Стаховська Н.М. Відносини в праві соціального забезпечення

Краткое содержание

ЗМІСТ   РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність обраної теми дослідження, встановлюється зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначені мета і завдання дослідження, його методологічна основа; характеризується науково-теоретична, нормативна та емпірична база дослідження; відображається наукова новизна одержаних результатів і основні положення, що виносяться на захист; зазначається науково-теоретичне і практичне значення роботи та отриманих результатів, апробація і впровадження результатів дослідження в практику.

Перший розділ “Поняття правовідносин у сфері соціального забезпечення”, що складається з трьох підрозділів, присвячений аналізу загально-теоретичного поняття правовідносин, на якому грунтується загальна характеристика системи правовідносин у сфері соціального забезпечення в Україні та їх класифікація.

У підрозділі  1.1 проводиться аналіз поняття правовідносин в загальній теорії права у процесі його формування з метою визначення основних ознак, які притаманні переважній більшості правовідносин у різних правових галузях.

До найбільш характерних і важливих ознак,  властивих правовідносинам, на думку дисертанта, слід віднести такі:

правовідносини – це обов’язкове поєднання матеріального змісту (реальних суспільних відносин) та правової форми (у вигляді норми права або сукупності норм, санкціонованих та забезпечених державою). Правові відносини стають такими внаслідок надання правової форми будь-якоим суспільним відносинам, які потребують правового врегулювання або виникають безпосередньо як правові відносини з ініціативи держави. Це обумовлює їх матеріально-ідеологічний характер;

правовідносини являють собою особливий (правовий) зв’язок між учасниками суспільних відносин та кожного учасника з державою;

коло учасників правовідносин є нормативно визначеним і в тій чи іншій мірі конкретизованим;

наявність в учасників правовідносин взаємних прав та обов’язків, визначених або санкціонованих державою за допомогою права (правових норм);

права та обов’язки учасників правовідносин охороняються і забезпечуються примусовою силою держави;

правовідносинам притаманний вольовий характер, оскільки в них (правовідносинах) виражається воля держави - через нормативні приписи, а також, в більшості випадків, воля самих учасників;

виникнення, зміна та припинення правовідносин відбувається на підставі юридичних фактів або юридичних складів, як сукупності юридичних фактів.

Проведений дисертантом аналіз поняття правовідносин також дає підстави стверджувати, що держава в особі її органів, маючи безпосередній зв’язок з учасниками правовідносин, виступає їх особливим суб’єктом. Держава за допомогою права (правових норм) встановлює або санкціонує та охороняє права і обов’язки учасників, тим самим якісно змінює зв’язок між учасниками суспільних відносин, надаючи їм правового характеру. Без впливу держави на учасників суспільних відносин, на їх права, обов’язки і поведінку (тобто без наявності зв’язку між державою і учасниками суспільних відносин) суспільні відносини не можуть бути правовими. Саме тому правові відносини, на думку дисертанта, не слід обмежувати лише двостороннім зв’язком між їх безпосередніми учасниками.

Таким чином, дисертант дійшла висновку, що правовідносини доцільно визначити як наділені правовою формою або утворені в правовій формі суспільні відносини, які виникають на підставі юридичних фактів, а також характеризується тристороннім зв’язком між його безпосередніми суб’єктами (учасниками) та державою, як особливим суб’єктом, в особі її органів, яка через правові норми встановлює, санкціонує, забезпечує реалізацію та охороняє взаємно кореспондуючі права і обов’язки учасників суспільного відношення.

Водночас дисертант вважає, що сукупність правових норм, яка врегульовує конкретне суспільне відношення, є структурним елементом відповідного правовідношення.

У підрозділі 1.2 дисертант досліджує особливості правових відносин, які виникають у сфері соціального забезпечення в Україні на сучасному етапі її розвитку. З цією метою проводиться аналіз основних правових понять і категорій, що безпосередньо впливають на формування галузевого поняття правовідносин у згаданій сфері.

