Тимченко О.В. Аутоагресивна поведінка працівників органів внутрішніх справ України (соціально-психологічні детермінанти виникнення, методи превенції та профілактики)

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується актуальність проблеми, наукова новизна, теоретична та практична значущість роботи, сформульовано об’єкт, предмет, мету, основні завдання дослідження та методи їх вирішення. Висвітлено апробацію та впровадження здобутих результатів дослідження.

У першому розділі “Загальнотеоретичні передумови аналізу проблеми суїцидальної поведінки в контексті основних наук про людину (XIX – початок XX ст.)” здійснено теоретичний аналіз поглядів на природу самогубства у різних сферах наукових знань. Цей ретроспективний аналіз дозволяє дати об’єктивну оцінку попереднім дослідженням проблеми аутоагресії та ефективно використовувати накопичені знання у сучасній науці та практиці.

Суїцид (від англ. suicide) – це самогубство, що чинить людина в стані афекту, фрустрації, під впливом психічних аномалій. Суїцид – усвідомлений акт позбавлення себе життя під впливом психотравмуючих ситуацій, за яких життя, як найвища цінність, втрачає сенс для конкретного індивіда в силу особистісних психічних деформацій, соціально-економічних і морально-дестабілізуючих факторів.

У XIX – на початку XX ст. феномен самогубства був предметом гострих дискусій медиків, психологів, юристів, педагогів, громадських діячів.

Медики (Е.Ескіроль, С.Е.Бурден, Н.В.Пономарьов та ін.) намагалися знайти причину самогубства в тілі людини, проводячи патологоанатомічні дослідження. Аутоагресивна поведінка вважалася психічною аномалією, пов’язаною зі зміненням мозку й організму в цілому.

Однак, ця точка зору не була єдиною. Деякі психіатри (С.С.Корсаков, Н.І.Баженов та ін.) вважали, що самогубство може вчинити і психічно здорова людина. Це твердження дозволило розширити коло досліджень і відкрило перспективу вивчення аутоагресії іншими сферами науки.

Психолого-педагогічний підхід ґрунтувався на розумінні самогубства як психосоціального явища. Причиною суїциду, на думку прихильників цього підходу (В.М.Бехтерєва, І.А.Сікорського, Л.М.Дрознеса), може бути як душевний розлад, джерела якого слід шукати в підсвідомій сфері, так і зовнішні фактори: спосіб життя, морально-етичні підвалини. Профілактика аутоагресії, як вважали психологи, полягає у вихованні здорової і повноцінної особистості, уважному ставленні до людини і включає лікувально-оздоровчий і психологічний цикли.

Прихильники соціологічного підходу (Е.Морселлі, Е.Дюркгейм, Ф.К.Тереховко) стверджували, що причина аутоагресивної поведінки перебуває поза індивідом. Відкидаючи роль факторів позасоціального характеру в генезі суїциду, соціологи шукали вирішення проблеми в тих специфічних соціальних факторах, що істотно впливають на зростання числа самогубств серед різних груп населення: соціальний стан, матеріальне становище, сімейний стан, морально-етичні норми, релігійний статус, безробіття, алкоголізація, соціально-політичні потрясіння. Завдяки статистичним відомостям стало можливим установлення закономірного взаємозв’язку між випадками самогубств і соціальними явищами.

До XIX ст. в законодавствах усіх європейських держав під впливом канонічного права суїцидальна поведінка розглядалась як тяжкий злочин, що карався позбавленням християнського поховання, наругою над тілом самогубця і конфіскацією майна. У першій половині XIX ст. в багатьох країнах Європи юридичний статус самогубства змінився, однак дискусії з приводу розмежування кримінально-правових, релігійних і морально-етичних норм  щодо суїцидальної поведінки продовжувалися протягом усього століття. Проблема правомірності кримінальних і моральних санкцій проти суїцидентів знайшла відображення в роботах багатьох юристів того періоду (М.С.Таганцева, А.Ф.Коні, А.В.Лихачова та ін.), більшість з яких пропонувала декриміналізувати суїцид.

Період XIX – початок XX ст. був вирішальним для виникнення нових уявлень про суїцид. Саме в цей час з’являються перші наукові розробки із дослідження феномену самогубства у сферах медицини, психіатрії, психології, соціології, юриспруденції, що дозволило надалі об’єднати ці знання в єдиній науці – суїцидології.

У другому розділі “Основні положення теорії суїцидальної поведінки в сучасній загальносвітовій психологічній науці” викладено стратегію сучасних суїцидологічних досліджень представників вітчизняних і зарубіжних шкіл, яка обумовлена вимогами практики і складається з декількох основних напрямків:

ü     накопичення  наукової інформації про природу аутоагресії і ефективності кризової превенції;

ü      удосконалення діяльності соціально-психологічних служб;

ü     розробка впливових схем профілактики з урахуванням всього розмаїття культурних і соціально-економічних структур країн світу;

ü     організація заходів для роботи з групами осіб з підвищеною суїцидальною активністю.

Проведено упорядкування сучасного розвитку поглядів на самогубство та визначено три основні підходи в роботі з суїцидонебезпечними особами: превенція, інтервенція та поственція.

Суїцидологічна кризова превенція припускає активне втручання суїцидолога, психотерапевта, працівника соціально-психологічної служби в когнітивну й емоційну сферу потенційного суїцидента з метою купірування станів психологічної кризи шляхом корекції неадаптивних шаблонів мислення. Це дозволить індивіду переживати життєві кризи і суїцидально небезпечні ситуації без особистісного “зламування”.

Кризова інтервенція передбачає зняття афективної напруги та зменшення ступеня суїцидального ризику в умовах стаціонарного лікування.

