СПІЛЬНИЙ УЧИНОК ЯК МЕХАНІЗМ СОЦІАЛІЗАЦІЇ УЧНІВСЬКОЇ МОЛОДІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт, предмет і методи, наукову новизну, практичне значення роботи, наведено дані про апробацію, публікації та структуру дисертації.

У першому розділі – «Спільний учинок як соціально-психологічний механізм соціалізації учнівської молоді: теоретичні засади дослідження» – висвітлено основні соціально-психологічні проблеми соціалізації учнівської молоді в суспільстві, що трансформується; окреслено евристичні можливості суб’єктно-вчинкового підходу в дослідженні процесу соціалізації особистості; розкрито зміст понять «соціалізація», «механізм соціалізації», «вчинок», «спільний учинок»; запропоновано модель суб’єктної готовності до вчинку як критерію оцінки соціалізованості учнівської молоді.

Спеціальне вивчення напрацювань Г. Андрєєвої, А. Журавльова, Н. Казаринової, Г. Ковальова, Б. Ломова, М. Обозова, Л. Уманського, Я. Яноушека щодо методології спільної діяльності та філософсько-онтологічних концепцій М. Бахтіна, М. Бубера, С. Франка про діалог „Я” і „Ти”, а також теоретико-методологічних положень про самодетермінацію психічного та роль інтерсуб’єктного фактору у розвитку особистості (К. Абульханова, М. Боришевський, А. Брушлинський, В. Васютинський, З. Карпенко, В. Татенко та ін.) дозволило дійти висновку про спільний учинок як найвищий, духовно- екзистенційний рівень спільної діяльності двох і більше індивідів, наповненої моральною творчістю, глибоким екзистенційним змістом і розвивальним потенціалом для її учасників, як усвідомлюваний, цілеспрямований і в той же час спонтанний, а також лінійно-нелінійний життєтворчий акт двох і більше людей, що передбачає вільний і бажаний для кожного з учасників взаємообмін наявними у них духовно-екзистенційними ресурсами (цінностями, смислами, досвідом), як процес спільного творення людьми нових вимірів індивідуального та суспільного життя.

Соціалізувальний ефект від запровадження механізму спільного вчинку пояснюється добровільною і зацікавленою співучастю дорослих носіїв соціального досвіду (вчителів, батьків, представників територіальної громади) і дітей (старшокласників) у творенні духовних цінностей. При цьому ранній юнацький вік розглядається як сензитивний для вироблення особистістю власних життєвих диспозицій, оскільки молода людина на даному етапі онтогенезу вперше стає психологічно готовою до усвідомлення сенсу і змісту власних дій, свідомої саморегуляції своєї життєвої активності, її узгодження з життєвою активністю інших людей (М. Боришевський, О. Донченко, І. Дубровіна, І. Кон, М. Папуча).

Основною ознакою спільного вчинку визначено внутрішньо притаманну йому спрямованість на духовні цінності, на розвиток творчого потенціалу, суб’єктної готовності особистості до вчинкового способу життєздійснення. Теоретична модель спільного вчинку як соціально-психологічного механізму соціалізації учнівської молоді побудована на основі уявлень про поетапну логіку вчинку, запропоновану В. Роменцем (рис. 1).

Верифікація теоретичного положення про суб’єктну готовність до вчинку як критерій соціалізованості учнів, гіпотези про соціалізувальні можливості спільного вчинку здійснювалась в емпіричному дослідженні і, зокрема, шляхом організації та проведення формувального експерименту.

У другому розділі – «Емпіричне дослідження психологічних особливостей формування суб’єктної готовності до вчинку учнів раннього юнацького віку» – представлено програму емпіричного дослідження, описано процедуру створення діагностичної методики дослідження суб’єктної готовності учнівської молоді до вчинку та висвітлено результати констатувального етапу емпіричного дослідження.

Дослідження соціалізувальних можливостей спільного вчинку передбачалося здійснити шляхом вирішення наступних завдань: 1) з’ясування особливостей формування суб’єктної готовності учнівської молоді до вчинку; 2) дослідження соціалізувального ефекту від застосування cпільного вчинку як механізму соціалізації учнівської молоді.

З метою виконання поставлених завдань емпіричне дослідження передбачало констатувальний, формувальний та підсумково-узагальнюючий етапи його проведення.