Зокрема, в роботі розкривається поняття соціального забезпечення і пропонується визначити його як систему суспільних відносин по задоволенню першочергових найнеобхідніших потреб громадян, їхніх сімей в разі настання складних (здебільшого негативних) життєвих ситуацій шляхом надання матеріального забезпечення чи допомоги, різних видів соціального обслуговування за рахунок суспільних державних чи недержавних коштів соціального призначення.  

Поряд з цим здійснюється порівняльний аналіз нового поняття “соціальний захист”, яке в останнє десятиліття набуло надзвичайного поширення. В процесі дослідження дисертант зосереджує увагу на проблемі довільного використання поняття соціального захисту як правової категорії у численних нормативно-правових актах та наукових працях без належного його визначення і обгрунтування як на офіційному законодавчому, так і науково-теоретичному рівнях.

Аналіз змісту численних правових норм національного законодавства дає підстави вважати, що законодавець у поняття соціального захисту включає: всі види соціального забезпечення, у тому числі і соціального страхування (на випадок безробіття, непрацездатності, малозабезпеченості тощо); різні заходи з охорони праці; систему пільг та привілеїв у матеріальному забезпеченні громадян, що обумовлені їх особливим посадовим чи соціальним становищем (статусом); різноманітні заходи по попередженню масових захворювань; надання різнопланової допомоги особам, що постраждали внаслідок техногенно-екологічних катастроф; різні гарантії захисту громадян від численних соціальних ризиків тощо. Разом з цим автор переконаний, що використання терміну соціальний захист як правової категорії у такому, надто широкому, не конкретизованому значенні у нормативно-правових актах є недоцільним.

Особлива увага в даному підрозділі дисертації приділяється дослідженню специфіки соціально-забезпечувальних правовідносин. Не зважаючи на те, що в систему правовідносин з соціального забезпечення входять різні їх види, які суттєво відрізняються між собою, вони не позбавлені цілого ряду спільних специфічних ознак, зокрема: в переважній більшості правовідносини з соціального забезпечення виникають безпосередньо у правовій формі; основним їх завданням є задоволення першочергових, найнеобхідніших потреб престарілих, непрацездатних, безробітних, малозабезпечених та деяких інших соціально вразливих категорій громадян шляхом надання їм засобів до існування або різного роду послуг; їм притаманний соціально-аліментарний характер; учасниками правовідносин виступають: з однієї сторони - громадянин або сім’я, що потребують соціального забезпечення, з другої – відповідний орган соціального забезпечення, в залежності від конкретного виду забезпечення; основний зміст складають: право громадянина (сім’ї) на отримання конкретного виду забезпечення та обов’язок органу соціального забезпечення надати відповідне забезпечення; підставою виникнення правовідносин з соціального забезпечення виступає юридичний склад;  тощо.                                                       

Відповідно до цього дисертант дає визначення правовідносин з соціального забезпечення як урегульовані нормами права соціального забезпечення (чи наділені правовою формою) суспільні відносини, що виникають на підставі юридичного складу між громадянами (сім’ями), які знаходяться в складній життєвій ситуації і потребують матеріальної підтримки, та відповідними органами соціального забезпечення, з приводу надання першим передбачених чинним законодавством конкретних видів матеріального забезпечення чи обслуговування за рахунок суспільних фондів соціального призначення.

З метою інтеграції правових норм у сфері соціального забезпечення, які на сьогодні в переважній більшості розпорошені поміж значної кількості нормативно-правових актів, що не утворюють чіткої системи законодавства з права соціального забезпечення, обгрунтовується необхідність розробки і прийняття Соціального кодексу України - єдиного галузевого кодифікованого нормативно-правового акту.