Поственція покликана вирішувати такі завдання: надання реабілітаційної допомоги самому самогубцю; надання психологічної підтримки найближчому соціальному оточенню особи, яка скоїла акт аутоагресії; запобігання повторній суїцидальній спробі.

У сучасній суїцидологічній науці все більшого визнання набуває думка, що суїцид є складним біосоціальним феноменом, результатом впливу на індивіда різних психологічних і соціальних факторів. Аналіз особливостей масової психології дозволив виділити основні фактори, які визначають динаміку суїцидальної активності громадян України:

ü     зниження життєвого рівня великої кількості громадян країни;

ü     обмеження системи соціальних гарантій;

ü     безперспективність істотного поліпшення життєвого рівня завдяки чесній і сумлінній праці;

ü     ослаблення соціальних інститутів;

ü     руйнування традиційних форм життя.

Відмічено, що сьогодні Україна входить до групи країн з високим рівнем суїцидальної активності (понад 29 випадків самогубств на 100 тисяч населення), але суїцидологічної служби у нас не існує, кваліфікованих фахівців недостатньо, а їхня підготовка не завжди відповідає сучасним знанням у цій сфері. Впровадження сучасних форм і методів прогнозування, профілактики аутоагресії у кризових стаціонарах шляхом амбулаторної допомоги, патронажу, психологічного консультування, створення “Телефонів довіри” дотепер не набуло масштабів державної програми і багато в чому залишається справою ентузіастів.

Тому не випадково, що превентивно-профілактичні заходи, які використовуються Центрами практичної психології при УМВС України в областях, не дозволяють докорінно вплинути на динаміку суїцидальної активності серед працівників міліції.

У третьому розділі  ”Загальна характеристика груп досліджуваних і методів дослідження” наводиться методологічна схема побудови дослідження, загальна характеристика груп і основних методів дослідження.

Проведення дослідно-експериментальної роботи здійснювалося в декілька послідовних етапів, кожний з яких був присвячений вирішенню конкретної частини загального завдання і ставав базою для подальших досліджень.

Перший етап дослідження – пошуковий (1997 р.) – вибір предмета дослідження та первинний аналіз його сутності, формулювання робочої гіпотези, а також планування використання основних психологічних методів.

Другий етап – теоретичне дослідження (1998 р.). На цьому етапі проводилося узагальнення об’єктивного загальносвітового досвіду пізнання проблеми суїцидальної поведінки. Ретельно розглянуті медико-біологічні, психолого-педагогічні, соціологічні та морально-правові аспекти об’єкта дослідження. Теоретизація предмета відкрила можливість змістовного прогнозу дослідження в цілому.

Третій етап – експериментальний (1999 – 2001 роки). На основі експериментального дослідження зазначеної проблеми, комплексного наукового аналізу причин і умов суїцидальної поведінки працівників ОВС було складено соціально-демографічний портрет суїцидента, а також розроблено заходи щодо профілактики аутоагресії серед працівників міліції.

Четвертий етап – узагальнюючий (2002 – 2003 роки) – дозволив підбити підсумки, представити результати та висновки системи пізнавальних дій, об’єднаних дослідницьким циклом, а також визначити подальші перспективи роботи. Об’єктом дослідницької уваги на цьому етапі постає саме дослідження як організований процес психологічного пізнання причин і приводів аутоагресії працівників ОВС. На цьому етапі були узагальнені результати та сформовані висновки дослідження.

Основною групою досліджуваних виступали колишні працівники органів внутрішніх справ УМВС України в Донецькій області (31 випадок) , які загинули внаслідок самогубства за період з 1996 по 2000 роки.

Така вибірка досліджуваних мала цілу низку науково-експериментальних та морально-етичних обмежень:

ü                по-перше, безпосередньо досліджуваними були загиблі особи;

ü                по-друге, керівництво підрозділу або органу внутрішніх справ, де було скоєно акт аутоагресії, упереджено ставилося до проведення дослідження, тому деякий час необхідно було витрачати на встановлення психологічного контакту, роз’яснення мети проведення цієї роботи;

ü                по-третє, отримати об’єктивну інформацію про самогубців від співробітників, з якими останні працювали, не завжди було можливим через морально-етичні міркування (“про мертвих кажуть або добре, або нічого”);

ü                по-четверте, труднощі викликала бесіда з членами родини суїцидента, тому що будь-яка згадка про минулі події, пов’язані з самогубством близької людини, була психотравмуючою для опитуваних.

Додатково групою досліджуваних виступили 380 працівників УМВС України в Донецькій області, серед яких проводилося анкетування з метою з’ясування різноманітних життєвих ситуацій, які дезадаптують особистість та можуть стати причиною суїцидальної поведінки.

З метою визначення особливостей соціально-демографічного портрету суїцидента-колишнього правоохоронця УМВС України в Донецькій області   додатково було вивчено та проаналізовано випадки суїциду серед мешканців Донецької області за аналогічний період (1996 – 2000 роки).

У четвертому розділі “Соціально-психологічні детермінанти суїцидальної поведінки серед працівників ОВС” на основі аналізу випадків самогубств серед працівників міліції України складено  соціально-демографічний портрет суїцидента – правоохоронця:

ü     найчастіше самогубства чинять працівники зі стажем роботи в міліції від 5 до 10 років – 41%;

ü     середній вік суїцидента – 30 –35 років;

ü     шлюбний статус – 70% одружених;

ü     одним із серйозних факторів, що провокують суїцидальний вчинок, є зловживання спиртними напоями;

ü     в основі аутоагресивної поведінки лежить нерозв’язний конфлікт (або конфлікт, що суб’єктивно сприймається як такий) у значущій для особистості сфері життєдіяльності.