто основні наукові позиції про співвідношення охоронних та регулятивних правовідносин, визначені елементи права на захист у матеріально-правовому аспекті, запропоновано структуру права на судовий захист трудових прав.
Проаналізувавши цивільне й трудове законодавство, встановлено, що в матеріально-правовому аспекті право на захист включає в себе можливість особи, права якої порушені, використати не заборонені законом засоби примусу на порушника, у тому числі й за допомогою самозахисту, а також звернутися до компетентного органу (державного чи іншого) з вимогою про захист порушеного права. При цьому матеріально-правовий зміст права на судовий захист зводиться лише до другої правомочності, де компетентним органом буде виступати суд.
Запропоновано структуру права на судовий захист трудових прав, що складається з таких правомочностей як право (1) на незалежний та неупереджений суд; (2) уповноваженої особи звернутися з вимогою про захист порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу до суду у позовній чи іншій передбаченій законом формі, тобто право на доступність судового звернення; (3) користуватися всіма передбаченими законом правами та гарантіями в процесі розгляду цієї вимоги, встановленими стосовно даної форми захисту права, тобто право на участь у судовому розгляді справи; (4) на задоволення позову в суді; (5) на оскарження в установленому законом порядку рішення суду; (6) на виконання судового рішення.
У підрозділі 1.4 «Міжнародне та національне правове регулювання судового захисту у сфері праці» проаналізовано вітчизняне та зарубіжне законодавство з питань реалізації права на судовий захист трудових прав.
Аргументовано думку про те, що національне трудове законодавство комплексно закріплює право на судовий захист різних прав працівника, зокрема: (1) він може безперешкодно звернутися до судових органів, якщо вважає свої права порушеними, невизнаними чи оспорюваними на підставі Конституції України; (2) КЗпП України встановлює право на судовий захист прав працівника у випадку наявності трудового спору з питань поновлення на роботі, відмові у прийнятті на неї, за відсутності комісії по трудових спорах, а також для деяких категорій працівників – з питань звільнення, зміни дати й формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу та накладення дисциплінарних стягнень тощо; (3) галузеве законодавство також регламентує право на судовий захист трудових прав працівників.
Обґрунтовано, що міжнародно-правові акти з питань праці містять комплексний підхід до вирішення питання дискримінації трудящих. Такі норми набули статусу правового принципу, відображення якого можна знайти й у національному законодавстві. Крім того, низкою міжнародно-правових актів закріплена неможливість обмеження права на судовий захист.
Зазначено, що важливого значення для забезпечення судового захисту трудових прав у міжнародному просторі набувають міжнародні договори між окремими державами, які мають обов’язковий характер для держав, що їх уклали, і, як правило, укладаються з метою забезпечення прав і свобод своїх громадян на території іншої держави.
Запропоновано нормативно-правові акти з питань праці класифікувати за територіальним критерієм юридичного впливу на: (1) світові; (2) європейські; (3) регіональні; (4) національні. У сучасних умовах для забезпечення права на судовий захист працівників усе більшого значення набувають європейські міжнародно-правові акти, які в силу імплементації стають частиною національного законодавства.
Розділ 2 «Особливості реалізації права на судовий захист при вирішенні окремих категорій трудових спорів» містить 4 підрозділи.
У підрозділі 2.1 «Реалізація права на судовий захист у спорах щодо незаконного звільнення та поновлення на роботі» розглянуто правову природу трудових спорів, порядок і принципи розгляду трудових спорів; досліджено основні напрями розвитку трудового та цивільного процесуального права у сфері вирішення індивідуальних трудових спорів; проаналізовано загальний порядок розгляду справ про незаконне звільнення та поновлення на роботі працівників; визначено специфіку розгляду судами справ за позовами про незаконне звільнення та поновлення на роботі; розглянуто проблеми, що виникають при виконанні судових рішень по вказаній категорії справ.
Відзначено, що індивідуальні трудові спори – це спори окремих працівників з роботодавцем в особі його повноважних органів. Вони випливають з індивідуальних відносин між працівником і роботодавцем. Акцентовано увагу на тому, що за предметом індивідуальні трудові спори можна поділити на такі види: (1) у разі незаконного звільнення працівника; (2) про поновлення на роботі; (3) про невиконання роботодавцем вимог законодавства з оплати праці; (4) про невиконання роботодавцем вимог законодавства з охорони праці; (5) про матеріальну відповідальність сторін трудового договору тощо.
Запропоновано для збільшення питомої ваги виконаних судових рішень по справах про незаконне звільнення та поновлення на роботі посилити адміністративну відповідальність за невиконання рішення суду з цих категорій справ. Зокрема, доцільно було б збільшити розміри штрафних санкцій за такі правопорушення й застосовувати їх не тільки стосовно керівника підприємства, а й юридичних осіб, які злісно не виконують судові рішення та не забезпечують доступ працівників на їх робочі місця. | 