У підрозділі 1.3 дисертантом розроблена комплексна багаторівнева класифікація, яка об’єднує всі види правовідносин з соціального забезпечення у єдину систему, за сукупністю різних підстав або критеріїв класифікації, зокрема: за видами соціального забезпечення, за суб’єктним складом забезпечуваних осіб, за підставами призначення і надання конкретних видів забезпечення, за джерелами фінансування, за характером правовідносин, що визначає їх мету тощо.

Запропонована дисертантом комплексна класифікація наочно ілюструє всю сукупність правовідносин, що існують у сфері соціального забезпечення, у їх взаємодії та співвідношенні окремих видів. Вона (класифікація) складається із окремих, до певної міри самостійних, класифікацій різних видів правовідносин. Крім того, кожен умовно визначений рівень комплексної класифікації виконує деталізуючу або конкретизуючу функцію по відношенню до попереднього рівня.

У другому розділі “Матеріальні правовідносини з соціального забезпечення”, який композиційно складається з трьох підрозділів, аналізуються основні тенденції розвитку основних видів матеріальних правовідносин, які в сукупності становлять ядро системи правовідносин з соціального забезпечення, в процесі адаптації національної системи соціального забезпечення до вимог суспільства з ринковою економікою, що обумовлюють зміну джерел фінансування (зокрема, перехід на переважно страхову систему фінансування) та основних принципів організації соціального забезпечення.

Підрозділ 2.1 автор присвятила дослідженню пенсійних правовідносин, які були і залишаються найбільш розповсюдженим видом соціально-забезпечувальних правовідносин.

У дисертації, зокрема, зазначається, що за тисячолітню історію існування в різних соціально-економічних формаціях поняття пенсійного забезпечення постійно змінювало свій характер та зміст. Але спільними для всіх часів і найбільш характерними ознаками пенсійного забезпечення можна визначити такі: головними умовами пенсійного забезпечення завжди визнавались старість та (або) стійка тривала непрацездатність; джерелом забезпечення виступає державна скарбниця або спеціальні фонди, створювані державою чи за її сприяння; у більшості випадків пенсійне забезпечення пов’язане з колишньою службою, трудовою або іншою суспільно-корисною діяльністю.

Нині існуюча система державного пенсійного забезпечення у нашій країні й досі має цілий ряд ознак, що були характерні у радянські часи (зокрема, такі як: грошова форма; періодичність і довготривалість виплат; до певної міри аліментарний характер; виконання ролі основного джерела існування; зв’язок з попередньою трудовою або іншою суспільно-корисною діяльністю; диференціація розмірів пенсійних виплат в залежності від попереднього заробітку особи тощо), і які обумовлюють відповідні ознаки пенсійних правовідносин.

Разом з тим, в сучасних умовах в Україні відбуваються процеси реформування системи пенсійного забезпечення, а саме: запровадження трирівневої системи пенсійного забезпечення (у тому числі загальнообов’язкового державного та недержавного пенсійного страхування), продовження працездатного віку населення, розширення та розмежування джерел фінансування пенсійного забезпечення, реформування організаційної структури органів управління пенсійним забезпеченням та інші, які в сукупності обумовлюють появу нових видів пенсійних правовідносин, а також зміну характеру та деяких ознак вже існуючих правовідносин. Так, пенсійні правовідносини з часом набуватимуть страхового характеру, поступово втрачаючи аліментарний характер. Це обумовить суттєві зміни підстав виникнення та структурних елементів пенсійних правовідносин усіх видів: розшириться коло суб’єктів, зміниться обсяг та характер їх прав та обов’язків, з’являться нові підстави виникнення, зміни та припинення правовідносин тощо.

Враховуючи зазначене, автор намагається дати сучасне визначення пенсійних правовідносин як тривалих майново-перерозподільних правовідносин, що виникають з приводу надання престарілим та непрацездатних категоріям громадян (сім’ям) у визначених законом страхових випадках пенсійного забезпечення відповідними державними та недержавними органами соціального забезпечення (страхування) за рахунок суспільних цільових фондів.

