ПРАВО ЯК РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН: ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ЕФЕКТИВНОСТІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційної роботи, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються її мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, методологічні засади, наукова новизна та практичне значення отриманих результатів, наведені дані щодо апробації та публікації результатів проведеного дослідження, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 «Роль і призначення права в житті суспільства: сутнісні характеристики» включає в себе чотири підрозділи, в яких визначаються фактори соціального та правового регулювання, а також аналізуються ефективність та цінність правового регулювання, форм, джерел права на основі плюралізму сучасного праворозуміння.

У підрозділі 1.1 «Соціальна регуляція та правове регулювання: коефіцієнт (вимір) ефективності» дисертант розкриває зміст соціального та правового регулювання, а також коефіцієнт їх ефективності.

Дисертант, зокрема, зазначає, що системна цілісність усіх соціальних норм забезпечує соціальне регулювання, але є принципова відмінність кожного виду таких норм. Усі соціальні регулятори (право, мораль, релігія тощо) нормативні, і всі соціальні норми мають свої специфічні санкції. Специфіка цих санкцій зумовлена об’єктивною природою й особливостями цих, по суті, різних видів соціальних норм.

У становленні соціального регулювання найбільш суттєвим фактором є виникнення нормативного регулювання, яке дає змогу запровадити єдиний, безперервно діючий порядок у суспільних відносинах, підпорядкувати поведінку людей загальним умовам, що зумовлені вимогами економіки, влади, ідеології тощо усього соціального життя. Кожна норма у суспільстві – це певний критерій оцінки форм поведінки, вона впливає на сферу соціальної свідомості, пов’язана з існуючою системою цінностей. При цьому всі соціальні норми мають як спільні, так і відмінні риси.

Особливим різновидом соціальних норм є право. Для формулювання поняття права важливим є його системний аспект. Право – це не проста сукупність правових норм, а сукупність, побудована на засадах системи. Цій системі об’єктивно властиві, з одного боку, єдність та узгодженість, а з другого – поділ (диференціація) на відносно самостійні структурні елементи: норми права, правові інститути, галузі права тощо.

Право – це один з основних соціальних регуляторів, що регламентує найважливіші суспільні відносини, причому значна частина з них морально не кваліфікується, тобто право має власний предмет регулювання. Даний предмет постійно розширюється шляхом появи нових форм і видів відносин, при цьому право повинне не просто регламентувати такі відносини, а й, часто, «прораховувати» наслідки їх реалізації. Це приводить до «певного типу» взаємовідносин права і соціальних регуляторів. Наприклад, не викликає сумніву факт необхідності регламентації (і саме правової) відносин у сфері біотехнологій, проте такі відносини значно ускладнені морально-етичною складовою. З позиції права немає нічого простішого регламентувати деякі відносини (наприклад, сурогатне материнство), «нав’язавши» їх суспільству як правомірну поведінку, нехай і морально уразливу. Проте, тим самим, право підриває власні основи, оскільки право, що нав’язує законослухняним громадянам через моральні установки явно аморальний, але визнаний правомірним вчинок, підриває свій моральний авторитет.

Як наслідок, дисертант робить висновок, що коефіцієнт ефективності правового, а отже, і соціального регулювання в цілому, може досягатися за умови вдосконалення не лише законодавства, що закріплює правові норми, але й інших соціальних регуляторів і, насамперед, моралі відповідно до необхідного суспільного розвитку.

У підрозділі 1.2 «Плюралізм сучасного праворозуміння та дієвість права» дисертант доводить думку щодо необхідності зміщення акцентів з пошуку універсального визначення права на його реальну дієвість та результативність.

Дія права – це змістовно-динамічна сторона права, яка характеризує фактичну реалізацію його властивостей здійснювати регулятивний (спеціально-юридичний), інформаційно-психологічний (мотиваційний), виховний (ідеологічний, виховний) та соціальний вплив на учасників суспільних відносин. З дією права пов’язані сутність та вияв цінності права, досягнута або не реалізована мета правового регулювання в тому чи іншому суспільстві, державі, ступінь гарантованості прав і свобод людини і громадянина, а отже, ефективність або відсутність ефективного регулювання правових відносин.

Проблема існування певних меж дії права обов’язково виникає в усіх правових системах. Розширення і збагачення прав і свобод громадян, створення сприятливих умов і гарантій їх повної реалізації є необхідними напрямами державно-правового розвитку. Щодо забезпечення принципів правової держави, охорони прав і законних інтересів особи велике значення мають ті законодавчі настанови, в яких визначається загальний обов’язок всіх державних органів і посадових осіб діяти лише на основі права, яке задане певними межами свого регулятивного впливу.

Розгляд проблеми ефективності права має суттєві особливості й залежить від: 1) типу держави; 2) форми правління; 3) форми державного устрою; 4) політичного режиму; 5) внутрішніх економічних, соціально-політичних і культурних передумов в конкретно-історичний період розвитку; 6) обставин зовнішньополітичного життя. Крім того, проблема ефективної правової дії актуалізується у зв’язку з розвитком українського суспільства, що зумовлений: 1) процесом становлення громадянського суспільства; 2) відмовою від авторитарної моделі держави; 3) завданнями формування правової держави; 4) розвитком демократичної правової системи.