У підрозділі 2.2 автор зупиняється на зростаючій ролі в сучасних умовах в Україні та збільшенні різновидів правовідносин з приводу надання соціальних допомог та компенсаційних виплат, які обумовлені різноманітними  негативними подіями – природного, техногенного, соціально-політичного та економічного характеру – що відбувались у нашій країні в останні десять-п’ятнадцять років (наприклад, аварія на ЧАЕС, повінь у Закарпатті, економічна криза, міграційні процеси, міждержавні конфлікти тощо), наслідки яких держава, суспільство повинні ліквідовувати шляхом збільшення кількості та видів соціальних допомог і компенсаційних виплат постраждалим особам. Існування різноманітних видів соціальних допомог та компенсаційних виплат, можливість через них оперативно та цілеспрямовано задовольняти різноманітні нагальні потреби громадян свідчить про чималу їх соціальну значимість у реалізації однієї з основних і найбільш актуальної на сьогодні державної функції – соціального захисту населення.

До головних ознак соціальних допомог, які обумовлюють особливості одноіменних правовідносин, автор відносить: грошову форму, державний характер, переважно нетривалий термін виплат, безеквівалентність, цільове призначення тощо.

Основними видами соціальних допомог (а отже і видами відповідних правовідносин) на сьогодні, на думку дисертанта, є такі: допомоги на випадок безробіття; допомога по тимчасовій непрацездатності; допомоги сім’ям з дітьми (або сімейні допомоги); допомога на поховання; допомоги малозабезпеченим категоріям громадян. Кожен із зазначених видів правовідносин має власні видові характеристики та особливості, обумовлені, здебільшого, їх цільовим призначенням.

Основна особливість компенсаційних виплат, на відміну від допомог, в соціальному забезпеченні зумовлена їх відповідним (компенсаційним) характером, оскільки основна мета здійсення таких виплат – це компенсувати особі матеріальні втрати, яких вона зазнала внаслідок тих чи інших непередбачуваних, неочікуваних негативних життєвих подій (наприклад, стихійного лиха, аварії, бойових дій у мирний час, вимушеного переселення тощо), і в результаті опинилась у важкому матеріальному становищі.

З огляду на нині існуючу розпорошеність правових норм, які регламентують порядок і умови надання соціальних виплат, що мають компенсаційний характер, різноманітність їх назв, виникли певні труднощі для науковців-юристів і, зокрема, для дисертанта щодо їх чіткої систематизації та упорядкування. Це зумовлює необхідність і актуальність у здійсненні відповідного окремого наукового дослідження.

Підрозділ 2.3 присвячений проблемам правового регулювання відносин з соціального обслуговування в Україні. Автор зосереджує увагу, насамперед, на відсутності належної правової бази у сфері соціального обслуговування, що призвело до самовільного, нецілеспрямованого розвитку зазначених суспільних відносин, які, разом з тим, з кожним роком набувають все більшої актуальності і поширення, а тому незаслужено лишаються поза увагою українських законодавця і науковців.

Вирішення зазначеної проблеми дисертант намагається знайти використовуючи існуючий досвід урегулювання подібних відносин російським законодавцем відповідними нормами Федеральних законів “Об основах социального обслуживания населения в РФ” та  “О социальном обслуживании граждан пожилого возраста и инвалидов”, а також окремі пропозиції українських науковців. Автор відстоює необхідність прийняття Основ законодавства з соціального обслуговування населення в Україні або відповідного розділу до Соціального кодексу, де слід було б визначити: поняття соціального обслуговування; принципи, на основі яких воно має здійснюватись; перелік всіх видів соціального обслуговування, умови та порядок їх надання; систему державних соціальних служб, а також  підприємств та установ цієї сфери інших форм власності; коло суб’єктів, які мають право на отримання конкретних видів соціального обслуговування; чіткі умови та порядок надання окремих видів соціального обслуговування за грошові кошти; повноваження центральних та місцевих органів державної влади в галузі соціального обслуговування; основи фінансування закладів соціального обслуговування; порядок застосування юридичної відповідальності за порушення законодавства в галузі соціального обслуговування, а також деякі інші положення, що в подальшому будуть конкретизовані у відповідних підзаконних нормативних актах.

Проблему правового регулювання відносин з соціального обслуговування із належним науковим обгрунтуванням ускладнює також значна розгалуженість  системи, до якої входять досить неоднорідні види суспільних відносин, які виникають з приводу:

надання матеріальної допомоги громадянам, які знаходяться у важкій життєвій ситуації;

соціального обслуговування за місцем проживання громадян, які потребують постійного чи тимчасового нестаціонарного соціального обслуговування;

соціального обслуговування у денних закладах громадян, які потребують постійного стороннього догляду;

надання  тимчасового притулку дітям-сиротам, дітям, що залишились без батьківської опіки та піклування; громадянам, які опинились у важкій життєвій ситуації, без визначеного місця проживання, потерпілим від фізичного або психічного насильства,  стихійного лиха, в результаті збройних та міжетнічних конфліктів тощо;

організації денного перебування в установах соціального обслуговування осіб похилого віку, неповнолітніх, інвалідів тощо;

надання консультативної допомоги громадянам з питань соціально-побутового та соціально-медичного забезпечення життєдіяльності, психолого-педагогічної допомоги, соціально-правового захисту;

надання реабілітаційних послуг особам з обмеженими можливостями, неповнолітнім правопорушникам, іншим громадянам у важкій життєвій ситуації тощо;

забезпечення інвалідів засобами пересування і транспортними засобами, надання протезно-ортопедичної допомоги;

надання послуг на поховання тощо.

У третьому розділі “Процедурно-процесуальні правовідносини в соціальному забезпеченні” розкривається співвідношення процедурних та процесуальних правовідносин із відповідними матеріальними правовідносинами з соціального забезпечення. З’ясовуються основні проблеми правового регулювання процедурно-процесуальних відносин у сфері соціального забезпечення та вносяться конкретні пропозиції стосовно вирішення цих проблем шляхом внесення змін і доповнень у чинне національне законодавство в зазначеній сфері.

У підрозділі 3.1 дисертант зосереджує увагу на тому, що головне призначення процедурних та процесуальних правовідносин в соціальному забезпеченні полягає в тому, щоб сприяти виникненню, забезпечувати реалізацію та охороняти відповідні матеріальні правовідносини, тобто виконувати обслуговуючу роль по відношенню до останніх. Не зважаючи на те, що українське законодавство не розмежовує правові норми, які урегульовують матеріальні, процедурні і процесуальні відносини в соціальному забезпеченні між окремими нормативно-правовими актами (що, безперечно, є суттєвим його недоліком), це не позбавляє відносної самостійності існування процедурних та процесуальних правовідносин, а також специфіки їх характеру, структури, змісту і конкретного призначення.

Так, процедурні правовідносини в соціальному забезпеченні опосередковують виконавчо-розпорядчу діяльність уповноважених державних та недержавних органів, громадських організацій по реалізації суб’єктивних прав громадян на соціальне забезпечення. Вони виникають з приводу офіційного встановлення окремих юридичних фактів, юридичних складів в цілому, з наступним прийняттям конкретного позитивного чи негативного рішення відповідним органом соціального забезпечення про наявність чи відсутність у особи підстав для отримання конкретного виду матеріального забезпечення чи обслуговування. Процедурні правовідносинио є необхідною юридичною умовою для виникнення матеріальних правовідносин, саме тому вони, як правило, передують виникненню матеріальних правовідносин, а в окремих випадках і перешкоджають їх виникненню.

Оскільки процедурні, як і процесуальні, правовідносини в соціальному забезпеченні обслуговують фактично всі матеріальні, то їх видовий поділ та пов’язані з цим особливості їх характеристики значною мірою обумовлюються характером відповідних матеріальних правовідносин.