Автор обґрунтовує думку про те, що право, яке втілює принципи соціальної свободи, соціальної справедливості, демократизму, гуманізму, рівноправності, законності, принцип взаємної відповідальності особи і держави залежно від багатьох внутрішніх та зовнішніх умов розвитку може «менш успішно», або більш результативно регулювати відносини, відображені сучасними умовами життєдіяльності людини, а отже, мати більшу або меншу регулюючу ефективність, пов’язану з раціональним безперешкодним застосуванням необхідної правової норми у відповідному правовому масиві.

У підрозділі 1.3 «Форми, джерела права: дослідження ефективності» досліджуються фактори ефективності права залежно від його зовнішнього виразу або зовнішньої об’єктивації.

Дисертант зазначає, що серед сучасних дослідників проблем теорії держави і права не існує єдиного підходу до визначення переліку юридичних джерел права. Найпоширенішим є поділ джерел права на нормативно-правові акти, правові прецеденти, правові звичаї, нормативно-правові договори. Рідше джерелами права називають релігійні норми, правову доктрину, принципи права.

Основне місце в структурно-ієрархічній системі джерел права романо-германської правової системі, до якої належить Україна, займає нормативно-правовий акт – письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб’єктом, що встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розраховані на багаторазове застосування. В англосаксонській правовій системі серед усіх існуючих юридичних джерел права (судовий прецедент, статут або закон, конституційний звичай або конституційна угода, доктрина, міжнародний договір тощо) основним є судовий прецедент – спосіб зовнішнього вираження і закріплення індивідуального правила поведінки, яке встановлюється компетентним органом держави для урегулювання конкретної життєвої ситуації і стає загальнообов’язковим у регулюванні аналогічних конкретних життєвих ситуацій.

На підставі проведеного аналізу дисертант робить висновок про те, що джерела права англосаксонської та романно-германської правових систем, які є «оболонкою», «вмістилищем» права як явища соціальної дійсності, виразно свідчать про відмінність джерельної бази національних правових систем. Однак при цьому не можна говорити про більшу або меншу ефективність тієї чи іншої форми права, джерела права саме в різних правових системах або правових сім’ях. Таке порівняння, на думку автора, не було б коректним ні з наукового, ні з доктринального, ні з практичного погляду. Втім можна вести мову про те, що процеси глобалізації й інтеграції сприяли і сприятимуть збільшенню частки, скажімо, статутного законодавства в англосаксонській правовій системі, й судової практики в романо-германській, що, безумовно, обґрунтовано з огляду на необхідність імплементації, адаптації, уніфікації національних законодавств. Без цих процесів не можна вести мову про ефективність правового регулювання в майбутньому.

У підрозділі 1.4 «Цінність правового регулювання як явища соціальної дійсності» розглядається ціннісний вимір права, що реально забезпечує прогресивний розвиток суспільства.

Дисертант констатує, що ціннісний вияв правового регулювання – це ознака стабільного суспільного розвитку. При цьому правове регулювання – це регламентація суспільних відносин засобами загальнообов’язкових правил поведінки і заснованих на них приписів індивідуального значення, що забезпечується в необхідних випадках державним примусом. Категорія «правове регулювання» виражає динамічну сутність усієї юридичної надбудови, вона характеризує активно-творчу сторону права, відображає процес перетворення його із можливості, потенції на дійсність.

Правове регулювання потребує комплексного вивчення складових у їх нерозривній взаємодії, як цілісної системи, що забезпечує необхідну задану суспільством ефективність. Воно складається з певних етапів, що перебувають у взаємодії: кожен з них випливає з попереднього. Тому правове регулювання передбачає системний аналіз, а також створення системи юридичних категорій, що відображає багатогранний процес регулювання.

Умови ефективності правового регулювання, які визначають його ціннісний вимір та здатність прогресивно впливати на суспільні відносини та поведінку людей, поділяються на об’єктивні й суб’єктивні. Об’єктивними умовами є соціально-економічний стан суспільства, форми власності, політичний режим, державний устрій тощо. До суб’єктивних умов належать: а) всебічний аналіз тенденцій розвитку суспільних відносин; б) вибір оптимального варіанта регулювання (правового методу, форми нормативного чи індивідуального акта); в) чітке визначення мети (завдань) регулювання; г) своєчасність правотворчості; ґ) удосконалення чинного законодавства; д) забезпечення стабільності правового регулювання; е) ясність, чіткість правових приписів; є) активність правозастосовних органів; ж) свідомість, психологічна підготовленість громадян у здійсненні ними суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Автор наголошує, що ефективність правового регулювання – це очікуваний результат від впровадження правореалізаційних форм в усіх сферах життєдіяльності людини, що потребують правової регламентації. Таким чином, дисертант робить висновок, що процес ефективного правового регулювання, а отже, його ціннісний вимір, пов’язаний з: 1) наявністю необхідної правової норми у відповідному правовому масиві; 2) раціональним, безперешкодним її застосуванням.