У цілому, процедурні правовідносини в соціальному забезпеченні можна визначити як урегульовані нормами права соціального забезпечення правовідносини, що передують або супроводжують матеріальні правовідносини, і які спрямовані на встановлення окремих юридичних фактів (чи юридичних складів) шляхом винесення рішення компетентним органом з метою сприяння реалізації прав громадян (сімей) на конкретні види матеріального забезпечення чи соціального обслуговування.

У підрозділ 3.2 дисертант окреслює коло основних проблем, пов’язаних з правовим регулюванням процесуальних відносин у соціальному забезпеченні, які спрямовані на реалізацію та захист порушених прав громадян на соціальне забезпечення та конституційного права на соціальний захист; а також обгрунтовує запропоновані шляхи вирішення цих проблем.

Здійснений автором аналіз практики захисту порушених прав громадян у сфері соціального забезпечення дозволяє зробити висновок про те, що найбільш реальним та ефективним порядком захисту зазначених прав є судовий порядок (порівняно із адміністративним порядком захисту, який й досі залишає за собою перевагу, не зважаючи на суттєві зміни у законодавстві), як такий, що забезпечує об’єктивність і справедливість при вирішенні спору між суб’єктами соціально-забезпечувальних правовідносин.

Процесуальні правовідносини в соціальному забезпеченні здебільшого виникають внаслідок подання громадянином, право якого порушено, до компетентного органу скарги (або позовної заяви в разі звернення до суду з позовними вимогами) на дії або рішення органів чи посадових осіб, які призначають або надають той чи інший вид матеріального забезпечення чи соціального обслуговування.

Враховуючи той факт, що процесуальні відносини по вирішенню спорів, які виникають між суб’єктами соціально-забезпечувальних правовідносин, й досі урегульовуються переважно нормами адміністративного, адміністративно-процесуального та цивільного процесуального галузей права, дисертант, разом з цим, обгрунтовує доцільність віднесення згаданих правовідносин до системи правовідносин з соціального забезпечення, виходячи, наприклад, з таких міркувань:

зазначені правовідносини є похідними від матеріальних або процедурних правовідносин у сфері соціального забезпечення, оскільки спори, що в них вирішуються, виникають з приводу застосування чи реалізації матеріальних чи процедурних норм права соціального забезпечення;

щонайменш одним з учасників зазначених процесуальних правовідносин виступає суб’єкт права соціального забезпечення (наприклад, громадянин або сім’я, які мають право на конкретний вид соціального забезпечення і право яких порушується); другим учасником може виступати вищий в порядку підлеглості відповідний орган соціального забезпечення чи захисту (що розглядає скаргу та вирішує спір);

одним з суб’єктів названих правовідносин здебільшого виступають особи, які відносяться до соціально вразливих верств населення, мають особливий правовий статус (зокрема, інваліди, престарілі особи, безробітні, діти-сироти тощо), а тому зумовлюють певну специфіку змісту правових норм, що регулюють відповідні процесуальні відносини;

нині існуючі норми адміністративного, адміністративно-процесуального та цивільного процесуального права не враховують всієї специфіки процесуальних правовідносин, які виникають у сфері соціального забезпечення, а значить є недостатніми для їх належного правового регулювання, що, в свою чергу, обумовлює невідкладну потребу у створенні спеціальних процесуальних норм у праві соціального забезпечення.

Ці та інші викладені в роботі міркування дозволили автору висловити цілий ряд конкретних пропозицій, що виносяться на захист, і які в цілому спрямовані на удосконалення процесу реалізації, забезпечення і захисту прав громадян на соціальне забезпечення та соціальний захист, а саме:

В ході проведення судової реформи поряд із спеціалізацією судів слід, на думку дисертанта, запровадити більш вузьку спеціалізацію суддів за різними правовими галузями, зокрема, з права соціального забезпечення. Оскільки для кваліфікованого розгляду і винесення правильного та об’єктивного рішення по суті спорів, що виникають з соціально-забезпечувальних матеріальних і процедурних правовідносин, суддя повинен бути не лише хорошим спеціалістом в галузі права соціального забезпечення, а й повинен мати чітке уявлення і практичні навички стосовно економіко-фінансового механізму призначення (обчислення) і надання громадянам окремих видів матеріального забезпечення та соціального обслуговування, щоб мати змогу самостійно оцінити правильність і відповідність законодавству будь-яких рішень, дій відповідних органів в галузі соціального забезпечення, які оскаржуються громадянами до суду.

З метою забезпечення реального судового захисту своїх прав громадянами (особами, що відносяться до соціально вразливих верств населення), які не спроможні самостійно сплатити за кваліфіковану юридичну допомогу, доцільно було б створити незалежну державну соціально-юридичну службу у складі соціальних юристів – спеціалістів в галузі права соціального забезпечення. До функціональних обов’язків соціальних юристів слід було б віднести: надання пільгової (безкоштовної або частково оплачуваної юрдичної консультативно-експертної допомоги громадянам, що потребують соціального захисту; представництво в суді зазначених категорій громадян з метою захисту їх порушених прав в сфері соціального забезечення, інші.

Автор переконаний, що ефективним засобом забезпечення захисту порушених прав громадян у зазначеній галузі було б встановлення у законодавстві з права соціального забезпечення спеціальної відповідальності із застосуванням специфічних санкцій до посадових осіб відповідних державних (чи недержавних) органів, винних у порушенні прав громадян на соціальне забезпечення, не обмежуючись при цьому лише відновленням порушених прав громадян та примусом винної особи до виконання своїх службових обов’язків.

Актуальною і невідкладною видається також потреба у розробленні і прийнятті спеціального галузевого (з права соціального забезпечення) нормативного акту, норми якого детально урегульовували б процесуальні відносини в галузі соціального забезпечення. Це міг би бути закон “Про захист прав громадян та вирішення спорів у сфері соціального забезпечення”. В такий нормативний акт доцільно було б включити правові норми, що визначають і встановлюють:

загальні засади і принципи, на яких має грунтуватись весь процес вирішення спорів, що виникають в галузі соціального забезпечення з приводу порушення прав громадян на соціальних захист;

перелік дій і рішень, що можуть бути об’єктами оскарження;

порядок оформлення і процедура (процес) подання скарг;

коло суб’єктів процесуальних правовідносин: особи, що можуть подавати скарги; органи та посадові особи, уповноважені на розгляд окремих категорій спорів в сфері соціального забезпечення громадян;

порядок і строки розгляду і вирішення спорів відповідними органами;

терміни виконання рішень з таких спорів та відповідальність за затримку їх виконання;

відповідальність посадових осіб за порушення законодавства з соціального забезпечення;

інші положення.

В цьому законі слід було б встановити переважно судовий порядок вирішення зазначених спорів (з вищеназваних причин). Також чітко визначити категорії спорів, які доцільно було б вирішувати в адміністративному порядку, (наприклад, про строки призначення соціальних виплат, надання соціальних послуг; про затримку і припинення виплати чи надання окремих видів соціального забезпечення, інші), тобто нескладні спори, які не пов’язані з проблемами колізії і порядку застосування правових норм.

З урахуванням специфіки і характеру соціально-забезпечувальних правовідносин, потрібно в законі визначити (конкретизувати) різні процесуальні питання стосовно строків і порядку зібрання доказів у справі, залучення свідків і необхідних спеціалістів, підготовки і безпосередньо процесу судового розгляду справи та інші.

У висновках дисертації підбиті загальні підсумки проведеного дослідження, сформульовані найсуттєвіші результати і положення, що становлять зміст роботи, і, зокрема, спрямовані на удосконалення правового регулювання відносин в праві соціального забезпечення.